КАРАСЬ ГАННА ВАСИЛІВНА УКРАЇНСЬКА МУЗИЧНА КУЛЬТУРА ЗАХІДНОЇ ДІАСПОРИ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН ХХ СТОЛІТТЯ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!
Сработали прекрасно, нервы железные. На хамство и угрозы отреагировали адекватно и с пониманием. Можете пользоваться услугами сайта.


Название:
КАРАСЬ ГАННА ВАСИЛІВНА УКРАЇНСЬКА МУЗИЧНА КУЛЬТУРА ЗАХІДНОЇ ДІАСПОРИ ЯК СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ФЕНОМЕН ХХ СТОЛІТТЯ
Альтернативное Название: Карась АННА ВАСИЛЬЕВНА УКРАИНСКАЯ МУЗЫКАЛЬНАЯ КУЛЬТУРА западной диаспоры как социокультурный феномен ХХ ВЕКА
Тип: Автореферат
Краткое содержание: У Вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено його хронологічні та територіальні межі, об’єкт, предмет, мету, завдання і методи; викладено методологічні та теоретичні засади дослідження; подано джерельну базу; розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів; представлено апробацію та практичне впровадження результатів наукової роботи.
Перший розділ «Історіографія та джерельна база дослідження» складається з 2-х підрозділів. У підрозділі 1.1. «Історіографія питання» здійснено огляд історико-культурологічних і музикознавчих джерел. Історико-економічні, філософські, соціологічні, політичні та етнопсихологічні проблеми західного закордонного українства висвітлено в працях науковців України (Ю. Бачинський, Ф. Заставний, В. Євтух, В. Трощинський, Б. Лановик, С. Лазебник) та діаспори (М. Василик, В. Маркусь, В. Марунчак, В. Маруняк, М. Трухан) та ін. Окремі аспекти розвитку української культури в зарубіжжі з’ясовано в роботах дослідників діаспори (Д. Антонович, В. Наріжний, М. Семчишин, А. Голубничий, П. Кравчук, М. Мушинка, В. Леник, О. Штуль-Жданович), українських науковців (С. Віднянський, Т. Сидорчук).
Проблемам розвитку української музичної культури діаспори присвячено ряд публікацій в музичному діаспорознавстві. Загальний огляд музичної культури діаспори зроблений А. Рудницьким. Монографії та наукові дослідження учених України (О. Білас, М. Головащенко, І. Дем’янець, В. Дутчак, Н. Калуцка, Н. Кашкадамова, Л. Лехник, Н. Толошняк, С. Павлишин, Л. Пархоменко, Р. Стельмащук, Л. Філоненко, С. Шнерх) та діаспори (Т. Беднаржова, В. Витвицький, Р. Савицький-мол. та ін.) присвячені відомим постатям музичного зарубіжжя: М. Антоновичу, Я. Барничу, В. Безкоро¬вайному, В. Витвицькому, М. Гайворонському, А. Гнатишину, Й. Гошуляку, В. Ємцю, Г. Китастому, Л. Колессі, О. Кошицю, С. Крушельницькій, М. Кузану, З. Лиську, С. Максимюку, І. Маланюк, М. Менцинському, С. Сапруну-мол., І. Соневиц¬ькому, Ф. Стешку, С. Туркевич, Ф. Якименку та ін. Наукову цінність складає мемуарна література діячів музичної культури діаспори М. Антоновича, А. Гнатишина, М. Голинського, Й. Гошуляка, О. Кошиця, І. Маланюк, В. Луціва, П. Маценка, М. Менцинського, М. Скала-Старицького та інших. Історіографія кожного із напрямків дослідження представлена численними роботами та публікаціями, огляд яких виконано у відповідних розділах роботи.
Здійснений загальний огляд наукової літератури з осмислення феномена «українська діаспора» дає можливість дійти висновку, що теоретичні, філо¬софські, історико-економічні, етнополітичні та соціологічні аспекти студій вийшли на рівень системних, в той час як соціокультурні та мистецтвознавчі є розрізненими. Практично донині всі напрацювання українських науковців висвіт¬люють цю проблематику фрагментарно або охоплюють лише окремі напрямки. Оскільки дослідження широкого спектра порушених проблем є на сьогодні питанням відкритим, це дає можливість стверджувати, що постановка питання музичної культури української західної діаспори як соціокультурного феномена в українському мистецтвознавстві та культурології пропонується вперше.
У підрозділі 1.2. «Джерельна база дослідження музичної культури українців за кордоном» подано огляд автентичних джерел, наукової літератури, літературних джерел (літописів, хронік, автобіографій, мемуарів, біографій, історій, періодичних, бібліографічних та наукових видань, критики). Опрацьо¬вано об’ємний масив різноманітних архівних матеріалів: особові справи, авто¬біографії митців, навчальні плани і протоколи засідань навчальних закладів, статути, звіти діяльності установ та організацій, рукописи музичних творів та музикознавчих праць, листування, спогади, рецензії, щоденники, програми концертів, фотоматеріали тощо. Більшість інформації, яку подають архівні джерела, вперше вводиться в науковий обіг. Важливою джерельною базою дослідження були зарубіжні та українські архіви, фонди ряду музеїв і бібліотек України та зарубіжжя, приватні архіви науковців України та за її межами.
У підсумку підкреслено, що аналіз матеріалів, виявлених автором у процесі архівних та бібліографічних пошуків, свідчить про те, що джерельна база досліджуваної проблеми є різнобічною і достатньою для реалізації поставлених завдань. З’ясовано, що комплексної наукової праці, у якій би синтезувалися здобутки музичної культури українців діаспори ХХ ст., немає.
