ПЕТЛЮК Юрій Степанович ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ ОЗДОРОВЧОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертаційного дослідження, характеризується ступінь її розроблення у спеціальній літературі, визначається мета, основні завдання, об’єкт та предмет дисертаційного дослідження. Зазначається науково-методологічна основа проведеного дослідження. Відображається наукова новизна та практичне значення роботи. Формуються положення, що виносяться на захист. Наводяться відомості щодо публікацій за темою дисертації, структури та обсягу роботи.
Розділ перший має назву «Землі оздоровчого призначення як категорія земель України» і складається з трьох підрозділів, у яких досліджуються теоретичні аспекти правового режиму земель оздоровчого призначення.
У підрозділі 1.1. «Становлення та розвиток законодавства про землі оздоровчого призначення» зроблено загальний аналіз становлення та розвитку законодавства про землі оздоровчого призначення, виділено чотири етапи нормативно-правового регулювання відносин, пов’язаних з їх використанням та охороною, визначені недоліки та запропоновані можливі шляхи вдосконалення чинного законодавства з питань забезпечення правового режиму земель оздоровчого призначення.
Автор робить висновок, що з часу прийняття у 1919 р. Положення ВЦВК «Про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землеробства» та Декрету РНК РРФСР від 20 березня 1919 р. «Про лікувальні місцевості загальнодержавного значення» і дотепер розвиток законодавства про землі оздоровчого призначення можна поділити на чотири етапи: перший етап (1919–1968 рр.) характеризується законодавчим закріпленням земель курортів як виду земель спеціального призначення (Положення ВУЦВК «Про соціалістичний землеустрій і про заходи переходу до соціалістичного землеробства» від 26 травня 1919), прийняттям кодифікованих актів земельного законодавства загальносоюзного (Загальні засади землекористування і землевпорядкування від 15 грудня 1928 р.) та республіканського (Земельного кодексу 1922 року), а також спеціальних нормативно-правових актів щодо забезпечення використання та охорони земель курортів («Положення про українське курортне управління», «Положення про санітарну охорону курортів і місцевостей лікувального значення» тощо); другий етап (1968–1990 рр.), упродовж якого після зміни найменування категорії із «земель спеціального призначення» на «землі промисловості, транспорту, курортів, заповідників та іншого несільськогосподарського призначення» були прийняті нормативно-правові акти, що врегульовували питання складу земель курортів, правового режиму земель у межах округів санітарної охорони й інші аспекти організації та функціонування курортів (Основи земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1968 р., Земельний кодекс Української РСР 1970 р.); третій етап (1990–2001 рр.), який характеризується віднесенням земель оздоровчого призначення до категорії земель зі схожим цільовим призначенням (екологічним характером використання та посиленим ступенем охорони) і прийняттям на цій основі відповідних законодавчих актів (Закон України «Про курорти» 2000 р.); четвертий етап (розпочався з 2001 р. і триває дотепер) характеризується виокремленням у законодавчому порядку земель оздоровчого призначення у самостійну категорію.
Відзначено той факт, що впродовж усієї історії розвитку радянського земельного законодавства та земельного законодавства незалежної України до прийняття Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р. землі оздоровчого призначення входили як вид більш загальної категорії до складу земельного фонду держави. На всіх етапах розвитку законодавства про землі оздоровчого призначення визнавався пріоритет їх правової охорони над раціональним використанням.
Аналіз законодавчого забезпечення правового режиму земель оздоровчого призначення дає змогу стверджувати, що на сьогодні правовий режим не має достатнього юридичного оформлення. Неприйняття закону, який визначав би правові засади використання земель оздоровчого призначення ускладнює реалізацію норм ст. 49 Земельного кодексу України.
На основі порівняльного аналізу законодавчих підходів щодо визначення місця земель оздоровчого призначення у земельному фонді держави на прикладі України, Росії та Білорусі зроблено висновок про те, що лише в Україні ці землі становлять окрему, законодавчо закріплену категорію земель. У двох інших вищевказаних країнах землі оздоровчого призначення входять до складу більш загальних категорій. Зокрема, за нормами Земельного кодексу Російської Федерації (ст. 94) території лікувально-оздоровчих місцевостей та курортів входять до категорії земель з назвою: «землі особливо охоронюваних територій», а в Республіці Білорусь землі оздоровчого призначення входять до складу збірної категорії, яка має назву: «землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення» (розд. VII Земельного кодексу Республіки Білорусь).
Підрозділ 1.2. «Поняття та склад земель оздоровчого призначення» присвячений дослідженню правових проблем визначення поняття та складу земель даної категорії.
