Семенова, Наталія Адамівна Соціально-педагогічні умови виховання особистості молодшого школяра у сучасній сім\'ї

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання й методи дослідження, висвітлено наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, відображено їх апробацію, розкрито джерелознавчу базу, апарат і етапи дослідження даної проблеми.
У першому розділі – “Тенденції розвитку сім’ї в контексті педагогізації сучасного суспільства” – проводиться аналіз психолого-педагогічної, соціологічної та філософської літератури з питань розвитку особистості і сімейного виховання, визначаються місце сім’ї в процесі формування особистості молодшого школяра та її соціалізації, дається характеристика функцій, циклу та структури сучасної сім’ї, висловлюється думка про необхідність координації зусиль усіх державних та громадських інститутів виховання з метою надання допомоги, підтримки та сприяння становленню та розвитку сім’ї.
Дослідження дають підставу стверджувати, що сім’я є першоосновою, головною ланкою, соціумом, де формуються і виявляються індивідуальні якості дитини у ранньому дитинстві, формуються мотиви її поведінки, реалізуються її потреби, відбувається самопізнання, самоактуалізація особистості, її соціалізація. Сімейне виховання, інтегруючись з іншими системами та соціумами виховання, є провідною ланкою загальної моделі виховання в суспільстві.
Аналіз філософської, психолого-педагогічної та соціологічної літератури показав, що сім’я як соціум залишилася скоріше поняттям, а не потужним інститутом виховання. Сьогодні суспільний стан людини визначається ролями, виробничими чи соціальними. ЇЇ ж статус дружини (чоловіка) чи матері (батька) в очах оточуючих має набагато менше значення. І вже зовсім неважливо яка вона дочка чи син. Укорінилась мораль, згідно з якою батьки повинні дітям усе, а діти батькам – нічого. Тому не дивно, що в таких умовах люди не зацікавлені в дітях і сім’ї як такій. Сьогодні понад 65% молодих батьків, народжуючи дітей, не мають ані найменшого уявлення про мету, завдання, форми і методи виховання дітей у сім’ї, 20% керуються досвідом народної педагогіки і лише 15% мають належні психолого-педагогічні знання й ознайомлені з науково-педагогічною літературою і передовим досвідом сімейного виховання.
Спроба замінити сімейне виховання суспільним, а сім’ю – державними структурами не виправдала себе. Замість того щоб спільно зміцнювати сім’ю, розвивати її виховний потенціал, впливаючи на розвиток відносин у сім’ї та її найближче оточення, педагогіка, що розвивалася у лоні тоталітарної системи, пішла легшим, але надзвичайно неефективним шляхом: підмінити сім’ю іншими формами турботи про дітей. У результаті ми маємо феномен дефіциту спілкування дітей і батьків, дорослих і дітей, який набагато більше виражений у нашій країні, ніж в інших країнах світу. Заклики до органічного поєднання чи узгодження сімейного і суспільного виховання на практиці реалізується лише однобічно (сім’я – суспільство), практично ігноруючи другу сторону взаємодії (суспільство – сім’я), яка повинна бути провідною, пріоритетною. Саме тому сьогодні виникла потреба переосмислити класичні педагогічні погляди на педагогіку сімейного виховання, на сім’ю як першооснову виховання та соціалізації особистості. Ми звертаємо свою увагу на молодший шкільний вік, адже з його приходом змінюється макросередовище дитини, що значною мірою впливає як на мікросередовище, так і на подальший процес розвитку та становлення особистості дитини і веде до нових функціональних ролей та соціальних функцій усіх учасників виховного процесу.
Наша спроба дати педагогічну відповідь на потреби сучасного життя, що постійно змінюється, полягає в акцентуванні уваги на подоланні таких фундаментальних методологічних прорахунків минулого, як відсутність цілісності. Ми вважаємо, що застосування універсального принципу цілісності до сімейно-виховного процесу є важливим не лише для оздоровлення основ буття, створення кращої якості життя людини, але й для врахування в педагогічній діяльності еволюції природи, принципів її самоорганізації, так само як і людини. При цьому змінюються лише аспекти: вони переносяться з аналізу впливу “процесів” реагування на проблеми самоорганізації та самоактуалізації. Від характеру сім’ї, реалізації її функцій, динаміки її розвитку, демократичної структури залежить її можливість охопити і розвинути різноманітні аспекти особистості.