Другий розділ «Теоретичні засади вивчення музичної культури української західної діаспори» складається з 3-х підрозділів. У підрозділі 2.1. «Буття українців у світі: соціокультурні інтерпретації» розглянуто філософсько-культурологічні концепції культури як феномена людського буття, національної та етнокультурної ідентичності українців за межами материкової України, суспільних явищ міграції, еміграції та імміграції, еволюцію концепцій поняття «діаспора». Із проаналізованих соціокультурних інтерпретацій цього поняття найбільш близьким для нашого дослідження стало трактування К. Чернової. Учена визначає діаспору як певну частину народу, що проживає за межами країни свого походження. В діаспорі, внаслідок взаємодії з іноетнічним соціумом, відбувається синтез двох культур (материнської та культури нової країни поселення), а підтримка і розвиток своєї етнічності забезпечується соціальними інститутами. Для діаспори притаманне внутрішнє прагнення до самозбереження, що передбачає створення різноманітних організаційних форм. Саме наявність останніх відмежовує діаспору від дисперсної еміграції. Діаспора може бути розселена компактно чи розсіяно, може бути автохтонною чи емігрантського походження, проте термін українська діаспора в сучасному діаспорознавстві означає цілком конкретне явище – це українці або ж особи українського походження, які мешкають за межами території України. Взявши за основу ці трактування терміна українська діаспора та додавши «і визнають свою приналежність до українського етносу», ми використовуємо саме таке його розуміння, оскільки сучасна наука ще не виробила єдиних критеріїв щодо дефініції феномена діаспори.
Українська діаспора сьогодні охоплює різні категорії людей українського походження та різного ступеня зв’язків з країною виходу. Серед багатьох чинників збереження етнічної ідентичності представниками діаспори провідна роль належить духовно-культурним. Роль і місце культури в житті соціуму входить до соціологічної парадигми культури. Концептуальний біном соціокультура П. Сорокіна передає єдність і взаємозумовленість культури й суспільства. Вихідною позицією утвердження соціокультурного підходу в гуманітарній галузі є позиція науковця стосовно того, що будь-яка соціальна група обов’язково з’являється як феномен культури, а будь-який реально існуючий феномен культури завжди є й буде соціальним феноменом.
Виходячи з цього, теоретичне обґрунтування музичної культури української західної діаспори як соціокультурного феномена полягає в тому, що вона розглядається як соціальний інститут і як спосіб діяльності митців.
Репрезентація сучасною науковою думкою культури як інтегрального, системного явища, а діаспори як відкритої соціокультурної системи дало можливість запропонувати у підрозділі 2.2. «Структурна модель музичної культури української діаспори» власне авторське трактування цього феномена як складної цілісної самоорганізованої відкритої комплексної системи. Вибу¬довано структурну модель цієї системи, в основу якої покладено соціокультурні теорії (в т. ч. А. Сохора). Вона включає:
– музичні цінності або артефакти, створені як на материковій Україні, так і поза її межами (музичні твори (рукописні, друковані), їх різноманітні записи (аудіо, CD, кіно, відео), музикознавчі праці, музична критика та публіцистика);
– види діяльності зі створення, збереження, відтворення, аналізу і розпо-всю¬дження артефактів, сприйняття, використання, тиражування і менедж¬менту музичних цінностей;
– суб’єкти такого роду діяльності разом з їх знаннями, навичками та іншими якостями, що забезпечують її успіх (творчі особистості композиторів, виконавців, музикознавців, критиків, педагогів; до цього кола включаємо як представників власне діаспори, так і окремих українських музикантів, які знаходились тривалий час за межами України з метою отримання освіти чи на гастролях, а їх діяльність була суголосна з діяльністю емігрантів і відбувалася в контексті української музичної культури);
– установи і соціальні інститути: освітні навчальні заклади (школи, студії, курси, інститути), наукові інституції, громадсько-політичні організації, церква, музичні товариства, архіви, музеї, Народні доми, бібліотеки, а також музичні інструменти та технічне обладнання, що обслуговують цю діяльність;
– культурно-мистецьке середовище, в якому, як у компоненті макро¬середовища культури, відбувається взаємодія на рівнях: «група – група», «група – суспільство», «особистість – суспільство», що має вплив на формування та розвиток музичної культури.
Таким чином, представлена структура музичної культури української діаспори – це модель зі складними компонентами, внутрішнім рухом, власними законами.
У підрозділі 2.3. «Генеза та основні періоди еволюції української музичної культури західної діаспори в ХХ ст. в контексті хвиль еміграції» музична культура діаспори розглядається як органічна частина української культури, а її еволюція – в контексті світового та національного музично-історичного процесу. В цьому руслі доцільною є теорія стадіальності, що дозволяє не плутати період (як хронологічну визначеність) і стадію (як якісний щабель процесу). В основу запропонованої авторської періодизації музичної культури української діаспори лягли не тільки хронологічно виділені чотири хвилі еміграції (до 1914 р.; міжвоєнна; після Другої світової війни; від 1980-х років), але й виявлені якісні зміни у її стані, що зумовлено характером і масштабами двоєдиного процесу інтеграції-диференціації в музичній культурі.
Діахронний зріз музичної культури діаспори представлений чотирма періодами: стабілізаційно-адаптаційним, аматорським; організаційно-консоліда¬ційним з рисами професіональності; динамічно-структурованим, професійним; інтегративно-трансформаційним. Якщо розглядати періодизацію української музичної культури в контексті сучасної епохи (синхронний зріз), то її активна інтеграція в культурне життя країн поселення розпочинається з другої еміграційної хвилі.
Охарактеризувавши в конкретних проявах періодизацію української музичної культури західної діаспори ХХ ст. в контексті чотирьох хвиль еміграції, відзначаємо, що вона еволюціонувала від синкретичних форм з елементами диференціації до формування цілісного системного утворення із розвиненими міжвидовими, міждисциплінарними, міжнародними ієрархічними зв’язками і напрямками, складними інтегративними процесами, які ввійшли у світовий культурний контекст.
Третій розділ «Культурно-мистецьке життя української діаспори: відтворення ідентичності» складається із п’яти підрозділів.
У підрозділі 3.1. «Інституалізація культурно-мистецького життя діаспори» охарактеризовано інституційну структуру громадського життя українців зарубіжжя, яку складали: культурно-просвітницькі організації, політичні партії, молодіжні, дитячі та жіночі товариства, релігійні організації, ветеранські та патріотичні угруповання, інші організації (благодійні, об’єднавчого характеру), творчі спілки – музичні, театральні товариства тощо, національні (етнічні) організації українців, фонди та фундації, наукові установи (Українська вільна академія наук, Наукове товариство імені Шевченка, Український вільний університет). Важливу роль у налагодженні та розвитку культурного життя української еміграції відіграли музичні та музично-співочі товариства та асоціації, професійні об’єднання українських музикантів. Доведено, що вони стали основними чинниками збереження етнічної самобутності, формування етнокультурної самосвідомості українців за кордоном, розвитку музичної культури діаспори.
