РЕБРІЙ ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ ТЕОРІЯ ПЕРЕКЛАДАЦЬКОЇ ТВОРЧОСТІ У МОВНОМУ, ТЕКСТУАЛЬНОМУ ТА ДІЯЛЬНІСНОМУ ВИМІРАХ : Ребра АЛЕКСАНДР ВЛАДИМИРОВИЧ ТЕОРИЯ переводческого творчества в языковой, текстуально и деятельностный ИЗМЕРЕНИЯХ

Краткое содержание

Розділ 1 «Міждисциплінарний підхід до дослідження перекладацької творчості». Творчість є одним із головних важелів формування як кожної окремої особистості, так і всієї людської цивілізації, тож закономірно, що творчі аспекти різноманітних видів діяльності людини вже багато сторіч перебувають у фокусі дослідницьких інтересів різних галузей знання. Намагання об’єктивувати перекладацьку творчість у термінах сучасних дослідницьких парадигм змушує теорію перекладу як синтетичну міждисциплінарну галузь залучати напрацювання суміжних – базових в аспекті дослідження феномену творчості – галузей: філософії та психології.
Хоча переклад – явище, в першу чергу, мовне, безальтернативно замикати його у знаковій сфері означає примітивізувати і позбавляти того творчого потенціалу, завдяки якому формується сучасна гуманітарно-культурна парадигма.
Проблема перекладу як екзистенціального феномену набуває вагомого філософського статусу у зв’язку з визнанням його елементарною складовою акту мислення – перетворення невербального змісту свідомості на дискурсивні форми, що корелює й доповнює відому типологію перекладів Р. Якобсона. Філософське усвідомлення перекладацької творчості допомагає визначити пріоритети дослідження перекладу як засобу (само)пізнання/ (само)рефлексії, індивідуального та колективного розвитку, формування культурного континууму.
Глобально-креативна функція перекладу полягає у тому, що він є важливим способом пізнавальної діяльності та інтелектуальним стимулом творчості, під впливом якого кількісний процес накопичення знань призводить до якісних індивідуальних змін, які, у свою чергу, забезпечують зміни суспільні. Переклад сприяє становленню та розвитку культури у світових масштабах, адже більшість національних культур сформувалося за його безпосередньої участі. В контексті українських історичних реалій переклад завжди грав роль еволюційного каталізатора, утверджуючи «ідею культурної та політичної рівності українців з іншими європейськими народами» (М. В. Стріха).
Якщо завданням філософії у вивченні перекладацької творчості є виявлення її категоріального (метафізичного) статусу, психологія пропонує нам розлогий інструментарій ідентифікації тих матеріальних ознак, маніфестація яких у перекладі дозволяє побачити в ньому як акт, так і результат творчої дії та прояв креативності перекладача як її агента. У цьому аспекті набуває первинної значущості термінологічне розмежування понять перекладацької креативності та творчості як таких, що перебувають у причинно-наслідкових відносинах, адже креативність є суб’єктивною детермінантою творчості, тобто її мотиваційно-потребною основою. Такому підходу відповідає визначення креативності як сукупності психоментальних здібностей індивіда, скерованих на продуктивну діяльність у галузі перекладу.
Мовно-ситуативна варіативність, що визначає окремі рішення перекладача та його стратегію, зумовлює дивергентність перекладу (Дж. Ґілфорд, В. М. Дружинін), адже варіювання шляхів вирішення проблеми призводить до різноманітних висновків та результатів, що ототожнюються з творчістю. Провідними ознаками дивергентності перекладу є множинність, різноманітність, новизна та оригінальність.
Множинність забезпечується складністю інтерпретаційних процесів, суб’єктивна природа (невизначеність) яких робить кожне окреме прочитання першотвору неповторним й водночас неповним (М. Т. Рильський). Як наслідок, виникає різноманітність, що проявляється у потенційній альтернативності засобів іншомовного перевтілення вилученого в ході інтерпретації змісту.
Новизна пов’язана як із мовними засобами, за рахунок яких реалізується мовотворча функція перекладу, так і з цільовим текстом як цілісним дискурсивним утворенням, для чого до транслятологічної парадигми вводиться низка термінів, що акцентують творчу природу перекладу: «переписування» або «заломлення» (A. Лефевр), «нове життя» (В. Беньямін) та «помітність /непомітність перекладача» (Л. Венуті).
Оригінальність проявляється як у загальній здатності перекладача створювати щось самостійно, що свідчить про наявність продуктивного процесу, на відміну від дії за зразком, так і в можливості застосування ним нестандартних вербальних засобів на основі індивідуальних рішень в особливо складних випадках.
Визначення перекладацької творчості вербальним/мовленнєвим типом творчості ґрунтується на віднесенні перекладу до мовленнєвої (ширше – комунікативної) діяльності, що має рецептивно-репродуктивний характер і є сукупністю розвинутого смислового сприйняття, результативного осмислення та продуктивного мислення. Творча ж специфіка перекладу як мовленнєвої діяльності визначається тим, що в ньому «чужа думка, не тільки відтворюється, а й формується та формулюється» (О. І. Зимня).
Переклад є співтворчістю перекладача з автором, в якій перший здійснює творчо-майстерну інтерпретацію першотвору, розшифровуючи зашифроване другим та реконструюючи засобами іншої мови зміст, який прямо не збігається з баченням автора твору, але є близьким до нього. З позицій психології творчості можна виокремити переклади інформативні, що характеризуються «загальною настановою на однозначний смисл» (В. Н. Коміссаров), і художні, проникнення вглиб складної текстуальної дійсності яких відбувається на трьох інтерпретаційних рівнях – контексту, підтексту та затексту. Втім, у будь-якому разі позбавляти перекладача-інтерпретатора права на творче конструювання смислу в межах, заданих першотвором, означає «звести його роль до функції витонченого пристрою декодування» (Д. В. Псурцев).
До того ж погляд на переклад як на творчо-продуктивну діяльність підвищує його соціально-фаховий статус, наближаючи до оригінальної писемно-літературної творчості (інтертекстуальна функція – Ю. Лоффредо, М. Пертеґелла), зміщуючи фокус уваги на особистість перекладача як джерело креативності й водночас позбавляючи друготвір укоріненої у суспільній думці «презумпції ідентичності» (В. Н. Коміссаров).
Творча специфіка перекладацького modus operandi визначається механізмом прийняття рішень як засобу подолання проблем і формуванням стратегії як загальної спрямованості дій перекладача. Варіативний характер перекладацьких завдань спростовує можливість їх однозначного алгоритмічного вирішення й водночас активізує пошук інших шляхів.
Творчий аспект перекладацьких рішень найкраще розкриває евристичний підхід, який визначається намаганням поєднати інтуїтивний шлях вирішення проблеми з логічним. Показовими для перекладу є евристики «проб та помилок», «проби на сполучуваність», «лабіринту», «репрезентативності» та «незвичності». Рекурентні евристики мають індуктивну природу, адже перекладач послідовно вирішує індивідуальні завдання/проблеми на основі узагальненого досвіду – як власного, так і колективного.
Стратегія як програма перекладацької діяльності задається як ззовні (тип першотвору, комунікативна ситуація та характер цільової групи), так і зсередини (прагматична інтенція, рівень мовної та фахової компетенції, а також особистісні уподобання перекладача). На зміну протистоянню двох адаптивних стратегій – одомашнення (смислу) та очуження (форми) приходить усвідомлення стратегії «золотої середини», яка відкриває перед перекладачем широкі можливості для прояву своєї власної креативності. Особливість цієї «програми дій» (О. О. Леонтьєв), в якій відбивається розуміння перекладачем свого завдання та усвідомлення ним рівня його складності, полягає в тому, щоб майстерно зберегти мовностилістичний план оригіналу, не поставивши під сумнів здатність реципієнта до його адекватної інтерпретації.
Важливим оперативним чинником перекладацької творчості виступають обмеження, дія яких має як стримуючий, так і стимулюючий характер. Згідно з теорією когнітивних обмежень Д. Нормана й Д. Боброу, можливість здійснення перекладу зумовлюється обсягом наявних у перекладача мовних ресурсів, застосування яких, проте, не гарантує успішності виконання поставленого завдання. Таким чином, переклад перетворюється з обмеженого за ресурсами на інформаційно обмежене завдання, джерелом інформації в якому виступає вербальний та позавербальний контекст.
Поняття обмеження у перекладі співвідносне з поняттями перекладацької норми та узусу. Позитивна роль норми як сукупності вимог щодо оптимізації перекладу та підвищення його якості полягає у скеровуванні перекладацьких рішень в оптимальному напрямку, визначеному на основі узагальненого попереднього досвіду. Натомість узус як сукупність стандартних засобів мовного вираження у бінарному зіставленні є джерелом потенційного парадоксу в художньому перекладі: намагання перекладача вдаватися до стандартних мовних засобів перестворення вихідного змісту може суперечити повноцінному втіленню його творчого потенціалу у друготворі.
Розділ 2 «Методологія дослідження перекладацької творчості». Застосування у перекладознавстві актуальної світоглядної гіпотези глобальної креативності (І. Р. Пригожин) дозволяє позиціонувати творчість як рушійну силу перекладу та панонтологічну властивість, яка характеризує як його діяльнісний (процесуальний), так і продуктивний (мовотворчий та текстотворчий) аспекти. Наслідком такої позиції є твердження про універсальність перекладацької творчості, адже «характер творчого процесу у всіх можливих різновидах перекладу буде єдиним за своєю сутністю» (П. Топер), хоча очевидним є й те, що саме у царині художньої літератури виникають передумови для відчутних проявів перекладацької креативності, зумовлених особливостями художнього мовлення та естетичною функцією, що перетворює художню літературу на форму мистецтва.
Універсальний підхід до творчості у перекладі генетично пов’язаний із прагненням кількох поколінь теоретиків побудувати загальну теорію перекладу і нашим власним прагненням побудувати єдину теорію творчості у перекладі. Цілісність теорії творчості у перекладі забезпечується дією загальнонаукових принципів: взаємозв’язку (як дихотомічного, так і політомічного характеру), несуперечності та розвитку. Вагомими ознаками цілісності запропонованої теорії є наявність універсальних ознак творчості у перекладі, виокремлення її одиниці та засобів реалізації, а також методів, що дозволяють запровадити комплексне висвітлення досліджуваного об’єкта.
Серйозною перешкодою на шляху системного усвідомлення перекладацької творчості є відсутність уявлень про її одиницю у мовному вимірі. Використавши як основу поняття одиниці перекладу, оскільки прийняття перекладачем рішень, визначене головною складовою його творчого modus operandi, відбувається на рівні окремих транслатем, ми пропонуємо вважати одиницею перекладацької творчості мовно-мовленнєве утворення різних рівнів знакової репрезентації, представлене у свідомості перекладача у формі концепту або концептуальної структури та актуалізоване як проблема, що вимагає вирішення на основі мовно-комунікативної та особистісної варіативності.
Оскільки одиниця перекладацької творчості у цьому тлумаченні має гіпотетичний характер, вважаємо за доцільне доповнити її за гіперо-гіпонімічним принципом поняттям засобів творчої реалізації.
Запроваджена у роботі концепція творчості у перекладі ґрунтується на принципі онтологічного релятивізму та визначається трьома формами втілення – мовною, текстуальною та діяльнісною. Для їх аналізу у дисертації запропоновано три концепції творчості, співвідносні з різними онтологіями перекладу за об’єктом та спрямуванням творчої дії. При цьому під онтологією перекладу розуміємо систему його понять як предметної галузі, яка являє собою набір сутностей (властивостей), що поєднуються між собою різними типами відносин та використовуються для моделювання її знання.