У сім’ї все взаємопов’язане, це єдине ціле, єдиний біологічний, психологічний і соціальний організм, тому, розглядаючи будь-яке питання життя сім’ї, ми повинні повною мірою враховувати його зв’язок з усіма іншими сторонами життя. Переваги системного підходу до сім’ї в тому, що створюється можливість співіснування великої кількості теорій і концепцій, сконструйованих у рамках метатеорії, якою, по суті, є системна теорія, що утворює методологічний міст, що зв’язує теорію особистості і теорію сім’ї, теорію сім’ї і теорію соціуму, теорію сім’ї як інституту і теорію сім’ї як групи. Цілісність взаємодії підсистеми сім’ї як малої групи з її екосистемою – соціальним інститутом сім’ї означає, що окрему сім’ю можна зрозуміти лише у діалектичному зв’язку з іншими сім’ями – субсистемами, тобто у співвідношенні з феноменом соціального інституту сім’ї, а не саму по собі, ізольовано.
Педагогічна ідея відродження виховного потенціалу сім’ї виразилась у замислі організувати спільну діяльність батьків і дітей молодшого шкільного віку, накопичити досвід такої діяльності, щоб привити батькам прагнення і вміння спілкуватися з дитиною, передавати їй свої знання, вміння, відношення до оточуючого світу. Друга ідея полягала в компенсації недостатнього внутрісімейного впливу (“сімейної” атмосфери) різними об’єднаннями за інтересами, де б дитина могла реалізувати свої потреби й розвинути певні вміння та навички.
Ми акцентуємо увагу на заходах щодо соціальної підтримки сім’ї як головної складової структури суспільства і пріоритетного суб’єкта виховання молодших школярів, що вимагають перегляду та вдосконалення сімейної політики з урахуванням національних та регіональних особливостей та стану речей на сучасному етапі суспільного розвитку.
Згідно з офіційними даними, за останні 12 років кількість розлучень збільшилась майже на 50%, тоді як приріст населення у 2002 р. становив –7.6% у порівнянні з –0.8% у 1991 р. Жінки все частіше відмовляються від ролі дружини, цілком компенсуючи її роллю матері (кількість дітей, народжених жінками, що не перебували в зареєстрованому шлюбі, становить 18%). Стирається образ чоловіка-батька, і це викликає особливе занепокоєння. Тому суспільство повинно внести корективи у викривлений спонтанним ходом подій самоплив протисімейності. Рівень життя повинен зрости перш за все не в одинаків і не в одиноких сім’ях, а у сімей з кількома дітьми. Мова йде не лише про підвищення зарплати і взагалі прибутків, а про розгалужену систему заходів, політику податкових ставок, придбання власності, спроможності користуватися послугами у сфері побуту, відпочинку, навчання і т.д. Суспільство, через державні структури, повинно втрутитись не в сім’ю, а у суспільну стихію, що руйнує інститут сім’ї. Влада повинна потурбуватись про гармонію сімейних і професійних обов’язків, про усунення диспропорцій у розподілі та організації праці чоловіків і жінок.
Ще одним важливим питанням є спілкування в сім’ї. Наші спостереження показують, що українська сім’я на власному досвіді життя в умовах ринку встигла оцінити значимість навичок спілкування. Не випадково наше соціологічне опитування виявило побажання 60% батьків увести в школах навчання основ спілкування, що демонструє батьківське розуміння життєвих реалій та бажання адаптуватися до них. Спілкування починається ще в пренатальному періоді і його роль на подальше становлення та розвиток особистості незаперечна – перші колисанки, а пізніше – казки, загадки, віршики та лічилки – сприяють розвитку національної свідомості та духовності, а дефіцит спілкування – це, перш за все, бідність емоційного фону, його нестача. Питання спілкування розглядаються в працях О.Даниленка, М.Кагана, В.Лабунської, Б.Ломова, Ю.Лотмана, Б.Паригіна, В.Соковіна та ін.
Вирішальним фактором виховання є моральний клімат сім’ї: від нього залежить, якою виросте дитина. Внутрісімейна моральність, духовність та задоволення емоційно-психологічних потреб визначають родинне благополуччя, тому створення атмосфери емоційної захищеності дитини, тепла, любові є необхідним для розвитку її почуттів і самореалізації. Сім’я допомагає зрозуміти, що віра не відокремлена від життя, а тісно пов’язана зі спробами людини осмислено формувати переконання та погляди на світ відповідно до християнських заповідей. Тому гуманізація та гуманітаризація освітнього процесу, яка відбувається в нашій державі, передбачає виховання на засадах загальнолюдських цінностей, втіленням яких є християнська мораль.
Існує позитивний досвід розвитку навичок спілкування та розуміння навколишнього світу через вивчення основ релігії. Уроки християнської етики націлені на формування і розвиток сумління, що чутливо відгукується на кожний добрий та злий учинок. Християнська етика передбачає засвоєння християнських моральних цінностей особистого життя та націлює на допомогу іншим людям. Вона також навчає християнських цінностей сімейного життя, облагороджує і надає нового змісту громадянським, національним цінностям, що виражаються в любові та гордості за свій народ і свою батьківщину. За ініціативою Національного університету “Острозька академія” в школах Рівненщини було запроваджене факультативне вивчення предмету “Християнська етика”, що забезпечує первинну християнську освіту молодших школярів, формує їх цілісний світогляд та духовність. Великий інтерес викликає спланована і чітко здійснена Центром релігієзнавства Національного Університету ”Острозька академія” експериментальна перевірка ефективності викладання християнської етики в школах Рівненщини. Наше опитування показало, що 76% молодших школярів позитивно ставляться до вивчення християнської етики, байдужих – 11%, не можуть визначити своє ставлення – 10%, і лише 3% відповідей були негативними.
Виходячи з цього, ми можемо зробити висновок, що “горизонти” сучасного реформування суспільства повинні лежати на шляхах поглиблення його інтеграційних засад, утвердження динаміки та динамічності, посилення значущості світоглядних, гуманістичних та соціокультурних орієнтацій, причому об’єднуючим стрижнем тут виступає справжня і реальна, а не формальна і показна гуманізація, яка спроможна поліпшити ситуацію в умовах складного суспільного оновлення, уникнути багатьох догм і стереотипів та одночасно привернути увагу дослідників до тих проблем, які довго залишалися поза їх увагою. Гуманізм у вихованні базується, перш за все, на емоційному розумінні дитини, її потреб, знанні закономірностей її росту та розвитку і пов’язаний із набуттям “людського в людині”, духовного світу особистості та ціннісним ставленням до реальності.
Однією з найважливіших умов удосконалення сімейного виховання в період відродження України є аналіз та використання традиційної народної педагогіки в сучасній теорії та практиці сімейного виховання. Багато дослідників визначають народну педагогіку як сукупність вироблених народом поглядів, суджень, ідей, методів і прийомів виховання, які відображені в народній творчості, передаються від одних поколінь до інших і засвоюються ними як знання, вміння та навички, що стали традиційними. Наукова педагогіка, теоретично узагальнюючи народну, пропонує систему знань про виховання та навчання підростаючих поколінь. Творча спадщина українських педагогів О.Барвінського, І.Огієнка, С.Русової, К.Ушинського, Я.Чепіги, І.Ющишина, та ін. дає підстави твердити, що діти від самого народження мають “плекатися” в рідномовному середовищі, у народній, національній стихії, прозрівати своєю мовою, культурою і на цій основі просуватися до пізнання загальнолюдських цінностей. У роботі проведено аналіз розуміння народом сутності сімейного виховання, прийомів, методів і засобів, накопичених століттями, збагачених науковими педагогічними знаннями.
Особливе багатство нашого фолкльору – казки, приказки-проповідки, прислів’я та загадки – виявляють життєвий досвід і життєву мудрість народу, його життєву філософію та шляхетність духу. В українській родині з давніх-давен культивувалася щира любов до батьків, землі, глибока пошана до всього українського й усього християнського світу. Проте все це буде мати виховний вплив лише за умови, що батьки особистим прикладом будуть наслідувати, підтверджувати дані принципи та ідеї. У своїй роботі ми також підібрали список українських письменників та поетів, що писали про дітей і для дітей молодшого шкільного віку, базуючись на українській народній творчості, але які, з тих чи інших причин, нині забуті чи не використовуються достатньою мірою.
На основі теоретичного аналізу і вивчення досвіду сучасної діяльності державних та громадських інститутів виховання з надання допомоги та підтримки сім’ї нами був виявлений комплекс педагогічних умов удосконалення сімейного виховання особистості молодшого школяра.
У другому розділі – “Досвід виховання особистості молодшого школяра у сучасній сім’ї” – розкриваються зміст і характер виявлених нами умов дається опис дослідно-експериментальної роботи з перевірки їх ефективності, хід та результати дослідження.
Однією з умов удосконалення сімейного виховання, на нашу думку, є діагностика його реального стану і визначення факторів, що впливають на результативність процесів, виконання ведучих тенденцій розвитку сімейних відносин і знаходження оптимальних шляхів і засобів для їх удосконалення. Діагностика дає можливість обґрунтувати плани, рішення та оцінки ефективності їх реалізації, аналізувати, узагальнювати передовий досвід інтеграції педагогічної діяльності сім’ї і державно-соціальних інститутів виховання та прогнозувати соціальні ситуації.
Дані дослідження на першому етапі були використані нами як попередня інформація для побудови моделі вдосконалення сімейного виховання у відповідності зі специфічними особливостями сім’ї і державних та громадських інститутів виховання. Всього в опитуванні взяли участь 410 сімей молодших школярів з міської та сільської місцевості. Виходячи з реальних умов, нами було використано масштабний коефіцієнт шаблону – 10% вибірки від загальної кількості. Об’єм і структура вибірки підтверджують репрезентативність результатів дослідження. Вибірка здійснена методом випадкового відбору. У ній представлені сім’ї з м. Рівне, м. Здолбунів та м. Острог Рівненської обл. При цьому враховувалось, що Здолбунів є типовим промисловим поселенням, Острог репрезентує представників селянства, а Рівне – типовий культурно-освітній центр області, де зосереджена більшість закладів культури та науки.
При характеристиці охопленого нами контингенту враховувались наступні параметри: соціальне становище, вік батьків, освіта, склад сім’ї, кількість дітей та кількість часу, що виділяється протягом доби на спілкування з дітьми. За віковими характеристиками батьків було від 30 до 40 років (30% сімей інтелігенції, 51% – робітники), більше 40 років (60% інтелігенції, 32% робітників і 7% безробітних). Соціальне становище батьків у цілому відображає соціальний склад населення. Так, 68% представників сімей інтелігенції мають вищу освіту, тоді як серед робітничих сімей переважає базова середня освіта – 58%. Цікавим виявився і аналіз складу досліджуваних сімей: повні сім’ї домінують серед сільської інтелігенції – 89%, тоді як у місті – 69%. Серед інтелігенції однодітні сім’ї складають 57% на противагу 68% багатодітних сімей серед робітників.
З використанням методів математичної статистики було здійснено:
7. диференціацію батьків:
а) за відношенням до сімейного виховання в школі;
б) за рівнем їх психолого-педагогічної культури;
2. запропоновано рекомендації щодо надання соціальної і психолого-педагогічної допомоги та підтримки сім’ї.
За кількістю часу, що витрачається на спілкування з дітьми, можна зробити висновок, що сьогодні практично розірвані емоційні зв’язки між батьками і дітьми. Спілкування зводиться до обговорення шкільних тем в 73.3% сімей. За даними опитування улюблене спільне заняття батьків і дітей перегляд телепередач – 16%, читання, співи та ігри – 16%, відпочинок на природі – 16%, інші види спілкування – 12% і заняття спортом – 4%. Отже, у переліку переважають заняття пасивного характеру.
У сучасних умовах значна частина батьків схиляється до думки, що наша практика колективного виховання дітей у яслах, садках і т.д. приводить до відчуження між батьками і дітьми. Тому переважна кількість сімей інтелігенції (94%) вважають доцільним змінити сімейну політику в галузі сімейного виховання: вважати виховання дітей суспільно-корисною працею, дати бажаючим можливість більше займатися вихованням дітей, при цьому, отримуючи 50% заробітної плати. Але це характерно лише для сімей інтелігенції. Вони ж виступають і за створення консультативних пунктів з виховання дітей, тобто відчувають потребу в наукових знаннях, а не базуються лише на життєвій мудрості та власному досвіді. Більшість батьків-робітників перевагу у вихованні надають школі й орієнтовані на використання “готових” педагогічних рецептів при взаємодії з дітьми. Такай підхід характерний і для батьків старшого віку з повних сімей. Крім того, чим старші батьки, тим частіше вони не бажають займатися вихованням дітей у збиток заробітній платі.