ТАВОЛЖАНСЬКИЙ ОЛЕКСІЙ ВОЛОДИМИРОВИЧ СОЦІАЛЬНО-ВИХОВНА РОБОТА ІЗ ЗАСУДЖЕНИМИ ДО ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ : Таволжанский АЛЕКСЕЙ ВЛАДИМИРОВИЧ СОЦИАЛЬНО-воспитательной работы с осужденными к лишению свободы

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, визначаються мета і завдання, об’єкт і предмет дослідження, характеризуються методи дослідження, теоретична основа, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, формулюються основні положення, що виносяться на захист і становлять наукову новизну, наводяться відомості про апробацію результатів роботи і публікацію здобутих наукових результатів.
Розділ 1 «Теоретичні засади організації та проведення соціально-виховної роботи із засудженими до позбавлення волі» складається із чотирьох підрозділів.
У підрозділі 1.1. «Сучасний стан наукової розробки теорії та практика організації соціально-виховної роботи із засудженими до позбавлення волі» встановлено, що в науці кримінально-виконавчого права склалася складна ситуація стосовно питань вивчення соціально-виховної роботи із засудженими до позбавлення волі. Зокрема, існуючі дослідження стосуються тих видів роботи із засудженими, що не передбачаються чинним законодавством, натомість визначені види діяльності не знаходять належного наукового супроводу. Досить суперечливою є й практика організації соціально-виховного роботи із засудженими.. Звертається увага на те, що практика також не окреслює межі та форми соціально-виховної роботи із засудженими до позбавлення волі. Більше того, заходи, що названі «заходами соціально-виховної роботи», переважно є елементами зовсім інших видів діяльності або виступають окремими засобами виправлення (загальноосвітнє навчання, залучення до праці, режим тощо), а також складових процедури підготовки засуджених до звільнення як елементу соціальної адаптації чи здійснення інших видів діяльності (громадський контроль спостережних комісій, реалізація права на свободу віросповідання, освіту тощо).
Зауважується, що складнощів організації соціально-виховної роботи в значній мірі зумовлені невизначеністю змісту та основних елементів цієї роботи із засудженими на нормативному рівні та в науці. Водночас відсутність серед фахівців єдності поглядів на цілі, форми й методи впровадження цієї діяльності є додатковим свідченням недостатньої наукової розробки питання соціально-виховної роботи в УВП. Також слід зазначити, що до кола наукових пошуків дослідників не потрапляли чинники, котрі впливають на забезпечення досягнення поставлених перед відповідними суб’єктами завдань у розглядуваній сфері та шляхи їх зміни. Саме на усунення вказаних прогалин і спрямоване це дослідження.
У підрозділі 1.2. «Поняття та основні ознаки соціально-виховної роботи із засудженими до позбавлення волі» при дослідженні названої проблеми було з’ясовано, що ні в науковій літературі, ні в законодавчих актах взагалі не сформульовано однозначного та чіткого визначення цього поняття. Розкрито хронологічні аспекти застосування терміну соціально-виховна робота. Аналіз низки документів дозволяє припустити, що основною метою було само по собі включення до тексту КВК України поняття «соціально-виховна робота», при цьому чітке визначення її змісту відходило на другий план. Можливо, саме тому основною відмінністю чинного КВК України від попередніх спроб правового врегулювання розглядуваної сфери діяльності органів і установ виконання покарань по суті є закріплення лише загального визначення соціально-виховної роботи, оскільки, незважаючи на відмінності у назві, цілі і завдання як політико-виховної, виховної, так і соціально-виховної роботи є тотожними. Встановлено, що із самого початку заміна одного терміна іншим фактично не потягнула за собою змін у змістовному його наповненні, незважаючи на те, що у жодному разі виховна робота не є тотожною соціально-виховній, а тому і їх спрямування також є відмінним.
Стверджується, що нині рівень правового регулювання соціально-виховної роботи із засудженими в УВП не відповідає її розумінню та практичному застосуванню.
Вказується, що соціально-виховна робота постає як робота виховна з ознаками соціальності, тобто здійснюється визначеними суб’єктами на користь (в інтересах, через потреби) суспільства, без відриву від суспільства та стосовно членів суспільства. Стверджується, що соціально-виховна робота – це не лише правовий або, як його часто називають, – педагогічний, а й соціальний інститут.
Цілеспрямованість виділено як одну з найважливіших характеристик соціально-виховної роботи, оскільки вона являє собою категорію, що виражає цілеспрямований вплив конкретного суб’єкта визначеними засобами на об’єкт для одержання необхідного результату. Приділено увагу професійності діяльності зі здійснення соціально-виховної роботи, яку пропонується визначати через пред’явлення до суб’єкта її надання спеціальних вимог: складання кваліфікаційного іспиту, наявність певного стажу роботи у сфері виховання, вищої педагогічної освіти, а також визнання соціально-виховної діяльності єдиним напрямом роботи цього суб’єкта.
До основних ознак соціально-виховної роботи нами віднесено також нормативність. У КВК України в обов’язковому порядку має бути окреслено не тільки визначення цього поняття, а й цілі та завдання соціально-виховної роботи, форми, методи і засоби їх досягнення, а також компетенція суб’єктів її здійснення.
Отже, на основі викладеного можемо зробити такий висновок: соціально-виховна робота із засудженими – це цілеспрямована професійна діяльність відповідних суб’єктів, яка полягає у здійсненні зовнішнього впливу на поведінку засудженого з метою її подальшої позитивної зміни.
У підрозділі 1.3. «Мета і завдання соціально-виховної роботи із засудженими» вказується, що аналіз положень КВК України доводить, що мета і завдання соціально-виховної роботи на нормативному рівні чітко не визначені. При цьому, наявні наукові публікації, як правило, обмежуються при розгляді цього питання цитуванням ст. 123 КВК України.
У ході проведеного в межах роботи над дисертацією було проведено опитування. Отримані результати, у ході проведеного дослідження показали невідповідність між законодавчими положеннями про цілі та значення соціально-виховної роботи та практичним їх розумінням. У свою чергу відповіді засуджених дають підстави для висновку, що соціально-виховна робота в колоніях або не проводиться взагалі, або утримувані в установах не відрізняють її від негативних елементів режиму та ставляться відповідним чином. Цільова орієнтація соціально-виховної роботи залишається незрозумілою як для засуджених, так і для персоналу УВП, що у свою чергу робить неможливим правильне орієнтування практичної діяльності. Стосовно засуджених, то їх викривлене ставлення до роботи, що з ними проводиться, завчасно прирікає її на невдачу.
З огляду на підкорення процесу виконання кримінальних покарань його загальним цілям, стверджується, що соціально-виховна робота повинна створювати умови як для подальшого досягнення мети виправлення й ресоціалізації засудженого, так і цілей виховання. Кінцевим результатом, бажаною реальною метою соціально-виховної роботи має стати створення необхідних умов для формування життєвих (людських) компетенцій засудженого, бажання та можливості діяти у конкретній життєвій ситуації відповідно до власних цінностей, ставлень та переконань, що відповідають позитивним цінностям суспільства.
Соціально-виховна робота проводиться у визначеному напрямі, проте сформованість названих складових не є кінцевою метою саме розглядуваного виду діяльності. Внаслідок проведення соціально-виховної роботи у засудженого повинно сформуватися прагнення до певної моделі соціально значущої поведінки.
При організації соціально-виховної роботи із засудженими потрібно враховувати, що саме в позбавленні волі засуджені сприймають найбільш гостро, і як це сприйняття трансформується відповідно до збільшення терміну відбутого покарання.
У підрозділі 1.4. «Міжнародні стандарти та зарубіжний досвід проведення соціально-виховної роботи та подібних видів діяльності в інших країнах» зосереджено увагу на окремих аспектах практики соціально-виховного впливу на засуджених в інших країнах, та особливостях закріплення в міжнародних актах порядку реалізації цього напряму діяльності. В зазначених актах звертається увага міжнародної спільноти на необхідність відповідального ставлення адміністрацією УВП та держави взагалі, до організації ефективного виконання позбавлення волі, яке, зокрема, тісно пов’язане з належно організованим впливом на засуджених, з метою запобігання їх наступного вчинення злочину.
Пенітенціарна практика в різних країнах організовується з урахуванням того, що покарання має здійснювати виховний вплив на засудженого та готувати його для повернення до життя на волі. Цікавим є досвід окремих країн, щодо детального планування виконання вироку.
Окрему увагу в різних країнах приділяють стадії підготовки до звільнення засуджених, що є важливим напрямом соціально-виховної роботи. Проводяться бесіди, консультації та з урахуванням їх особливостей і здібностей надаються конкретні рекомендації, що стосуються в першу чергу оволодіння професією, пошуку роботи, житла і коштів на життя після звільнення
Загалом міжнародно-правові документи поступово відходять від регламентації способів досягнення виправлення засуджених, ставлячи в підтримання належного режиму в УВП за основне завдання співробітникам цих установ. Ці положення поступово впроваджуються у практику виконання кримінальних покарань європейських країн, де штатні працівники установ переважно виконують функції підтримання режиму. Стосовно здійснення впливу на засудженого, то його переважно здійснюють співробітники соціальних служб, які не віднесені до атестованих співробітників установ і відокремлені від адміністрації. Крім того, ця діяльність має саме соціальний характер, а не соціально-виховний, як про це зазначає вітчизняний законодавець.
Розділ 2 «Порядок проведення соціально-виховної роботи із засудженими до позбавлення волі» містить три підрозділи.
У підрозділі 2.1. «Нормативне регулювання форм та методів соціально-виховної роботи із засудженими до позбавлення волі» висвітлено результати проведеного опитування, яке підтвердило припущення про поверховість соціально-виховної роботи із засудженими до позбавлення волі в УВП та відсутністю чіткої обізнаності з формами і методами впровадження такої діяльності.
Відмічається про доцільність деталізації в законодавстві основних методів і форм соціально-виховної роботи із засудженими в УВП. Незважаючи на те, що керівництво ДПтС України постійно звітує про удосконалення нормативно-правової бази у сфері регулювання процесу виконання кримінальних покарань, в Україні ж нині не існує жодного нормативного акта, який би визначав порядок проведення соціально-виховної роботи із засудженими навіть у загальному виді, що також не впливає позитивно на стан організації цієї діяльності.
Підкреслюється, що для забезпечення необхідного рівня соціально-виховної роботи, слід здійснювати формування відділень на підставі розподілу засуджених на групи саме з огляду на схожість їх особистісних якостей. При обранні тієї чи іншої форми соціально-виховної роботи із засудженими до позбавлення волі, перш за все слід виходити з розуміння її мети та змісту – створення умов для формування необхідних компетенцій соціально адаптованої людини. Для цього спочатку слід визначитися з мотивами дій засудженого, наявними у нього проблемами та прогалинами в тій або іншій сфері, можливостей і особливостей особистості кожного засудженого. Усі ці завдання мають виконуватись під час проведення психологічної та виховної роботи та слугувати базою для обрання необхідних методів і форм соціально-виховної роботи.
У підрозділі 2.2. «Суб’єкти соціально-виховної роботи із засудженими до позбавлення волі» аналізується правова категорія «персонал ДКВС», наводяться різні підходи до його розуміння, однак констатується, що на даний час не вироблено єдиного конструктивного підходу до розуміння цього терміну. Основним суб'єктом соціально-виховної роботи є начальник відділення соціально-психологічної служби, однак через завелику завантаженість, яка підтверджується як нормативними приписами так і результатами опитування, співробітник цієї служби позбавлений можливості проведення якісної соціально-виховної роботи. Тому практика організації соціально-виховної роботи вимагає суттєвих змін.
Розглянуто стан залучення представників громадянського суспільства до аналізованого виду роботи в УВП, вказується, що негативним аспектом соціально-виховної роботи, що проводиться громадськими організаціями, є недостатність системності та систематичності їх діяльності. Однак, на первинному етапі перебудови порядку проведення соціально-виховної роботи у новому напрямі доцільним є залучення як суб’єкта її проведення такого «напівгромадського» утворення, як спостережні комісії.
Відмічається, що найбільш ефективними засуджені визнають саме заходи, запроваджувані представниками громадянського суспільства, за умови виконання адміністраціями УВП ролі координатора цієї діяльності, соціальні інституції суспільства спроможні забезпечити необхідний вплив на свідомість засуджених.
Наголошується, що для забезпечення належної соціально-виховної роботи із засудженими усі існуючі суб’єкти, що беруть участь у цій діяльності, повинні перебувати у стані ефективної співпраці та взаємодії. Очевидно, слід директивно зобов’язати адміністрації колоній співпрацювати з представниками громадянського сектору. При цьому на персонал УВП повинні покладатися такі обов’язки: а) створення умов для соціально-виховної діяльності; б) залучення та відбір суб’єктів її реалізації; в) необхідне навчання та підвищення кваліфікації у межах наявних знань; г) удосконалення та ефективне використання матеріально-технічної бази УВП.
У підрозділі 2.3. «Шляхи удосконалення соціально-виховної роботи із засудженими» звернуто увагу на, зокрема, на необхідність приділенню більшої уваги стадії планування соціально-виховної роботи в місцях позбавлення волі. Вона як і будь-яка інша діяльність, повинно ґрунтуватись на наступних принципах, до складу яких слід віднести принципи: 1) наукової обґрунтованості; 2) законності; 3) актуальності; 4) реальності; 5) конкретності; 6) несуперечливості; 7) субординації; 8) інформативності. Під час планування пропонується не обмежувати суб’єктів соціально-виховної роботи встановленим обсягом Щоденника індивідуальної роботи із засудженим, а дозволити розширювати за потреби передбачені показники. Планування соціально-виховної роботи має будуватися на визначенні (оцінці) потреб засудженого та з огляду на наявні або відсутні у нього компетенції.
Аргументується, що за результатами, отриманими в ході вивчення потреб та інформації про засудженого, слід розробляти програму соціально-виховної роботи, включаючи до неї заходи, що дозволять забезпечити потреби засудженого, визначені на етапі оцінки. Постійно має проводитись моніторинг процесу та оцінка результатів соціально-виховної роботи із засудженим, що відображається у ступені виправлення засудженого, зміні його ціннісних пріоритетів, планів тощо. На основі результатів моніторингу та оцінки мають вноситися відповідні корективи до індивідуальної програми роботи із засудженим.