ІВАНОВА СВІТЛАНА МИКОЛАЇВНА ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНИМ ПРАВОЧИНУ ЯК СПОСІБ ЗАХИСТУ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ІВАНОВА СВІТЛАНА МИКОЛАЇВНА ВИЗНАННЯ НЕДІЙСНИМ ПРАВОЧИНУ ЯК СПОСІБ ЗАХИСТУ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ
Альтернативное Название: ИВАНОВА СВЕТЛАНА НИКОЛАЕВНА признании недействительной сделки КАК СПОСОБ ЗАЩИТЫ ГРАЖДАНСКИХ ПРАВ И ИНТЕРЕСОВ ПО ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВУ УКРАИНЫ
Тип: Автореферат
Краткое содержание: У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету та задачі, об’єкт та предмет дисертаційного дослідження, охарактеризовано використані методи наукового пізнання, висвітлено наукову новизну одержаних результатів, практичне значення та апробацію результатів дисертації, наведено дані про публікації автора за темою дисертації.
Розділ 1 «Визнання недійсним правочину в системі способів захисту цивільних прав та інтересів» складається з 2 підрозділів, у яких аналізується система способів захисту цивільних прав та інтересів за законодавством України та виокремлюється такий спосіб захисту цивільних прав та інтересів, як визнання правочину недійсним.
Підрозділ 1.1 «Загальнотеоретична характеристика способів захисту цивільних прав та інтересів за законодавством України» присвячений аналізу найбільш поширених способів захисту цивільних прав та інтересів. Підкреслюється, що вибір способу захисту цивільного права та інтересу обумовлюється змістом правовідносин, в межах яких відбулося порушення, невизнання або оспорювання цивільного права. Закріплений у ст. 16 ЦК України перелік способів захисту цивільних прав та інтересів не є вичерпним і може доповнюватися іншими (спеціальними) способами, що можуть встановлюватися як на договірних засадах, так і в законодавчому порядку. Встановлено, що система способів захисту розкривається з позицій уповноважених та зобов’язаних суб’єктів захисту, способів захисту, які можуть ними застосовуватись, та встановленого законом порядку, в якому можуть застосовуватись способи захисту цивільних прав та інтересів.
Обґрунтовано безпідставність ототожнення на доктринальному рівні такого способу захисту як відновлення становища, що існувало до порушення права, та визнання правочину недійсним, оскільки визнання правочину недійсним є правовою підставою пред’явлення вимог про відновлення становища, яке існувало до порушення права, в даному випадку – до виконання недійсного правочину. Тобто законодавець в п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК виділяє такий спосіб захисту права, як визнання правочину недійсним, з огляду на поширеність позовів про визнання правочинів недійсними.
На підставі проведеного дослідження доведено, що розмежування заходів захисту цивільних прав і цивільно-правової відповідальності ґрунтується на тому, що вони мають різні цілі. Застосування заходів відповідальності переслідує каральні, виховні й відновлювальні цілі. Натомість заходи захисту не носять характеру покарання, тому що перші припускають наявність негативного наслідку для правопорушника у вигляді погіршення його майнового становища і осуду неправомірної поведінки. Встановлено, що серед способів захисту цивільних прав та інтересів, передбачених ст. 16 ЦК України, заходами відповідальності можуть бути визнані ті, що передбачаються п. 8 та 9 ч. 2 ст. 16 ЦК України. Всі інші передбачені ч. 2 ст. 16 ЦК України способи захисту є заходами захисту.
Доведено, що двоелементна градація способів захисту цивільних прав та інтересів на «юрисдикційні» та «неюрисдикційні» способи не може охопити всю їх сукупність, оскільки за її межами залишаються способи захисту, які можуть бути реалізовані як за допомогою юрисдикційних органів, так і самим уповноваженим суб’єктом. Зважаючи на це запропоновано двоелементну класифікацію замінити на трьохелементну. До третього підрозділу класифікації повинні входити способи захисту, які можуть бути реалізовані як за допомогою юрисдикційних органів, так і самим уповноваженим суб’єктом (відшкодування збитків, сплата неустойки тощо).