Автор дійшов висновку, що законодавче визначення поняття земель оздоровчого призначення (ст. 47 Земельного кодексу України), за яким до земель даної категорії належать землі, що мають природні лікувальні властивості, які використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань і лікування людей, є недосконалим. Законодавець нечітко визначив просторово-територіальну організацію цих земель, адже природні лікувальні властивості, що використовуються для профілактики захворювань і лікування людей, тією чи іншою мірою має переважна більшість земель. Окрім того, лікувальні властивості мають не самі землі, а розташовані на них природні лікувальні ресурси. Хоча зі змісту законодавчого визначення земель оздоровчого призначення випливає розуміння того, що саме землі володіють природними лікувальними властивостями.
На основі аналізу правових проблем визначення поняття земель оздоровчого призначення сформульована вдосконалена дефініція «землі оздоровчого призначення». Пропонуємо статтю 47 Земельного кодексу України викласти у такій редакції: «До земель оздоровчого призначення належать землі курортів та лікувально-оздоровчі місцевості, що містять природні ресурси, які мають лікувальні властивості й використовуються або можуть використовуватися для профілактики захворювань, лікування та медичної реабілітації людей».
Обґрунтовується твердження про те, що правові проблеми визначення складу земель оздоровчого призначення обумовлені насамперед суперечностями правового регулювання (земельно-правового та еколого-правового) відносин щодо раціонального використання, відтворення та охорони цих територій, що спричинило відсутність чіткого розмежування категорій земельного права («землі курортів») й екологічного права («лікувально-оздоровча територія»).
Визначення поняття та складу земель оздоровчого призначення має важливе як теоретичне (для вдосконалення понятійного апарату науки земельного права, формування правового інституту земель оздоровчого призначення тощо), так і практичне (для належного правозастосування, уникнення помилок при застосуванні конкретних земельно-правових норм, для встановлення належності тих чи інших земельних ділянок до земель оздоровчого призначення) значення.
У підрозділі 1.3. «Юридична природа правового режиму земель оздоровчого призначення» дисертант зосередив увагу на розгляді теоретичних аспектів правового режиму земель оздоровчого призначення: генезисі наукових досліджень поняття правового режиму земель; визначенні поняття та змісту правового режиму земель оздоровчого призначення; його співвідношенні із загальним правовим режимом земель; поєднанні типів, способів і методів правового регулювання, що притаманні правовому режиму земель оздоровчого призначення.
Запропоноване визначення поняття правового режиму земель оздоровчого призначення як встановленого правовими засобами специфічного порядку регулювання відносин щодо здійснення прав на землі оздоровчого призначення, управління ними та забезпечення особливого характеру їх охорони. Змістоутворювальними елементами правового режиму є: використання земель оздоровчого призначення на титулі права власності та права землекористування; правова охорона земель оздоровчого призначення та управління в галузі використання й охорони земель оздоровчого призначення.
Оскільки відносини, пов’язані з використанням та охороною земель оздоровчого призначення, є специфічною сферою суспільних відносин, тому встановлення правового режиму цієї категорії земель обумовлює специфічне поєднання способів, методів і типів правового регулювання. Усі елементи, що є «інструментарієм» правового регулювання, правовий режим земель оздоровчого призначення включає в себе, відводячи одним домінуючу роль, а іншим – допоміжну. Вважаємо, що правовий режим земель оздоровчого призначення є різноплановим (залежно від способу правового регулювання) і поєднує у собі дозвільну, забороняючу і таку, що заснована на позитивних зобов’язаннях, спрямованість. Зважаючи на те, що при регулюванні земельних правовідносин у межах правового режиму земель оздоровчого призначення пріоритетність має імперативний метод, а серед способів правового регулювання заборона має ширше застосування порівняно з дозволом, це дає змогу зробити висновок, що в даній сфері суспільних відносин основне значення має спеціально-дозвільний тип правового регулювання.
Правовий режим земель оздоровчого призначення як окремої категорії є результатом диференціації загального правового режиму земель України, яка відбувається з урахуванням цільового призначення даної категорії земель.
Розділ другий «Загальна правова характеристика змістоутворювальних елементів правового режиму земель оздоровчого призначення» містить три підрозділи, у кожному з яких подана правова характеристика складових правового режиму земель даної категорії земель.
У підрозділі 2.1. «Використання земель оздоровчого призначення» досліджуються правові засади реалізації права власності та права користування на землі оздоровчого призначення.
Обґрунтовується думка щодо застосування в Земельному кодексі України узагальнюючої формули про те, що порядок використання земель оздоровчого призначення визначається законом без чітких вказівок на конкретні акти. Відсутність нормативно-правового акта, який визначав би правові засади використання земель оздоровчого призначення, дає підстави говорити про недостатнє юридичне оформлення правового режиму цієї категорії земель.
Проведене дослідження дало змогу визначити особливості використання земель оздоровчого призначення, серед яких варто виділити забезпечення реалізації природного права людини на здоров’я, відновлення і розвиток її фізіологічних життєвих сил.
Встановлено, що суб’єкти використання земель оздоровчого призначення мають земельну правосуб’єктність, особливістю якої є те, що вона властива тільки тим особам, за якими земельне законодавство визнає цю здатність, тобто земельною правосуб’єктністю можуть бути наділені тільки ті громадяни та юридичні особи, які передбачені законом.
Надання земельних ділянок для потреб курортних або лікувально-оздоровчих зон відбувається на загальних підставах, визначених Земельним кодексом України, але за особливою процедурою (ст. 13 Закону України «Про курорти») на підставі розроблення техніко-економічних обґрунтувань використання землі та проектів відведення земельних ділянок з урахуванням затверджених округів і зон санітарної (санітарно-гірничої) охорони і схем медичного зонування.
Підрозділ 2.2. «Правова охорона земель оздоровчого призначення» містить аналіз положень щодо забезпечення правової охорони земельних ділянок, які містять природні ресурси, що мають лікувальні властивості.
Недоліком нормативно-правового регулювання охорони земель оздоровчого призначення є те, що у законодавчому порядку встановлюється лише спосіб забезпечення їх охорони. Так, відповідно до ст. 50 Закону України «Про охорону земель» охорона земель оздоровчого призначення здійснюється через включення цих земель до складу екологічної мережі, обмеження їх вилучення (викупу) та антропогенного впливу на такі землі.
Автор дійшов висновку, що правова охорона земель оздоровчого призначення – це сукупність правових норм, які визначають порядок застосування засобів та здійснення заходів щодо збереження, відтворення, раціонального використання та захисту земель, що мають природні лікувальні властивості, і які використовуються або можуть бути використані для забезпечення оздоровлення, медичної реабілітації та профілактики захворювань людей. Правова охорона є основною складовою правового режиму земель оздоровчого призначення.
Правова охорона земель оздоровчого призначення включає комплекс природоохоронних засобів та заходів, основним з яких є встановлення округу санітарної (гірничо-санітарної) охорони та зонування земель курортів і лікувально-оздоровчих місцевостей. До інших засобів відносяться: застосування заходів юридичної відповідальності за порушення правового режиму земель цієї категорії земель; економічне стимулювання впровадження заходів щодо охорони та використання земель оздоровчого призначення; екологічне виховання та підвищення рівня екологічної свідомості і культури; здійснення екологічного контролю за дотриманням чинного законодавства у сфері раціонального використання природних лікувальних ресурсів; проведення моніторингу та комплексних досліджень з метою розроблення наукових засад збереження, використання та відтворення таких земель; розвиток інформаційної системи про стан земель оздоровчого призначення.
У підрозділі 2.3. «Управління в галузі використання та охорони земель оздоровчого призначення» автор зосередив увагу на дослідженні системи органів державного управління у сфері використання й охорони земель оздоровчого призначення та їх компетенції. Визначаються та характеризуються особливості таких функцій управління використанням та охороною земель оздоровчого призначення, як моніторинг, кадастр, контроль, землеустрій.
Особливо важливе значення оформлення меж адміністративно-територіальних утворень має при встановленні меж населених пунктів, віднесених до курортних. Відсутність посвідчень меж таких адміністративно-територіальних утворень породжує суперечки не тільки щодо належності спірних територій до тієї чи іншої адміністративно-територіальної одиниці, а й віднесення таких ділянок до певної категорії земель.
Встановлено, що розроблення проектів землеустрою з організації та встановлення меж територій природно-заповідного фонду, іншого природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного, історико-культурного призначення є важливим чинником не тільки в системі управління використанням та охороною даних земель, а й у процесі реалізації прав на ці землі.
Запропоноване визначення управління в галузі використання та охорони земель оздоровчого призначення як діяльності державних органів із забезпечення збереження, відтворення, раціонального використання й охорони земель оздоровчого призначення на основі проведення організаційно-правових та адміністративно-управлінських заходів і стимулювальних заходів економічного характеру.
Відзначається, що важливим засобом управлінського характеру, спрямованим на забезпечення збереження, відтворення, раціональне використання та охорону земель оздоровчого призначення є державний облік лікувальних ресурсів, який здійснюється за допомогою Державного кадастру природних лікувальних ресурсів.