ЗАБЄЛІНА Ірина Олегівна ФОРМИ ПОЛІТИЧНИХ КРИЗ ТА МЕХАНІЗМИ ЇХ ВРЕГУЛЮВАННЯ



Название:
ЗАБЄЛІНА Ірина Олегівна ФОРМИ ПОЛІТИЧНИХ КРИЗ ТА МЕХАНІЗМИ ЇХ ВРЕГУЛЮВАННЯ
Альтернативное Название: Забелин Ирина Олеговна ФОРМЫ политического кризиса и МЕХАНИЗМЫ ИХ УРЕГУЛИРОВАНИЯ
Тип: Автореферат
Краткое содержание: У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, розкрито зв’язок роботи із відповідними темами колективних наукових досліджень, визначено об’єкт, предмет, сформульовано мету та завдання дослідження, охарактеризовано використані у роботі загальнонаукові та спеціальні політологічні методи, викладаються положення наукової новизни та практичне значення роботи, представлено відомості щодо апробації та публікації результатів дослідження.
У першому розділі «Поняття та сутність політичних криз: історико-бібліографічний аналіз», який складається з двох підрозділів, охарактеризовано розвиток теорії політичних криз, окреслено сучасні тенденції та еволюцію терміну, розглянуто теорію кризи владних інститутів, як складову кризи суспільства та управління.
У підрозділі 1.1. «Розвиток теорії політичних криз: сучасні тенденції та еволюція» аналізуються концептуальні підходи щодо політичної кризи починаючи з Аристотеля, Платона та Конфуція, які розглядали кризові явища скрізь призму напруженості та нестабільності. Більш пізні розробки в цьому напрямку говорять про те, що політична криза розуміється вже не як тільки регресивне явище суспільного життя, але і як основа для позитивних новацій. Виникають безліч різних трактувань щодо кризи, стабільності, напруженості в суспільстві та політичній діяльності. Деякі вчені, наприклад, Т.Гоббс бачив причину політичних і соціальних криз в природі і пристрастях людини.
Загалом, до вивчення політичної кризи на сьогодні сформувало досить багато теоретичних підходів та концепцій. Зокрема, політична криза розглядається в контексті: суспільного договору і демократичного принципу поділу влади (Д.Медісон, Ш.Монтеск'є, Ж. Руссо); класового підходу (К.Маркс); теорії суспільно-економічних формацій і конфлікту класів класичного марксизму (В.Ленін); загальної конфліктології (Г.Зіммель, Г.Гегель, К.Маркс, А.Сміт, А.Токвіль); біологічного напрямку (С. Вільсон, А.Гелен); транзитології (Р.Даль, О.Доннел, А.Лейпхарт, X. Лінц, С.Ліпсет, Н.Луман, С.Хантінгтон ); економічного підходу (Й. Шумпетер, М.Кондратьєв, М.Бухарін); теорії кругообігу суспільного капіталу (М.Туган-Барановський); теорії катастроф (І.Пригожин); тектології (А.Богданов); синергетики (А.Венгеров); теорії іманентного розвитку суспільства (Е.Дюркгейм, Н.Смелзер); теорії кризового та антикризового управління (О.Лербінгер, М.Реджестер, Дж.Ларкін, Г. Чейз); теорії міжнародних відносин та безпеки в умовах глобалізації (Р.Фішер, С.Хантінгтон) тощо.
Визначено, що поняття політичної кризи, методологія та прикладний інструментарій її регулювання, який дозволяє прогнозувати і на цій основі мінімізувати її негативні наслідки, в українській науці розроблений досить слабко. У світовій політичній науці, навпаки, цій тематиці приділяється значно більше уваги. Проблематика криз розглядається в якості необхідних регуляторів політичного розвитку, що дозволяють суспільній системі перейти від неефективних форм розвитку до більш стійких та стабільних. Зазвичай в дослідженнях приділяється увага окремим сторонам кризи та її наслідкам. Тому, є необхідність у комплексних досліджень політичних криз в аспекті їх системності та постійної зміни форм та проявів.
