ЄДАМЕНКО ІРИНА ВІТАЛІЇВНА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ СУДДІВСЬКОГО САМОВРЯДУВАННЯ В УКРАЇНІ : ЕДАМЕНКО Ирина Витальевна Административно-правовые основы функционирования СУДЕЙСКОГО САМОУПРАВЛЕНИЯ В УКРАИНЕ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, зазначено його зв’язок із науковими планами та програмами, визначено об’єкт та предмет, мету і задачі, методи дослідження, розкрито його наукову новизну, подано відомості про апробацію результатів дослідження та їх практичне значення.
Розділі 1 «Загальні засади функціонування суддівського самоврядування» містить три підрозділи.
У підрозділі 1.1 «Становлення та розвиток суддівського самоврядування в Україні» охарактеризовано історичний процес розвитку інституту суддівського самоврядування в Україні. Автор підтримує думку значної кількості науковців, що вітчизняна історія суддівського самоврядування розпочинається з середини 19 століття та пов’язана з судовою реформою 1864 року. Поряд із цим незавершеність, згортання реформи не дало можливості остаточно її сформувати та повною мірою закріпити в законодавстві держави.
Масштабною тенденцією радянського механізму державного управління став відхід від будь-яких самоврядних позицій судової влади; пропагувався та поширювався принцип адміністративного підпорядкування, обслуговування інтересів соціалістичної системи. Лише демократичні зміни кінця 80-х років у СРСР створили передумови для реальної, а не номінальної участі суддів у вирішенні питань діяльності суду. Така тенденція спостерігалася і в роки незалежності, коли відбувається активізація значимості ролі суддівського самоврядування у розвитку судової системи; розширення завдань та сфери впливу суддівського самоврядування; усвідомлення важливості розвитку та функціонування суддівського самоврядування не тільки представниками судової системи, а й посадовими особами органів законодавчої та виконавчої гілок влади; формування суддівського самоврядування на основі та шляхом поступового наближення суддівської системи до європейських стандартів здійснення правосуддя.
За результатами проведеного дослідження генезису історичного розвитку системи суддівського самоврядування в Україні автором виділено та охарактеризовано етапи цього процесу.
У підрозділі 1.2 «Поняття, принципи та місце суддівського
самоврядування у адміністративно-правовому забезпеченні судових органів України» проаналізовано правову природу суддівського самоврядування, сформульовано авторське визначення терміна «суддівське самоврядування» як делегованого державою суддям типу управління в сфері правосуддя.
У ході дослідження встановлено, що хоча в основу суддівського самоврядування і покладено самоорганізацію суддівського корпусу, проте його здійснення відбувається не стихійно, а на основі чітких принципів, засад цього процесу, без дослідження яких неможливо повною мірою зрозуміти правову природу суддівського самоврядування. У результаті здійснених наукових пошуків запропоновано авторське визначення категорії «принципи суддівського самоврядування», в якості останніх виділено та охарактеризовано такі елементи, як законність, гласність, ієрархічність побудови, обов’язковість рішень та колегіальність їх прийняття, незалежність суддів під час роботи органів суддівського самоврядування, аполітичність.
Доведено, що органи суддівського самоврядування як суб’єкти владних повноважень створюють умови для належного функціонування судової системи України (вирішення внутрішніх та зовнішніх питань, які виникають у роботі судів). При цьому важливість місця суддівського самоврядування у адміністративно-правовому забезпеченні судових органів України пов’язана не тільки зі створенням умов для функціонування судів, а й із самим фактом реалізації адміністративних повноважень незалежними органами, більшість з яких складають судді, обрані самими суддями, - адже це один з ключових європейських принципів, стандартів незалежності судової влади.
У підрозділі 1.3 «Правові засади функціонування суддівського самоврядування в Україні та місце серед них адміністративно-правового регулювання» наголошується, що правовідносини, які виникають під час здійснення суддівського самоврядування, значною мірою пов’язані з делегуванням функцій державного управління, відповідно, за своїм змістом мають публічно- правовий характер та підлягають адміністративно-правовому регулюванню.
Здійснюючи наукове дослідження адміністративно-правового регулювання та адміністративно-правових відносин у сфері суддівського самоврядування, автор обґрунтовує той факт, що їх ключовою особливістю є виникнення (дія) у сфері державного управління. Вивчається зміст понять «управління», «державне управління» та «судове управління», існуючі управлінські процедури в судовій системі України.
Центральне місце адміністративно-правового регулювання у визначенні правових засад функціонування системи суддівського самоврядування пов’язано з тим, що на території держави може функціонувати значна кількість утворень, участь в яких беруть судді. Водночас лише органи суддівського самоврядування виконують функції судового управління, відповідно, тільки стосовно даних інституцій держава здійснює адміністративно-правове забезпечення їх функціонування.
Розділ 2 «Організація діяльності органів суддівського самоврядування в Україні» містить три підрозділи.
У підрозділі 2.1 «Організаційна структура та адміністративно-правова компетенція органів суддівського самоврядування в Україні» на підставі законів та підзаконних нормативно-правових актів проаналізовано правовий статус зборів суддів, Ради суддів України та з’їзду суддів України.
Доведено, що управлінська складова в повноваженнях органів суддівського самоврядування надає державно-владного характеру правовому становищу зазначених органів, зумовлює наявність в останніх адміністративно-правової компетенції. Правова природа такої компетенції пов’язана зі специфічним статусом органів суддівського самоврядування, функціонування яких органічно поєднує в собі елементи державного управління та самоврядування. До того ж делегуванню повноважень у роботі органів суддівського самоврядування властивий подвійний характер. З одного боку, ряд правомочностей делегується безпосередньо державою шляхом закріплення в нормативних актах певної адміністративної компетенції; з іншого - органи суддівського самоврядування мають можливість делегувати третій стороні виконання власних рішень.
На підставі здійсненого аналізу правового статусу органів суддівського самоврядування як суб’єктів адміністративно-правового забезпечення організації та функціонування судової системи України запропоновано визначення їх адміністративної компетенції та здійснено її класифікацію.
У підрозділі 2.2 «Адміністративно-правові форми здійснення суддівського самоврядування» обґрунтовується теза, що здійснюючи адміністративно-правове забезпечення організації та функціонування судових органів України, суддівське самоврядування реалізує свій управлінський вплив через специфічні форми діяльності суб’єктів управління. Формалізація управлінського впливу є об’єктивним вираженням управлінського процесу, допомагає гарантувати відкритість та прозорість процедури прийняття рішень. Від вибору конкретного виду такої форми впливу на суспільні відносини, акцентуванні уваги саме на ефективних та дієвих її різновидах значною мірою залежить перспектива досягнення позитивних результатів у сфері функціонування правосуддя.
Адміністративні форми здійснення суддівського самоврядування визначаються як сукупність вольових дій органів суддівського самоврядування, за допомогою яких реалізується їх компетенція та досягається мета вирішення питань зовнішньої та внутрішньої діяльності судів в Україні. Особливості правової структури суддівського самоврядування, множинність суб’єктів управління з неоднаковим функціональним навантаженням зумовлюють потребу диференціації адміністративних форм, наявності різноманітних варіантів реалізації на практиці владного
управлінського впливу органів суддівського самоврядування.
Запропоновано класифікацію адміністративних форм здійснення суддівського самоврядування. Зокрема, як класифікаційні критерії було виокремлено суб’єкт управлінського впливу, функціональну природу, зміст, спрямованість, ступінь обов’язковості.
У підрозділі 2.3 «Адміністративно-правові засади взаємодії органів суддівського самоврядування із судами, Державною судовою адміністрацією України та іншими державними органами» автор наголошує, що
функціонування суддівського самоврядування, виконання покладених на нього завдань супроводжується активною взаємодією зборів суддів, Ради суддів України та З’їзду суддів України з іншими органами державної та місцевої влади, фізичними та юридичними особами. Здійснюючи таку взаємодію, органи суддівського самоврядування виступають учасниками адміністративно- правових відносин, суб’єктами публічного-владного впливу, отже, взаємовідносини характеризуються, як правило, нерівністю сторін,
підпорядкуванням та підлеглістю, переважанням імперативних засад взаємодії.
Особливу увагу автор концентрує на юридичному аналізі прав і повноважень Державної судової адміністрації України. З метою зосередження уваги на пріоритетних напрямках роботи, на вирішенні тієї чи іншої проблеми, здійсненні контрольно-наглядових повноважень органи суддівського самоврядування здійснюють владний організаційно-розпорядчий вплив на дану установу. Досліджено також адміністративно-правову взаємодію органу суддівського самоврядування та Вищої ради юстиції, Вищої кваліфікаційної комісії суддів, інших установ, якщо повноваження останніх достатні для вирішення (сприяння у вирішенні) того чи іншого питання внутрішньої та зовнішньої діяльності судів.
Розділі 3 «Проблеми та шляхи удосконалення адміністративно- правових засад функціонування суддівського самоврядування в Україні» містить три підрозділи.
У підрозділі 3.1 «Проблеми адміністративно-правового забезпечення здійснення суддівського самоврядування в Україні» доведено, що запровадження нового механізму вирішення внутрішніх питань діяльності судів ще перебуває на шляху розвитку, у ході якого виявляється ряд недоліків та проблем його адміністративно-правового забезпечення. Зазначається негативний вплив загальної політичної заангажованості всіх процесів у суспільстві, намагання влади контролювати, використовувати у власних цілях систему судочинства.
Після здійснення юридичного аналізу правових норм, які закріплюють на законодавчому рівні правовий статус органів суддівського самоврядування та їх адміністративно-правову компетенцію, акцентовано увагу на таких трьох елементах: по-перше, можливості оскарження рішень зборів суддів, З'їзду суддів та Ради суддів; по-друге, формі забезпечення обов’язковості виконання цих рішень; по-третє, відповідальності органів суддівського самоврядування за невиконання покладених на них обов’язків. Чіткого нормативного закріплення правил регулювання жодного з зазначених вище елементів вітчизняне законодавство не пропонує. Частково це пов’язано з тим, що в Україні ще тільки формується інститут делегованих повноважень, не весь механізм якого закріплений на правовому рівні. Частково - з відсутністю в держави розуміння природи органів суддівського самоврядування як суб’єктів управлінського впливу, в тому числі в контексті необхідності існування системи примусу, за допомогою якої будуть виконуватися рішення цих органів, а також можливості оскаржень рішень органів суддівського самоврядування в адміністративному чи судовому порядку.
У підрозділі 3.2 «Міжнародний та зарубіжний досвід адміністративно- правового забезпечення функціонування суддівського самоврядування, перспективні напрямки його впровадження в Україні» комплексно, системно проаналізовано закордонний досвід правового регулювання предмета дослідження, виокремлено позитивний досвід, який з користю може бути імплементований в нашій державі. Дисертантом досліджуються такі міжнародні нормативні стандарти незалежності суддів, як базові принципи правосуддя, прийняті Консультативною радою європейських суддів (Magna Carta of Judges), Рекомендації CM/Rec (2010) 12 Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо суддів: незалежність, ефективність та
обов'язки, Загальна (універсальна) хартія судді, Європейська хартія про закон «Про статус суддів». Формуються конкретні пропозиції щодо впровадження окремих їх положень в українське законодавство.
У рамках дослідження національного законодавства зарубіжних країн, яке регулює питання незалежності суддів, судового управління, проаналізовано спеціалізоване законодавство Литви, Г рузії, Молдови, Польщі, Росії, Білорусії, Італії, Франції, США, Канади та ряду інших країн. Встановлено, що найкращим прикладом для наслідування Україною є відповідне законодавство Грузії, адже в цій країні не тільки реалізовано принцип «не менше половини суддів, які обираються самими суддями в Вищій раді юстиції», а й усунено політичний фактор впливу на призначення суддів - в такому призначенні не беруть участі президент чи парламент, це виключна прерогатива незалежної інституції. Поряд з цим із законодавства інших країн виокремлено перспективні моменти для їх застосування в Україні.
У підрозділі 3.3 «Підвищення ролі суддівського самоврядування у забезпеченні контролю за діяльністю судів в Україні» наголошується, що дотримання, гарантування принципу незалежності судової влади не означає відсутності механізму контролю за діяльністю судів в Україні. Причому функціональна дія цього механізму пов’язана не зі вказівками щодо розгляду конкретної справи, а з більш системними речами: кваліфікаційною оцінкою діяльності суддів на предмет дотримання законодавства під час правосуддя, вжиттям дисциплінарних заходів у разі виявлення порушень, звітуванням керівництва суду про свою роботу, створенням (визначенням штатної чисельності) судів і т.д.
Проаналізовано Постанову Верховної Ради України про попереднє схвалення доопрацьованого законопроекту про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) від 02.02.2016 р. на предмет наявності положень, які б сприяли якісному зростанню функцій адміністративного контролю органів суддівського самоврядування; обґрунтовано переваги та недоліки пропонованих змін до Конституції в частині суддівського самоврядування.
Досліджено питання розширення адміністративної компетенції органів суддівського самоврядування як складової їх впливу на судову владу, контролю за судами та суддями. Зокрема, запропоновано делегувати органу судового управління (це може бути, наприклад, Вища кваліфікаційна комісія суддів або Рада суддів України) компетенцію надання згоди (погодження цивільного позову) щодо стягнення із суддів на користь третіх осіб завданих їм збитків неправосудними рішеннями судді (колегії суддів).