Богів Евеліна Іванівна. Становлення і розвиток народних університетів у Німеччині (друга половина XX - початок XXI століття)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, методи, хронологічні межі дослідження, сформульовано наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, відображено впровадження, апробацію та відомості про опублікування результатів наукового пошуку, наведено інформацію про структуру й обсяг дисертації.
У першому розділі – «Теоретико-методологічні засади сучасної неформальної освіти дорослих» – представлено результати аналізу базових понять дослідження, здійсненого на основі німецькомовних наукових джерел; обґрунтовано теоретичні основи освіти дорослих у системі неперервної освіти Німеччини; викладено й структуровано сучасні підходи до усвідомлення ролі неформальної освіти з урахуванням швидкоплинних соціально-економічних змін, що відбуваються у суспільстві; визначено місце неформальної освіти як складника освіти впродовж життя; виокремлено й обґрунтовано передумови становлення та провідні тенденції розвитку неформальної освіти Німеччини.
З’ясовано, що проблема розвитку освіти дорослих набуває дедалі більшого значення в сучасних соціально-економічних умовах. Теоретичні положення освіти дорослих загалом та її неформальної ланки, зокрема, активно розробляються сучасними вітчизняними та зарубіжними педагогами.
Аналіз ключових дефініцій «неперервна освіта», «освіта дорослих», «неформальна освіта дорослих», «інформальна освіта», «народні університети» дав змогу уточнити змістові характеристики понятійно-категоріального апарату дослідження, базові поняття якого розглядаються як дієвий світоглядно-методологічний засіб усвідомлення ролі освіти впродовж життя. Встановлено, що в сучасному науковому просторі окремі терміни з досліджуваної проблеми не мають усталених значень ні у світовій, ні в німецькомовній науковій літературі. Зокрема, для визначення поняття «неперервна освіта» існує певна сукупність термінів, серед яких найбільш вживаними є такі: «освіта впродовж життя», «перманентна», «подальша», «рекуперентна» («поновлювана»), «післядипломна», «компенсаторна освіта», «освіта, що продовжується» та ін. На відміну від англомовних країн, поняття «неформальна освіта» в Німеччині набуло поширення відносно недавно.
Надзвичайно важливе значення в структурі неформальної освіти Німеччини посідає така її ланка, як народні університети або Вищі народні школи –муніципальні центри продовженої освіти, які підтримуються органами місцевого самоврядування та держави і забезпечують доступ різних соціальних груп до широкого спектру освітніх послуг по всій території Німеччини. Загалом, це одні із найстаріших недержавних навчальних закладів для дорослих у Європі, які мають власну педагогічну концепцію і пропонують тривалі програми загальної, політичної та культурної освіти.
Дослідження популярності народних університетів серед інших інституцій неформальної освіти для дорослих дало змогу виявити зміст концепції, що ґрунтується на двох складниках. По-перше, це доступність навчання як базовий принцип, що залишається незмінним протягом усього періоду їх існування. По-друге, їх призначення – створення можливостей для формування таких якостей і компетенцій: відповідальність, участь, солідарність, вмотивованість, ініціативність, креативність, повага, толерантність, міжкультурна компетентність, емансипація та емпауермент, критичне мислення, інтелектуальна незалежність, що загалом сприяють формуванню демократичного суспільства.
Встановлено, що інституціоналізація освіти дорослих є порівняно новим досягненням сучасності. Теорія й практика цього освітнього напряму базується на гносеологічних, антропологічних і культурних контекст-теоріях. Водночас аналіз німецькомовних джерел показав, що не існує єдиної теорії, яка б висвітлювала усі питання освіти дорослих, проте є багато теоретичних підходів. Було виявлено історико-теоретичний підхід, витоки якого містяться в працях В. Гумбольдта (W. von Gumboldt). У межах цього підходу наголошується неприпустимість популяризації науки, оскільки це призводить до тривіальності та зниження рівня пізнавальної діяльності. Лінійність передавання наукових знань розглядається радше як обмеження дієздатності, ніж емансипація дорослої людини. Окрему групу теоретичних підходів становить соціальна інтеграція через робочі товариства. Інтенсивною фазою освітніх теорій педагогіки дорослих став «Новий напрям» Веймарської народної освіти (1919–1933 рр.), який дистанціонувався від авторитарних структур освіти й ґрунтувався на інтенсивній передачі знань.
Наступна група – культурні та соціалізуючо-теоретичні підходи до освіти дорослих, до яких, за Б. Деве (B. Deve), Г. Франком (G. Frank) та В. Хьюдж (W. Huge), належать гуманітарно-герменевтичні теорії, соціалізуючо-теоретичні обґрунтування, культурно-теоретичні перспективи. Вони стверджують символічну структурованість освіти дорослих, її суб’єктивне та об’єктивне значення й розуміння. У межах практично-іманентного теоретичного підходу існують концепція персоналізації (базується на ідеалістичних, неогуманістичних підходах і постулатах); концепція ринку; концепція реформування (освіта дорослих завжди була двигуном процесів демократизації, виконуючи компенсаторну роль); політично-економічна концепція, яка критикує ідеалістичне та системо-стабілізаційне обґрунтування «громадянської» освіти дорослих; неомарксистська концепція. Окрему групу підходів становлять наукові теорії освітніх концепцій (герменевтично-феноменологічна, емпірично-аналітична, критично-теоретична, конструктивістська, прагматична).
Зроблено висновок про те, що соціально-економічне значення неформальної освіти в сучасних умовах зростає під впливом сукупності певних чинників та набуває ознак тенденцій, провідними з яких є: посилення ролі в реалізації концепції неперервної освіти – освіти впродовж життя; інтеграція формальної та неформальної освіти; набуття пріоритетності в забезпеченні загальнолюдських компетенцій; активізація діяльності організацій і установ, що реалізують завдання неформальної освіти, серед яких провідні позиції посідають Вищі народні школи.
Виявлено, що неформальна освіта Німеччини має чотири традиційні сектори: параформальна, або паліативна, освіта – освіта для тих, хто несвоєчасно або частково отримав базову освіту (вечірні школи, дистанційна освіта); народна освіта – освіта для широких верств суспільства, маргінальних груп; освіта для особистісного розвитку – спрямована на задоволення освітніх і культурних запитів особистості; професійне навчання, організоване на підприємствах, фірмах, корпораціях.
У другому розділі – «Історико-педагогічний аналіз становлення і розвитку народних університетів у Німеччині» – проаналізовано передумови становлення та ретроспективи розвитку народних університетів; охарактеризовано сутність діяльності й суспільно-політичне значення народних університетів у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст.; розкрито організаційно-методичні засади освіти дорослих у народних університетах Німеччини; визначено особливості діяльності Німецької асоціації народних університетів на різних історичних етапах.
Установлено, що суспільно-історичні та культурно-освітні процеси мали значний вплив на становлення і розвиток народних університетів Німеччини. Важливою передумовою становлення народних університетів був розвиток народної освіти дорослих у період 1840–1871 рр., суспільна потреба якої визначалася руйнуванням усталених соціальних структур і державного устрою, стрімкою індустріалізацією, а також загальним культурним підйомом та зацікавленістю широкої громадськості проблемою навчання та виховання. Організація Товариства сприяння поширенню народної освіти у 1871 р. також стала певним етапом у розвитку народних університетів. До інших важливих передумов розвитку народних університетів Німеччини належить виникнення робочих співтовариств (гуртків) та створення Нової концепції народного університету за часів Веймарської Республіки (1918–1933 рр.). Із часом у Німеччині сформувалося два різних напрями народних університетів: буржуазно-просвітницький та датського зразку, які оформилися відповідно у два різних типи закладів – вечірня вища народна школа/вечірній народний університет (як представник буржуазного просвітництва) й вища народна школа-інтернат/вечірній народний університет-інтернат (як вираження неоромантичного руху освіти дорослих).