У підрозділі 1.2. «Теорія кризи владних інститутів, як складова кризи суспільства та управління» визначено, що поняття «політична криза» в політології вживається по відношенню до політичної влади. Криза політичної влади - це криза верхів, керівних в даний момент державою, яка проявляється в нездатності владних структур проводити політику в інтересах основної маси населення країни або соціальної групи, що привела їх до влади; у встановленні в суспільстві норм регуляції політичних відносин, не приймаються їм як авторитетні; у діяльності державного апарату, який керується лише своїм специфічним інтересом; в деформації вертикальних владних відносин між центральними та місцевими органами влади; в загостренні протиріч між гілками влади; в корумпованості, зрощуванні політичної еліти з кримінальними структурами та інше. Тобто, це така політична ситуація, коли маси або соціальна група, класи відкрито висловлюють своє невдоволення політикою, що проводиться верхами. «Верхи» втрачають соціальну опору і далі, криза влади призводить, як правило, до відставки уряду, але залежно від ситуації, що склалася вона може привести і до посилення влади уряду, встановлення диктатури, або до революційної активності мас і повалення цього уряду.
В цьому аспекті аналізуються позиції таких вчених як М.Вебер, М.Крозьє та Р.Дарендорф. Визначено, що концепція М.Крозьє окреслює рамки кризових явищ в політиці скрізь призму політичної дії. Науковець дає ґрунтовні та змістовні характеристики теорії влади, бюрократії, реформ, представляє цілісне уявлення про підходи до проблеми політичної кризи, яка, на його думку, становить основу політичного аналізу всіх процесів сучасного французького суспільства.
У висновках до першого розділу визначено, що політична криза несе в собі найбільш небезпечний потенціал для суспільства та політичної системи, крім того, практично всі соціально-економічні кризи мають політичні наслідки, що може привести до розвалу системи в цілому. Політична криза має ряд своїх, суто специфічних особливостей: вона дуже обмежена у часі, вона проходить в режимі обмеженого доступу до ресурсів і вимагає термінового прийняття політичних рішень.
У другому розділі «Методологічні проблеми феномену політичної кризи», який складається з двох підрозділів, аналізуються базові, якісні характеристики політичної кризи, поняття, категорії, які розкривають сутність та природу політичної кризи, дається аналіз теорії кризи, катастрофи та динамічного хаосу в рамках політичного розвитку цивілізацій.
У підрозділі 2.1. «Базові, якісні характеристики політичної кризи: категоріальний аспект» відзначено, що ґрунтовне розуміння політичної кризи можливе шляхом надання змістовної характеристики суміжним поняттям, які або доповнюють сутність політичної кризи та розкривають її природу, або протиставляють себе такому політичному явищу, або ж є складовими елементами її структури. Насамперед, це стосується таких понять як стабільність, безпека, здатність функціонувати, стійкість, визначеність, рівновага, незмінність, політична система, кризова ситуація, політична смута, політичний конфлікт тощо.
Обґрунтовано, що політична криза має специфічні риси, обумовлені політичним характером сфери її зародження і протікання. Однак, динамічність політичного процесу і постійне розширення політологічного знання об'єктивно зумовлюють різноманіття підходів до осмислення категорії політичної кризи. Результати аналізу співвідношення політичної кризи з суміжними категоріями дозволили визначити досліджуване явище як форму політичного процесу, його переломний момент, що характеризується перехідним станом у розвитку політичної системи суспільства, його дестабілізацією на основі загострення протиріч в існуючих політичних відносинах.
Політична криза має свою структуру, єдність і взаємопроникнення елементів якої забезпечує її цілісність як соціально-політичного феномену, можливість зародження, розвиток і існування в різні періоди функціонування політичної системи, в різних формах і режимах. Як багатогранне і складне утворення, політична криза має типи і різновиди, володіє специфічними особливостями.
