АБАКІНА-ПІЛЯВСЬКА ЛЮДМИЛА МИКОЛАЇВНА ІНСТИТУТ ПРИЧЕТНОСТІ ДО ЗЛОЧИНУ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

У Вступі викладено актуальність теми дослідження, значущість наукової проблеми, зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, емпіричну базу, охарактеризовано наукову новизну, розкрито теоретичне та практичне значення одержаних результатів, наведено інформацію щодо їх апробації та структури дисертації.
Розділ 1 «Модель інституту причетності до злочину: генезис, міжнародний та зарубіжний досвід» складається з чотирьох підрозділів, які присвячені визначенню сутності причетності до злочину та методологічним основам дослідження цього кримінально-правового інституту.
У підрозділі 1.1. «Еволюція визначення поняття причетності до злочину в теорії кримінального права» досліджено генезис поняття причетності до злочину в кримінальному праві з розподілом її доктринального визначення на три групи в залежності від характеру позиціювання науковцями причетності та співучасті у злочині, їх співвідношення та розмежування. Визначено, що причетність до
злочину - це умисне або необережне протиправне діяння (дія чи бездіяльність) без ознак співучасті, що пов’язане з основним (попереднім) злочином, яке не сприяє та не обумовлює його вчинення. Запропоновано визначення основного (попереднього) злочину як суспільно небезпечного діяння, передбаченого Особливою частиною КК України, яке передувало вчиненню причетного діяння та з приводу якого виникає причетність до злочину. Встановлено основні ознаки причетності до злочину: причетна до злочину особа не бере безпосередньої участі у його вчиненні; діяння причетних осіб не перебуває у причинно-наслідковому зв’язку із вчиненим іншою особою основним (попереднім) злочином; не характеризується єдністю умислу виконавця основного (попереднього) злочину та причетної особи; ступінь суспільної небезпеки причетного діяння залежить від ступеня суспільної небезпеки основного (попереднього) злочину.
У підрозділі 1.2. «Методологічні засади дослідження причетності до злочину» доведено, що важливим аспектом ідеї конструювання самостійного інституту причетності до злочину як концепції є необхідність максимально точного фіксування межі між причетністю, співучастю та незлочинною поведінкою. Аргументовано, що така межа має бути чітко встановленою та визначеною саме за допомогою нормативної оцінки та законодавчого закріплення. Через визначення інституту кримінального права, проекціонування його ознак на причетність до злочину встановлено, що специфічна роль інституту причетності до злочину полягає в тому, що в його нормах має: 1) розкриватися загальні об’єктивні та суб’єктивні ознаки, властиві випадкам вчинення умисного або необережного діяння без ознак співучасті, яке не обумовлювало та не сприяло вчиненню основного (попереднього) злочину; 2) визначатися коло осіб, які мають нести відповідальність за таку злочинну поведінку; 3) встановлюватися правові підстави кримінальної відповідальності за вчинення причетного до злочину діяння.
У підрозділі 1.3. «Інститут причетності до злочину у вітчизняному кримінальному законодавстві: історичний аспект» проаналізовано норми актів кримінального законодавства різних історичних періодів на предмет нормативного закріплення та характеру регулювання причетності до злочину.
Аналіз процесу законодавчого закріплення причетності до злочину, узагальнення наукових доробок та звернення до першоджерел надав можливість виокремити 6 періодів становлення інституту причетності: 1) давньоруський (XI - XIV ст.ст.); 2) період царської імперії (XV - перша половина XIX ст.); 3) період падіння царського режиму та становлення радянської держави (друга половина XIX ст. -1922 рік); 4) період існування СРСР (1922 - 1990 рр.); 5) період становлення української незалежності (1990 – 2001 рр.); 6) сучасний період розвитку кримінально-правової доктрини (починаючи із прийняття у 2001 р. Кримінального кодексу України - до теперішнього часу). Логічним продовженням лінії розвитку причетності до злочину в законодавстві у сучасному періоді є закріплення її як самостійного інституту.
У підрозділі 1.4. «Міжнародні стандарти та зарубіжний досвід законодавчого регулювання причетності до злочину» здійснено аналіз міжнародних договорів у сфері кримінально-правових відносин, до яких
приєдналась Україна, на підставі чого зроблено висновок, що такі нормативно- правові акти визначають протиправність та вимагають відповідної реакції з боку держави у вигляді притягнення до кримінальної відповідальності осіб, які вчиняють сприяння, приховування, придбання чи збут майна, здобутого злочинним шляхом, неповідомлення відомої або необхідної інформації щодо злочину на будь-якій стадії його вчинення, наслідків злочину тощо. Встановлено необхідність гармонізації та приведення національного кримінального законодавства у відповідність до актів міжнародного характеру в частині визначення кримінально караними усього спектра причетних до злочину діянь.
Дослідження норм кримінального законодавства зарубіжних країн дозволило виявити певні особливості визначення причетності до злочину та кримінальної відповідальності в залежності від типу правової системи права в цілому, та законодавчої техніки, зокрема. Так, на основі здійсненого дослідження у цьому напрямку вдалося виокремити чотири законодавчі моделі визначення причетності до злочину та окремих її видів: І) модель споріднення причетності до злочину та співучасті у ньому, яка характеризується відсутністю розмежування цих кримінально-правових явищ та диференціації покарання в залежності від вчиненого виду діяння (США); 2) модель встановлення кримінальної відповідальності за причетність до злочину лише у передбачених Кримінальним кодексом випадках (Швеція, Республіка Казахстан, Республіка Вірменія, Киргизька Республіка, Туркменістан, Грузія, КНР, Японія, ФРГ, Росія, Україна); 3) модель сприяння злочину (Данія, Іспанія). У силу особливостей законодавства в цілому та кримінального права, зокрема, поняття «співучасть» та «причетність» не розрізняються, в окремих випадках не згадуються взагалі, а такі діяння збірно називаються сприянням; 4) модель самостійної правової категорії у кримінальному законодавстві (Йорданія, Республіка Узбекистан, Республіка Білорусь, Республіка Гана, Франція). Така модель визначення причетності в законодавстві характеризується закріпленням поняття причетності до злочину в Загальній частині Кримінального кодексу та встановлення кримінальної відповідальності за окремі склади діянь, які є видами причетності до злочину.
Розділ 2 «Місце інституту причетності до злочину в доктрині кримінального права та законодавстві України» складається з трьох підрозділів, які присвячені дослідженню кримінально-правової характеристики причетності до злочину, її розмежуванню зі співучастю та діяннями, які не становлять суспільної небезпеки.
У підрозділі 2.1. «Кримінально-правова характеристика причетності до злочину» досліджено об’єктивні та суб’єктивні ознаки причетності до злочину.
Суспільна небезпека причетності до злочину полягає у створенні перешкод діяльності державних органів у частині попередження злочинності, розкритті злочинів, своєчасному відверненні наслідків суспільно небезпечного діяння та притягненні винних осіб до кримінальної відповідальності. Об’єктивна сторона заздалегідь не обіцяного приховування злочину, злочинця та наслідків злочину та заздалегідь не обіцяного придбання, отримання чи збуту майна, здобутого злочинним шляхом, є можливою у вигляді дії (порушення нормативної заборони), а заздалегідь не обіцяного потурання злочину та заздалегідь не обіцяного
недонесення про злочин - у вигляді злочинної бездіяльності (невиконання покладеного обов’язку). Суб’єктом причетності до злочину визначається фізична осудна особа, яка досягла 16-річного віку (загальний суб’єкт) на момент вчинення такого діяння. Окрім того, причетне до злочину діяння може бути вчинено спеціальним суб’єктом, на який прямо покладено обов’язок щодо припинення злочину (при службовому потуранні). Суб’єктивна сторона заздалегідь не обіцяного приховування злочину, злочинця та наслідків злочину; заздалегідь не обіцяного придбання, отримання чи збуту майна, здобутого злочинним шляхом та заздалегідь не обіцяного недонесення про злочин характеризується виною лише у виді прямого умислу. Заздалегідь не обіцяне потурання злочину є можливим як із прямим умислом, так і з необережності, у разі вчинення цього виду причетності до злочину службовою особою.
У підрозділі2.2. «Особливості відмежування причетності до злочину від співучасті у вчиненні злочину» здійснено системне дослідження особливостей суб’єктивних та об’єктивних ознак діяння, яке утворює причетність до злочину та діяння, вчинене у співучасті. На підставі цього, критеріями відмежування причетності до злочину від співучасті у злочині запропоновано такі положення: 1) на відміну від співучасті у злочині, при причетності до злочину відсутня спільність умислу виконавця основного (попереднього) злочину та причетної особи; 2) для виконавця основного (попереднього) злочину та причетної до нього особи характерною є відсутність спільного передбачення наслідків злочинного діяння та бажання їх настання; 3) виконавець основного (попереднього) злочину не пов’язаний із причетною особою прагненням досягти спільної кінцевої мета; 4) причетна до злочину особа не бере особистої участі у вчиненні основного (попереднього) злочину; 5) у порівнянні із співучастю, причетності до злочину не притаманна єдність ознак об’єктивної сторони діяння; 6) виконавець основного (попереднього) злочину та причетна до нього особа не об’єднують зусиль та не вчиняють сумісних активних дій, спрямованих на досягнення спільного злочинного наслідку; 7) часовий критерій розмежування відіграє роль при встановленні особливостей початкового моменту причетного діяння, який завжди не співпадає з початком виконання співучасті чи її формування.
У підрозділі 2.3. «Розмежування причетності до злочину та незлочинної поведінки» здійснено розмежування кримінально-караної причетності до злочину та поведінки, що не тягне за собою наслідків у вигляді кримінального покарання чи іншого обмеження прав та свобод особи.
Аргументовано положення щодо недоцільності притягнення до кримінальної відповідальності причетних до злочину осіб, які є близькими родичами особи, винної у вчиненні основного (попереднього) злочину, з приводу якого і виникає причетність. На підставі здійсненого дослідження, вивчення особливостей кримінально-правової природи причетності до злочину, встановлення значення та характеру суспільної небезпеки, факторів соціальної обумовленості, нормативних підстав та результатів дослідження емпіричної бази запропоновано: причетність до злочину невеликої тяжкості вважати діянням, що не містить суспільної небезпеки та не вимагає застосування заходів кримінально-правового впливу; недонесення про тяжкий чи особливо тяжкий
злочин та діяння, які утворюють інший вид причетності до злочину середньої тяжкості віднести до категорії кримінального проступку, із застосуванням до таких осіб тих кримінально-правових заходів, які будуть властивими цій категорії правопорушень. Реалізація такої відповідальності має відбуватися в аспекті загальної концепції внесення категорії проступку до кримінального законодавства України на тих самих підставах та із застосуванням відповідних заходів державного примусу.
Причетність до тяжких та особливо тяжких злочинів визначається як злочин, відповідно причетність до особливо тяжкого злочину характеризується більш високим ступенем суспільної небезпеки. Для того, щоб диференціювати суспільну небезпеку причетних діянь до тяжких чи особливо тяжких злочинів, слід використовувати такі показники, як характер і ступінь суспільної небезпеки основного (попереднього) злочину, його тяжкість. Характер суспільної небезпеки визначається поєднанням ознак об’єкта посягання (категорії порушених злочином суспільних відносин), злочинних наслідків (фізичних, економічних тощо), форми вини (умисної або необережної) та способу вчинення злочину.
Розділ 3 «Визначення та кримінально-правова характеристика видів причетності до злочину» складається з п’яти підрозділів, які присвячені дослідженню кримінально-правової характеристики основних видів причетності до злочину, їх розмежуванню між собою та із спеціальними видами причетності до злочину.
У підрозділі 3.1. «Заздалегідь не обіцяне приховування злочину; злочинця та наслідків злочину» здійснено аналіз кримінально-правової характеристики заздалегідь не обіцяного приховування злочину, злочинця та наслідків злочину. Визначено, що приховування злочину, злочинця та наслідків злочину - це заздалегідь не обіцяна умисна діяльність причетної особи, яка вчиняється після закінчення основного (попереднього) злочину та спрямована на приховування або допомогу у приховуванні особи злочинця, факту вчинення злочину, обставин та наслідків злочину.
У підрозділі 3.2. «Заздалегідь не обіцяне придбання чи збут майна, здобутого злочинним шляхом» досліджено об’єктивні та суб’єктивні ознаки цього вищу причетності до злочину та запропоновано визначити, що придбання, отримання чи збут майна, здобутого злочинним шляхом - це заздалегідь не обіцяна умисна діяльність причетної особи без ознак співучасті, яка полягає у вчиненні чи наданні допомоги у придбанні, отриманні чи збуті такого майна. Доведено, що нині чинна конструкція об’єктивної сторони вказаного діяння не виправдано охоплює форму «зберігання», яку на підставі аналізу емпіричного матеріалу та особливостей кримінально-правової природи причетності до злочину запропоновано виключити зі складових об’єктивної сторони придбання, отримання чи збуту майна, здобутого злочинним шляхом у зв’язку із її поглинанням іншим видом причетності до злочину, а саме заздалегідь не обіцяним приховуванням злочину, злочинця та наслідків злочину.
У підрозділі 3.3. «Заздалегідь не обіцяне потурання злочину» цей вид причетності до злочину визначено як умисне заздалегідь не обіцяне не перешкоджання достовірно відомому злочину, що готується або вчиняється у
випадках, коли потурач повинен був і міг йому перешкодити. Запропоновано також визначення потурання, вчиненого службовою особою: службове потурання - умисне або необережне заздалегідь не обіцяне не перешкоджання достовірно відомому злочину, що готується або вчиняється у випадках, коли службова особа повинна була і могла йому перешкодити. Обґрунтовано необхідність застосування кримінально-правових заходів до службових осіб, в обов’язки яких входить розкриття злочинів, їх попередження, встановлення особи злочинця та притягнення до кримінальної відповідальності осіб, що вчинили потурання з необережності.
У підрозділі 3.4. «Недонесення про злочин» міститься пропозиція щодо визначення недонесення про достовірно відомий злочин як умисного заздалегідь не обіцяного неповідомлення відповідним державним органам достовірної відомої інформації про готування злочину, його вчинення чи вже закінчений злочин, даних про особу, яка вчинила злочин та обставин вчинення злочину. Аналіз емпіричного матеріалу приводить до висновку, що на підставі нині діючих норм кримінального закону особи, які вчинили цей вид правопорушення, притягуються до кримінальної відповідальності у порядку, передбаченому ст. 396 КК України, що є порушенням конституційних та галузевих принципів. Внаслідок аналізу генезису нормативного закріплення недонесення про злочин, тенденцій сучасної доктрини кримінального права, кримінально-правової природи досліджуваного виду причетності, особливостей суспільної небезпеки цього діяння, характеру шкоди, якої завдано внаслідок вчинення недонесення, критеріїв соціальної обумовленості запропоновано заздалегідь не обіцяне недонесення про достовірно відомий тяжкий чи особливо тяжкий злочин віднести до категорії кримінального проступку із застосуванням відповідних заходів кримінально-правового впливу до причетної особи, винної у його вчиненні.
У підрозділі 3.5. «Загальна характеристика спеціальних видів причетності до злочину» визначено та конкретизовано критерії розмежування основних та спеціальних видів причетності до злочину один з одним та із суміжними складами злочинів. Склад злочину, передбачений ст. 136 КК України, є спеціальним видом потурання лише у випадках вчинення злочину з потерпілим як обов’язковою ознакою складу злочину, з урахуванням того, що суб’єкт цього злочину та потурач не можуть бути однією особою; діяння, передбачені ст.ст. 209, 256, 306 КК України, є спеціальними видами приховування злочину. На підставі особливостей кримінально-правової характеристики, кримінальна відповідальність за вчинення визначених спеціальних видів причетності до злочину настає на основі галузевих принципів та загальних засад призначення покарання. Окрім того, встановлено, що положення щодо звільнення від кримінальної відповідальності за причетність до злочину близьких родичів та членів сім'ї не поширюється на спеціальні види причетності до злочину; ознака заздалегідь наданої обіцянки також не впливає на загальні правила кваліфікації спеціальних видів причетності.