Демократичні традиції народних університетів, закладені до 1933 р., було відновлено після Другої світової війни. У повоєнні роки народні університети стали вечірніми загальноосвітніми середніми школами, загальна кількість яких у НДР не перевищувала двохсот, водночас у ФРН їх нараховувалося понад тисячу.
Починаючи з 1960 р., у ФРН почали створювати народні університети нового типу. На Третьому з’їзді народних університетів відбулося публічне обговорення питання інтернаціоналізації освіти дорослих після Другої світової війни. Подальшими успіхами в розвитку Німецького об’єднання народних університетів стало заснування у 1969 р. «Фахового відділу освіти дорослих у країнах, що розвиваються» (сучасна DVV inte
ational), а у 1973 р. – Інституту Адольфа Грімме. Початок 80-х рр. ХХ ст. відзначився конфліктом між «реалістичним» та «рефлективним» ухилами, що призвело до скликання в 1981 р. VII з’їзду народних університетів під гаслом: «Перспективне завдання продовженої освіти – політична відповідальність за освіту дорослих».
У сучасному німецькому освітньому просторі народні університети є центральними суспільними установами неперервної освіти дорослих і водночас комунікативними громадськими центрами. Їх діяльність є складником руху за «педагогіку реформ» та демократичного й робітничого руху з відповідними вимогами до набуття професійної та постпрофесійної освіти. Вони орієнтовані на громаду, обмін досвідом і співпрацю на регіональному, європейському й міжнародному рівнях, що підтверджує їх універсальність. Мета діяльності народних університетів полягає в реалізації права кожної особистості брати участь у суспільному житті країни.
З’ясовано, що ідеалом освіти в народних університетах є «всеохопна відкритість», яка полягає в їх доступності для всіх соціальних верств, вікових груп громадян країни та іноземців. Вони задовольняють різні освітні запити учасників навчального процесу, мають різні цілі та методи навчання, що загалом забезпечує профілактичний ефект щодо соціального та професійного «розмежування». Важливою особливістю народних університетів як інституцій пожиттєвої освіти є розроблення і впровадження спеціальних міжгенераційних навчальних пропозицій, що уможливлюють спільне навчання старших дорослих та молоді, і, таким чином, створення переваги для кожної зі сторін.
Діяльність народних університетів ґрунтується на стандартах якості освіти Європейської структури кваліфікацій для безперервного навчання (ЄСК) (Europäischen Qualifikationsrahmen für lebenslanges Le
en EQR), розроблені Європейською Комісією.
Важливу роль у формуванні сучасного іміджу народних університетів Німеччини відіграє глобальне (скасування суперечностей амбівалентних наслідків глобалізації та науково-технічного прогресу) та міжкультурне (виховання позитивного ставлення до культурного розмаїття та розбіжностей кожної з культур) навчання.
З’ясовано, що діяльність сучасних народних університетів Німеччини спрямовано на три аспекти: відновлювальне навчання – задля поновлення знань (наприклад, шкільної програми, професійної освіти, вивчення іноземних мов); розвиток та закріплення наявних навичок і компетенцій (зокрема, медіа- та мовні навички, комунікабельність, здатність до навчання, соціальні навички); подолання особистісних викликів, професійних та соціально-життєвих ситуацій.
Цілісне розуміння освіти в народному університеті передбачає узгодження всіх процесів не лише на когнітивному, але й на соціальному, емоційному, естетичному, мотиваційному рівнях, орієнтоване на певний контингент учнів – цільову групу людей, які мають спільні соціально-демографічні ознаки (люди третього віку, люди з недостатньою/обмеженою освітою, курси для молодих дорослих).
Народні університети кожної з федеральних земель інтегровано в Німецьку асоціацію народних університетів (DVV), провідним завданням якої є представництво освітніх та політичних інтересів народних університетів та їх об’єднань на федеративному і європейському рівнях. DVV підтримує співпрацю та обмін досвідом своїх членів, розробляє закони й стратегічні напрями, сприяє покращанню педагогічної роботи з дорослими та міжнародній співпраці.
У третьому розділі – «Перспективи розвитку неформальної освіти дорослих в Україні» – представлено результати аналізу сучасного стану неформальної освіти в Україні та виокремлено позитивні ідеї німецького досвіду, які доцільно використовувати у вітчизняній системі неперервної освіти.
Освіта дорослих в Україні здійснюється відповідно до законодавчих та нормативно-правових актів, що регламентують освіту працездатного (зайнятого і незайнятого) населення. У цих та інших документах, прийнятих протягом останніх двох десятиліть, декларуються й унормовуються ідеї створення умов для розвитку, самореалізації особистості впродовж життя тощо.
З’ясовано, що в Україні основу освіти дорослих становить післядипломна освіта, яка фінансується з державного бюджету. Ці кошти використовуються на підвищення кваліфікації і перепідготовку дипломованих фахівців. Проте, їх не вистачає для забезпечення мінімального, принаймні, раз на п’ять років, системного навчання працівників усіх галузей економіки. Відсутні системні пропозиції з надання освітніх програм для дорослих з огляду на їх особисті потреби, дієздатність, вік.
Аналіз вітчизняного досвіду організації освіти дорослих показав, що традиційні принципи відбору змісту цієї освітньої ланки зазвичай вимагають уваги до спеціалізованих знань, які швидко застарівають, натомість мало уваги приділяється виявленню та аналізу проблем сучасного виробництва, розвитку навичок міжособистісного спілкування.
Установлено, що статистична інформація про стан неформальної освіти дорослих в Україні є достатньо обмеженою. Певним джерелом інформації можуть слугувати дані соціологічних та маркетингових досліджень.
Вивчення наукових розвідок, узагальнення інформаційних джерел дали підстави для висновку про досить слабкий розвиток в Україні ринку освітніх послуг для дорослих, зокрема, її неформального складника, відсутність системності та взаємозв’язку поміж різними сегментами неперервної освіти, практично повну відсутність координації між суб’єктами освітньої діяльності – споживачами, з урахуванням їх потреб, та установами, які здійснюють таку діяльність. Сучасна сфера неформальної освіти в Україні є неоднорідною, розгалуженою, представлена суб’єктами, які мають різні цілі, а для їх досягнення використовують різні підходи й керуються різними принципами. Водночас наявні окремі спроби щодо вивчення попиту на освітні послуги та створення можливостей щодо їх задоволення.
Для з’ясування рівня поінформованості молоді щодо сутності неформальної освіти, її ролі у сучасному суспільстві та можливостей у розв’язанні певних завдань, які виникають на різних етапах життєдіяльності, було проведено опитування, в якому взяв участь 151 респондент, серед них – 85 жінок та 66 чоловіків віком від 17 до 26 років, більшість з яких навчається у вищих навчальних закладах, постійно проживає чи в місті, чи в сільській місцевості, та є обізнаними з правами й обов’язками громадянина України.
Аналіз результатів опитування показав низький рівень поінформованості наших співвітчизників щодо сутності неформальної освіти, її ролі в розв’язанні проблем сучасного суспільства, а також доцільність поширення інформації і про неформальну освіту та її значення у сучасному суспільстві, і безпосередньо про засоби, механізми поширення цієї інформації.
Обґрунтовано пропозиції щодо організації неформальної освіти дорослих в Україні, сутнісне наповнення яких відбулося з урахуванням використання прогресивних ідей німецького досвіду: доцільність законодавчого врегулювання функціонування системи освіти дорослих; забезпечення фінансування освіти дорослих; підготовки фахівців для роботи з дорослими; розвитку народних шкіл або центрів освіти; посилення уваги до освіти людей третього віку та конфесійної освіти.