У підрозділі 2.2. «Теорії кризи, катастрофи та динамічного хаосу в політичному розвитку цивілізацій» обґрунтовано, що реальність соціально-політичних криз у життєдіяльності суспільства обумовлює нагальну потребу в подальшій науково-теоретичній розробці методів їх подолання, покликаних надати практичну допомогу політикам в пошуку ефективних засобів попередження, дозволу і мінімізації наслідків кризових явищ. Це забезпечує актуальність звернення до аналізу кризових явищ в їх співвідношенні з теорії катастроф, застосування синергетичного підходу розуміння соціального порядку та цивілізації; проаналізувати концепцію Ф.Ніцше до визначення соціальної кризи та катастрофи; окреслити думки А.Богданова щодо природи соціальної кризи. Визначено, що теорія катастроф допомагає сконструювати еволюційне дерево альтернативних шляхів вирішення політичної кризи, відволікаючись від внутрішніх механізмів, діючих на перехрестях історії систем. Сьогодні найбільш актуальної для нашого суспільства та політичного процесу є фаза переходу до хаосу. Саме системи з рівнями свободи показують варіантність сценаріїв входження в хаос.
У висновках до другого розділу визначено, що криза є складним та різноманітним явище, для вивчення якого потрібна методологія різних наук: політології, економіки, соціології, міжнародних відносин, паблік рілейшнз, психології. У дослідників з кожної області склався свій, унікальний погляд на цю проблему, своя методологія в підході до даного явища. Політологічні та соціологічні дослідження носять більш теоретичний характер, а дослідження криз у галузі міжнародних відносин і паблік рілейшнз - більш прикладний. Найбільш вагомий внесок у дослідження теорії кризи внесли вчені економісти та міжнародники, особливо початку та середини 20 століття. Прогнозування і керування кризовими ситуаціями є частинами економічної теорії, але в даний час набувають все більшої актуальності для аналізу кризових явищ в політичній діяльності та сучасному політичному процесі.
У третьому розділі «Причино-факторний аспект виникнення політичної напруженості та кризових явищ», який складається з двох підрозділів, в яких розкриваються причини виникнення політичної напруженості, здійснюється типологізація політичних криз, дається характеристика властивостей та специфіки виникнення різновидів політичних криз.
У підрозділі 3.1. «Поняття та причини виникнення політичної напруженості» здійснено аналіз політичної напруженості та кризових явищ в рамках причин їх виникнення та рівня прояву. Зазначено, що у будь-якому суспільстві завжди є якийсь рівень політичної напруженості. Низький рівень політичної напруженості формує політичне невдоволення, а при подальшому збільшенні веде до політичного відчуження. Високий рівень є сприятливим ґрунтом для різного роду соціально-політичних протестів, від конвенціальних до неконвенціальних. Також, окреслено головні причини виникнення політичної напруженості і відзначено, що вона виникає в результаті стійкої тривалої ситуації невирішення протиріч: розбіжності між що проголошеними цінностями і реальними діями; усвідомлення суб'єктами того, що подальше задоволення їх потреб перебуває під загрозою; частина суб'єктів політики не може реалізувати свої інтереси; неадекватна реакція влади на виникаючі стихійні обставині. Крім того, причинами політичної напруженості в суспільстві та кризових явищ в політичному процесі можуть стати й природні аномалії, які докорінно змінюють умови життя людей на території даної держави або політичні, природні та техногенні катастрофи, які викликали порушення діяльності системи політичного управління, загострення протиріччя між відживаючими і виникаючими елементами політичної системи, зовнішньополітичні події.
У підрозділі 3.2. «Типологія політичних криз: особливості виникнення різновидів» характеризуються головні засади щодо класифікація політичних криз: за середовищем протікання виділяються зовнішньополітичні і внутрішньополітичні кризи; за масштабом та обсягом політичних явищ зовнішньополітичні кризи підрозділяється на глобальні (світові), регіональні та локальні кризи, а внутрішньополітичні - на загальнонаціональні, регіональні та місцеві кризи; залежно від характеру і технологічного впливу на політичну реальність можна виділити еволюційно-реформістську і революційну політичні кризи; з точки зору публічності та гласності виділяють відкритий (явний) і прихований (латентний) типи політичної кризи; за характером впливу на політичну систему виділяється внутрішньосистемна криза, міжсистемна криза та надсистемна криза.
