Шалашна Наталія Миколаївна. Розвиток історико-книгознавчої думки в Україні у XIX ст. : Шалашная Наталья Николаевна. Развитие историко-книговедческой мысли в Украине в XIX в.

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність, наукову новизну дисертації, визначено ступінь наукового опрацювання теми, об’єкт і предмет, хронологічні межі, сформульовано мету і завдання, практичне значення дисертації.
Час від ХІ до кінця XVIІІ ст. можна вважати протоетапом формування історико-книгознавчої думки в Україні, оскільки саме в цей час книга вперше усвідомлюється як частина історії. В свою чергу, цей протоетап можна поділити на два періоди: від ХІ до кінця XVI ст. і від кінця XVI до кінця XVIII ст., тобто до і після появи друкарства в Україні. Цю періодизацію відображено в структурі першого розділу дисертації “Зародження історичного знання про книгу в Україні (ХІ–XVIII ст.)”, який складається з двох підрозділів. У підрозділі 1.1. “Елементи історико-книгознавчих відомостей в перших пам’ятках української рукописної книжності (ХІ–XVI ст.)” досліджено історичні умови, причини появи та особливості змісту перших елементів історико-книгознавчих відомостей у вітчизняних пам’ятках рукописної книжності.
Книга в Київській Русі з часів прийняття християнства займала особливе місце в житті суспільства, тому природним було звернення уваги інтелектуальної еліти на час та історичні обставини її створення. Формою існування історичних відомостей про книгу спочатку були лише приписки, що вміщувалися на сторінках самої книги, пізніше вони з'являються у передмовах, післямовах, історичних та агіографічних текстах. Незважаючи на те, що пам’яток книжності XVI–XVI ст. збереглося дуже небагато, наявність у багатьох із них фактів з історії книги дозволяє вважати, що це було не випадковим явищем, тобто вже в цей час почалося накопичення емпіричного матеріалу для майбутніх історико-книгознавчих досліджень.
Дослідженню впливу друкарства на формування історико-книгознавчої думки в Україні присвячено підрозділ 1.2. “Відомості історико-книгознавчої тематики в часи запровадження друкарства (XVI–XVIII ст.)”. Найважливішим явищем для розвитку історичних знань про книгу в цей час є поява відомостей з історії друкарень, видань, діяльності видатних майстрів друкарської праці. Порівняно з попереднім етапом спроби історичного дослідження книги стають значно багатшими на факти, більшими за обсягом, виникає своєрідна жанрова форма їх подання – передмови, післямови, посвяти до друкованих книг.
Історичні відомості про друкарство з'являються відразу після запровадження книгодрукування на українських землях, а особливо активним стає історичне осмислення книги в XVII – пер. пол. XVIII ст. у зв’язку із загостренням релігійної полеміки. Найбільш яскраво ця тематика втілена в передмовах, післямовах, посвятах до видань Києво-Печерської лаври. У вказаний час значно активніше використовується маргінальний простір книги – робляться різноманітні вкладні, дарчі, охоронні написи, посвяти, в тому числі й історико-книгознавчого змісту.
Тематика історії книги була присутня також в історичних пам’ятках, листах, релігійних полемічних творах XVII–XVIII ст., наприклад, у “Палінодії” З. Копистенського, “Кройніці” Т. Сафоновича, “Літописі” Самійла Величка, листах Л. Барановича.
У ХVІІІ ст. було здійснено перші спроби висвітлення окремих питань з історії української книги. Так, у підготовленій 1754 р. польською мовою роботі “Respons” М. Козачинський, професор Києво-Могилянської академії, пише про заснування І. Федоровим друкарні в Заблудові. В Галичині до історії книги зверталися у XVIII ст. М. Шадурський, якому належить велика кількість історико-книгознавчих записів, зроблених під час ревізій церков, та М. Гриневецький, який робив перші спроби з’ясувати питання часу смерті І. Федорова та існування друкарства у Львові до нього.
Наприкінці розділу робиться висновок, що до кінця ХVIII ст. в Україні поступово почала визначатись наукова проблематика історико-книгознавчих досліджень. Осередками розвитку історичного знання про книгу в цей час були вчені гуртки, що працювали при друкарнях. В якості основних причин пожвавлення історичних досліджень книги у XVII–XVIII ст. слід назвати поширення в Україні культурних традицій європейського Відродження, а згодом Бароко, активізацію релігійної полеміки, утворення соціальної верстви козацтва й виникнення релігійних братств, розвиток освіти й науки.
Аналізу першого етапу історичного вивчення книги в Україні присвячено другий розділ дисертації: “Початок формування історико-книгознавчої думки в першій половині ХІХ ст.”. В підрозділі 2.1.: “Історія книги в першій вітчизняній теоретичній концепції бібліології П. Й. Ярковського” висвітлено погляди на історію книги фундатора вітчизняного теоретичного книгознавства. Історія книги П. Ярковським розглядалася як невід’ємна частина історії освіти, мови й літератури народу. Визначальним критерієм для періодизації історії книги, на думку вченого, є розвиток письма й зміна способу виготовлення книги від рукописної до друкованої. Як передумову для вивчення історії книги П. Ярковський називає дослідження “стану просвіти в цілому”, таким чином визначаючи характерне для всього подальшого розвитку історичного книгознавства в Україні ставлення до книжкової справи.
Історико-книгознавче знання формувалося в тісному взаємозв’язку з філологічними та історичними науками. Відповідні особливості становлення тематики історико-книгознавчих праць в першій половині ХІХ ст. представлено в підрозділі 2.2.: “Історико-книгознавча думка у філологічних та загальноісторичних дослідженнях”.
Історичне книгознавство в першій половині ХІХ ст. формувалося як міждисциплінарне наукове знання. В цей час і історія, і філологія, й інші науки, пов’язані з історичним книгознавством, знаходилися на етапі активного формування, межі наукових досліджень ще не були остаточно визначені. Тому історико-книгознавчі аспекти часто виступають елементами історичних та філологічних праць, предмет яких є більш масштабним.
До завдань істориків та філологів, які зверталися до історико-книгознавчої проблематики, належало вивчення історичної долі видатних книжкових пам’яток, висвітлення історії друкарства, введення у науковий обіг великої кількості фактів з історії книги. Найпоширенішою темою досліджень була історія друкарень, при цьому увага перш за все приділялася участі у друкарській праці видатних особистостей української історії. Порівняно менше вивчалася історія рукописної книги.
Найголовнішим результатом розвитку історико-книгознавчої думки протягом першої половини ХІХ ст. стало усвідомлення історії книги як самостійного предмету вивчення. Праця вітчизняних істориків та філологів, насамперед І. Срезневського, І. Вагилевича, Й. Левицького, сприяла визначенню загального напрямку історико-книгознавчих досліджень, розробленню методики опису документа, створенню єдиної історичної схеми розвитку рукописної й друкованої книги і, в кінцевому підсумку, появі перших самостійних наукових праць, в яких історія книги виступала спеціальним предметом дослідження.
Розділ 2.3. – “Поява самостійних наукових праць, присвячених історії книги” – присвячено розгляду досліджень перших українських істориків книги – Є. Болховітінова, М. Максимовича, Д. Зубрицького. Головну увагу вони приділяли історії друкарень, проте в їхніх працях наявні узагальнення, що стосувалися всієї вітчизняної історії книги. На цьому етапі вже робилися спроби визначити місце книги в історії суспільства, з’ясувати взаємозв’язки книжкової культури різних регіонів та історичних періодів, роль окремих видатних особистостей в книжковій справі. Слід відзначити також досить чітко сформований предмет дослідження, що розумівся науковцями широко, як історія книжкової справи.
Поява перших самостійних історико-книгознавчих праць засвідчила початок процесу виокремлення українського історичного книгознавства у самостійну сферу наукових досліджень, що супроводжувалося становленням методики та термінології вивчення історії книги. Цей процес був зумовлений як здобутками історико-книгознавчого знання протягом XI–XVIII ст., так і розвитком науки, освіти й книговидавництва у першій половині ХІХ ст.
Становлення історичного книгознавства як самостійної наукової сфери відбувалося протягом другої половини ХІХ ст. Аналізу цього процесу присвячено третій розділ дисертації “Розвиток історико-книгознавчих досліджень в другій половині ХІХ ст.”. У цей час в результаті накопичення фактографічних та теоретичних знань було остаточно визначено тематику історичного книгознавства та здійснено розмежування дослідження історії рукописної та історії друкованої книги як окремих, але взаємопов’язаних між собою галузей історико-книгознавчих знань. В структурі дисертації це відображено у підрозділах 3.1.: “Спеціальні наукові праці з історії друкарства” та 3.2.: “Дослідження, присвячені історії рукописної книги”.
Спеціальні наукові праці з історії друкарства другої половини ХІХ ст. за змістом можна розподілити на три основні напрямки: праці з історії окремих друкарень; роботи, присвячені історії окремих стародруків; біографічні дослідження діяльності видатних майстрів друкарської справи. Маючи власні завдання, ці три тематичні напрямки були водночас дуже тісно взаємопов’язані.
Результати аналізу змісту наукових праць, присвячених історії друкарської справи, свідчать, що історія друкованої книги у др. пол. ХІХ ст. розумілася науковцями в широкому значенні, включаючи історію поліграфічної техніки, цензури, збереження і розповсюдження книги. В якості головних критеріїв періодизації історії книжкової справи використовувалися об’єктивні особливості перебігу духовного життя суспільства, перш за все зміни в релігійній ситуації. Це доводить визнання дослідниками зумовленості формування книжкової справи об’єктивними історичними обставинами, а не лише діяльністю видатних особистостей, що було характерним на попередніх етапах розвитку історико-книгознавчої думки.
Продовжує формуватися й набувати більш чіткого визначення такий термін історичного книгознавства, як “книга”. Зміст цього терміну постає з досліджень українських науковців др. пол. ХІХ ст. як поєднання зовнішніх характеристик книги – формату, матеріалу, шрифту, оправи, друкарського оформлення, з внутрішніми – мовою та змістом, за умови врахування особливостей книги, спричинених конкретними обставинами розвитку культури у взаємозв’язку з історією країни.
Одним із найголовніших результатів розвитку історичних досліджень вітчизняного друкарства протягом др. пол. ХІХ ст. було формулювання кількох важливих методичних вимог до вивчення історії друкованої книги. Це, по-перше, теоретичне обґрунтування можливості використання передмов, посвят та післямов до стародруків в якості джерел історичних відомостей про книжкову справу. Умовою, за якої можливо говорити про існування друкарні з певного часу, було висунуто наявність достовірно відомих видань цієї друкарні. По-друге, було засвідчено розуміння науковцями необхідності порівняльного вивчення всіх наявних примірників видання та порівняння стародруку з вже відомими виданнями друкарні для з’ясування спірних питань датування й походження книги. По-третє, було висловлено думку про необхідність створення бібліографічного реєстру вітчизняних стародруків. Головний внесок у розробку вказаних питань було зроблено С. Голубєвим, Я. Головацьким, І. Франком.
Важливо відзначити, що вже тоді багатьма дослідниками вказувалося на взаємозв’язок між рукописною та друкованою книгою. Визнавалося, що рукописна книга впливає на зовнішній вигляд та зміст друкованої книги не лише на початковому етапі, а й протягом усього розвитку друкарства. В свою чергу, друкована книга вже з перших часів своєї появи впливає на форму та зміст книги рукописної. Це підкреслювали І. Франко, С. Голубєв, П. Владимиров, Ф. Тітов.
У формуванні української історії друкованої книги протягом другої половини ХІХ ст. можна виділити окремі періоди, кожному з яких притаманні певні загальні особливості у наукових підходах та в методиці. Так, для досліджень, опублікованих протягом 60-70-х рр. ХІХ ст., характерна пильна увага до ролі видатних діячів вітчизняної історії у друкарській справі, визначення перших підходів до формулювання найбільш актуальних для історичного книгознавства питань та загальних підходів до їх вирішення. У цей час також починається систематична робота з введення у науковий обіг архівних матеріалів з історії друкованої книги.
Наступним етапом у розвитку історії друкованої книги протягом ХІХ ст. слід вважати 80-ті рр. ХІХ ст. Для цього етапу характерна систематизація вивчення окремих проблем, продовження роботи з формулювання методичних вимог до вивчення історії друкарства, більш чітке визначення змістовного наповнення поняття “історія друкованої книги”.
Найбільш вагомим етапом у формуванні вітчизняного історичного книгознавства є 90-ті рр. ХІХ ст. В цей час з'являються нові теми в історії друкованої книги, успішно продовжується розвиток методики й термінології історичного книгознавства, науковці вперше звертають увагу на правовий та економічний бік друкарської справи. Але найголовніше – саме в цей час виникає розуміння необхідності планомірної роботи із створення систематичної картини історичного розвитку вітчизняної друкованої книги.
Особливості наукових праць з історії рукописної книги, їх відмінності в тематиці від історичних досліджень книги друкованої визначалися специфікою самої рукописної книги. Вивченню процесу розвитку вітчизняної історії рукописної книги протягом другої половини ХІХ ст. присвячено підрозділ 3.2. “Дослідження, присвячені історії рукописної книги”. Усвідомлення необхідності збереження рукописної книги як важливої частини національної культури спричинили, з одного боку, активні заходи вітчизняних науковців із опису наявних на той час збірок рукописів, а з іншого боку, увагу до національних особливостей змісту й оформлення кожної з пам’яток рукописної книжності. Обидва вказані напрямки наукових досліджень вимагали створення систематичної картини історичного розвитку рукописної книги, тобто узагальнення наявних на той час в значній кількості емпіричних фактів з історії рукописної книжності, аналізу і відображення в дослідженнях загальних обставин розвитку української культури, вироблення критеріїв періодизації історії рукописної книги.
Успішне вирішення наведених вище проблем зробило можливим, незважаючи на несприятливі зовнішні умови, значні досягнення у сфері історії рукописної книги. Перш за все це визначення предмету дослідження, формування важливих методичних вимог до історичного вивчення рукописної книги, розробка загальної схеми періодизації її розвитку, з’ясування її взаємостосунків з друкованою книгою та місця в культурному процесі країни.
Головним завданням, що вирішувалося істориками рукописної книги в ХІХ ст., був опис окремих пам’яток рукописної книжності та колекцій рукописів з метою введення в науковий обіг невідомих раніше книг. Важливо відзначити, що науковці не обмежувалися вивченням лише українських архівів, а досліджували й ті пам’ятки рукописної книжності, які зберігалися за межами України, підкреслюючи їхні національні особливості.
Так само, як історія друкованої книги, історія рукописної книги розвивалася у тісному взаємозв’язку з дослідженнями з історії України, історії церкви, історії мови та літератури. Ці науки не лише збагачували історичне книгознавство фактами, але й сприяли формуванню його методики, перш за все палеографічного, хронологічного, порівняльно-історичного методів. Було також визначено такі важливі методичні вимоги, як обов’язкове зазначення історичної долі й джерел формування зібрання рукописів, формату, матеріалу, письма, стану збереженості, авторства, датування й походження, історичної долі кожної книги, наявності згадок про неї у науковій літературі. Головний внесок до формування методики дослідження рукописної книги було зроблено Г. Крижанівським, М. Петровим, М. Лілєєвим, В. Березіним, П. Пилаєвим, М. Думитрашком.
Дослідження історії вітчизняної рукописної книги мали характерні особливості для кожного з періодів формування українського історичного книгознавства. Протягом 60-80-х рр. головна увага приділялася окремим пам’яткам рукописної книжності, пізніше, у 80-90-х рр., з'являються праці М. Петрова, П. Владимирова, С. Голубєва, І. Франка та ін., у яких наявні узагальнення всієї історії рукописної книги в Україні.
В ХІХ ст. деякі збірки рукописних книг та окремі видатні пам’ятки рукописної книжності починають вивчатися систематично. Науковці поверталися до їх дослідження неодноразово, встановлюючи нові факти, перевіряючи гіпотези. Особливо активно вивчалися ті книги або книжкові зібрання, які належали видатним діячам української культури або створювалися за їхньої участі. Цим доводиться широке розуміння істориками змісту поняття “історія рукописної книги”, що було характерне й для історії книги друкованої.
Історичні дослідження рукописної книги не були відокремлені від вивчення книги друкованої, це був цілісний процес, зі спільними завданнями, єдиною методикою й термінологією. При цьому розвиток історико-книгознавчої думки відбувався в Україні одночасно й з однаковими характерними рисами як в Західній, так і в Наддніпрянській Україні. Завдяки цьому на кінець ХІХ ст. історичне книгознавство являло собою самостійну галузь наукового знання з конкретним предметом дослідження й чітко визначеним місцем в структурі вітчизняної науки.
У висновках узагальнено результати аналізу праць вітчизняних вчених, присвячених історії книги, запропоновано періодизацію розвитку й відзначено загальні особливості формування історико-книгознавчої думки в Україні протягом ХІХ ст.
1. На основі аналізу історичних фактів розвитку вітчизняної історико-книгознавчої думки встановлено, що протягом ХІХ ст. в Україні відбувався процес формування історичного книгознавства як сфери наукових досліджень. Сутність цього процесу полягала у визначенні предмету, становленні методів, тематики й структури історичного дослідження книжкової культури, створенні систематичної картини розвитку вітчизняної книги. Аналіз кількісних характеристик масиву публікацій вітчизняних істориків книги доводить, що найбільш активно українська історико-книгознавча думка розвивалася в другій половині ХІХ ст. Об’єктивними чинниками, що визначали розвиток історії книги протягом визначеного періоду, були історичні, соціокультурні та економічні умови, в яких перебували українські землі, перш за все збільшення кількості українських видавництв і, відповідно, книжкової продукції
2. В межах досліджуваного історичного періоду процес розвитку історичного книгознавства в Україні можна поділити на два етапи, які складалися з кількох періодів. Здобутки, здійснені вітчизняними науковцями в галузі історичного дослідження книжкової культури протягом ХІХ ст., стали можливими завдяки накопиченню емпіричних фактів та формуванню тематики відомостей з історії книги в ХІ–XVIII ст. Цей період є протоетапом розвитку історико-книгознавчих досліджень в Україні. Протягом вказаного протоетапу можна чітко прослідкувати два взаємопов’язані періоди: перший тривав з XI до кінця XVI ст., і в цей час відомості з історії книги головним чином наводилися у приписках переписувачів, передмовах, маргінальних написах на рукописних книгах; і другий, який тривав з кінця XVI до кінця XVIII ст., і в цей час історичне знання про книгу найчастіше втілювалося у передмовах, післямовах, посвятах до українських стародруків.
Початковим етапом розвитку історії української книги є перша половина ХІХ ст. Головним досягненням цього часу стала поява перших спеціальних праць, у яких історія книги визначилася як окремий предмет дослідження.
Другим етапом розвитку вітчизняного історичного книгознавства визначено другу половину ХІХ ст. На цьому етапі відбувся перехід від спорадичного вивчення окремих історико-книгознавчих питань до системної, цілеспрямованої праці з формування історичної картини розвитку книги в Україні. В свою чергу, другий етап розвитку вітчизняної історико-книгознавчої думки можна розподілити на три періоди:
- 50-60-ті рр. ХІХ ст., коли характерною особливістю досліджень є пильна увага до ролі видатних діячів у справі створення книги. Головним завданням науковців цього етапу є визначення загальних підходів до вирішення найбільш важливих для історичного книгознавства питань;
- 70-80-ті рр. ХІХ ст., коли відбувся перехід до систематичного дослідження окремих історико-книгознавчих проблем, було сформульовано деякі важливі методичні вимоги до історичного вивчення книги, визначилося у загальних рисах змістовне наповнення поняття “історія книги”;
- 90-ті рр. ХІХ ст. – перше десятиліття ХХ ст., коли, окрім успішного розвитку методики й термінології історико-книгознавчої науки, виникає розуміння необхідності планомірної роботи із створення систематичної картини історичного розвитку вітчизняної книги.
3. На основі порівняльного аналізу змісту праць українських істориків книги можна стверджувати, що вже з початку ХІХ ст. визначилося у загальних рисах розуміння предмету історичного книгознавства. Теоретично це питання протягом ХІХ ст. не розглядалося, однак основні підходи до його майбутнього вирішення вже чітко намітилися. Головним чином історія книги в цей час розумілася в широкому значенні, включаючи, крім історії створення й побутування книги в суспільстві, історію бібліотек, книжкових колекцій, книжкової торгівлі, поліграфічної техніки, письма, художнього оформлення книги, цензури тощо.
4. Історико-книгознавчі публікації вітчизняних дослідників, здійснені протягом ХІХ ст., класифіковано за основними тематичними напрямками, а саме: історія окремих друкарень; історія окремих пам’яток книжності, як друкованих, так і рукописних; діяльність видатних майстрів друкарської справи; історія книжкових зібрань. Відзначено характерний напрямок еволюції тематики історико-книгознавчих публікацій протягом ХІХ ст. від фіксації й накопичення фактографічного матеріалу до досліджень, у яких наявні узагальнення й висновки, що стосувалися історії вітчизняної книги в цілому. При цьому протягом першої половини ХІХ ст. увагу науковців переважно привертала історія друкованої книги, натомість у другій половині ХІХ ст. значно активізувалося вивчення історії рукописної книги. Причинами пожвавлення цього напрямку досліджень були значні успіхи філологічних наук, для яких рукописна книга виступала важливим джерелом відомостей, а також сформоване вже на той час усвідомлення історії книжкової культури як цілісного процесу, що включає рівною мірою історію книги рукописної й друкованої й вимагає комплексного вивчення.
5. Встановлено головні здобутки українського книгознавства у сфері формування методики дослідження історії книги. Протягом ХІХ ст. визначилися такі важливі методи, як палеографічний, порівняльно-історичний, метод кластфікації. Дослідниками було теоретично обґрунтовано ряд методичних вимог до вивчення рукописної й друкованої книги, серед яких найголовнішими є обов’язкове порівняльне дослідження всіх наявних примірників видання; використання порівняльного аналізу видань та їхніх елементів для встановлення часу й місця друкування книги; розробка загальноприйнятих правил опису рукописної та друкованої книги; використання супровідних прикнижних матеріалів та маргіналій в якості джерел історичних відомостей про книгу; можливість визнання існування друкарні не раніше за час виходу достеменно належних їй видань; необхідність створення бібліографічного реєстру вітчизняної рукописної та стародрукованої книги. Ці методичні вимоги стали підґрунтям для майбутнього розвитку історичного книгознавства як самостійної науки.
6. З’ясовано, що протягом ХІХ ст. розвитку вітчизняного історичного книгознавства значно сприяли такі установи, як Київська археографічна комісія, Київська духовна академія та її Церковно-археологічний музей, Історичне товариство Нестора-Літописця при Київському університеті Св. Володимира, Наукове товариство ім. Т. Шевченка, Історико-філологічне товариство при Ніжинському історико-філологічному інституті. Визначено коло періодичних видань, на сторінках яких послідовно висвітлювалася історико-книгознавча тематика: “Киевская старина”, “Труды Киевской духовной академии”, “Записки Наукового товариства ім. Т. Шевченка”, “Чтения в Историческом обществе Нестора Летописца”. Завдяки цьому розвиток історико-книгознавчої думки в Україні відбувався скоординовано й систематично.
7. На основі аналізу якісних характеристик наукової сфери, у якій відбувалося опрацювання вітчизняної книжкової культури, встановлено, що найбільш прогресивні тенденції формування історичного книгознавства знайшли відображення в працях Є. Болховітінова, І. Срезневського, М. Максимовича, Я. Головацького, А. Петрушевича, С. Пташицького, С. Голубєва, Ю. Тиховського, М. Петрова, М. Лілєєва, В. Іконникова, О. Лазаревського, І. Каманіна, І. Франка, К. Студинського. Цим науковцям належить також велика кількість наукових відкриттів в сфері історії книги, що дає підстави стверджувати, що саме їхні праці мали найважливіше значення для формування історичного книгознавства в Україні як самостійної науки.
8. Охарактеризовано структуру історико-книгознавчого знання, яка об’єктивно утворилася протягом ХІХ ст. й визначала характерні риси методики дослідження книги у вказаний час. На першому, базовому, рівні головним завданням дослідження визначався опис книги, на другому поряд з наведенням емпіричних фактів робилися історичні узагальнення й висновки, на третьому, теоретичному, визначалося місце книги в національній культурі. Відповідно на кожному з структурних рівнів використовувалися специфічні методи дослідження.
9. Встановлено головні напрямки впливу на формування історичного книгознавства наук, які мали з ним спільний предмет вивчення – книгу. Історичне знання про книгу розвивалося в лоні філологічних та історичних наук, головним чином бувши пов’язаним з історією мови й літератури, історією релігії, церкви та краєзнавством. Історико-книгознавчі дослідження протягом ХІХ ст. існували водночас як елементи наукових праць з історії або філології та як спеціальні праці, де історія книги виступала основним предметом вивчення. Завдяки цьому відбувалося як розмежування предмету вивчення, так і взаємопроникнення між історією книги й іншими науками, головним результатом чого стало збагачення історичного книгознавства фактографічним матеріалом, методами дослідження, і, найголовніше, розумінням ролі книги в національній культурі України.