У підрозділі 1.2 «Правова характеристика визнання правочину недійсним та застосування наслідків його недійсності в системі способів захисту цивільних прав та інтересів» подається правова характеристика такому способу захисту, як визнання правочину недійсним, та встановлено його місце в системі способів захисту цивільних прав та інтересів.
Акцентується увага на тому, що вимоги про визнання недійсним правочину є самостійним видом позовних вимог, які пред’являються на захист порушених цивільних прав та інтересів. Такі вимоги можуть заявлятися будь-якими учасниками цивільних правовідносин, права яких порушені вчиненням і виконанням недійсного правочину. Запропоновано вимоги про визнання недійсним правочину систематизувати за критерієм наслідку на такі види: а) вимога про визнання нікчемного правочину недійсним; б) вимога про визнання нікчемного правочину дійсним; в) вимога про застосування наслідків нікчемності недійсного правочину; г) вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним; ґ) вимога про застосування наслідків оспорюваності правочину; д) вимога про відшкодування моральної шкоди, завданої у зв’язку із вчиненням недійсного правочину; е) вимога про відшкодування збитків, завданих у зв’язку із вчиненням недійсного правочину; є) вимога про відшкодування завданих збитків у подвійному розмірі.
Встановлено, що всі перераховані види є цілком самостійними вимогами і як такі самостійні вимоги повинні розглядатись як в теоретичному аспекті, так і з точки зору судової практики. Останні три види вимог будуть засобом цивільно-правової відповідальності та санкцією за вчинене правопорушення. Те, що такі позовні вимоги можуть пред’являтись в одному цивільному процесі не є підставою для їх ототожнення.
На основі аналізу позитивного досвіду деяких європейських держав (Німеччина, Великобританія, Швейцарія) щодо можливості оспорення як нікчемного, так і оспорюваного правочину у позасудовому порядку, обґрунтовано, що в Україні схожу функцію повинен виконувати інститут відмови від правочину, за винятком неможливості односторонньої відмови від двостороннього правочину. Загальна вказівка на можливість відмовитися від двостороннього правочину в іншому порядку, ніж він був вчинений, тобто в односторонньому порядку, повинна застосовуватись лише для правочинів, вчинених під впливом обману, насильства, внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з іншою стороною. Такий односторонній порядок може реалізовуватись у формі позасудової заяви про оспорення правочину, вимоги щодо форми якої повинні бути закріплені на законодавчому рівні, а саме: такий односторонній правочин повинен вчинятись у письмовій формі та нотаріально посвідчуватись.
У роботі акцентується увага на тому, що в судовій практиці України позови про визнання правочину недійсним переважно кваліфікуються як позови про визнання. Доведено, що якщо пред’являється позов про визнання недійсним нікчемного правочину, то це характеризується як захист цивільного інтересу, що не перешкоджає кваліфікувати сам позов як позов про визнання, спрямований на встановлення факту відсутності взаємних суб’єктивних прав та обов’язків між позивачем та відповідачем. Характерною рисою такого позову є відсутність стадії виконавчого провадження, за винятком випадків необхідності виконання судового рішення в частині, що стосується судових витрат. Позов про визнання недійсним оспорюваного правочину також має характер позову про визнання. Основним підтвердженням правової природи позову про визнання недійсним оспорюваного правочину є те, що в чинному цивільному законодавстві України не проводиться ніякої різниці щодо правових наслідків визнання недійсним як оспорюваного, так і нікчемного правочину. Натомість позов про визнання дійсним нікчемного правочину запропоновано кваліфікувати як правоперетворюючий позов, тобто позов про зміну правовідношення, оскільки нікчемний правочин є юридичним фактом, який без рішення суду чи згоди уповноваженої особи (ст. 219 – 224 ЦК) не може породжувати юридичних наслідків на виникнення яких був спрямований.
Розділ 2 «Правова природа недійсного правочину» складається з 4 підрозділів, в яких аналізуються поняття та види недійсності правочину, а також правові підстави нікчемності та оспорюваності правочину.