Науковці сьогодні виділяють такі найбільш типові для перехідних суспільств політичні кризи: криза ідентичності, яка викликана суперечностями, пов'язаними з відмовою від старих і пошуком нових систем цінностей, ідей, символів; криза розподілу матеріальних і духовних благ; криза легітимності породжується розчаруванням частини населення глобальною стратегією; криза участі зумовлена тим, що процеси лібералізації сприяють розширенню включення громадян у політичні процеси і легальному прояву різних ідеологічних течій; криза проникнення, яка проявляється у розбіжності процесів перетворень у різних регіонах країни (саме цей тип сьогодні є найбільш актуальним на нашого суспільства).
Також, окремо аналізуються особливості військово-політичної кризи, її ознаки та характеристики. Сутнісні характеристики військово-політичної кризи дозволяють відрізнити її від інших міждержавних кризових ситуацій, таких як дипломатичні кризи, які проявляються в напрямку жорстких дипломатичних нот, видворення дипломатичних співробітників закордонної країни і навіть в розриві дипломатичних відносин.
У висновках до третього розділу визначено, що джерела політичних криз поділяються на позасоціальні, соціальні та комбіновані. До перших відносяться ті численні джерела політичної напруженості, які базуються на певних рисах агресивності людини, почуттях страху, паніки, голоду та інших інстинктивних мотиваціях її поведінки. Зумовлені такими факторами політичні кризи виступають у вигляді народних самосудів, голодних бунтів, терористичних акцій фанатиків, інших нераціональних не мотивованих акцій.
Специфічним джерелом політичних конфліктів є і протиріччя проміжного характеру, що відображають взаємозв'язок людини та природи, де обидві сторони вносять свій внесок у розвиток конфлікту. Зокрема, це конфлікти, викликані політичними наслідками екологічних катастроф, аваріями на атомних станціях або великих підприємствах. Такі масштабні конфлікти пов'язані з врегулюванням соціальних наслідків, викликаних не тільки стихійними лихами, а й самою людиною, яка збільшує ці події.
Політичні кризи можна класифікувати за такими ознаками: за суб'єктами: міждержавна; міжнаціональна; міжкласова; між соціальними групами та громадськими організаціями; між расами та інш. За масштабністю: світова; регіональна; локальна. За рівнем формування: на міжособистісному рівні; на груповому рівні; на рівні підсистем суспільства або держави; на регіональному та глобальному рівні.
В четвертому розділі «Технології врегулювання та прогнозування політичних криз в сучасному політичному процесі» складається з двох підрозділів, в яких дається аналіз структури процесу врегулювання політичних криз та аналізується методика діагностування та сучасні засоби прогнозування політичних криз.
У підрозділі 4.1. «Напрямки удосконалення сфери освіти в аспекті сучасної політичної ситуації в Україні» вивчається процес врегулювання політичних криз. Зазначено, що регулювання політичної кризи є своєрідною ланкою між теорією і практикою і дозволяє виявити як безпосередні теоретичні особливості цього процесу, так і методи та технології застосування його в політиці. При цьому, процес врегулювання політичних криз носить досить складний і суперечливий характер. Суперечливість його полягає в тому, що він одночасно є частиною політології, а й включає в себе методологію та інструментарій різних наук, від психології до міжнародних відносин. Політичний аспект врегулювання кризових ситуацій передбачає використання методів конфліктології та антикризового управління.
Визначено, що врегулювання політичних криз слід розглядати, як цілісну систему, до якої включені: вироблення заходів щодо запобігання політичної кризи, розробка та реалізація особливих заходів з управління в умовах кризи з метою його недопущення, подолання, завершення і вирішення, комунікаційна політика в кризових ситуаціях, розробка стратегії і тактики, мінімізація втрат, а також прийняття політичних рішень у кризових ситуаціях.
У підрозділі 4.2 «Методика діагностування та сучасні засоби прогнозування політичних криз» окреслюються методи діагностування та прогнозування політичних криз в аспекті сучасних політичних змін. Визначено, що діагностика політичних криз - це засіб одержання достовірної якісної інформації про реальні можливості здійснення політичного проекту на початковій стадії політичної кризи і основа для введення в дію особливих методів і механізмів політичного менеджменту. Спираючись на результати діагностичних і превентивних досліджень різних сторін діяльності організації, політичні менеджери і представники політичної еліти мають можливість приступити до розробки рефлексивної моделі антикризового управління своїм політичним проектом. Діагностика дозволяє виявляти причинно-наслідкові зв'язки в дисфункціях політичного менеджменту, а потім переходити до побудови пояснювальної та прогнозної моделей функціонування і розвитку політичного проекту, здійснюючи при цьому попередження його кризи.
Методи діагностування можна розділити на: аналітичні, експертні, лінійні та динамічне програмування, математичне моделювання та інші. Найбільш часто при діагностиці політичної кризи використовуються багатофакторні математичні моделі. Альтернативою кількісних моделей діагностики політичних криз є якісні методики прогнозування та діагностики кризового стану політичного процесу.
Одним з найважливіших факторів у діагностуванні та прогнозування кризових ситуацій є фактор часу. Він визначає характер проведення діагностики. Як правило, при діагностиці криз розглядаються не тільки статичні значення показників, а зміна їх стану протягом певного періоду часу.
У висновках до четвертого розділу зазначається, що врегулювання політичних криз є ключовим поняттям даного дослідження. Визначено, що існують чіткі обмеження між поняттями кризового та антикризового управління, ризик менеджменту та управління конфліктами. Антикризове політичне врегулювання має більш політологічну основу, ніж інші поняття, крім того, воно чітко детерміновано в часі і є або реакцією на вже існуючу кризу або врегулювання починається з ситуації передкризової. Тим не менш, багато механізмів та методів з економіки застосовні і працюють в політиці. Врегулювання політичних криз часто передує їх вирішенню, і, хоча ці поняття розмежовані між собою, слід розглядати їх в зв'язці і без відриву один від одного.
У структурі цього процесу виділяються: стратегія і тактика, прийняття політичних рішень в кризових ситуаціях і антикризова інформаційна політика. Всі ці три складових мають найважливіше значення, тому, що вони відповідають умовам, необхідним для врегулювання криз. Головний же критерій успіху - це бути підготовленими до кризової ситуації, і при цьому, всі ці три компоненти зможуть працювати в режимі обмежених ресурсів.
У Висновках викладаються основні результати і підсумки дисертаційної роботи, які були отримані в ході дослідження.
Доведено, що конфлікти, кризи є найбільш поширеним джерелом і формою політичних змін, у зв'язку з чим розробка технологій управління і контролю за ними, які дозволяють знизити витрати конкуренції за владу і зменшити власні втрати в цьому напрямку, стають завданням першорядної важливості для будь-якого учасника політичних відносин і тим більше для правлячого режиму.
Визначено, що складовими елементами політичної кризи є предмет політичної кризи, що виражає сутність протиріч між учасниками спору; джерела політичних криз; привід політичної кризи; суб'єкти політичних криз; інтереси, сприйняття і позиції суб'єктів; засоби вирішення кризової ситуації; характер кризи.
Предметом політичної кризи є дефіцит специфічних ресурсів - державної влади, елементів владних інститутів, політичних статусів і ролей соціальних груп, цінностей і символів, які є базою політичної влади, і в цілому даної політичної спільності. Широке коло джерел кризи міститься в його соціальних факторах і засадах. Ці детермінанти вкрай різноманітні і можуть бути пов'язані зі специфікою тих чи інших сфер політики (внутрішньодержавної та міжнародної), з характером суб'єктів (індивідуальних, групових, масових), а також з іншими аспектами.
Можна виділити такі основні причини, що лежать в основі політичної конфронтації. Насамперед, це різноманітні форми і аспекти суспільних відносин, що визначають неспівпадання статусів суб'єктів політики, їх рольових призначень і функцій, інтересів і потреб у владі, а також нестача ресурсів і т.д. Такі, умовно кажучи, об'єктивні джерела протиріч, які мають високі шанси стати політичними конфліктами. Вони, наприклад, фіксують розбіжності статусів між правлячою елітою і контрелітою, різними групами інтересів, тими чи іншими державами, регіонами і т.д.