Підрозділ 3.2. «Концертно-виконавська діяльність як основний чинник етнонаціональної самоідентифікації українців за кордоном» присвячено аналізу музичного життя діаспори, класифікації імпрез, святкувань, гастрольної діяльності мистецьких колективів та менеджменту культури. Сконцентроване навколо певних осередків музичне життя не мало чітко окресленої лінії розвитку чи визначеного координаційного центру, проте активно розвивалося, маючи широкий спектр функціонування і яскраво виражені національні риси. Його організація, розпочавшись під проводом громадських організацій і церкви у сільських осередках, згодом розгортається у містах, які стають локальними центрами музичного життя українців у кожній країні їхнього поселення. Основну роль у цьому процесі відігравали окремі музиканти (виконавці, диригенти, композитори) та мистецькі колективи.
Музичне виконавство функціонує впродовж усього періоду існування української діаспори, активно резонуючи на суспільно-політичні та культурні процеси, що відбувалися як на українських землях, так і в світі. У дослідженні виявлено різноманітні форми музично-виконавської діяльності (сольні та ансамблеві виступи вокалістів та інструменталістів, музично-театральні постановки та ін.), проте питома вага хорового виконавства явно переважала. Типовою рисою музичних заходів діаспори була їх синтетичність – вокально-хорові та інструментальні номери чергувались з декламацією та промовами. Концерти були однією з основних форм святкувань. Виявлені напрямки музично-виконавської діяльності, тематика концертів та їх репертуар засвідчили розмаїтість жанрів української музики – від фольклору до різних видів професійного музичного мистецтва, в т. ч. сучасного. У концертах переважала вокально-хорова музика. Концертний репертуар в умовах еміграції формувався насамперед з вибраних творів українських композиторів, що часто виконувались на батьківщині, а також із західноєвропейської класики.
Огляд форм музичного життя впродовж ХХ ст. у різних країнах поселення показує певний поступ у створенні концертних програм з перевагою у них української музики в умовах, коли їх організацією займалися професійні музиканти. На жаль, такі концерти були нечисленними. Власні музичні конкурси діаспори мали чітко означену національну особливість і мету – пропагувати українську музику.
Для музично-виконавської діяльності українців діаспори характерним є інтегрування в музичне життя країн поселення, основними формами якої були: участь у музичних конкурсах та фестивалях, аудіо- та радіозаписи, виступи співаків на провідних оперних та концертних сценах світу, виконавців-інструменталістів – на визнаних концертних естрадах. Успішні виступи українських музикантів сприяли підвищенню авторитету України, пожвавлювали інтерес до її культури.
Український фестивальний рух за кордоном, який триває більше 70 років, відображає спектр найрізноманітніших функцій, форм та виразів. Найбільш потужно він представлений у Канаді, де склалася відповідна типологія, структура та статус фестивалів. Менеджмент культури в діаспорі не був системним явищем, проте його активно розвивали окремі особистості, зусиллями яких музичне життя діаспори набувало певної динаміки та різноманітності.
У підрозділі 3.3. «Вокально-хорове мистецтво як основна форма музичної творчості української діаспори» висвітлюється діяльність провідних хорових колективів діаспори та їх диригентів – О. Кошиця, П. Щуровської-Россіневич, Д. Котка, Н. Городовенка, Л. Туркевича, М. Антоновича, А. Гнатишина, М. Дитиняк, В. Колесника та ін. Відзначено, що хорове виконавство превалювало у музичному житті української громади за кордоном і було представлене різними типами та видами хорів, ансамблями пісні і танцю. Для нього характерними були еволюційні зміни: репертуар збагачувався творами українських та західноєвропейських композиторів минулого та сучасності, урізноманітнювалася тематика, з’являлися нові жанри та форми; виконавський рівень колективів був наближений до професійного, що давало можливість інтегруватися в хоровий процес країн поселення і отримувати позитивну оцінку фахових музичних критиків та публіки.
Академічне вокальне мистецтво діаспори представлене низкою визнаних оперних та концертно-камерних співаків (М. Іванов, С. Крушельницька, О. Мишуга, М. Менцинський, І. Алчевський, О. Руснак, К. Чічка-Андрієнко, М. Сокіл, М. Голинський, Є. Зарицька, І. Маланюк, М. Скала-Старицький, П. Плішка, Й. Гошуляк, А. Шкурган, В. Лук’янець та ін.), які, інтегрувавшись в культурний простір обраних ними країн і займаючи провідні позиції на світових оперних та концертних сценах, залишалися представниками української вокальної традиції, не втрачали зв’язку з українцями діаспори. Етнонаціональна самоідентифікація співаків, їх потужна виконавська потенція і світове визнання свідчать про високохудожній синтез культуротворчих процесів.
У підрозділі 3.4. «Професійне та аматорське інструментальне виконавське мистецтво» розглянуто сольні, ансамблеві та оркестрові форми. Провідними видами академічного інструментального виконавства були фортепіанне, скрипкове та віолончельне мистецтво, представлені різними виконавськими школами і стилями. Огляд-аналіз концертної діяльності провідних українських виконавців за кордоном (піаністи Л. Колесса, Д. Гординська, Т. Микиша, Р. Савицький, С. Дністрянська, С. Сапрун-мол., В. Кіпа, Б. Максимович, Л. Мельник, Люба та Іриней Жуки, О. Слободяник, М. Сук, В. Винницький та ін.; скрипалі та віолончелісти Р. Придаткевич, Є. Цегельський, І. Ковалів, В. Цісик, Т. Губицький, С. Старик, І.-А. Лисий, Б. Бережницький, Х. Колесса-Ґерич, З. Полевська, О. Криса, Н. Хома та ін.) переконливо засвідчує їх високий професійний рівень, що підкріплюється перемогами на престижних міжнародних конкурсах і фестивалях, активними гастролями.
Концертні програми українських виконавців відзначаються стилевою та жанровою різноманітністю. Українське інструментальне виконавство в діаспорі відображає тенденцію до збереження кращих традицій українських виконавських шкіл і водночас інтеграцію в полікультурний простір різних країн світу. Наприкінці ХХ ст. з’являється постмодерністська тенденція взаємодії автентики та академізму. Цікавим синтезом традиційних форм фольклорної творчості з джазом, сучасною поп-музикою та академічним мистецтвом є виконавський стиль яскравого представника діаспори в Канаді, скрипаля-віртуоза В. Попадюка, який працює у популярному в Західній Європі та Америці стилі «world music».
Вагомий внесок у становлення української школи оперно-симфонічного диригування та камерно-симфонічного і симфонічного оркестрового виконавства здійснили всесвітньо відомі митці – М. Малько, П. Печеніга-Углицький, Л. Туркевич, А. Рудницький, В. Колесник, П. Длябога, Р. Ревакович, В. Балей. Завдяки їм широкому загалу представлялася українська симфонічна та оперна музика.
Аматорське оркестрове виконавство українців розглянуто на прикладі діяльності різноманітних струнних, духових ансамблів, широко розповсюджених з часів другої еміграційної хвилі. У виконанні етнічної музики в діаспорі, яке представлене як сольним виконавством (на сопілці, цимбалах, бандурі), так і ансамблевим (бандура), відзначено збереження традицій, асиміляційні впливи країн проживання та сучасні трансформації (на прикладі творчості канадського гурту «Кубасонікс»). Виокремлено постаті провідних діаспорних бандуристів (В. Ємець, З. Штокалко, Г. Китастий, В. Луців, В. Мішалов, Оксана та Ольга Герасименко) та колективів (Капела бандуристів ім. Т. Шевченка з Детройта, Капела бандуристів Канади з Торонто та ін.).
У підрозділі 3.5. «Музичний театр діаспори у контексті українського культуротворення» проаналізовано театральний процес музично-драматичного та оперного мистецтва українців у багатьох країнах світу на прикладі діяльності драматичних гуртків, театрально-музичних товариств, оперних ансамблів, театрів малих форм, які працювали при громадських організаціях. Загальною ознакою аматорського театру першої половини ХХ ст., який інколи приймав форми напівпрофесійного, були музично-драматичні вистави етнографічно-побутового плану і окремі оперні постановки. Післявоєнний час окреслений рисами динаміки та професіоналізму, оскільки до країн поселення прибуває значна кількість професійних митців (співаків, диригентів, акторів, режисерів), творча діяльність яких забезпечила на американському континенті постановки ряду музичних вистав, опер та концертних програм високого професійного рівня. Вершинний етап розвитку українського музичного театру припадає на 1980-ті роки і пов’язаний з діяльністю Товариства української опери Канади (диригенти В. Колесник, М. Дитиняк, З. Лавришин).
Музичний театр українців діаспори пройшов еволюційний шлях від аматорських вистав побутового жанру до оперних постановок професійного рівня, став органічною частиною культурної палітри багатьох країн.
У підсумках розділу зазначено, що культурно-мистецьке життя української діаспори було насиченим і різнобічним, завдяки підтримці громадських інституцій.
Четвертий розділ «Творчість композиторів діаспори як компонент української національної музичної культури» складається із 4-х підрозділів. Підрозділ 4.1. «Традиції і новації жанрово-стильових моделей творчості композиторів діаспори» містить теоретичні узагальнення стильового підходу при аналізі композиторської творчості, коментуються поняття музичний стиль, музична мова, музичний жанр, стильові напрямки музики ХХ ст. Охарактеризовано жанрово-стильові напрямки творчості композиторів діаспори – від романтизму до постмодернізму. Митці, які емігрували з України у зрілому віці, поєднували у своїй творчості здобутки української музики, фольклорне й класичне коло інтонацій, часто залишаючись у руслі традицій материкової України. Для композиторів, що народились та виховались поза Україною, притаманний інноваційний підхід у пошуку власного стилю, музичної мови, засобів виразності, тематичного кола образів.
У підрозділі 4.2. «Вокально-хорова музика як домінуючий напрям творчості композиторів діаспори» головна увага зосереджена на оригінальних хорових творах. Композитори надавали перевагу хоровим п’єсам, поемам, мініатюрам і дещо менше розгорненим полотнам – кантатам, ораторіям, творам синтетичних жанрів (симфонія з хором, вокально-симфонічна кантата, симфонічно-хорова поема), написаних на слова українських та зарубіжних поетів ХІХ–ХХ ст. Розгорнені вокально-симфонічні твори представлені у творчості композиторів М. Гайворонського, П. Печеніги-Углицького, А. Рудни¬ць¬кого, А. Гнатишина, М. Кузана. Їх стилістична спрямованість має широку палітру – від музики романтичного забарвлення до новітніх постмодерніст-ських пошуків. Оригінальним хоровим творам композиторів діаспори притаманні: патріотично-громадянський пафос та глибокий ліризм, звернення до поезії українських авторів різних стильових напрямків, цікаві знахідки у творенні музичної форми. Жанр обробки народних пісень для хору знайшов свій розвиток у творчості О. Кошиця, М. Гайворонського, Ф. Якименка, З. Лиська, А. Гнатишина, Г. Китастого, О. Яковчука. Звертаючись до багатьох жанрів народної пісні з різних етнічних регіонів України та країн світу, кожен з авторів залишив свій неповторний слід у цьому напрямку, піднісши жанр обробки до вершин композиторської віртуозності та неповторності. Здобутком діаспори в цьому напрямку були цикли аранжувань.
Духовно-канонічна та паралітургійна хорова творчість представлена композиторами трьох напрямків (визначених Т. Прокопович): консервуючого (О. Кошиць, М. Гайворонський, М. Федорів, П. Маценко, Г. Китастий, А. Гнатишин, І. Соневицький), синтезуючого (З. Лисько, А. Рудницький, З. Лавришин), трасформуючого (М. Кузан, Р. Гурко, О. Яковчук). Наступ тоталітаризму в Україні наприкінці 20-х років, знищення УАПЦ, а згодом УГКЦ, укорінення атеїзму як державної ідеології унеможливили сам факт сакральної творчості українських композиторів. Тому митці, які емігрували, а також ті, хто народився вже за кордоном, працюючи в жанрі духовної музики, забезпечували безперервність творчого процесу в цьому напрямку. Огляд духовно-музичної літератури композиторів діаспори свідчить, що її розвиток проходив у трьох вимірах. Перший репрезентував авторські твори, власні композиції на канонічні тексти. Це насамперед циклічні форми церковного обряду (Літургія, Панахида, Вечірня, Утреня, Вінчання, Молебень). Другий – обробка старовинних одноголосих богослужбових мелодій. Третій – паралітургійна творчість: циклічні форми (хорові концерти) і мініатюри (пісні до Божої Матері, принагідні пісні до церковних святих і свят, фольклоризована духовна спадщина – колядки, псальми, канти). Твори композиторів діаспори виявляють орієнтацію на певний канон церковного богослужіння (греко-католицьку та православну Літургію) та жанри, що сформувалися в Україні. Оскільки більшість емігрантів були вихідцями із Західної України, то церковна традиція регіону як генетично рідна композиторам-галичанам мала переважне розповсюдження. Працюючи в цьому напрямку, композитори намагалися зберегти культову традицію на чужині, збагатити репертуар церковних хорів, забезпечити неперервність процесу творення української духовної музики. Взаємодія етнонаціональних джерел і сучасного соціокультурного простору зумовила оновлення релігійних жанрів.
Провідними жанрами вокальної музики композиторів діаспори були солоспів, романс, авторська пісня, мелодекламація, а також обробка народних пісень для голосу з супроводом, естрадна пісня. Важливе місце посідають камерні вокальні цикли, поеми, твори великої форми у супроводі камерного і симфонічного оркестру, ансамблю чи групи інструментів. Вокальна музика відіграє важливу роль у творчому доробку композиторів діаспори впродовж ХХ ст. Їй притаманні яскраві самобутні риси, збереження кращих традицій української пісні, побутового романсу, а також відчутний вплив західно¬європейської та північноамериканської музики. Характерною рисою вокальної музики композиторів діаспори є використання текстів поетів різних країн світу – від класиків до сучасників.
У підрозділі 4.3. «Особливості інструментальної музики» здійснено огляд фортепіанної літератури, в якій представлена вся жанрова палітра – від мініатюрних п’єс до творів віртуозних, великої форми, зокрема концерту. Саме у фортепіанній творчості композитори Ф. Якименко, Н. Нижанківський, А. Рудницький, І. Соневицький, Ю. Фіала та інші найбільш яскраво проявили новаторські стильові пошуки. Для скрипкової музики М. Гайворонського, Р. Придаткевича, В. Витвицького, В. Безкоровайного характерними є: викорис¬тання прийомів народної музики, звернення до фольклорного матеріалу; створення оригінальних композицій, близьких до народної пісні; культивування романтичних жанрів; зародження жанрів камерно-ансамблевої музики та творів для струнно-смичкового оркестру. Бандурна література представлена творчістю В. Ємця, Г. Китастого (жанри – музична фантазія, варіації, п’єси, музична картина), Ю. Олійника (концертний жанр). Камерно-інструментальна музика різноманітна за жанрами та формами. Активного розвитку в першій половині ХХ ст. набувають такі жанри, як: фортепіанне тріо, струнний квартет, інструментальний секстет. Інструментальні твори українських композиторів ХХ ст., що представляють різні стильові напрями (пізній романтизм, неоромантизм, імпресіонізм, експресіонізм, неоімпресіонізм, постдодекафонія, постмодернізм), мають яскраво виражений національний стиль. Новаторськими рисами відзначаються твори Н. Нижанівського, З. Лиська, В. Витвицького, С. Туркевич, М. Кузана, В. Балея та ін. Симфонічна музика, представлена програмними та непрограмними симфоніями, симфонієтами, поемами, увертюрами, сюїтами, симфонічними творами з хором або сольними інструментами й читцем, рапсодіями, фантазіями, є самобутнім, оригінальним явищем світової музичної культури з національними ознаками.
Узагальнюючи, зазначимо, що в галузі інструментальної музики композитори української діаспори найбільше зосереджувалися на творах для сольних інструментів (фортепіано, скрипка, віолончель). Дещо менше представлений камерний жанр і найменше написано оркестрових творів. Така нерівномірність уваги композиторів до жанрів пояснюється соціокультурними умовами діаспорного духовного буття. Відсутність українських професійних симфонічних та камерних оркестрів і коштів для оплати виконання творів «чужими» оркестрами, незацікавленість громади такою музикою не стимулювала симфонічної творчості композиторів. Музику перших трьох хвиль еміграції написано переважно в стилістиці романтизму й постромантизму. Винятком є твори З. Лиська, С. Туркевич та А. Рудницького, які працювали у стилі модернізму, а також неофольклоризму. В. Балей творить у стилях неокласицизму та постмодернізму. Композитори останньої третини століття працюють переважно у течіях і техніках музики другої половини ХХ ст., зокрема у техніці електронної музики (М. Кузан, Д. Семеген).
Таким чином, академічна інструментальна музика української діаспори, що перебувала в нерозривному зв’язку з творчістю композиторів материкової України, являє собою істотну складову української музичної культури і водночас складну розгалужену жанрову й стильову систему, що базується на фольклорних джерелах. Зауважимо, однак, що деякі стилі (модернізм, неокласицизм, неофольклоризм), техніки (атональність, електронна музика), жанри та нетрадиційні інструментальні склади (сонати й сонатини для двох фортепіано, соната для фортепіанного тріо, концерт для трьох фортепіано, квартет для 4-х саксофонів тощо) виникли в інструментальній музиці діаспори раніше, ніж в Україні.
У підрозділі 4.4. «Музика для театру та кіно» здійснено її харак-теристику за жанрами: музичне оформленням до драматичних вистав, оперно-театральна творчість, дитяча опера, балет, музичні фільми, музика до кінофільмів. Характерною особливістю музики до драматичних вистав було звернення до національного пісенно-танцювального фольклору. Разом із тим композитори діаспори писали й оригінальну музику до вистав різних жанрів для українських труп і театрів.
Доробок композиторів діаспори в оперному жанрі є незначним, що зумовлено скромними можливостями постановки масштабних музично-синтетичних полотен. Жанр представлений насамперед романтичними операми П. Печеніги-Углицького, І. Білогруда, А. Рудницького. Написані переважно у 1960–1970-х роках у США на лібрето Л. Полтави, вони здебільшого присвячувалися історичним подіям минулого українського народу, мали романтичне забарвлення, а музична мова не виходила за усталені рамки стилістики початку ХХ ст. Опера-мініатюра «Зоря» І. Соневицького є зразком малопоширеного жанру опери-сатири. У творчості постмодерністів М. Кузана, В. Балея та Ґ. Кулеші опера представлена камерним жанром філософсько-психологічного змісту.
Дитячі опери композиторів діаспори (В. Безкоровайного, Б. Левитського, Є.-О. Садовського, С. Туркевич) мали широкий резонанс у музичних колах. На основі проведеного аналізу дитячих опер та їх сценічного втілення з’ясовано основні стилістичні засади творчості їх авторів та статико-динамічні ознаки цього жанру в діаспорі.
Таким чином, незважаючи на різноманітність стильових орієнтацій, композиторів діаспори об’єднує яскрава етнонаціональна спрямованість. Основною домінантою їх творчості, яка розгорталася у тісному зв’язку з національною традицією, було прагнення до етнокультурної увиразненості. Найчастіше стильові пошуки та новації впроваджувалися в інструментальній (зокрема фортепіанній) музиці, найменше – в хоровій. Важливу роль у творчому становленні діаспорних композиторів відіграла мистецька атмосфера культурних центрів Європи, Америки та Канади. Дослідження показало, що композитори діаспори брали активну участь у культурному житті українського зарубіжжя. Контакти з рідною громадою позначалися безпосередньо на їхній творчості, оскільки більшість їхніх композицій була розрахована на виконання силами і в середовищі емігрантів. Успішна і активна виконавська діяльність українців діаспори стимулювала творчу активність композиторів. Водночас для композиторів-постмодерністів характерна активніша інтеграція їхньої творчості у культурний простір країн проживання, на відміну від композиторів першої половини ХХ ст.
П’ятий розділ «Музична освіта та музикознавство української діаспори» складається із 3-х підрозділів. У підрозділі 5.1. «Освітньо-педагогічна музична діяльність українців зарубіжжя» з позицій діаспоро-знавст¬ва проаналізовано загальну та спеціальну музичну освіту (зміст, структуру, функції, методичне забезпечення, спеціальну музичну педагогіку за напрямами), яка була невід’ємним компонентом формування національної та загальнолюдської культури. Головна мета навчання музики полягала в залученні учнів до надбань української та світової музичної спадщини, в їхньому музичному та естетичному розвитку, в пробудженні інтересу до творчого самовираження у процесі виконання музики, опанування відповідними знаннями та формування практичних навичок. Чітко окреслена ступенева структура музичної освіти українців за кордоном викристалізувалась у міжвоєнний і розвинулась у повоєнний період. Початкові, середні та вищі музично-освітні заклади, які давали загальну та спеціальну музичну освіту, утримувалися переважно коштом громад. Крім того, у різних формах музичну освіту можна було здобути в державних і недержавних навчальних закладах країн поселення (школах, інститутах, університетах, гімназіях, духовних закладах); у практиці приватного навчання у школах, студіях; в організаціях позашкільної музичної освіти (в літніх таборах, гуртках при Народних домах).
Загальну музичну освіту здобували у широкій мережі інституцій українознавства, структура якої включала: курси та школи українознавства, освітні курси, семінари хорових диригентів, кафедри українознавства у вищих навчальних закладах, наукові фундації та установи. Створення різноманітних за змістом і формою курсів є однією з особливостей фахової підготовки української молоді в осередках еміграції. У навчально-виховному процесі використовувалися різні види і форми музичної діяльності учнів, а його характерною особливістю було поєднання компонентів релігійного, світського, класичного та народного мистецтва.
Спеціальну музичну освіту в діаспорі можна було здобути в музичних інституціях (школах, семінарах, літніх таборах, інститутах, університетах). Найбільш численними були інституції навчання гри на бандурі; різноманітні курси та семінари (освітні, диригентські); музична освіта в духовних навчальних закладах; дитячі та вищі освітні музичні заклади; приватні музичні школи та студії. Спеціальна музична освіта діаспори являла собою триступеневу структуру, яка мала багато спільного зі структурою музичних закладів Галичини першої третини ХХ ст. Це різноманітні одно- та багатопрофільні музичні школи і вищі навчальні заклади. В однопрофільних (це переважно приватні школи) викладалася одна спеціальність – гра на інструменті або вокал. У багатопрофільних – заняття велися за кількома спеціальностями, викладалися теоретичні дисципліни, працювала група педагогів, проводився регулярний набір учнів (студентів), розроблялися навчальні програми, плани занять, були чітко визначені терміни навчання. Концепція навчально-виховного процесу в музичних вишах, зокрема на музично-педагогічному відділі Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у Празі, у міжвоєнний період давала можливість одержати фахову підготовку з основних музичних спеціальностей. У закладі було створене середовище, в якому виховувались національні музично-педагогічні кадри, які поряд з навчанням активно займалися концертно-виконавською і науковою діяльністю. Характеризуючи стиль педагогічної роботи провідних музичних педагогів діаспори, варто відзначити, що вони значну увагу приділяли самостійності мислення учнів, творчому пошуку, виробленню вміння власної інтерпретації твору. Велике значення в музичній педагогіці надавалося удосконаленню сценічної майстер¬ності, розвитку музично-виконавських навиків, створенню міцної технічної бази, досягненню свободи володіння інструментом чи голосом. Включення у педагогічний репертуар творів українських митців, в тому числі з діаспори, позитивно впливало на процес збереження національного виконавського стилю.
Викладачі українських музичних навчальних закладів, а це, як правило, були високопрофесійні музиканти-педагоги, часто входили до академічного персоналу державних навчальних закладів країн поселення. Музичні заклади діаспори упродовж ХХ ст. не мали державного статусу в жодній країні проживання українців (за винятком Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова у міжвоєнній ЧСР), а були справою громадсь¬кості, тому офіційних навчальних програм з музики, як правило, не було. Відсутність єдиних навчальних програм із музичних дисциплін, з одного боку, ускладнювало педагогічний процес, з іншого – стимулювало творчий пошук та багатоваріантність підходів у навчальній практиці. Неможливість розбудови єдиної системи музичної освіти породжувало нерівномірність розподілу педагогів у місцях найбільшого скупчення емігрантів та різноманітність методичних засад.
Професіоналізація музичної освіти в діаспорі зумовила осмислення її проблем на теоретичному та методичному рівнях: з’являється низка досліджень із теорії та історії музики, гармонії, видавалися підручники, посібники з музичних дисциплін, співаники, збірники тощо. Методично-педагогічна фортепіанна, вокальна, хорова, бандурна література діаспори, яка забезпечувала навчальний процес за кордоном, є придатною і для використання в Україні, де до часів її незалежності національний елемент штучно і цілеспрямовано вихолощувався. У сучасному освітньому процесі в навчальних закладах України доцільним було б використання шкільних співаників, вокально-хорових збірників М. Гайворонського, О. Бобикевича, З. Маркович, А. Гнатиш謬на, М. Федоріва, фортепіанного педагогічного репертуару В. Безкоровайного, І. Білогруда, Т. Богданської, О. Залеського, М. Кравців-Барабаш, З. Лиська, Р. Савицького, І. Соневицького, С. Туркевич, бандурної літератури В. Ємця, Г. Китастого, Ю. Олійника, В. Мішалова, З. Штокалка; методичного посібника Р. Савицького з фортепіанної педагогіки та ін.
Отже, музичній освіті закордонного українства ХХ ст. притаманні етнонаціональні тенденції, які постійно збагачувалися, розвивалися і вдоскона¬лювалися, а саме: гуманізація та гуманітаризація освітнього процесу засобами музичного мистецтва; вплив музики на загальний духовний розвиток особистості; взаємозв’язок усіх компонентів музичної освіти (релігійного, світського, домашнього); пріоритет духовного і морально-релігійного компонентів у музично-естетичному вихованні; вдосконалення засобами музики професійно-педагогічної підготовки вчителя; запровадження різних видів (вокально-хоровий спів, інструментальне виконання, слухання музики, творчі вправи, використання театральних елементів) і форм організації музичної діяльності (хоровий і сольний спів, індивідуальна, ансамблева й оркестрова гра; літературно-музичні вечори і концерти) з використанням кращих зразків національного й світового мистецтва, його релігійних, світських і народних жанрів; культурно-просвітницька орієнтація музичної освіти; взаємозв’язок загальної і спеціальної професійної музичної освіти в навчальних інституціях різного типу; викладання музичних дисциплін у комплексі з іншими видами мистецтва. Музична освіта українців зарубіжжя сприяла розвитку національної виконавської школи, що позитивно позначалося на активізації концертного та музично-театрального життя.
Підрозділ 5.2. «Музикознавство і музична критика: наукові центри, постаті та напрямки досліджень» присвячено аналізу музикознавчого доробку діаспори, який є багатим й різноманітним. Тематика музикознавчих розвідок авторів діаспори стосується загальних проблем розвитку української музики та її перспектив, творчості окремих українських та зарубіжних композиторів, міжнаціональних музичних зв’язків та взаємовпливів, українського музичного фольклору, музики ХХ ст., культурного взаємообміну, соціології музики, утвердження правди про Україну в ЗМІ, питання професіоналізму, національного самоствердження засобами музики, міждис¬цип¬лінарних зв’язків музики й поезії, музики і образотворчого мистецтва, мистецтва і політики.
Основною сферою наукових досліджень учених еміграції була церковна музика в різних аспектах та напрямках: здійснено джерелознавчий та музично-текстологічний аналіз найважливіших пам’яток української церковної музики, аналіз піснеспівів давньоруської монодії; виявлено і класифіковано відомості, які стосуються української музики в зарубіжних писемних джерелах; здійснено спеціальні дослідження з питань міжнаціональних музичних взаємин; висвітлено роль українських компонентів в окремих творах українських, російських, західноєвропейських композиторів; реалізовано спроби створення концепції історії української музики (Ф. Стешко, Д. Антонович, А. Рудницький); здійснено спеціальні дослідження з історії української церковної музики (О. Кошиць, М. Антонович, П. Маценко, М. Федорів); зроблено вагомий внесок в українську музичну біографіку; проведено значну роботу щодо укладання біобібліографічних довідників української музики. Внаслідок творчої співпраці діаспори з українськими та іноземними музичними колами відбувався взаємообмін інформацією та популяризувалися здобутки українського музикознавства в світі.
Найпомітнішими постатями в галузі музикознавства були Ф. Стешко, М. Антонович, В. Витвицький, А. Рудницький, А. Вирста, О. Залеський, І. Соневицький, З. Лисько, П. Маценко, Р. Савицький-мол., Т. Булат. Їх наукові здобутки є вагомим внеском у музикознавчу галузь. Ф. Стешко заклав фундамент історичного музикознавства, джерелознавства, інших допоміжних музично-історичних дисциплін; З. Лисько, О. Залеський створили терміно¬логічну лексикографію, А. Вирста працював у галузі інструментознавства. З. Лисько уклав монументальну десятитомну антологію «Українські народні мелодії», яка є найбільшим досягненням діаспорної музичної фольклористики. Фольклористика як наукова дисципліна, розвивається в Канаді у другій половині ХХ ст. Цьому сприяли: створення кафедри української культури та етнографії імені Гуцуляків в університеті Альберти; захист докторських дисертацій з українського музичного фольклору (Р.-Б. Климаш, А. Нагачев¬ський, Б. Черевик); проведення наукових конференцій з цієї проблематики. Важливу роль у розвитку українського музикознавства відіграли наукові інституції діаспори: Український соціологічний інститут (Відень), Інститут громадознавства (Прага), Український науковий інститут (Берлін; Варшава), Наукове товариство імені Шевченка, Інститут енциклопедії українознавства, Українська Вільна Академія наук, Український вільний університет (Відень, Прага, Мюнхен). В їх діяльності, наукових дослідженнях та публікаціях своє висвітлення мали музикознавчі проблеми. Разом із тим вказані інституції були складовими інфраструктури музикознавчої науки. Незавершеність повної інфраструктури музикознавства, розпорошеність учених, неможливість їх контакту із колегами в Україні та доступу до джерел, відсутність матеріальної та духовної підтримки зі сторони громади не дали можливості музикознавству діаспори відбутися у повноті та системності.
У підрозділі 5.3. «Комунікаційні вияви української музичної культури за кордоном» висвітлено такі аспекти: роль української емігрантської преси й публіцистики у розвитку музичної культури; видавнича та нотовидавнича справа; дискографія та фонозаписи української музики; українська музика на радіо, кіно, телебаченні. Музична періодика історичного, науково-методич-ного, виконавського спрямування (журнали: «Вісті–Herald» (1963–1970), пізніше – «Музичні вісті» (1970–1972), «Кобзарський листок» (98 випусків), який переріс у журнал «Бандура» (1981–2002) слугувала справі розвитку музичної культури. Музично-критичні статті, вміщені в них, виконували ряд функцій: інформаційну, освітньо-просвітницьку, виховну, комунікативну; як джерельний матеріал не втратили своєї актуальності й сьогодні.
У діаспорі були створені інституції для друкування нотної та музикознавчої літератури, що було зумовлене великим попитом на вокально-хорову літературу, яка домінувала над іншими видами. Окремі зразки цієї продукції є унікальними, оскільки в Україні не видавалися, не перевидавалися і почасти є маловідомими. Для них характерне оригінальне художнє оформлення, висока якість друку. Основні музичні видання діаспори не втратили свого значення донині і є актуальними як для дослідників, так і для виконавців. Широка видавнича діяльність діаспори, яка активно пропагувала українську музику, відіграла важливу роль у поширенні музичної культури в еміграційному середовищі і серед населення країн поселення, стала важливим фактором їх духовного збагачення, пробудження творчого потенціалу.
Українські виконавці діаспори залишили багату музичну спадщину, фіксуючи її практично на всіх звукозаписуючих пристроях ХХ ст.: виявлено більше 300 описів аудіо- та відеозаписів. Українська музика в діаспорі активно завойовувала свою нішу на радіо, кіно, телебаченні з часу появи цих засобів масової інформації у ХХ ст.
У підсумках зазначено, що, незважаючи на відсутність державної підтримки, українці за кордоном упродовж ХХ ст. використовували можливості пропагування свого мистецтва всіма засобами масової інформації не тільки для української спільноти у країнах проживання, а й для широкого світового загалу.
Шостий розділ «Музична культура української діаспори крізь призму діалогу культур» складається із 2-х підрозділів.
У центрі уваги підрозділу 6.1. «Інтеграція музичної культури української діаспори у світовий культурний простір» – діалог української культури з іноетнічними культурами світу. Українська спільнота, як етнічна група у будь-якій країні світу, перебуває у двох культурних реаліях: своєї етнічної групи та країни поселення. Остання зумовлює певну трансформацію української етнічності за межами України, що викликана двома факторами – об’єктивною необхідністю інтеграції у суспільство проживання, що являє собою інституалізовану політичну, соціальну й економічну систему, та взаємодію з представниками різних етносоціональних спільностей. При цьому вона повинна зберігати свою субстанцію етнокультурної спільноти. Українська музична культура, як складова художньої культури, завжди була відкритою для обміну мистецькими цінностями з іншими культурами, оскільки, перебуваючи на межі між Сходом і Заходом, вбирала світовий культурний досвід, трансформувала естетичні ідеї і художні стилі, творила власне музичне мистецтво, збагачуючи світову скарбницю. У дисертації здійснено аналіз музичного діалогу української діаспори з народами світу в кількох напрямках – освітньому, виконавському, концертно-фестивальному, творчому (композиторському), музикознавчому, масової комунікації, участі виконавців діаспори у міжнародних музичних конкурсах. Найбільш інтенсивними були творчі взаємини в галузях музичної освіти та виконавства. Відсутність на початку ХХ ст. українських вищих навчальних закладів або тільки початок їх розбудови зумовлювали устремління митців до Європи. Здобуття ними європейської музичної освіти відкривало шлях на прославлені оперні та концертні сцени світу. Українці здобували також спеціальну освіту в музичних закладах американського континенту, що характерно для наступних поколінь емігрантів, вже народжених та вихованих у країнах побутування. Інтеграція цього покоління в музичне життя відбувалася природніше та інтенсивніше. Що ж до представників четвертої хвилі еміграції, то це, як правило, добре підготовлені в українських навчальних закладах музиканти, що пройшли процес творчого становлення, здобули визнання, а тому їх інтеграція у світовий музичний простір відбувається швидко.
Отже, взаємовпливи музичної культури українців та народів світу відбувалися на професійному та аматорському рівнях. Українські митці у цих процесах проявляли ініціативу та наполегливість, завжди підкреслювали свою національну приналежність, творчою діяльністю пропагували українське музичне мистецтво і культуру, зацікавлювали ними представників інших народів, спонукали до співдії у творчому процесі. Їхні численні нагороди на престижних музичних конкурсах засвідчують високий професійний рівень українського музичного мистецтва.
Підрозділ 6.2. «Культурний діалог «Україна – діаспора» присвячено векторам взаємодії діаспори з Україною, встановлено періодизацію та особливості цієї взаємодії. Виділено форми співпраці України та діаспори в галузі музичної культури, які склалися в другій половині ХХ ст: надсилання нотної літератури, національних костюмів, народних інструментів для мистецьких колективів; організація семінарів для керівників мистецьких колективів в Україні та Канаді, для хормейстерів за участю відомих українських диригентів А. Авдієвського, І. Гамкала, А. Кушніренка; заснування стипендій для канадсько-українських студентів у тодішній Київській консерваторії ім. П. І. Чайковського; стажування диригентів хорів та керівників оркестрів діаспори в Україні; обмін делегаціями діячів культури і мистецтв; гастролі мистецьких колективів; розповсюдження платівок із записами українських співаків та музикантів; участь композиторів та виконавців діаспори у міжнародних музичних конкурсах та концертах в Україні; повернення в Україну архівів діячів музичної культури зарубіжжя; виконання наукових та мистецьких проектів діаспори в Україні (видання музикознавчої та нотної літератури; поповнення існуючих та заснування нових бібліотечних та му¬зейних фондів; організація наукових конференцій і конгресів та участь у них).
Отже, завдяки взаємодії українців материкової України та представників діаспори національна музична культура входить у світовий і загально¬європейський контекст; її культурне поле збагачується новими артефактами. Перспективи розвитку цієї взаємодії пов’язані як з офіційними (державними установами та інституціями), так і з неурядовими, громадськими організаціями, з ініціативою приватних осіб, спонсорів і меценатів. Тільки у поєднанні їх зусиль може бути вироблена стратегія взаємодії діаспори з Україною у сфері музичної культури.
 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины