КРУШИНСЬКИЙ СЕРГІЙ АНТОНОВИЧ ПОДАННЯ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, ступінь наукової розробки проблеми дослідження, визначено його об’єкт і предмет, мету та завдання, зв’язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами, розкрито методологію дослідження, охарактеризовано наукову новизну одержаних результатів, їх теоретичну та практичну значущість, а також визначено рівень апробації результатів дослідження та структуру роботи.
Розділ 1 «Подання доказів у структурі кримінально-процесуального доказування» складається із трьох підрозділів і присвячений дослідженню поняття кримінально-процесуального доказування, його структурних елементів, поняття, правової природи і місця подання доказів у структурі кримінально-процесуального доказування, а також становлення і розвитку інституту подання доказів у кримінальному судочинстві на теренах України.
У підрозділі 1.1. «Поняття кримінально-процесуального доказування та його елементи» досліджено сутність кримінально-процесуального доказування, зокрема, підходи до його розуміння в доктрині кримінального процесу, визначено його основні ознаки та запропоновано авторське визначення цього поняття.
Незважаючи на центральне місце доказування у всій кримінально-процесуальній діяльності, його поняття до прийняття КПК України 2012 року не було закріплене на законодавчому рівні. Попри наявність численних досліджень у науці кримінального процесу на сьогодні відсутня єдність поглядів щодо цього поняття.
На основі аналізу різних підходів до вказаного поняття автором сформульоване визначення кримінально-процесуального доказування, під яким пропонується розуміти регламентовану кримінальним процесуальним законом практично-розумову діяльність слідчого, прокурора, слідчого судді, суду та інших учасників процесу зі збирання, перевірки й оцінки доказів та їх процесуальних джерел, що здійснюється з метою прийняття законних і обґрунтованих процесуальних рішень та встановлення істини у кримінальному провадженні.
В роботі проаналізовані позиції науковців щодо співвідношення кримінально-процесуального доказування і пізнання у кримінальному судочинстві, які зведені до п’яти концепцій. Дисертантом підтримується концепція «часткового співпадіння», за якою категорії «пізнання» і «доказування» за обсягом співпадають лише частково і повністю не вичерпують одна одну.
Автор дотримується позиції, що процес доказування у кримінальному провадженні складається з елементів, які тісно переплітаються і можуть періодично повторюватися. До елементів кримінально-процесуального доказування віднесено: збирання, перевірку і оцінку доказів та їх процесуальних джерел.
Автор погоджується з думкою вчених, які акцентують увагу на двох аспектах доказування: 1) доказуванні як дослідженні фактичних обставин провадження; 2) доказуванні як логічному і процесуальному обґрунтуванні певної тези, твердження, висновків, рішення у провадженні.
Підрозділ 1.2. «Поняття, правова природа і місце подання доказів у структурі кримінально-процесуального доказування» присвячений дослідженню сутності, характерних ознак подання доказів у кримінальному провадженні та місця цієї діяльності у кримінально-процесуальному доказуванні. Автор вважає за доцільне вживати у кримінальному процесуальному законі два терміни: «подання доказів» – для випадків, коли вони передаються добровільно, з власної ініціативи особи, і «надання доказів» – коли останні передаються відповідним органам на їх вимогу.
Відстоюється позиція, що у правовідносинах, пов’язаних з поданням доказів слід виділяти два блоки: 1) правовідносини, пов’язані з безпосереднім переданням доказових матеріалів; 2) правовідносини, пов’язані із прийняттям поданих доказових матеріалів. Подання доказів (речей і документів) розглядається як передумова для збирання доказів органами, які здійснюють кримінальне провадження. Прийняття уповноваженими органами речей і документів, поданих учасниками кримінального провадження та суб’єктами, які не беруть у ньому участі, є процесуальною дією, спрямованою на поповнення доказової бази, тобто способом збирання доказів.
Подання доказів розглядається також як інститут кримінального процесуального права, який є складовою частиною більш складного (генерального) інституту доказового права та галузі кримінального процесуального права. Автор констатує, що інститут подання доказів у кримінальному провадженні зараз є недосконалим і потребує подальшого вдосконалення і розвитку.
Акцентується увага на відмінностях у правовій природі подання доказів різними суб'єктами. З огляду на це, автором запропоновано класифікувати суб’єктів подання доказів у кримінальному судочинстві на три групи: 1) суб’єкти, для яких право подання доказів виступає одночасно і їх обов’язком; 2) суб’єкти, для яких подання доказів є правом, можливістю реалізації їх правового статусу, відстоювання власних інтересів або інтересів інших осіб у кримінальному провадженні; 3) інші суб’єкти, які не є учасниками провадження і, подаючи докази, виконують службовий або моральний (громадянський) обов'язок.
У підрозділі 1.3. «Становлення і розвиток інституту подання доказів у кримінальному судочинстві України» автор дослідив процес зародження і розвитку інституту подання доказів у кримінальному судочинстві на землях, які є сучасною територією України. Доведено, що на українських землях інститут подання доказів розвивався поступово, з урахуванням політико-правових умов та законодавчих процесів в державах, до складу яких вони входили в різні історичні періоди. Автор дійшов висновку, що стан розвитку інституту подання доказів у кримінальному судочинстві на українських землях безпосередньо обумовлювався існуючою історичною формою кримінального процесу.
Початково інститут подання доказів зародився ще за часів Київської Русі, коли мав місце перший історичний тип кримінального процесу – обвинувальний. Подання доказів здійснювалося сторонами (позивачем і відповідачем) переважно шляхом забезпечення явки до суду свідків (видоків, послухів).
Період перебування українських земель під владою Литви та Польщі характеризувався становою нерівністю суспільства, яка значним чином вплинула і на норми доказового права, що виявлялося, насамперед, у тому, що в однорідних справах до представників різних верств населення ставилася вимога подання до суду різних видів і різної кількості доказів (комбінації доказів).
В судочинстві доби Гетьманщини важливе місце відводилося поданню документів-доказів, тобто інститут подання доказів поступово почав набувати більш сучасного розуміння. Ще більш кардинальна зміна кримінального судочинства відбулася після судової реформи 1864 року в Російській імперії із запровадженням змішаної форми кримінального процесу та значним розвитком інституту досудового розслідування. При цьому учасники провадження наділялися правом подавати докази, а суд був зобов’язаний створити можливості для реалізації цього права.
Період української державності 1917-1920 років не приніс істотних змін у сфері кримінального судочинства, а нові законодавчі акти повністю не були реалізовані, оскільки з 1920 року територія України була зайнята більшовиками. У часи перебування України у складі СРСР основи доказування у кримінальних справах були продиктовані формою кримінального судочинства, що мала місце, та існуючим тоталітарним політичним режимом в цілому.
За результатами дослідження автором запропоновано виділяти сім історичних періодів розвитку інституту подання доказів на теренах України: давньоруський (княжий); литовсько-польський; козацько-гетьманський; післяреформений (1864 р.); період відродження Української національної держави; радянський; сучасний.
Розділ 2 «Подання доказів окремими суб’єктами кримінального провадження» складається з трьох підрозділів, у яких висвітлюються особливості подання доказів сторонами та іншими учасниками кримінального провадження, а також особами, які не беруть у ньому участь.
У підрозділі 2.1. «Подання доказів у кримінальному провадженні стороною обвинувачення» досліджується правова природа подання доказів прокурором, потерпілим - приватним обвинувачем, а також органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність.
Автор дотримується думки, що суб’єкти, які ведуть кримінальне провадження і належать до сторони обвинувачення (зокрема, прокурор) та суб’єкти, які проводять оперативно-розшукову діяльність і сприяють здійсненню кримінального переслідування (оперативні підрозділи), наділені ознаками публічності, а тому право подання доказових матеріалів одночасно виступає для них обов’язком, реалізація якого спрямована на виконання завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК України). При цьому, прокурор зобов’язаний подавати не тільки обвинувальні докази, а й ті, які виправдовують особу, підтверджують менший ступінь вини або наявність обставин, які пом’якшують покарання чи виключають кримінальну відповідальність.
Наголошується на тому, що КПК України 2012 року, нормами якого було значно посилено судовий контроль за здійсненням досудового розслідування, передбачив подання прокурором доказів не тільки в стадії судового розгляду, а й під час досудового розслідування, зокрема, коли він подає клопотання до слідчого судді з метою вирішення певного питання, віднесеного до компетенції останнього.
Якщо провадження здійснюється в порядку приватного обвинувачення, яке підтримує потерпілий, на нього покладається обов’язок доказування обставин, що мають значення для кримінального провадження, а відповідно – обов’язок подання доказів на підтвердження цих обставин.
Для урегулювання можливості використання матеріалів, здобутих оперативними підрозділами за результатами оперативно-розшукової діяльності, як речових доказів автор пропонує доповнити ст. 98 КПК України новою частиною такого змісту: «Матеріальні об’єкти, які містять фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп осіб, зібрані оперативними підрозділами з дотриманням вимог Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність», за умови відповідності вимогам цієї статті, можуть використовуватися в кримінальному провадженні як речові докази».
У підрозділі 2.2. «Проблеми збирання та подання доказів у кримінальному провадженні стороною захисту» аналізуються проблемні питання, які виникають в ході реалізації права сторони захисту на збирання матеріалів, які мають доказове значення, та їх подання органам, що здійснюють кримінальне судочинство.
КПК України, надавши право стороні захисту збирати докази, практично не передбачив процесуальної форми реалізації цього права, внаслідок чого допустимість і достовірність отриманих стороною захисту доказів ставиться під сумнів. На думку автора, в КПК України необхідно передбачити систему процесуальних дій, які має право проводити захисник як професійний представник сторони захисту з метою виявлення фактичних даних, які виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, виключають його кримінальну відповідальність або пом'якшують покарання, а також регламентувати процесуальну форму проведення цих дій та оформлення їх результатів. З огляду на це, запропоновано доповнити КПК України статтею 461 «Проведення захисником процесуальних дій». Крім того, вважається за доцільне передбачити норму, відповідно до якої матеріальні об’єкти і документи, отримані захисником при проведенні таких процесуальних дій, можуть використовуватися у кримінальному провадженні як докази (проекти норм запропоновані у додатку В до дисертації).
Автор схвально оцінює новелу КПК України щодо надання можливості стороні захисту самостійно залучати експертів на договірних умовах для проведення експертизи, оскільки такі нововведення покликані ліквідувати нерівність сторін у доступі до експертних знань.
Найкращий момент для подання доказів визначає сама сторона захисту, керуючись інтересами підозрюваного, обвинуваченого та тактичними прийомами. Однак перед вирішенням питання про подання доказів захисник повинен ретельно проаналізувати усю доказову базу, щоб подані ним докази не були використані проти його підзахисного.
У підрозділі 2.3 «Подання доказів іншими учасниками кримінального провадження та особами, які не беруть у ньому участь» автором зазначено, що, крім сторін кримінального провадження цінні доказові матеріали, які мають значення для провадження, можуть опинитися у розпорядженні інших учасників процесу, а також осіб, які не мають жодного відношення до провадження.
Подання доказів потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем, їх представниками – це можливість реалізації правового статусу цих суб'єктів доказування. Саме для успішного виконання своїх процесуальних функцій, відстоювання власних або представлених інтересів ці особи наділені правом подавати докази, брати участь у їх дослідженні.
Право потерпілого подавати докази безпосередньо залежить від можливостей їх збирання. Автор наголошує, що потерпілий, як і підозрюваний чи обвинувачений, які не залучають захисника у кримінальне провадження, самостійно реалізувати надане йому право витребовувати доказові матеріали не спроможний, оскільки закон не визначає механізму його реалізації. З огляду на це, для забезпечення права сторони захисту, потерпілого збирати докази у КПК України слід передбачити їх право звернутися до слідчого судді з клопотанням про витребування доказів у тому випадку, якщо вони не можуть реалізувати це право самостійно.
Подання предметів та документів громадянами, які не є учасниками кримінального провадження, є проявом допомоги громадськості у розслідуванні злочинів та здійсненні правосуддя. Керівники підприємств, установ та організацій, подаючи предмети та документи, які надалі можуть набути статусу доказів, виконують відповідний службовий обов'язок. Особливістю доказових матеріалів, які подаються фізичними особами та службовими особами підприємств, установ, організацій, є те, що вони отримуються здебільшого непроцесуальним шляхом.
Автор вважає, що висновок, зроблений Конституційним Судом України у рішенні від 20 жовтня 2011 року № 12-рп/2011, щодо недопустимості фактичних даних, отриманих внаслідок цілеспрямованого застосування технічних засобів фіксації інформації громадянами, є занадто категоричним.
Розділ 3 «Подання доказів в окремих стадіях кримінального провадження» складається з трьох підрозділів, у яких досліджуються особливості подання доказів в стадіях досудового розслідування, підготовчого провадження, судового розгляду та контрольних стадіях кримінального провадження.
У підрозділі 3.1 «Порядок подання доказів та їх процесуальне оформлення у стадії досудового розслідування» зазначено, що для уникнення дискусій щодо доказового значення матеріалів, отриманих при поданні заяви (повідомлення) про кримінальне правопорушення доцільно передбачити в КПК України процедуру прийняття заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення, а також предметів і документів, котрі пояснюють їх зміст.
Акцентується увага на відсутності чітко визначеного порядку подання доказів учасниками кримінального провадження та їх прийняття слідчим, прокурором в стадії досудового розслідування, що породила різні способи процесуального закріплення цієї діяльності на практиці. Тому назріла необхідність правової регламентації вказаної процесуальної діяльності.
Крім того, потребує законодавчого урегулювання і процедура подання матеріалів оперативно-розшукової діяльності слідчому або прокурору. Відсутність законодавчого регулювання цього питання призводить до того, що значна частина цінної інформації, отриманої в ході оперативно-розшукової діяльності, яка могла б використовуватися в інтересах кримінального судочинства, залишається невитребуваною, що негативно позначається на ефективності як оперативно-розшукової діяльності, так і кримінального провадження.
Автором запропоновано доповнити КПК України статтею 932 «Подання речей, документів, матеріалів оперативно-розшукової діяльності під час досудового розслідування». Прохання про приєднання поданих речей, документів до матеріалів досудового розслідування учасники кримінального провадження повинні викладати у письмовому клопотанні, а інші громадяни, службові особи, які не є учасниками кримінального провадження, – у письмовій заяві. Слідчий, прокурор зобов'язані прийняти подані речі, документи та оглянути їх, про що скласти відповідний протокол. Якщо подані речі, документи мають значення для кримінального провадження, слідчий, прокурор повинні винести постанову про їх приєднання до матеріалів досудового розслідування, а у протилежному випадку – винести постанову про відмову у їх приєднанні до матеріалів досудового розслідування і повернути особі, яка їх подала. Матеріали оперативно-розшукової діяльності пропонується подавати органу досудового розслідування на підставі постанови керівника оперативного підрозділу.
У підрозділі 3.2 «Особливості подання доказів під час судового провадження в суді першої інстанції» розглянуті питання, пов’язані з поданням сторонами та іншими учасниками кримінального провадження доказів під час підготовчого провадження та судового розгляду.
Подання доказів в судовому провадженні розглядається автором у двох аспектах: 1) як фізичне передання суду зібраних речей і документів (аналогічне тому, яке має місце в стадії досудового розслідування); 2) як демонстрація сторонами своїх доказів, спрямована на їх дослідження в судовому засіданні і доведення їх переконливості.
Здійснено аналіз процедури відкриття матеріалів сторонами кримінального провадження, яка розглядається як передумова для подальшого подання цих матеріалів в судовому провадженні і допущення відомостей, які у них містяться, як доказів.
Автор схвально оцінює норму КПК України, яка забороняє подання суду будь-яких матеріалів досудового розслідування, крім обвинувального акту і додатків до нього, до початку судового провадження, оскільки вона сприяє розвитку засади змагальності у кримінальному судочинстві.
Констатується, що положення, передбачені абз. 2 ч. 4 ст. 291 та ст. 317 КПК України, за своїм змістом прямо суперечать одне одному, а подання доказових матеріалів сторонами та іншими учасниками кримінального провадження в стадії підготовчого провадження є можливим, а інколи – й необхідним. З огляду на це, ст. 315 КПК України варто доповнити новою частиною, відповідно до якої під час підготовчого судового засідання сторони та інші учасники кримінального провадження мають право подати суду матеріали досудового розслідування, речі і документи, які мають значення для обґрунтування рішень, передбачених частиною третьою ст. 314 КПК України.
Автор переконаний, що в ході судового розгляду подання доказів повинно реалізовуватися шляхом звернення учасників судового розгляду до головуючого в судовому засіданні з відповідними клопотаннями про приєднання поданих матеріалів досудового розслідування, речей і документів до матеріалів кримінального провадження. Клопотання учасників судового провадження мають розглядатися судом після того, як буде заслухана думка щодо них інших учасників судового провадження, про що судом без виходу до нарадчої кімнати має виноситись ухвала.
У підрозділі 3.3 «Подання доказів у контрольних стадіях кримінального судочинства» стверджується, що доказова база в стадії апеляційного провадження може бути поповнена новими доказами, поданими учасниками кримінального провадження. Нові докази у контексті досліджуваної проблематики автор пропонує визначити як фактичні дані, які не досліджувалися судом першої інстанції, відсутні в матеріалах кримінального провадження і подаються його учасниками суду апеляційної інстанції або витребовуються ним за їх клопотанням для підтвердження або спростування обставин, які оспорюються в апеляційному порядку, а також обґрунтування підстав для зміни чи скасування попереднього судового рішення.
В КПК України доцільно закріпити нормативну вимогу, яка забороняє використання як «нових доказів» матеріалів, отриманих при проведенні слідчих (розшукових) дій. Така норма була б прямо спрямована проти зловживань, які виражаються у проведенні слідчих (розшукових) дій у кримінальних провадженнях, судовий розгляд в яких завершено.
КПК України не передбачає можливості подання доказів у стадії касаційного провадження, оскільки суд касаційної інстанції не наділений правом досліджувати докази. У стадіях перегляду судового рішення Верховним Судом України та за нововиявленими обставинами можуть бути подані, як правило, документи, які підтверджують підставу для перегляду судового рішення.