У підрозділі 2.1. «Поняття недійсності правочину» приділяється увага встановленню витоків поняття недійсності правочину. Обґрунтовано, що недійсність правочину в римському праві можна вважати родовим поняттям, потрактованим як відсутність у правочину юридичних наслідків, на які була спрямована воля суб’єктів, і які гарантувалися правом.
Зважаючи на існуючі в цивілістиці погляди на правову природу недійсного правочину як на правопорушення, доведено, що закріплення в ЦК України юридичного механізму конверсії (санації, конвалідації) правочину, потрактованим як перетворення волевиявленням уповноважених осіб або рішенням суду недійсного правочину в дійсний, не дозволяє застосовувати теорію сутності недійсного правочину як правопорушення до норм чинного законодавства.
У підрозділі обґрунтовано неможливість ототожнення понять «недійсність правочину» та «неправомірність правочину», на основі чого доведено, що неправомірними є дії, під впливом яких вчиняється правочин, але сам правочин до його оспорення буде зберігати свою юридичну силу і породжувати правові наслідки внаслідок того, що з точки зору цивільного права має місце правомірна дія. Тобто необхідно розмежовувати правочин як правомірну дію та обставини, у зв’язку з якими відшкодовуються збитки, в тому числі і в подвійному розмірі, та моральна шкода.
Підрозділ 2.2 «Види недійсності правочину» присвячений дослідженню видів недійсних правочинів та пошуку критеріїв їх класифікації. На цій основі обґрунтовано, що правочини можуть виокремлюватися за: а) критерієм правомірності (правомірні та неправомірні дії); б) часом, з якого вступають в силу наслідки їх недійсності (недійсні з моменту їх вчинення та недійсні правочини, права та обов’язки за якими передбачалися лише на майбутнє); в) критерієм порушених інтересів (нікчемні та оспорювані); г) критерієм дефектів волі та волевиявлення (матеріальний критерій); ґ) критерієм відповідності недійсного правочину нормам права (формальний критерій).
Зважаючи на дискусію, що триває з приводу потреби у встановленні сутнісних (матеріальних) критеріїв розмежування нікчемних та оспорюваних правочинів, обґрунтовано неможливість визначення жодного критерію, який вказував би на однозначне розмежування нікчемних та оспорюваних правочинів. Доведено, що в дослідженнях правової природи недійсних правочинів акценти повинні бути перенесені із поняття недійсності правочину на правову природу визнання правочину недійсним як способу захисту цивільних прав та інтересів в системній його характеристиці із застосуванням наслідків його недійсності. З цієї точки зору законодавець, розмежовуючи нікчемні та оспорювані правочини, має на увазі інтереси цивільного обороту в цілому та інтереси окремої особи зокрема. Якщо визнання недійсним правочину є за своєю природою способом захисту цивільних прав та інтересів, то призначення конструкцій «нікчемність» та «оспорюваність» полягає в найефективнішому втіленні принципу захисту цивільних прав та інтересів суб’єктів цивільного права. Тому в ЦК України передбачено щодо нікчемних правочинів можливість визнання їх дійсними, якщо буде виявлена воля заінтересованих осіб та можливість визнання оспорюваних та нікчемних правочинів недійсними (ст. 219, 220, 221, 222, 223, 224, 226 ЦК).
Доведено, що різниця між неукладеним (невчиненим) і недійсним правочином полягає у наслідках визнання їх такими: неукладений правочин має наслідком кондикцію (пред’явлення вимоги про повернення безпідставно набутого чи збереженого майна), недійсний – реституцію (повернення одержаного на виконання правочину).
У підрозділі 2.3 «Правові підстави нікчемності правочину» встановлено, що цивільним законодавством України передбачена значна кількість правочинів, які можуть бути кваліфіковані як нікчемні. Цей перелік виходить за межі § 2 гл. 16 ЦК України, однак має надзвичайно важливе значення для визначення конкретних складів нікчемності правочину.
Обґрунтовується необхідність розмежовування вимог щодо недодержання письмової форми правочину та недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину. На основі цього правочини, що потребують письмової форми й нотаріального посвідчення, за правовими наслідками запропоновано диференціювати на такі групи: а) правочини, щодо яких письмова форма їх вчинення впливає на встановлення самого факту, з яким пов’язується виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов’язків (при встановленні юридичного факту їх наявності немає потреби визнавати їх недійсними); б) правочини щодо яких недотримана письмова форма та які не можуть підтверджуватися іншими доказами (не породжують жодних цивільно-правових наслідків і є нікчемними); в) односторонні правочини, наслідком яких є їх недійсність у разі недотримання нотаріальної форми; г) двосторонні правочини, недотримання нотаріальної форми посвідчення яких має наслідком їх недійсність за винятком випадків виконання їх повністю або частково однією стороною й ухилення від нотаріального посвідчення іншою.
У підрозділі 2.4 «Правові підстави оспорюваності правочину» акцентується увага на підставах визнання оспорюваного правочину недійсним. Виділено такі групи оспорюваних правочинів: а) правочини з недоліками волі; б) правочини, в яких волевиявлення не відповідає волі суб’єкта; в) правочини, вчинені за межами повноважень або правоздатності; г) правочини, вчинені без згоди третіх осіб; д) правочини, вчинені без дотримання письмової форми, якщо це не має наслідку нікчемності правочину.
Обґрунтовується, що використання поняття «омана» при характеристиці правочину, вчиненого під впливом помилки, є необґрунтованим та призводить до плутанини в термінах, оскільки зазначений термін використано не у ст. 229 ЦК України, а у ст. 230 ЦК України, в якій законодавцем розкрито поняття «обман» через поняття «омана». Характерною рисою правочинів, вчинених під впливом обману, є те, що навмисно в оману щодо обставин, які мають істотне значення, особу вводить інша сторона правочину. Якщо будь-яка третя особа вводить в оману сторону правочину, то визнати правочин недійсним як такий, що вчинений під впливом обману, можна лише якщо буде доведено, що особа знала про наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, але замовчувала їх існування. Якщо немає підстав вважати, що сторона правочину знала про наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, в тому числі і про дії третіх осіб, вимоги про визнання правочину недійсним може ґрунтуватись на факті помилки, але не обману.
На основі аналізу основних ознак недійсного правочину, вчиненого юридичною особою без відповідного дозволу (ліцензії), піддано критиці відображений в ЦК України підхід, за яким правочин, вчинений юридичною особою, є оспорюваним, оскільки на час вчинення правочину юридична особа може не мати відповідної ліцензії, але якщо надалі вона буде отримана, то підстави для визнання такого правочину недійсним відсутні. Доведено, що такий законодавчий підхід дестабілізує договірні відносини за участі юридичних осіб, оскільки не закріплює за окремими суб’єктами цивільного права спеціальної правоздатності, а відтак прив’язку до неї при визначенні дійсності правочинів, укладених такими суб’єктами. Обґрунтовано, що до таких суб’єктів слід віднести юридичних осіб публічного права та непідприємницькі організації. З огляду на це доведена потреба у внесенні змін до ст. 227 ЦК України, за якими правочин вчинений юридичною особою без відповідного дозволу (ліцензії) має бути законодавчо віднесений до нікчемних правочинів.
Розділ 3 «Правові наслідки визнання недійсним правочину» складається з 2 підрозділів, в яких досліджується правова природа реституції та характеризується відшкодування завданих збитків та моральної шкоди як наслідків визнання правочину недійсним.
У підрозділі 3.1 «Правова природа та застосування реституції внаслідок визнання правочину недійсним» встановлено, що в сучасному цивільному праві України реституція зберегла деякі свої риси, властиві їй як засобу преторського захисту, а саме передбачає вирішення спору про річ (майно), не торкаючись встановлення права на майно, але із збереженням можливості в подальшому вирішення спору про право на річ. Як це й властиво публічному засобу, механізм реституції не зачіпає суб’єктивних прав на майно сторін недійсного правочину: майно їм повертається лише в силу того, що воно було раніше ними ж передано, але аж ніяк не тому, що сторони мають на нього певне право.
Спираючись на доктринальний аналіз положень цивільного законодавства у сфері зобов’язального права, автор обґрунтувала протилежну позицію щодо заперечення за реституцією самостійного значення, що виходить із природи виключно нікчемних правочинів, оскільки законодавець не ставить можливість повернення сторін у попереднє майнове становище в залежність від вини особи, наприклад, у разі втрати чи пошкодження майна, яке було передане на виконання правочину. За своєю правовою природою обов’язок кожної із сторін повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину, є особливим реституційним зобов’язанням, на яке поширюються всі норми загальних положень про зобов’язання. З точки зору кваліфікації реституції як способу захисту цивільних прав відзначено особливу правову підставу реституції – недійсність правочину, яка вказує на її особливу природу як спеціального наслідку визнання правочину недійсним. Зобов’язально-правова природа реституції вказує на можливість її застосування лише між сторонами правочину, що є її характерною рисою як способу захисту цивільних прав.
Доведено, що зацікавленими особами стосовно вимог про визнання правочину недійсним та застосування наслідків недійсності правочину можуть виступати сторони правочину, їх універсальні правонаступники та особа, яка уповноважена давати згоду на вчинення правочину. На основі цього запропоновано виключити п. 1 ч. 5 ст. 216 ЦК України, як такий, що не може застосовуватись у зв’язку з тим, що вимоги третіх осіб, суб’єктивні права чи інтереси яких порушені вчиненням нікчемного правочину, будуть мати характер віндикаційних вимог, вимог про відшкодування шкоди чи повернення безпідставного збагачення. Таке присудження не може розглядатися як реституція в розумінні ч. 2 ст. 216 ЦК України і, відповідно, буде ґрунтуватися на нормах інших інститутів цивільного законодавства.
У підрозділі 3.2 «Правова характеристика відшкодування завданих збитків та моральної шкоди як наслідків визнання правочину недійсним» акцентується увага на співвідношенні збитків та моральної шкоди як наслідків визнання правочину недійсним із реституцією, віндикацією, кондикцією. Наголошується на самостійному характері вимог про відшкодування збитків та моральної шкоди та підтримано концепцію щодо різної правової природи і призначення відновлення становища, яке існувало до порушення права, відшкодування збитків та інших способів відшкодування майнової та моральної шкоди.
Доведено, що пред’явлення вимоги про відшкодування збитків (так само як і про відшкодування моральної шкоди) є правом зацікавленої особи, яке здійснюється за наявності відповідної підстави (вчинення і виконання недійсного правочину) на її розсуд. Винятком із зазначеного правила є закріплена у ст. 221, 226 ЦК України спеціальна вказівка на обов’язок батьків, усиновлювачів та опікунів пред’явити відповідні позови. З точки зору вибору способу захисту порушених прав це є їхнім правом, але здійснення самого захисту є обов’язком батьків, усиновлювачів та опікунів малолітньої чи недієздатної особи. Щодо всіх інших складів недійсності правочину пред’явлення таких вимог – це право зацікавлених осіб.
У підрозділі звернено увагу, що відповідальність за збитки, завдані вчиненням недійсного правочину, – це застосування норм про деліктну відповідальність із врахуванням особливих підстав такої відповідальності (недійсний правочин). Співвідношення деліктного та кондикційного позову щодо наслідків застосування недійсності правочину проявляється у праві вибору потерпілої особи деліктного чи кондикційного позовів. При цьому один позов може супроводжувати інший. Однак визнання недійсним правочину можливе не лише в юрисдикційній формі, тобто в судовому порядку, але й у межах інституту відмови від правочину, на підставі домовленості сторін (ст. 214 ЦК). На основі цього обґрунтовано право сторін недійсного правочину врегулювати питання відшкодування збитків та моральної шкоди, завданих його вчиненням, шляхом домовленості між собою.
 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины