ЦИЦЮРА ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ДЕРЖАВНОГО ТА САМОВРЯДНОГО РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ ОБОРОНИ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність обраної теми дисертаційного дослідження; вказується на зв’язок роботи з науковими темами, програмами, планами; визначаються мета та завдання; сформульовано предмет, об’єкт та методи дослідження; характеризуються наукова новизна одержаних результатів, їх наукова і практична значимість; зазначається особистий внесок здобувача; наведено дані щодо їх апробації та опублікування, а також щодо кількості публікацій, структури й обсягу роботи.
Розділ 1 «Загальні засади адміністративно-правового режиму земель оборони в Україні» складається з трьох підрозділів та присвячений з’ясуванню питання адміністративно-правового режиму земель та особливих рис адміністративно-правового режиму земель оборони, в ньому досліджується історія розвитку законодавства, що закріплює правовий режим окремої категорії земель спеціального призначення – земель оборони та структура системи законодавства у галузі використання та охорони земель оборони.
У підрозділі 1.1 «Землі оборони як об’єкт правового регулювання та особливості їх адміністративно-правового режиму» зазначається, що у Земельному кодексі України не передбачено визначення землі як об’єкта законодавчого регулювання. Також зазначається, що у національному законодавстві України поняття «правовий режим» вживається в багатьох нормативно-правових актах, при цьому в законодавстві поняття «правовий режим земель» взагалі не закріплено. На підставі проведеного дослідження автор дає визначення «адміністративно-правового режиму земель» та визначає особливі риси адміністративно-правового режиму земель оборони в Україні, а саме: 1) самостійний вид земель, який виділяється із складу категорії земель промисловості, транспорту, зв’язку, енергетики й іншого призначення; 2) несільськогосподарський характер використання; 3) землі оборони використовуються виключно за цільовим призначенням та знаходяться у державній власності; 4) надаються тільки в постійне користування; 5) можуть надаватися фізичним і юридичним особам для вирощування сільськогосподарських культур, випасання худоби та заготівлі сіна; 6) особливий правовий режим розповсюджується не на всі землі оборони, а тільки на ті з них, використання яких безпосередньо пов’язане з організацією оборони країни; 7) землі оборони мають особливий порядок обліку, для них характерна прихованість розміщення, невідомість для широкого кола осіб та призначення тієї чи іншої земельної ділянки; 8) встановлення різного роду заборонних та інших зон як на самих земельних ділянках, так і навколо них; 9) землі оборони надаються із всіх категорій земель України, при цьому деякі з них втрачають ознаки попереднього правового режиму, інші продовжують відноситись до складу тих категорій земель, із складу яких вони відведені, треті набувають ознак змішаного правового режиму; 10) для земель оборони характерні специфічні субєкти управління та використання.
У підрозділі 1.2 « Історія розвитку законодавства, що закріплює правовий режим окремої категорії земель спеціального призначення – земель оборони» узагальнено історію розвитку законодавства, що закріплює правовий режим земель оборони. Автор зазначає, що правовий режим земель оборони у своєму розвитку пройшов декілька етапів: 1) перший етап (1917–1968 рр.), який поділяється на два підетапи: а) 1917–1925 рр. – виникнення адміністративних та майнових відносин щодо використання земель, які обслуговували військові потреби, та формування української національної державності; б) 1925–1968 рр. – характеризується тим, що з’явилися окремі приписи, що стосувалися земель оборони в цілому, які містились у підзаконних нормативних актах; 2) другий етап (1968–1990 рр.) – регулювання відносин, що стосуються земель оборони, здійснюється на засадах, визначених Основами земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік (1968 р.) та Земельними кодексами радянських республік, зокрема, Земельним кодексом УРСР (1970 р.); 3) третій етап (1990 р. – сьогодення), який поділяється на два підетапи:
а) 1990–2001 рр. – започатковано реформування земельних відносин щодо використання та охорони земель оборони та виокремлення земель оборони в окрему підкатегорію земель спеціального призначення; б) 2001 р. – сьогодення – період розвитку та поглиблення правового регулювання режиму земель оборони.
У підрозділі 1.3 «Правове регулювання використання та охорони земель оборони в Україні» проаналізовано систему законодавства України у галузі використання та охорони земель оборони та поділено її за такими критеріями: за предметом правового регулювання та за юридичною силою. Також автор наголосив, що нормативні акти органів місцевого самоврядування посідають особливе місце у галузі використання та охорони земель оборони в Україні. Уперше на науковому рівні проаналізовано законодавство України у сфері використання та охорони земель оборони в Україні за ієрархічною структурою та було зазначено, що сучасний стан законодавства України у галузі використання та охорони земель оборони потребує оперативного і виваженого вдосконалення.
Розділ 2 «Адміністративно-правова сутність державного та самоврядного регулювання використання та охорони земель оборони в Україні» складається з трьох підрозділів та присвячений дослідженню поняття, функцій, форм та методів державного та самоврядного регулювання використання та охорони земель оборони в Україні, а також системи та правового статусу органів державного та самоврядного регулювання використання та охорони земель оборони.
У підрозділі 2.1 «Поняття і функції державного та самоврядного регулювання використання та охорони земель оборони» проаналізовано різні підходи до визначення поняття «управління», «державне управління», «державне регулювання», «самоврядне управління», «самоврядне регулювання». Соціальне управління за ознакою характеру діяльності суб’єктів управління поділяють на такі види: державне управління; самоврядне або муніципальне управління; громадське управління; корпоративне управління.
Зазначено, що поняття «державне регулювання» є більш широким поняттям, ніж «державне управління», оскільки охоплює ширшу сферу діяльності держави і полягає у створенні умов для діяльності суб’єктів та об’єктів управління у галузі використання та охорони земель оборони у напрямі, який є бажаним для держави і за яким відбуватиметься розвиток системи управління земельними ресурсами в цілому; здійснюється на основі закону або іншого правового акту представницькими органами та органами виконавчої влади у межах повноважень специфічними засобами (методами) управлінського впливу з метою виконання завдань щодо ефективного і раціонального використання та охорони земель оборони.
Крім цього, як державному, так і самоврядному регулюванню притаманні такі суттєві ознаки, як публічність, організаційна спрямованість, визначеність у законі меж діяльності. Ці сфери регулювання відрізняються лише за суб’єктами та частково – конкретними джерелами їх правового регулювання.
Функції державного та самоврядного регулювання використання та охорони земель оборони, на думку автора, можна визначити, як основні напрямки діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування для забезпечення виконання завдань державного та самоврядного регулювання використання та охорони земель оборони. Проаналізувавши функції державного та самоврядного регулювання використання та охорони земель оборони автор дійшов висновку, що їх слід поділити на: 1) загальні функції (планування використання та охорони земель оборони, ведення державного земельного кадастру, прогнозування, координація, організація, державний, самоврядний та громадський контроль за використанням і охороною земель оборони); 2) спеціальні функції (стандартизація і нормування земель оборони, моніторинг земель оборони, вирішення земельних спорів, землеустрій, вивчення та картографування земель оборони тощо); 3) допоміжні функції (фінансування, матеріально-технічне постачання, транспортне обслуговування; кадрове забезпечення та інші).
За формами діяльності функції державного та самоврядного регулювання використання та охорони земель оборони поділяються на нормотворчу, установчу, контрольну функції, а за сферами діяльності вирізняють такі функції: природоохоронну; забезпечення комплексного соціально-економічного та культурного розвитку відповідної території; регулювання питань бюджету, фінансів, тощо.
У підрозділі 2.2 «Система та адміністративно-правовий статус органів державного та самоврядного регулювання використання та охорони земель оборони» проаналізовано повноваження органів державного та самоврядного регулювання в галузі використання та охорони земель оборони. Органи державного регулювання у галузі використання та охорони земель оборони за обсягом та характером компетенції поділено на: органи загальної, галузевої, міжгалузевої і спеціальної компетенції.
Також автор зазначає, що органами самоврядного регулювання у галузі використання та охорони земель оборони є: територіальна громада; сільська, селищна, міська рада та їх виконавчі органи; сільський, селищний, міський голова; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст та їх виконавчі органи; органи самоорганізації населення.
У підрозділі 2.3 «Форми і методи державного та самоврядного регулювання використання та охорони земель оборони» автором зазначається, що під формою державного та самоврядного регулювання слід розуміти відмінні за своїм характером та наслідками способи зовнішнього вираження діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
Форми діяльності суб’єктів державного та самоврядного регулювання використання та охорони земель оборони, залежно від настання тих чи інших правових наслідків, доцільно розділяти на дві групи: правові (правотворча; правозастосовча; укладення адміністративних договорів, які використовуються в правотворчій та правозастосовчій діяльності; вчинення (здійснення) інших юридично значущих дій та організаційні – проведення організаційних заходів, а також здійснення матеріально-технічних операцій.
Серед методів державного та самоврядного регулювання використання та охорони земель оборони потрібно виділити адміністративні методи (переконання; контроль; адміністративний примус; заохочення; нормативне регулювання), економічні методи (державне замовлення; відшкодування збитків; пільгове оподаткування; економічне стимулювання раціонального використання і охорони земель), організаційні методи (визначення процедури участі в тих чи інших заходах; сприяння укладанню угод; надання необхідних консультацій та інформації; координацію зусиль і ресурсів), соціально-психологічні (соціальні; психологічні; політичні; морально-етичні).
Розділ 3 «Адміністративно-правові засади вдосконалення державного та самоврядного регулювання використання та охорони земель оборони в Україні» складається з двох підрозділів та присвячений дослідженню порядку та практики вирішення спорів у сфері використання та охорони земель оборони в Україні та адміністративно-правовим проблемам державного та самоврядного регулювання використання та охорони земель оборони в Україні.
У підрозділі 3.1 «Порядок та практика вирішення спорів у сфері використання та охорони земель оборони в Україні» зазначається, що вирішення спорів у сфері використання та охорони земель оборони вирішується в позасудовому та судовому порядку. Аналіз судової практики свідчить про не урегульованість окремих питань використання та охорони земель оборони в Україні на законодавчому рівні; відсутність єдиного підходу до вирішення вказаної категорії справ різними судовими інстанціями та узагальненої практики вирішення цих спорів у Верховному суді України; розмежування (підвідомчість) юрисдикції судів у питанні розгляду спорів щодо земель оборони, залишається не вирішеним.
У підрозділі 3.2 «Адміністративно-правові проблеми державного та самоврядного регулювання використання та охорони земель оборони в Україні та шляхи їх вирішення» зазначається, що у законодавстві України використовуються юридичні терміни, а саме: «землі оборони», «з’єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації» та інші, які не в повній мірі визначають характер потреб, що стосуються ефективності державного та самоврядного регулювання використання та охорони земель оборони. Зазначається, що на сьогоднішній день в Україні нормативно-правове забезпечення використання та охорони земель оборони є недостатнім; положення ряду нормативно-правових актів є неузгодженими, суперечать один одному, наприклад: ст. 14 Закону України «Про Збройні Сили України» суперечить ст. 92 Земельного кодексу України. Автором запропоновано внесення змін і доповнень до ряду нормативно-правових актів.