Фрицький Юрій Олегович. Теоретичні засади державної влади в Україні : Фрицкий Юрий Олегович. Теоретические основы государственной власти в Украине

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, ступінь наукового опрацювання проблеми, зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета і завдання, об’єкт і предмет дослідження, характеризуються методологічна основа, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх теоретичне і практичне значення, подаються відомості про апробацію основних положень дисертаційного дослідження, його структуру та обсяг.
Розділ 1”Сутність державної влади в Україні” присвячено аналізу влади як загальнонаукової і правової категорії, розкриваються зміст і особливості останньої і на цій основі визначається поняття державної влади, а також з’ясовується співвідношення державної влади з політичною владою.
У підрозділі 1.1 ”Зміст і особливості влади як правової категорії” розглядаються вихідні теоретичні положення щодо сутності влади взагалі як загальнонаукової родової категорії, і на підставі цього досліджуються характерні риси такого конкретного виду влади – як влада державна, оскільки існують і інші види влади – політична, економічна тощо.
Наголошується, що на основі вивчення і аналізу творів вчених філософів та юристів минулого з’ясовані основні, перш за все, функціональні характеристики влади, яка включає наступні положення: влада – категорія суспільна, це вольове відношення між людьми; витоки влади лежать в умовах матеріального життя суспільства, в системі його економічних відносин; політична влада є особливим різновидом влади, одним з її найбільш важливих елементів; сутність політичної влади становить пануюча влада того чи іншого класу або соціальної групи; ядром політичної влади є державна влада, певним чином організована і закріплена у правових та інших соціальних нормах.
Зазначається, що у середині і наприкінці ХІХ та на початку ХХ століть, проблемам політики, держави і влади велика увага приділялася дослідженню питань сутності влади, її структури, характеристиці індивідуальних і колективних носіїв організації влади і форм її здійснення.
Підкреслюється, що після проголошення України незалежною державою, з’явилося чимало наукових праць вчених, в яких влада розглядалася з позиції її загальноприйнятого розуміння у демократичних країнах світу.
На підставі аналізу і опанування висновків вчених щодо сутності влади, автор дійшов висновку, що влада у загальному розумінні – це її здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей за допомогою певних засобів, волі, авторитету, насильства, сили, права, системи державних органів, громадських об’єднань тощо. Спеціальними ознаками влади, виходячи з її багатозначності, є: спроможність, право і можливість розпоряджатися кимось або чимось; здійснювати вирішальний вплив на долі, поведінку і діяльність, звичаї і традиції людей за допомогою різного роду засобів – права, закону, переконання або примусу; політичне панування над людьми, їх спільнотами, угрупованнями, утворення продуманої системи державних органів; наявність посадових осіб, органів, які наділені відповідними державними адміністративними повноваженнями, або володіючими певного роду впливом, повноваженнями, визначеними законодавством, або привласненням їх собі.
Наголошується, що на сучасному етапі розвитку України у зв’язку з політико-економічними процесами, які відбуваються у суспільстві, подальша розробка теорії влади набуває особливої актуальності, що виявляється у необхідності створення відповідної теорії і бази даних влади, складовими якої можуть бути: перш за все, самі люди, адже до влади молодої держави України постійно приходять нові люди, яким вкрай необхідна єдина і цілісна наука про владу, яка визначає і розкриває її зміст; необхідне упорядкування і систематизація всіх ідей і знань про владу, зокрема, про державний устрій; в процесі докорінної зміни всього суспільного ладу виникла нагальна потреба генерування нових ідей в науці про владу, які вимагають свого вирішення, оскільки в перехідний період в умовах ринкової економіки і у владі, і в економіці в умовах ринку і формування нових суспільних відносин є багато загального і особливого, що розвивається на підставі єдиних законів.
У підрозділі 1.2. ”Поняття державної влади в Україні” проаналізовані елементи державної влади, виявлені їх особливості і на цій основі сформульоване авторське визначення поняття державної влади в Україні. Вперше визначаються складові змісту цієї категорії до яких відноситься легальність, легітимність державної влади, механізм її діяльності. Відзначається, що легальність державної влади виявляється в тому, що вона повинна бути відкритою для народу, і, за визначенням не повинна бути тіньовою. Наголошується, що легітимність державної влади в Україні виявляється на підставі відповідних нормативно-правових актів, згідно з якими єдиним джерелом влади є народ України.
Дослідженню піддаються відносини, що виникають у самій сфері державної владності, яка виявляється у процесі її організації і функціонування. Доводиться, що однією з найважливіших проблем в дослідженні державної влади, є питання про її єдність. Підкреслюється, що єдина за своєю сутністю державна влада будує свою організацію і діяльність на підставі двох основоположних принципів, закріплених у Конституції України. Перший з них у більшій мірі стосується організації державної влади, згідно з яким державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (структурний аспект). Відповідно до цього визначається і система державних органів, які здійснюють державну владу в Україні: єдиний законодавчий орган, органи виконавчої та судової влади (системний аспект).
Другий принцип стосується переважно діяльності цих органів, тобто їх функціонування. У процесі розбудови правової держави, складовими якої є народний суверенітет як джерело влади і Конституції, як основи всіх інших правових норм; верховенство закону над усіма іншими нормативними актами; принцип народного представництва; рівність усіх перед законом; поділ влади як гарантія забезпечення громадянських прав і свобод особи та інші, одним з головних серед перелічених слід вважати принцип поділу влад.
Підкреслюється, що відповідно до Конституції України державна влада здійснюється на підставі відповідних державних програм. На підставі викладеного, сформульоване авторське визначення поняття державної влади. Державна влада в Україні, виходячи з її легальності, легітимності та підпорядкованості єдиному джерелу влади – народу, принципів верховенства права, поділу влади полягає в організації та функціонуванні всіх гілок влади, спрямованих на реалізацію завдань, функцій і повноважень згідно з загальнодержавними програмами, для досягнення мети Української держави – забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя.
У підрозділі 1.3. ”Співвідношення державної і політичної влади в Україні” досліджуються теоретичні питання сутності цих видів влади, їх зміст, особливості і взаємодія між собою. Політична влада і влада державна тісно пов’язані одна з одною, але не є тотожними. За своїм юридичним змістом політична влада – це сукупність соціально-вольових відносин, які виникають, існують та припиняються в якості конституційно-правових відносин, суб’єктами яких є: держава, народ, вищі посадові особи та державні органи України, відповідні ланки політичної системи суспільства та неформальні об’єднання, громадяни тощо.
Виходячи з викладеного, зроблено висновок, що політична влада – це вироблення і запровадження у життя політичних програм усіма суб’єктами політичної організації суспільства, а також різними неформалізованими об’єднаннями. Державна влада – це влада, яка здійснюється тільки державою і характеризується можливістю переконання, примусу, суверенністю, універсальністю і здатністю владно примусового впливу на поведінку усіх людей і їх організацій, забезпеченого державно-правовими методами.
З’ясовано, що зв’язок політики і державної влади визначається у тому, що політична влада у значній мірі співпадає з державною владою, точніше з управлінням справами держави і суспільства через відповідну систему державних органів з певною участю в цьому процесі також недержавних організацій, які використовують ті чи інші засоби впливу на державні органи, а через них на управління державою і суспільством. Визначено, що політична влада поняття більш широке і може охоплювати також систему недержавних методів впливу на суспільство і громадян. З урахуванням політичного режиму в країні, вони можуть мати не менше значення, ніж державна влада, а й визначати її діяльність.
Загальноприйнята думка, щодо рівноправності співвідношення політичної і державної влади, на думку автора, не відповідає дійсності, оскільки політична влада завжди була, є, і буде пануючою над державною владою, завдяки тому, що представники останньої, визначаючи політику держави, яку треба виконувати через державний апарат, що здійснює державну владу, по визначенню є підпорядкований особам, які здійснюють політику держави, вона характерна тим, що у неї відсутні постійні принципи – є лише доцільність, наявність відповідних компромісів, на підставі використання яких, політики і досягають бажаних для них інтересів.
На підставі викладеного, доводиться, що первинною, панівною, у взаємовідносинах політичної влади з державною, завжди є політична влада, а вторинною – державна влада, оптимальна організація та функціонування якої, безпосередньо залежить від змісту цієї політики, яка проводиться у державі, проте, у свою чергу, державна влада одночасно може в певній мірі впивати на цю політику за допомогою Конституції, законів та інших нормативно-правових актів.
Розділ 2 ”Становлення і розвиток організації та функціонування державної влади в незалежній Україні” присвячений висвітленню характеристики конституційно-правових засад державної влади в Україні, в якому виділяються основні етапи становлення останньої, здійснюється пошук оптимальної моделі державної влади у проектах Конституції України, Конституційному Договорі між Верховною Радою України та Президентом України, Конституції України 1996 року, та у процесі внесення змін до Основного Закону, включаючи і конституційну реформу.
У підрозділі 2.1. ”Правові передумови становлення і розвитку організації та функціонування державної влади в Україні в Декларації про державний суверенітет та Акті проголошення незалежності України” дається характеристика таких актів як Декларація ”Про державний суверенітет України”, ”Акт проголошення незалежності України”, Закон ”Про Президента Української РСР”, Концепція нової Конституції України. При цьому наголошується, що у згаданих документах йдеться, перш за все, про прагнення не лише проголосити свою незалежність, а й визначити зовсім нове, у порівнянні з марксистсько-ленінською ідеологією, бачення державного ладу і змісту державної влади, яка була заснована на принципі єдиновладдя Рад зверху до низу, підходи до побудови цієї влади на підставі заснованого у переважній більшості країн світу, принципу розподілу влади.
Оцінюючи важливість Декларації ”Про державний суверенітет України”, робиться висновок, що остання є документом, згідно з яким були визначені принципи відносин України з іншими, тоді ще радянськими республіками, побудованими на основі договорів, які укладались на підставах рівноправності, взаємовигоди і невтручання у внутрішні справи України. Проте, безумовно, основним є те, що Декларація стала основою для нової Конституції, законів України, які у подальшому, на нормативно-правовому рівні визначили основні питання організації та функціонування державної влади в Україні (заключна частина Декларації).
Водночас зазначається, що саме в цей період не була чітко визначена форма правління України та засади економічної політики держави, що безпосередньо негативно відобразилося на змісті державної влади в республіці. Для становлення державної влади в Україні в цей період важливе значення мала Концепція нової Конституції України, в якій вперше йшлося про Україну як правову державу, стабільність Основного Закону, визначалися засади конституційного ладу та державного ладу, права людини і громадянина, територіальний устрій, охорона Конституції, порядок змін і доповнень Конституції і конституційних законів.
Робиться висновок про демократичність процедури обговорення і прийняття на підставі Концепції наступних проектів Конституції, згідно з якою проект виносився на всенародне обговорення після прийняття його Верховною Радою.
У підрозділі 2.2. ”Моделі організації та функціонування державної влади у проектах Конституції України” досліджується визначення оптимальної моделі державної влади у проектах Конституції України. Перший проект Конституції України було розроблено Конституційною комісією у 1992 р. Одразу після цього, його, згідно з постановою Верховної Ради України, було винесено на всенародне обговорення, а більшість пропозицій, висловлених у процесі обговорення були враховані. Особливістю цього проекту було те, що в ньому чітко не була визначена форма правління – президентська або парламентська.
Другий проект включав нові положення, висловлені в процесі всенародного обговорення, які були враховані у третьому проекті 1993 р. Цей проект також не вніс кардинальних змін у процес підготовки Конституції України, а Верховна Рада перейшла від обговорення проектів до вирішення питання про порядок прийняття Конституції Верховною Радою на підставі референдуму.
Згідно цих проектів була прийнята Постанова Верховної Ради України ”Про склад Комісії по розробці нової Конституції України”. В цей період у парламенті обговорюються проекти Законів ”Про місцеві Ради народних депутатів”, ”Про державну владу та місцеве самоврядування в Україні”, проте, жоден з них, на протязі кінця 1994 р. початку 1995 р. Верховною Радою прийнятий не був. Обидва проекти вимагали змін у орієнтації на формування громадянського суспільства, поділу влади до системи стримувань і противаг, визначення положення гілок влади.
Доводиться, що верховна влада втрачала монопольне право на ”представницьку державну владу”. Вона або вважалася частиною ”єдиної системи рад”, або позбавлялася ряду суттєвих повноважень по формуванню і діяльності виконавчої влади. Президент, Кабінет Міністрів України, Ради являли собою підпорядковану ”вертикаль”, судова влада формувалася або місцевими радами, або Президентом, розмитою залишалася контрольна влада, статус наглядових органів держави.
Слушним уявляється критика обох проектів, яка полягає у тому, що їх недоліки мають єдине пояснення: невизначеність форми правління, яка у світовій теорії і практиці державного будівництва не обмежена президентською, напівпрезидентською або парламентською республікою, подібно тому, як розподіл влад має досить широку варіантність і не обмежений ”гнучкою” або ”жорсткою” моделями. Декларативним, є на думку автора, положення про те, що народ одночасно є носієм суверенітету, єдиним джерелом державної влади і суб’єктом її здійснення ”через систему державних органів”.
У підрозділі 2.3. ”Значення Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України 1995 року для подальшого розвитку організації та функціонування державної влади в Україні” відзначається, що він став важливою складовою конституційного процесу і становлення державної влади в Україні, тому, що укладення Конституційного Договору між Верховою Радою України та Президентом України ”Про основні засади організації та функціонування держаної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України” від 8 червня 1995 року засвідчило принципово новий підхід до здійснення державної політики, на відміну від тоталітаризму радянського часу – методу консенсусу між сторонами в політиці, вирішення найбільш хворобливих кризових питань і проблем для держави з нестабільною політичною ситуацією. Доводиться, що прийняття цього документу запобігало протистоянню однієї з гілок державної влади і Президента України, перевело конфлікт між ними, що назрівав із площини протистояння у площину співробітництва всіх органів державної влади, що мало на меті прийняття нової Конституції України та виведення країни із кризового стану. Розроблений раніше Закон ”Про державну владу та місцеве самоврядування” був імплементований у існуюче конституційне поле. Крім того, значення Конституційного Договору 1995 р. бачиться, перш за все, у соціально-юридичній взаємодії, широких можливостях для досягнення згоди і компромісу між суб’єктами конституційного права на основі їхнього добровільного волевиявлення.
Слід зазначити, що у Договорі була визначена основна форма впливу на державну владу – референдум, був закріплений принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову. Поряд з цим не з’ясованим до кінця був статус Президента України, який на підставі Договору визначався главою держави і главою державної виконавчої влади України. Тобто, згідно цим Україна визначалася за формою правління, як президентська республіка, а Президент як глава державної виконавчої влади здійснював цю владу через очолюваний ним уряд – Кабінет Міністрів України та систему центральних і місцевих органів виконавчої влади. На жаль це положення не було враховано у Конституції 1996 р., незважаючи на те, що у заключних положеннях Договору відзначалося, що до прийняття нової Конституції України сторони будуть суворо дотримуються положень Конституційного Договору і діятимуть у повній відповідності до нього. Конституція України законодавчо закріпила зовсім інший статус Президента, який є главою держави і виступає від її імені.
Робиться висновок, що за всю історію незалежної України Президент України жодного разу не очолив виконавчу гілку влади в Україні, незважаючи на те, що у відповідних законодавчих актах, він зобов’язаний був бути главою виконавчої влади. Це призвело до того, що і в сучасний період проведення конституційної реформи конституційний статус Президента України є остаточно невизначеним.
У підрозділі 2.4. ”Закріплення організації та функціонування державної влади у Конституції України 1996 року” проаналізовано організацію та функціонування останньої у Конституції України 1996 р. Висвітлюється історія підготовки і прийняття Конституції та аналізується її зміст, у якому нормативно були зафіксовані наступні пріоритети: права і свободи людини і громадянина; захист прав і свобод безпосередньо на підставі Конституції, народний суверенітет; сприяння консолідації і розвитку української нації; самобутність всіх корінних народів і національних меншин України, організація публічної влади на підставі поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову, визнання і гарантування місцевого самоврядування; політична, економічна та ідеологічна багатоманітність; правовий порядок, який ґрунтується на визнанні верховенства права як вищої юридичної сили Конституції; прямої дії конституційних норм.
Обґрунтовується положення про те, що з числа цих пріоритетних норм, безпосередньої організації та функціонуванню державної влади присвячені статті 5-8, 19 Конституції України та розділи ІІІ-VІІІ, ХІІ. На підставі аналізу цих статей перш за все державна влада є єдиною і неподільною, поділу ж, розмежуванню належать лише владні повноваження – законодавчі, виконавчі і судові, які незважаючи на певну самостійність і незалежність є інтегрованими частинами єдиної за своїм походженням державної влади.
Аналіз поділу єдиної державної влади на три відносно самостійні і незалежні гілки влади виключає можливість зловживання владою і виникнення управління на тоталітарній основі, тобто управління, не пов’язаного з принципом верховенства права. Реалізація ж принципу поділу влади на практиці призводить до розподілу праці між органами держави, на підставі чого підвищується якість і ефективність їх діяльності, оскільки кожна державна структура спеціалізується на своїй ”власній праці”.
Робиться висновок, що даний принцип дає можливість вирішувати складну державно-правову проблему  утворити безперебійно діючий конституційний взаємоконтроль вищих органів державної влади, і тим самим попереджувати концентрацію влади в руках одного з органів і встановлення диктатури. Нарешті, розумне застосування принципу поділу влади взаємно посилює органи держави і підвищує їх авторитет у суспільства.
У підрозділі 2.5. ”Розвиток організації та функціонування державної влади після прийняття Конституції України” зазначається, що незважаючи на те, що Конституція України в цілому на законодавчому рівні закріпила основні засади організації та функціонування державної влади, чимало проблем не було розв’язано. Зокрема, всупереч Конституційному Договору, Президент України не став главою виконавчої влади, докорінних змін вимагало виборче законодавство про вибори народних депутатів, невизначеною до кінця залишалася структура парламенту при існуючій президентсько-парламентській формі правління в процесі функціонування державної влади, виявилися протиріччя між центральною виконавчою владою та її регіональними органами, між місцевими адміністраціями і органами місцевого самоврядування.
З метою розв’язання згаданих проблем першочерговим стало вирішення питань про внесення змін до Конституції України, яке повинен був вирішити всеукраїнський референдум за народною ініціативою проголошений Президентом України, виходячи з ”необхідності консолідації суспільства для вирішення найважливіших економічних проблем, забезпечення функціонування всього державного механізму в Україні”, який відбувся у квітні 2000 року.
На підставі рішення всеукраїнського референдуму і схвалення всіх питань, винесених на його обговорення, Верховна Рада України мала імплементувати в текст Конституції України такі питання: про скорочення кількості народних депутатів у парламенті до 300 осіб; про право Президента України достроково припиняти повноваження Верховної Ради України, якщо вона протягом місяця не зможе сформувати постійно діючу парламентську більшість; те саме право може бути застосовано, якщо протягом трьох місяців Верховна Рада не затвердить Державний бюджет України; про створення у Верховній Раді України другої (верхньої) палати.
Наголошується, що відносно самої ідеї утворення в умовах унітарної держави, якою є Україна, двопалатного парламенту на підставі вивчення і аналізу досвіду країн світу з цього питання, автор дійшов висновку, що бажання створити двопалатний парламент мало у своїй основі скоріше політичні, ніж державні цілі. Проте, рішення всеукраїнського референдуму не були реалізовані.
Черговий етап конституційного процесу розпочався у серпні 2002 року, коли Президент України обґрунтував необхідність переходу від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської системи, виходячи з того, що в чинній Конституції було закладено механізм протистояння законодавчої і виконавчої влади. З метою усунення цього недоліку Президент запропонував перейти до політичної системи, що відповідає поширеній у колишніх радянських республіках так званій, парламентсько-президентській моделі.
Підсумовуючи, автор дійшов висновку, що перелічені зміни до Конституції, до кінця не вирішили проблеми взаємовідносин між гілками влади, зокрема виконавчої з Президентом України, тому що при так званій, парламентсько-президентській формі правління, якої не існує у жодній з країні світу, це практично не можливо, і лише при переході до класичних форм правління  парламентської або президентської  можлива побудова оптимальної моделі організації та функціонування державної влади в Україні.
Розділ 3 ”Організація державної влади в Україні” присвячений дослідженню проблеми врахування в процесі її організації співвідношення принципу народовладдя і державної влади при формуванні законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Визначаються конституційно-правові засади утвердження державної влади в Україні, системи її органів як об’єктивної основи її організації, піддається характеристиці система стримувань і противаг, а також, на основі узагальнення розглянутих питань цього розділу, визначаються конституційно-правові засади організації державної влади в Україні.
У підрозділі 3.1. ”Співвідношення принципу народовладдя і державної влади в Україні в процесі її організації” зазначається, що народовладдя, як один із суттєвих елементів демократії, в основному, тотожно поняттю народного суверенітету, що втілюється у народному представництві, яке звичайно розуміється як система представницьких, обраних народом, відповідних органів державної влади, тобто парламентів.
Викладене дозволяє зробити висновок, що сучасні визначення ”народовладдя”, ”народного суверенітету”, ”безпосередньої і представницької” форм демократії не дають відповіді на питання щодо співвідношення народного суверенітету і державної влади в процесі організації останньої.
Відзначається, що на підставі аналізу законодавства України починаючи з 1991 року і по сучасний період у всіх проектах Конституції України досить виважено законодавчо були визначені такі важливі чинники закріплення і формування влади, як народний суверенітет і джерело влади, яким є народ. Проте, мова повинна йти лише саме про державну владу, оскільки Конституція, в першу чергу, як правовий документ, є Основним Законом держави, а не всього суспільства, а тому державі іманентна не будь-яка, наприклад, самоврядна, а саме державна влада.
Автором обгрунтовано співвідношення народного суверенітету з організацією державної влади в Україні, на підставі чого державна влада – перш за все виявляється через дію, яка здійснюється через систему державних органів, державними службовцями. Народ же, як певна соціальна спільнота, не може здійснювати ці завдання, і саме тому, об’єктивно не може брати безпосередньо участь в організації та функціонуванні діяльності державної влади. У свою чергу, народ повинен бути єдиним джерелом влади і перш за все саме державної влади, тобто легітимувати її на правовій основі. Народу надано ж право реалізувати це завдання лише шляхом народного волевиявлення, тобто на підставі виборів, референдумів, інших форм безпосередньої демократії, при цьому, він використовується політиками як спосіб проникнути у відповідні виборні органи державної влади  парламенту та Президента. Зроблено висновок, що організація державної влади повинна бути під постійним і дієвим контролем народу, але такого контролю на практиці немає, і саме тому, організація державної влади здійснюється при кожній зміні Президента і уряду України.
Доводиться, що державна влада в особі її органів та посадових осіб повинна нести чітко визначену законом відповідальність безпосередньо перед народом, оскільки у Конституції України щодо конкретної відповідальності згаданих органів і посадових осіб мова взагалі не йдеться. Не можна також визнати обґрунтованим те, що народ в процесі виявлення своєї суверенної волі в певній мірі формує лише склад Верховної Ради України та обирає Президента, а дві інші гілки влади – виконавча та судова формуються не народом, а переліченими вище органами, чим порушуються основні положення теорії і практики принципу поділу державної влади в Україні.
У підрозділі 3.2. ”Організації державної влади в Україні та системи її органів” зазначається, що в процесі організації державної влади в Україні важливе значення відіграє вирішення питання утворення системи державних органів кожної з гілок влади, які у сукупності складають державний апарат, за допомогою якого практично функціонує державна влада. Виходячи з цього, розкривається зміст таких категорій як ”державний апарат”, ”орган державної влади”, ”державний орган”, доводиться, що орган державної влади є окремим видом, складовою більш загального поняття – державний орган або орган держави.
Зазначається, що органи державної влади класифікуються в залежності від способу формування, територіального масштабу діяльності, за часом дії, в залежності від їх складу, принципу поділу державної влади на її гілки, за формами, завданнями та функціями. Водночас розрізняються два терміни: ”орган державної влади” та ”державний орган” оскільки обидва розкривають зміст організаційно-правових форм реалізації єдиної державної влади, а не лише визначених у Конституції форм законодавчої, виконавчої і судової влади.
Детально досліджуються: єдиний орган законодавчої влади в особі Верховної Ради України; орган виконавчої влади – Кабінет Міністрів України, міністерства, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, місцеві державні адміністрації; органи судової влади; визначаються особливості статусу Президента України, інші державні органи.
У підрозділі 3.3. ”Система стримувань і противаг як засіб організації державної влади в Україні” досліджується система, що безпосередньо пов’язана з питанням про поділ державної влади, яка виявляється перш за все у розмежуванні функцій та повноважень між органами державної влади.
Зазначається, що реалізація згаданої системи безпосередньо залежить від наявності балансу гілок держаної влади, під яким, на думку автора, слід розуміти скоординовані та врівноважені дії всіх її гілок, з метою виключення домінування будь-якої з них для досягнення оптимальних результатів в процесі вирішення спільних завдань. Виходячи з того, що баланс гілок державної влади може бути не завжди стабільним і в силу різних обставин, він порушується на користь законодавчої або виконавчої її гілок, а кожна з них намагається використовувати відповідно концепцію поділу державної влади для своїх цілей і свого посилення, виникає об’єктивна необхідність взаємозалежності та взаємодії гілок влади, сутність яких розкривається у дисертації.
Робиться висновок, що всі елементи системи стримувань і противаг повинні розглядатися лише в сукупності. Якщо кожний елемент системи стримувань і противаг розглядати окремо, поза межами єдиного цілого, це може вважатися порушенням принципу поділу влади. Елементи контролю і стримування повинні бути продумані і дозовані, а вся система в цілому дозволяє кожній гілці влади стримувати і врівноважувати інші, при цьому не підміняючи їх.
Для більш глибокого розкриття сутності системи стримувань і противаг проводиться її класифікація на підставі відповідних критеріїв. Досліджується і внутрішня система стримувань і противаг, яка має дворівневу структуру – вертикальну і горизонтальну. При цьому вертикальна структура цієї системи має можливість координувати, направляти, об’єднувати зусилля як різних органів державної влади, так і їх складових усередині конкретного органу по врегулюванню загальних для них проблем, а горизонтальна структура дозволяє збільшити масштаби впливу на систему стримувань і противаг, завдяки чому можна добитися прийняття необхідного рішення.
Зроблено висновок, що метою створення системи стримувань і противаг є реалізація принципу поділу державної влади, а головне завдання і призначення цієї системи – забезпечення політичної стабільності та безперервність функціонування державної влади; узгодження дій всіх гілок цієї влади, недопущення кризи діяльності державного механізму.
У підрозділі 3.4. ”Правові засади організації державної влади в Україні” визначається, що організація державної влади починається із законодавчого закріплення системи органів, які її здійснюють, складовими якої є органи законодавчої, виконавчої та судової влади.
Обґрунтовано тезу, що стосується положення про саму систему органів, які здійснюють державну владу в Україні. Відзначається, що вона вимагає конкретного визначення побудови, складу і організації єдиного законодавчого органу  Верховної Ради України, закріплення його внутрішньої структури, встановлення його функцій та компетенції, правового статусу депутатів, визначення основних форм діяльності Верховної Ради, її основних функцій  представницької, законодавчої, контрольної та установчої.
Саме установча функція Верховної Ради України полягає у формуванні відповідних органів, персональному обранню, призначенню, затвердженню і звільненню посадових осіб. Після обрання складу Верховної Ради України установча функція безпосередньо реалізується на першій сесії після виборів шляхом утворення власних органів самого парламенту  комітетів та тимчасових спеціальних та слідчих комісій, а також депутатських фракцій та коаліційної більшості; крім того обирається керівництво парламенту та комітетів.
Піддається аналізу визначена у Конституції України структура виконавчої влади, її правовий статус, компетенція, вирішується питання про взаємовідносини стосовно їх повноважень, між парламентом – єдиним представницьким органом законодавчої влади, главою держави і урядом, дається відповідь на питання, пов’язані з конституційною відповідальністю органів державної влади, у тому числі і виконавчої, із здійсненням парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади. З’ясовуються питання, пов’язані зі статусом судової влади: зокрема принципові положення, що стосуються судової системи, видів юрисдикції, яка здійснюється судами, з підлеглістю судів, діяльністю прокуратури, адвокатури, органів, що забезпечують виконання судових рішень.
Підкреслюється, що у процесі підготовки нового Закону ”Про вибори народних депутатів України” найбільшої гостроти набула проблема визначення кількості голосів виборців необхідних для отримання одного депутатського мандата (виборча квота), зокрема, пропонувалося, щоб вона складала від 1 % до 7 %. Згідно зі ст. 96 Закону ”Про вибори народних депутатів України” від 7 липня 2005 року виборча квота складає 3%, в той час як у переважній кількості країн впроваджується не 3, а 5, 7 і навіть більший прохідний бар’єр (5%  у Грузії, Казахстані, 7%  у Росії, Польщі тощо).
Оскільки блоки партій включають дрібні політичні партії, що прагнуть бути обраними до парламенту, пропонується чітко розрізняти політичні партії, які на прикладі більшості країн, повинні долати не 3%, а 7% бар’єр, а відповідні блоки партій  11% виборчу квоту.
Розділі 4 ”Функціонування державної влади в Україні” присвячено аналізу здійснення законодавчої влади Верховною Радою України, з’ясовуються особливості статусу Президента України, його місце і роль у функціонуванні державної влади в Україні, визначається роль виконавчої влади у функціонуванні державної влади та розкривається зміст конституційно-правових засад здійснення судової влади.
У підрозділі 4.1. ”Здійснення законодавчої влади парламентом – Верховною Радою України, як основної форми її функціонування” досліджується механізм такого здійснення та визначаються його ознаки.
На підставі аналізу змісту законодавчої влади, робиться висновок, що остання в Україні є формою, видом, єдиної державної влади, побудованою за принципом поділу влади, яка здійснюється єдиним органом законодавчої влади в Україні – Верховною Радою України, згідно визначених Конституцією повноважень, за допомогою організаційно-правових та організаційних форм діяльності і відповідних методів роботи з метою прийняття законів та інших нормативно-правових актів з питань власних повноважень в галузях державного будівництва, соціально-культурного розвитку, Державного бюджету, формування внутрішньої та зовнішньої політики, утворення визначених Конституцією державних органів на підставі співробітництва та координації з іншими гілками державної влади і використання системи стримувань і противаг та парламентського контролю.
У відповідності зі ст. 31 Конституції України, Верховна Рада приймає закони, постанови та інші акти, але основним з нормативно-правових джерел є закон. Закон становить основу системи права держави, має найвищу юридичну силу по відношенню до нормативно-правових актів всіх інших органів держави, тому в дисертації проводиться класифікація законів на основі таких критеріїв: в залежності від юридичної сили, предмету правового регулювання, за обсягом дії на суб’єкти тощо.
Піддається дослідженню також контрольна функція Верховної Ради України, яка складається з парламентського контролю у межах визначених Конституцією; контролю за виконанням Державного бюджету України; за діяльністю Кабінету Міністрів України; заслуховування щорічних доповідей Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; прийняття рішень Верховною Радою про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України.
Обґрунтовано положення щодо здійснення контролю з боку комітетів. На жаль, контрольні функції цих органів парламенту з достатньою повнотою не закріплені в Законі ”Про комітети Верховної Ради України”, який до цього часу не приведено у відповідність до Конституції України.
У підрозділі 4.2. ”Особливості статусу Президента України, його місце і роль у функціонуванні державної влади в Україні” міститься аналіз правового статусу Президента України, виходячи з того, що згідно з визнаною у світі практикою останній залежить від існуючої в країні форми правління, оскільки при різних формах, функціях і повноваженнях Президента вони не однакові – в президентських республіках він є не лише главою держави, а й виконавчої влади, а у парламентських – лише главою держави, а не уряду. В Україні, в якій існує так звана парламентсько-президентська форма правління, Президент України також є главою держави, але він наділений повноваженнями, які дозволяють йому фактично реально впливати на уряд, який є відповідальним перед парламентом.
Досліджуються основні функції Президента України, як глави держави, визначені у ст. 102 Конституції України, згідно з якою він є гарантом додержання Конституції України; прав і свобод людини і державного суверенітету; територіальної цілісності України. Проте, здійснення Президентом України своїх функцій не дає підстави стверджувати, що його влада поширюється на всі гілки державної влади. В процесі здійснення цих функцій, Президент виконує різні за своєю спрямованістю функції. Зокрема, нормотворча діяльність Президента України має як самостійний, так і змішаний характер (видання указів, право законодавчої ініціативи). Крім цієї розкриваються зміст і особливості інших функцій глави держави: установча, функція забезпечення єдності та функціонування державної влади, представницька функція.
Висвітлюються також повноваження Президента, викладені у ст. 106 Конституції України, аналіз яких, на думку автора, дозволяє з’ясувати його місце в системі органів державної влади. Зокрема, в роботі досліджено аналіз визначення місця Президента України у системі державних органів, що дозволяє розв’язати питання про його роль у взаємовідносинах з гілками державної влади в країні на підставі принципу системи стримувань і противаг. Взаємодія між главою держави, законодавчою, виконавчою і судовою владою здійснюється в певних організаційно-правових формах.
Взаємодія Президента України з виконавчою владою виявляється: у призначенні за згодою парламенту Прем’єр-міністра, припинення його повноважень та прийняття рішення про його відставку; одноособове формування та реорганізація місцевих органів виконавчої влади; призначення глав місцевих державних адміністрацій.
Проаналізовано також взаємодію Президента України із судовою гілкою влади. Основними формами такої взаємодії є: право глави української держави на звернення до Конституційного Суду України; визначення конституційності актів Президента Верховним Судом України; функціонування інституту Постійного представника Президента в Конституційному Суді України; реалізація повноважень щодо формування частини Конституційного Суду України та утворення інших судів; перше призначення суддів всіх ланок.
Відзначається, що у демократичній державі народ також повинен мати право вирішувати питання про усунення від влади Президента України, всіх трьох гілок влади, або окремих з них, вищих посадових осіб, за умов чіткого визначення підстав в Конституції України і майбутньому Законі ”Про всеукраїнський референдум”. Крім зазначених в Конституції підстав для оголошення імпічменту Президенту, виходячи з змісту державної влади, очевидно, що до них мають бути віднесені такі підстави, як порушення або невиконання Конституції України і законів, невиконання державних програм тощо.
У підрозділі 4.3. ”Роль виконавчої влади у функціонуванні державної влади в Україні” визначається, що виконавча влада в Україні є відносно самостійною гілкою державної влади, яка має притаманні їй власні завдання, функції, компетенцію, і які здійснюються системою органів виконавчої влади.
Міститься аналіз основних складових виконавчої влади, якими є: система органів державної влади, її посадових осіб; вид її діяльності – адміністративна (управлінська); повноваження; певна залежність державної виконавчої влади від форми правління, а основне призначення виконавчої влади полягає в тому, що саме в процесі її функціонування відбувається реалізація законів та інших нормативно-правових актів, призначенням – виконанням законів та інших нормативно-правових актів.
Розкрито суб’єкти виконавчої влади в Україні: орган загальної компетенції – вищий орган у системі органів виконавчої влади – Кабінет Міністрів України; міністерства, державні центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом; місцеві органи державної виконавчої влади. У своїй сукупності ці суб’єкти утворюють єдину систему органів виконавчої влади, єдність якої випливає з державної цілісності України; розмежуванням компетенції органів виконавчої влади; їх спільною діяльністю, порядком формування окремих її елементів. Окремо аналізується компетенція кожного з елементів цієї системи: Кабінету Міністрів України, міністерств, інших центральних органів зі спеціальним статусом, аналізуються проблеми реалізації підготовки управлінських кадрів та адміністративної реформи.
Наголошується, що проблема ефективності функціонування виконавчої влади в Україні на підставі врахування положень адміністративної реформи, носить комплексний характер, який полягає у реалізації наступних складових: чітко визначена побудова стабільної, довгострокової системи органів виконавчої влади – Кабінету Міністрів України, центральних і місцевих органів виконавчої влади; визначення на цій основі чітко окреслених завдань, функцій і повноваження цих органів; з’ясування змісту механізму децентралізації виконавчої влади не однозначно, а на підставі науково-обґрунтованого порядку його утворення; визначення науково-обґрунтованих критеріїв якісного добору, підготовки та розстановки державних службовців для органів виконавчої влади на підставі досить жорстких тестів, стосовно добору до органів відповідної ланки системи виконавчих органів; вдосконалення державного управління з урахуванням вимоги сьогодення та перспектив розбудови і вдосконалення органів виконавчої влади; подальшого розвитку системи стримувань і противаг в процесі функціонування виконавчої влади в Україні у взаємовідносинах з законодавчою владою та Президентом України.
Обгрунтовано також питання взаємодії законодавчої і виконавчої влади, яка знаходить своє відображення у системі стримувань і противаг цих гілок влади, закріплених у Конституції України, сутність якої полягає в тому, що, по-перше, кожна з гілок влади має власні повноваження, притаманні як законодавчій, так і виконавчій гілкам державної влади, а по-друге, що Конституція України передбачає дієву систему контролю за порушенням балансу влад.
У підрозділі 4.4. ”Здійснення судової влади як окремої гілки державної влади в Україні” наголошується, що основним призначенням останньої є здійснення правосуддя, яке являє собою вид державної діяльності, спрямованої на розгляд і розв’язання певних соціальних конфліктів, пов’язаних із здійсненням або припущеним порушенням норм права.
Робиться висновок, що особливістю судової влади є те, що будучи учасником здійснення всіх функцій держави, вона, одночасно є незалежною по відношенню до інших гілок влади, які є лише відносно незалежними одна до одної.
Стосовно самої системи організації судової влади, яка здійснює правосуддя в Україні, то аргументується, що Конституція України не дуже чітко визначає систему судів України. Так, Конституція України встановлює, що ”судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції”. При цьому, судами загальної юрисдикції визнаються і суди, що базуються за принципом їх спеціалізації, визначається також, що ”вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди”. У зв’язку з цим виникають запитання: які саме спеціалізовані суди організуються в Україні, чи можна спеціалізовані суди відносити до судів загальної юрисдикції, нарешті, чи можна Верховний Суд України вважати вищою судовою інстанцією стосовно спеціалізованих судів.
Зазначається, що незважаючи на прийняття Закону ”Про судоустрій України”, судова влада ще залишається дуже слабкою, по суті нереформованою до кінця, що не відповідає вимогам розвитку демократії в країні на сучасному етапі її розвитку, яка в силу цих причин залишається слухняною, корумпованою служницею, в обмін на підвищення заробітної плати, призначення на посаду, перш за все, виконавчої влади. Остання неминуче веде до порушення принципу верховенства права, розбалансуванню всього державного механізму. Саме тому, на думку автора, найважливішу роль в системі поділу державної влади повинна відігравати судова влада і, в першу чергу, її демократична форма – суд присяжних.
Послідовне проведення в життя принципу поділу влади вимагає, щоб всі гілки влади в рівній мірі підлягали обранню і контролю безпосередньо і виключно народом. На жаль, в Україні, до цього часу, лише парламент і глава держави обираються безпосередньо народом, судова ж влада, у відповідності до ст. 128 Конституції України, формується Президентом і парламентом, незалежно від волі народу. Отже, при формуванні судової гілки влади закладаються умови для порушення принципу поділу влад, оскільки правосуддя одвічно підпадає в залежність від тих самих гілок влади (законодавчої і виконавчої), які, у свою чергу, підлягають судовому контролю.
Доводиться необхідність відновлення інституту мирових суддів, які безпосередньо обираються народом. Виходячи з наведеного, автор вважає доцільним, утворення в Україні такої організації судоустрою, при якій, у сполученні з присяжними, обрання професійних суддів загальної юрисдикції здійснювалося б безпосередньо народом (зокрема, населенням відповідних територіальних громад) виключно з числа провідних адвокатів, які практикують не менш як п’ятнадцять років, що дозволило б сформувати в країні дійсно незалежне і справедливе правосуддя.
Автором обґрунтовано положення щодо уточнення місця Конституційного Суду України в судовій системі, як особливого судового органу конституційного контролю, який самостійно і незалежно здійснює судову владу, завдяки конституційному провадженню. Уявляється, що з метою покращення діяльності Конституційного Суду, необхідно внести зміни до Конституції України та Закону ”Про Конституційний Суд України”, на підставі яких, по-перше до Конституційного Суду повинні обиратися провідні фахівці в галузі конституційного права, і, по-друге, вони не повинні обиратися як представники від політичних партій і блоків.