З предметом політичної кризи тісно пов'язаний привід політичної кризи, який зазвичай є відправною точкою розвитку відкритої форми кризи. Незважаючи на те, що джерелом кризи є різноспрямовані інтереси сторін кризи, привід - найбільш «помітна» частина кризи на етапі її первісного розвитку. Надалі, конфліктуючі сторони цілком можуть і «забути» про привід кризової ситуації.
Зазначено, що суб'єкти політичних криз є безпосередніми його учасниками (як активними, і так і пасивними). Учасників криз характеризують такі параметри як чисельність і якісний склад.
Інтереси та позиції суб'єктів розкриваються в їх меті, в їх конкурентній взаємодії, в ставленні до контрагентів, в сприйнятті конфлікту та в інших суб'єктивних характеристиках поведінки сторін. Сторони кризи можуть декларувати свої цілі як явно, так і в прихованій завуальованій формі. Особливо, це притаманне дипломатичним відносинам, де часто застосовується принцип «подвійних стандартів» для вирішення тих чи інших політичних криз на догоду політичній чи іншій доцільності.
Засоби вирішення кризової ситуації характеризують типові ресурси, способи, прийоми взаємодії. Сучасний світ став складним механізмом, що вимагає для свого стійкого і безпечного розвитку бути більш обережними і приймати більш продумані рішення, що враховують інтереси все більшої кількості учасників.
Характер кризи, розкриває найбільш типові відносини конкуруючих сторін, жорсткість або пластичність займаних ними позицій, здатність до модифікації предмета спору, залучення посередників і т.д.
Визначено, що виділення основних структурних елементів політичної кризи обумовлює певне розуміння її процесуальних властивостей або найбільш загальних особливостей протікання конкурентного спору сторін. У зв'язку з цим виділяються різні фази політичної кризи і, зокрема, приховане (латентне) протікання кризи, при якому протиріччя між тими чи іншими суб'єктами не виражаються в їх активних політичних діях, формах відкритого протистояння, але завдають чи спрямовуються на завдання шкоди супернику .
Щодо сучасних тенденції розвитку політичних криз на сучасному етапі, то визначено, що відбувається посилення їх транскордонного характеру. Сучасні кризи все більше набувають транснаціонального характеру. Їх витоки раніше знаходилися на місцевому чи регіональному рівні, але наслідки все більш стосуються цілих регіонів світу і навіть континентів. У майбутньому, закономірно очікувати зростання кількості політичних криз, які не мають не тільки географічних (національних), а й часових меж, тобто має місце розвиток трансгенераційних криз, які переходять із покоління в покоління.
Визначено, що сьогодні відбувається інформатизація криз, яка проявляється в зростанні ролі засобів масової інформації як джерел та факторів криз. Саме ЗМІ формують громадське сприйняття і оцінку тих чи інших подій, трактування яких може здійснити вирішальний вплив на їх подальший розвиток. Представляється, що в перспективі значення фактора ЗМІ щодо проблеми політичних криз зростатиме. При цьому ЗМІ, ймовірно, будуть особливо зацікавлені у висвітленні масштабних катастроф і криз, які ініціюються чутками, провокаціями і т.п., виникаючими через небажання уповноважених органів чи органів влади повноцінно коментувати ситуацію яка виникла або приховують інформацію від громадян.
Зазначено, що на сучасному етапі відбувається політизація криз та їх наслідків. Кризи завжди були політичним феноменом: або за характером свого генезису, або за формою або за наслідками реалізації. Вони також завжди були одним з важливих і, в той же час, найбільш важких предметів обговорень і переговорів у політичних колах. Таким чином, політичний вимір кризи простягається далеко за тимчасові межі конкретних подій і їх найближчих наслідків. Політологи, соціологи, історики, фахівці з військової стратегії, спеціалісти в галузі управління кризисними ситуаціями намагаються не тільки аналізувати політичну кризу як важливу соціальну подію з метою адекватної оцінки але й виробити відповідні рішення з урахуванням практичного досвіду. Крім того, політичні діячі схильні інтерпретувати прояви політичної кризи у вигідному для себе світлі, використовуючи ці фактори для обґрунтування та виправдання прийнятих ними заходів, а також критики дій колишніх політичних лідерів і нинішніх конкурентів.
 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины