Павшук, Катерина Олександрівна. Демократичні засади конституційного ладу України : Павшук, Екатерина Александровна. Демократические основы конституционного строя Украины

Краткое содержание

У Вступі дисертації викладена інформація, що наведена вище при загальній характеристиці роботи.
Розділ 1 «Теоретичні аспекти конституційного концепту «демократії» як елементу конституційного ладу сучасної держави» складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 1.1 «Демократія як елемент конституційного ладу України: системно-структурний аналіз» визначається роль і місце принципу демократії в системі засад конституційного ладу України. З метою з’ясування сутності категорії «конституційний лад» проводиться аналіз основних наукових поглядів на його зміст, вітчизняної і зарубіжної практики застосування цієї категорії та її аналогів у конституційному законодавстві. Зроблено висновок, що засади конституційного ладу містяться у розділах І, ІІІ та ХІІІ Конституції України.
У фундаментальних нормах конституційного ладу втілено принципи правової соціальної держави, республіканізму, унітаризму та демократії. Демократичний принцип відіграє провідну роль у розумінні сучасного конституціоналізму. З’ясовано, що демократичні засади конституційного ладу як система норм Основного Закону не тільки врегульовують найважливіші відносини на рівні Конституції, встановлюючи тим самим демократичний правовий порядок, але і об’єктивують у своїх принципах основні цінності демократії як механізму управління: свобода особистості, рівність, влада більшості з гарантуванням прав меншості, пріоритет прав людини над владою держави, плюралізм, толерантність.
У підрозділі 1.2 «Сучасні теорії демократії та їх відображення в конституційно-правовій дійсності» проаналізовані основні підходи до розуміння концепту демократії. Об'єктами дослідження стали теорії учасницької, деліберативної, глобалістської, а також електронної демократії.
Зроблено висновок про можливість розгляду демократії у широкому та вузькому сенсах. У вузькому розумінні демократія – це тільки політичний концепт, який охоплює всі політичні процедури та інститути, а у широкому – є розгалуженою системою складових як політичного, так і соціального (соціальна рівність, справедливість, свобода) та економічного (ринок, індустріальна демократія, наявність середнього класу) характеру.
Відмінною рисою теорії учасницької демократії є активна політична участь громадян на всіх стадіях прийняття і реалізації політичних рішень. Ця теорія виступає своєрідним опонентом представницькій демократії, вибудовуючи систему прямого управління громадян соціальними і політичними інститутами.
Виникнення теорії деліберативної демократії в якості сучасної інтерпретації політичного дискурсу спричинене недосконалістю плебісцитарної демократії. Деліберативний процес проявляється у формі відкритих публічних дискусій, прямих диспутів, обміну думками. Зроблено висновок, що дискурс повинен проходити як всередині представницької влади, так і бути основою взаємодії всіх гілок влади.
Глобалістська «необмежена» демократія прагне залучити сили світового колективізму та співпраці з метою розбудови більш досконалого демократичного ладу нового покоління на основі ліберальних традицій. Електронна демократія здатна активізувати участь електорату за допомогою застосування електронного голосування, електронних громадських обговорень, громадських онлайн-зібрань та конференцій.
У підрозділі 1.3 «Суб’єкти демократичного процесу. Правосуб’єктність Українського народу» розкрито поняття та склад правовідносин у сфері реалізації народовладдя, проаналізовано сутність категорії «народ» в різних аспектах та встановлено елементи конституційної правосуб’єктності Українського народу.
З’ясовано сутність дихотомії категорій «народ» та «громадянин», «народ» та «територіальна громада», виявлено відмінності у розумінні «народу» і «політичної нації». Наведена власна інтерпретація такої правомочності народу як «право визначати і змінювати конституційний лад».
Категорію «Український народ» пропонується розглядати у двох аспектах: у широкому як єдиний живий організм, який уособлює собою державу та суспільство (політична нація); у вузькому – як сукупність дієздатних громадян, які мають право вирішувати подальшу долю держави та суспільства, виражаючи свою волю шляхом голосування на виборах, участі у референдумах, обговоренні важливих питань за допомогою інститутів учасницької та деліберативної демократії.
Робиться висновок про те, що суб’єкти демократичного процесу поділяються на дві великі групи: 1) суб’єкти відносин у сфері реалізації форм безпосередньої демократії та 2) суб’єкти відносин у сфері реалізації представницької демократії.
Підрозділ 1.4 «Конституційний принцип «Україна як демократична держава» присвячено дослідженню змісту конституційного принципу, закріпленого у ст. 1 Основного Закону. Емпіричною та доктринальною основою аналізу стали, зокрема, рішення Конституційного Суду України з цього приводу, а також статистичні дані, показники розвитку та політико-правова практика України і зарубіжних країн.
З’ясовано, що розмежувати явища «демократичного суспільства» і «демократичної держави» практично неможливо, адже демократія – це категорія як соціальна, так і політична, які не повинні існувати відокремлено. Демократичне суспільство корелюється з ліберальним суспільством, де головну роль відіграє здатність поєднувати повагу до індивідуалізму всередині суспільства та спрямовувати колективний розвиток зовнішніми регуляторами. Демократична держава та ліберальне демократичне суспільство не конфліктують один з одним, а співпрацюють. Такий аналіз дозволив зробити висновок про дію демократії на двох рівнях: на індивідуальному та на загальнонародному.
Ґрунтуючись на аналізі показників політичного, економічного та культурного розвитку провідних демократичних держав (зокрема рівень благополуччя громадян, освіченість, наявність середнього класу, рівень гарантованості політичних прав та громадянських свобод) зроблено висновок про те, що для демократичного розвитку важливими є політичні, економічні та соціальні чинники, взяті у своїй єдності.
Визначено, що демократія в Україні реалізується у двох вимірах: ідеологічно-ціннісному та інституційно-процесуальному. Доведено, що попри закріплення демократичного принципу в Конституції України, реальна демократія стикається, як правило, з низкою таких проблем як бездіяльність урядів, які захищають корпоративні інтереси, монополізація господарського сектору, закритість механізмів ухвалення владних рішень, відсутність контролю за цими процесами з боку народу, який тільки в крайніх випадках виражає свій спротив. Обґрунтовано, що реалізація демократичного принципу в Україні потребує не лише створення демократичних інститутів, а й консолідації еліт, високої політичної культури та громадянської активності.
Розділ 2 «Конституційно-правове визначення та закріплення форм та інститутів демократії» складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 2.1 «Конституційні засади безпосередньої демократії в Україні: проблеми теорії та практики» досліджено правові основи конституційного регулювання інститутів прямої демократії; запропоновано основні шляхи вирішення ключових теоретичних та практичних проблем їх реалізації.
Встановлено, що інститутами безпосередньої демократії є вибори та референдуми, інші інститути демократії, зокрема обговорення, слухання тощо – є інститутами учасницької демократії. Інститутом представницької демократії виступає парламентаризм, де реалізуються такі методи деліберативної демократії як політичний діалог, дискурс і обговорення в процесі прийняття політичних рішень. Лише в сукупності всі інститути демократії здатні забезпечити відкритість законотворчої діяльності, дають можливість впливати на прийняття політичних рішень.
Досліджується поєднання в Україні безпосередньої та представницької форм демократії на сучасному етапі. Продемонстровано, що внаслідок застосування інституту імперативного референдуму в сучасному вигляді виникає потенційний правовий конфлікт з існуючими механізмами ухвалення законів парламентом. У цьому контексті розглянуто інституційні та нормативні перешкоди для проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою, здійснення народної законодавчої ініціативи, «народного вето».
Розглянуто активні та пасивні форми участі громадян в управлінні державними справами (інформування урядовцями громадян, опитування, загальні збори, громадські слухання, функціонування громадських комітетів). Відзначено необхідність широкого застосування суспільної партисипації в Україні та запозичення зарубіжного досвіду її реалізації в період між проведенням виборів та референдумів.
У підрозділі 2.2 «Конституційні аспекти виборчого права України» увага приділяється з’ясуванню конституційних аспектів виборчого права та його значення для становлення демократичної держави в сучасних умовах.
Подвійна природа інституту виборів, яка проявляється у державницькому (тип виборчої системи, сукупність виборчих принципів) та соціальному аспектах (самоорганізація, контроль та демократична культура) дозволяє говорити про його унікальність та комплексність. Утворюючи складний конституційно-правовий комплекс взаємодії держави і громадянського суспільства, вибори є ключовою демократичною засадою конституційного ладу.
Спираючись на виборчу практику європейських країн, зроблено висновок, що від типу виборчої системи залежить досягнення реального пропорційного представництва у складі парламенту всіх основних політичних течій суспільства. Закріплена в Україні комбінована виборча система не стала органічною і цілісною, на відміну від зарубіжних аналогів. Автор вказує на необхідність її зміни на пропорційну виборчу систему з відкритими списками. Це повинно відбутися одночасно зі встановленням спеціальних механізмів обмеження кон’юнктурних змін виборчого закону.
Розглядаються основоположні принципи виборчого права, зокрема принцип рівності умов та можливостей. В аспекті реалізації цього принципу досліджено механізми фінансування політичних партій та передвиборних агітацій, визначено низку законодавчих колізій. У зв’язку з цим зроблено висновок про необхідність надати право виборчим комісіям отримувати інформацію про рахунки партій; встановити систему санкцій за порушення у сфері фінансування політичних партій та виборчих кампаній пропорційно тяжкості таких порушень (штрафи, позбавлення повністю або частково державного фінансування, повне або часткове відшкодування державного фінансування, скасування результатів голосування); запровадити ліміти витрат на передвиборну агітацію.
Особлива увага приділяється новітнім виборчим принципам, серед яких розглянуто принцип періодичності виборів, одноразового та особистого голосування, принцип невиборності. Пропонується відобразити ці принципи у Виборчому кодексі України, необхідність ухвалення якого неодноразово визнавали органи Ради Європи та інші експертні кола.
Підрозділ 2.3 «Принцип багатоманітності як засада конституційного ладу» присвячено аналізу принципів ідеологічного та політичного плюралізму як демократичних засад конституційного ладу.
Висвітлено філософське підґрунтя ідей свободи і багатоманітності. У дисертації підкреслюється, що плюралізм як демократична цінність завжди корелюється з толерантністю. Вивчаючи різні сфери прояву плюралізму, зазначено, що немає значення, на чому ґрунтується суспільна ворожнеча. Таке суспільство не зможе претендувати на національну єдність, а буде штучно роздроблене до того часу, поки не навчиться миритися з багатоманітністю.
Принцип багатоманітності суспільного життя є відправним у реалізації права на свободу об’єднання і встановлення інститутів громадянського суспільства. Громадські організації, вільні асоціації, союзи та політичні партії здійснюють функцію формування суспільної думки та політичної волі. Визнається, що діяльність інститутів громадянського суспільства здатна стати основою для функціонування інститутів учасницької та деліберативної демократій, що підтверджує зв'язок громадянського суспільства та демократичної держави. Закріпивши свободу думки і слова, право на вільне вираження своїх поглядів і переконань та свободу об'єднань, Основний Закон став правовим фундаментом публічності політичного процесу.
Принцип політичної багатоманітності знаходить своє найбільш яскраве втілення у парламентаризмі, де і реалізуються конкретні його форми: конкурентна боротьба політичних партій, діяльність депутатських фракцій і функціонування опозиції, повсякденне політичне співробітництво та дискусії.
У підрозділі 2.4 «Свобода політичної діяльності та захист інтересів меншості: конституційні аспекти» досліджено основні політичні права і свободи: свобода збиратися мирно без зброї для захисту своїх законних прав та інтересів, право на вільне створення та вступ до громадських організацій та політичних партій.
Свобода збиратися мирно визнається демократичною формою громадського впливу на політичні процеси, вираження плюралістичних альтернатив, спротиву чи непокори прийнятим (чи навпаки неприйнятим) владою рішенням чи законам, які вочевидь не влаштовують громадян. На підставі міжнародно-правових актів, національного законодавства та судової практики здійснено аналіз умов реалізації права на мирні зібрання (завчасне сповіщення, порядок проведення, підстави обмеження).
Гарантування права на вільне створення політичних партій є відображенням принципу політичного плюралізму та в подальшому забезпечує формування демократичної партійної системи. Наголошується, що національні конституції залежно від ролі держави у забезпеченні політичного плюралізму використовують дві концепції: 1) процедурної демократії (ліберальний спосіб) або 2) «войовничої демократії» (захисний спосіб). Аналіз положень Конституції України засвідчив факт застосування в нашому праві змішаного підходу законодавчого регулювання партійної системи в Україні. Така комбінація призводить до реальної незахищеності конституційних цінностей суверенної державності і демократичного ладу, що обумовлює необхідність трансформації норм Основного Закону на користь концепції «войовничої демократії» з метою забезпечення їх (цінностей) захисту.
Розглянуто внутрішні та зовнішні фактори розвитку партій: законодавче регулювання партійної системи, легалізація, партійно-фракційна дисципліна, співвідношення партійно-імперативного і вільного мандатів. Детально проаналізована процедура легалізації політичних партій і визначені основні проблеми, пов’язані з їх реалізацією. Обґрунтовується доцільність усунення вимоги збору підписів при реєстрації партії. Пропонується створення механізму, відповідно до якого політичні об'єднання реєструються як вільні асоціації на місцевому рівні органом виконавчої влади і у разі, якщо така організація утворить осередки партії у більш ніж половині регіонів України, її можна буде зареєструвати як загальнонаціональну політичну партію із отриманням подальших прав на участь у виборах народних депутатів України та Президента України.
Розкрито питання захисту інтересів меншостей у формі гарантування опозиційної діяльності, продемонстровано її правову природу та сутнісні характеристики опозиційної діяльності. Залежно від об’єкта існують дві моделі правового регулювання опозиційної діяльності: 1) «м’яка», яка визначає об’єктом регулювання широке коло відносин між суб’єктами політичної системи, що здійснюють опозиційну діяльність та 2) «жорстка», яка визнає політичну опозицію інституціоналізованим суб’єктом у вигляді партій, фракцій, блоків. Наголошується на необхідності застосування в Україні «жорсткої» моделі правового регулювання статусу меншостей в межах парламенту держави. Це гарантуватиме практичне включення ширшого кола суб’єктів опозиції у політичну систему.