Кабачинський Микола Ілліч. Становлення та розбудова Прикордонних військ України в 1991-2003 роках історичний аспект

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, її зв’язок з науковими програмами, визначено об’єкт і предмет наукового пошуку, хронологічні та територіальні межі, мету й завдання, розкрито наукову новизну одержаних результатів, їх практичне значення та апробацію.
У першому розділі “Історіографія та джерельна база проблеми” проаналізовано рівень і стан наукових досліджень проблеми у вітчизняній історіографії, широкий масив архівних та документальних матеріалів, які використано при написанні роботи.
З’ясовано, що проблема становлення та розбудови Прикордонних військ України у 1991-2003 роках не є темою, якою б активно займались українські історики. На сьогодні ще немає жодної монографії, наукової статті, які б комплексно характеризували окреслене питання. Враховуючи це, автор шляхом цілеспрямованої евристики віднаходив потрібну інформацію, працюючи з доробком українських вчених і дослідників різних галузей науки, та прагнув використати найбільше джерел, у яких можна було почерпнути дані, які б збагатили дослідження.
У підрозділі 1.1. “Історіографія проблеми” досліджено, що проблемою становлення та розбудови ПВУ в першу чергу цікавилися самі прикордонники. Саме керівницво та представники військ стали ініціаторами і авторами створення двох узагальнюючих праць, які на сьогодні містять найбільше матеріалу з проблеми історії охорони кордонів України. Це підготовлений до десятиліття військ навчальний посібник “Прикордонні війська України: історія і сучасність”, у якому дано характеристику основних етапів розвитку ПВУ, висвітлено особливості охорони окремих ділянок державного кордону, розбудови окремих напрямів ОСД. Важливою є також книга “Державна прикордонна служба України: історія та сучасність”, у якій дано стислу історію та опис переважної більшості об’єднань, з’єднань, частин та підрозділів. Ще одну узагальнюючу працю, “Адреса мужності – Південний кордон”, було створено до десятиліття ПВУ в Південному напрямі І. Мельником, Д. Діордієвим і Є. Войтенком.
Кілька публікацій, які теж містять узагальнюючі матеріали, підготовлено до ювілеїв напрямів ПВУ. Так, наприклад, В. Чамара проаналізував розбудову західної ділянки державного кордону, О. Слома – східної, С. Поддубний – Азово-Чорноморського напряму.
З підсумками роботи прикордонного відомства за певні періоди ознайомлюють публікації та інтерв’ю керівників прикордонного відомства – В. Губенка, В. Банних, Б. Олексієнка, М. Литвина та їхніх заступників.
Необхідно вказати також на значну групу праць, які стосуються окремих питань розбудови прикордонного відомства, проблем розвитку окремих напрямків ОСД, її особливостей на різних ділянках кордону, аналізу цих процесів тощо. З’ясовано, що дослідженням окремих аспектів ОСД підрозділів прикордонного контролю займались Б. Єрошин і С. Притула, сили і засоби Морської охорони досліджували І. Скосарєв, В. Кузьменко і Є. Жибарев, перспективні напрями використання авіації ПВУ в охороні державного кордону аналізували М. Тепан, В. Мартиненко і Д. Мармута.
Кінологічна служба ПВУ була предметом уваги у статтях О. Винограда і А. Сідельнікова, а С. Каштелян, В. Кондрат і О. Решетніков переймались проблемами ефективності використання мобільних підрозділів в охороні кордону. Роль і місце науки в ОСД досліджували В. Балашов і А. Галімов, питання професійної підготовки – Л. Баран, В. Ларін і О. Зарицький, освітянську діяльність Національної академії ПВУ – В. Голінко і В. Райко.
Над питаннями розвитку виховної роботи працювали А. Желдак, М. Поліщук і В. Кохан. Проблему патріотичного виховання прикордонників піднімали О. Пометун та Н. Гупан. Цікаві дослідження, що стосувались історії співробітництва релігійних структур з військовими формуваннями, провели Г. П’янковський і М. Морозов. Систему комплектування і підготовки кадрів аналізували Д. Іщенко та І. Васильчук.
Не раз дослідники звертались й до проблеми організації ефективної протидії порушенням законодавства України з прикордонних питань. Зокрема, питанням незаконної міграції присвячені статті М. Михеєнка і В. Щегель, контрабандної діяльності – Ю. Літвіна і Л. Тавровецької, попередження на кордоні проявів тероризму – А. Зарицького, В. Шендрика і О. Калиновської.
Питаннями співпраці прикордонників з мешканцями прикордоння і громадськими формуваннями займались О. Коротюк, В. Суботін, В. Чамара, організації шефства над ПВУ – В. Швирьов, В. Воронков, О. Сафін.
На розкриття проблеми розвитку співробітництва з суміжними й іншими державами і міжнародними організаціями були спрямовані дослідження О. Мельникова, Ю. Першукова, М. Гончарука, І. Никитюка та О. Дем’яненка.
З сутністю реформування ПВ в ДПС України, змістом нової моделі охорони кордону знайомили Д. Хруст, В. Ляшенко, В. Суботін, О. Перехрест.
Окремі аспекти означеної проблеми проаналізовано у дисертаційних дослідженнях О. Богуша, Ю. Лазаренка, І. Морозова, М. Морозова, В. Баратюка, В. Серватюка, Б. Єрошина, П. Шишоліна, О. Савченка, А. Желдака, В. Руденка, А. Катковського, Т. Цимбалістого, В. Чумака, А. Моти та інших.
Основою дослідження стали різноманітні за походженням, видовими ознаками та змістом документальні джерела. У підрозділі 1.2. – “Джерельна база дослідження” – охарактеризовано найважливіші документальні й наративні матеріали, які зберігаються в архівосховищах та фондах музеїв, нормативно-правові акти, матеріали засобів масової інформації (часописів, газет, інтернет-сайтів, телепередач), збірки аудіо-, відео-, фотодокументів.
Особливо важливе значення мають документальні джерела, що зберігаються в архівах та фондах музеїв. Саме вони дали можливість довідатись про завдання, які ставились перед ПВУ в означений період, скласти уявлення про організацію військ, їхню оперативно-службову діяльність, комплектування, навчання і виховання особового складу. Йдеться про накази та розпорядження командирів, рапорти, донесення, телеграми, листування, звіти, аналітичні довідки тощо.
З’ясовано, що основний масив матеріалів зосереджений в фондах Центрального архіву ДПСУ. Зокрема, автор працював з документами таких фондів: Ф. 19 – Держкомкордон, Ф. 5. – Північно-західний напрям, Ф. 25 – Південний напрям, Ф. 40 – Південно-Східний напрям, Ф. 78 – Кримський напрям, Ф. 4 – Національна академія ДПСУ, Ф. 9. – Великі Мости, навчальний прикордонний загін (далі – ПРИКЗ), Ф. 8. – Чернівецький ПРИКЗ, Ф. 31 – Одеська окрема авіаційна ескадрилья, Ф. 66. – шпиталь Києва та з іншими.
Зважаючи на те, що частина матеріалів на час дослідження перебувала в діловодстві, велась робота також у поточних архівах: зокрема, з документами поточного архіву “Сховище документів Адміністрації ДПСУ”, поточних архівів відділів документального забезпечення Азово-Чорноморського, Західного, Південного, Північного, Східного регіонального управлінь, відділів документального забезпечення окремих частин, відділів і служб.
Необхідно зазначити, що у поточних архівах зберігається значний масив інформації про діяльність відомства. Наприклад, в номенклатурі справ Сховища документів Адміністрації ДПСУ є 412 найменувань, що стосуються різних сторін ОСД ПВУ. Це, зокрема, Спр. 8 – Матеріали з питань взаємодії з Верховною Радою, Кабінетом Міністрів та іншими органами державної влади, Спр. 11 – Документи Ради національної безпеки і оборони України, Спр. 17-18 – Матеріали з питань співробітництва між Україною і ЄС та НАТО, Спр. 19 – Матеріали роботи Ради Командувачів ПВ, Спр. 26 – Накази, директиви Держкомкордону, Спр. 29 – Матеріали Колегії Держкомкордону, Спр. 38 – Матеріали за результатами роботи у військах, Спр. 70-72 – Матеріали з питань протидії незаконній міграції, Спр. 78 – Інформаційно-аналітичні матеріали щодо результатів ОСД, Спр. 127-153 – Матеріали Управління міжнародного співробітництва, Спр. 395 – Матеріали Кінологічного відділу та інші.
Що стосується історії розвитку прикордонних структур в Україні до 1991 р., то документальні джерела цього періоду зберігаються в архівосховищах України: Центральному державному історичному архіві України, м. Київ, Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, обласних державних архівах. Ці матеріали є і у російських архівах: Центральному архіві Прикордонної служби Федеральної служби безпеки Російської Федерації, Російському державному військово-історичному архіві та Центральному музеї Прикордонної служби Федеральної служби безпеки Російської Федерації (м. Москва).
Автор з’ясував, що поступово наповнюється і документальний фонд музеїв ДПСУ – Центрального, Південного регіонального управління, Національної академії та Чернівецького ПРИКЗ.
Для розширення джерельної бази дослідження автор формував і власний архів, зокрема з використанням сучасних технічних засобів відео-, фото-, аудіодокументування. Ці засоби дозволили значно поглибити можливості проведення дослідження сучасних періодів історії, зробити його більш різнобічним і, отже, репрезентативним.
Основні напрями і зміст політики держави в галузі забезпечення національної та прикордонної безпеки, розбудови державного кордону й прикордонних військ відображено у нормативно-правових актах: законах і постановах Верховної Ради України, указах та розпорядженнях Президента, Президії Верховної Ради і Кабінету Міністрів України, наказах і розпорядженнях Голови Держкомкордону і його заступників, міждержавних договорах, угодах тощо.
Органічно важливою складовою частиною джерел з теми дослідження є матеріали засобів масової інформації. Автор їх використав зважаючи на необхідність поглибити та урізноманітнити інформацію, розширити обсяг фактичного матеріалу. Звичайно ж, враховано, що найбільше матеріалів знаходиться у відомчих виданнях: газеті “Прикордонник України”, газетах напрямів (“Південний кордон”, “Північно-Західний кордон”) і прикордонних загонів, часописі “Кордон”. Значну інформацію почерпнуто з тижневика “Дзеркало тижня”, “Урядового кур’єру”, “Голосу України”, “Молоді України”.
Автор звертався і до матеріалів регіональних та місцевих видань. У них подано матеріали, що стосуються підрозділів ПВУ, які дислокувались і діяли у тих чи інших регіонах, області, районі, населеному пункті. Так, наприклад, ОСД з’єднань Східного напряму висвітлювали такі періодичні видання, як “Суми і сумчани”, “Глухівщина”, “Вечерний Харьков”, “Луганская правда”, “Донбасс”; Північного напряму – “Чернігівські відомості”, “Сіверський край”, “Житомирщина”, “Волинь”; Західного напряму – “Львівська газета”, “Високий замок”, “Чернівці”, “Буковина”; Південного напряму – “Одеські вісті”, „Юг”, “Подолия”, “Придунайские вести”. Про Азово-Чорноморський напрям писали “Кримська світлиця”, “Индустриальное Запорожье”, “Таврические ведомости” та інші.
Про деякі питання, що стосувались дослідження, писали міжнародні міжвідомчі видання, відомчі видання прикордонних служб зарубіжних країн. Передусім це журнали Ради Командувачів ПВ держав-членів СНД –“Пограничник содружества” і “Ветеран границы”, російських прикордонників –“Вестник границы России” і “Граница”, румунських – газета і часопис з однаковою назвою “Frontiera” (“Кордон”), прикордонників ФРН – часопис “Bundesgrenzschutz Polizei des Bundes” (“Федеральна прикордонна поліція”).
Надзвичайно багатою є нова інформаційна складова сучасності – Інтернет. Робота з його ресурсами дозволила отримувати матеріали з сайтів Президента України, Кабінету Міністрів, РНБО України, інформаційних агенств та інтернет-газет, а з 2001 р. – і з власного сайту прикордонників – www.pvu.gov.ua.
Загалом використання розлогого комплексу наукових публікацій та документальних джерел створило достатнє інформаційне поле для реалізації поставлених у дослідженні завдань.
У другому розділі “Основні етапи становлення і розбудови Прикордонних військ України в 1991-2003 роках” автор, аналізуючи історію ПВУ, дає власну її періодизацію та виділяє три основних етапи: перший (кінець серпня 1991 – 1993 рр.) – етап утворення і становлення, другий (1994-1999 рр.) – етап розбудови, третій (2000 – липень 2003 р.) – етап реформування. Про результати дослідження йдеться у підрозділах 2.1.-2.3.
Загалом з’ясовано, що протягом першого етапу створено відповідну нормативно-правову базу і прийнято закони, постанови і укази: “Про підпорядкування Україні Прикордонних військ, що дислокуються на її території” (30 серпня 1991 р.), “Про правонаступництво України” (12 вересня 1991 р.), “Про державний кордон Ук¬раїни”, “Про Прикордонні війська України”, “Про порядок комплектування, військового, матеріально-технічного і фінансового забезпечення ПВУ” (4 листопада 1991 р.). Ці документи в концептуальному плані визначили прикордонну політику України та завдання військ. У 1992-1993 рр. підготовлено та прийнято ще біля 40 нормативно-правових актів, які стали правовою основою гарантування державної безпеки, недоторканності державного кордону, життєдіяльності ПВУ.
2 січня 1992 р. було створено центральний орган державної виконавчої влади для реалізації державної політики з прикордонних питань – Державний комітет у справах охорони державного кордону України (далі – Держкомкордон).
Враховуючи ускладнення завдань, необхідність підвищення оперативності управління частин і з’єднань, у 1992 р. в ПВУ створено регіональні структурні підрозділи – Північно-Західне (м. Львів), Південне (м. Одеса) та Південно-Східне (м. Харків) управління. У тому ж році сформовано 10 загонів прикордонного контролю у складі 120 застав і 119 пунктів пропуску. Отже, до кінця 1992 р. завершився процес переведення під охорону всього державного кордону України протяжністю 6993,63 км.
У 1993 р. силами морських з’єднань було організовано охорону і контроль територіальних, внутрішніх вод і економічної зони в басейні Чорного моря, взято під прикордонний контроль всі аеропорти держави, які мали міжнародні шляхи сполучення. Для оперативного забезпечення аеромобільних дій військ, крім Одеської авіаційної ескадрильї, сформовано такі ж ескадрильї у Луцьку та Харкові, розпочато охорону дипломатичних представництв України.
Вся ця робота надзвичайно гальмувалась кризовою ситуацією у нашій державі. Так, наприклад, при зростаючому обсязі завдань катастрофічно зменшувалось фінансове забезпечення: затверджені в держбюджеті України асигнування забезпечили у 1992 р. 53 %, а у 1993 р. – лише 20,1 % фактичної потреби військ.
Вкрай незадовільне фінансування як ПВУ, так і всього, що стосувалось розбудови державного кордону, залишалось основною причиною труднощів і на другому етапі розбудови ПВУ. 1994 рік взагалі приніс антирекорд, адже тоді виділені прикордонникам кошти забезпечили лише 10,5 % від необхідних. І у наступні роки ситуація була схожою – затверджені у бюджеті суми забезпечували лише 30-33 % від мінімальної потреби військ.
Все це надзвичайно негативно впливало на матеріально-технічний і на моральний стан військ, адже ПВ, перебуваючи у постійній бойовій готовності, в той же час часто залишались без поточного фінансування й постачання, без будь-яких резервів, що не дозволяло в повному обсязі використовувати в охороні кордону автотранспорт, авіацію, Морську охорону та ін.
Та все ж можна стверджувати, що військовослужбовці ПВУ в цей період зробили неможливе – у надзвичайно несприятливих умовах, практично без коштів, вони пам’ятали про свій високий обов’язок перед людьми та Батьківщиною і не тільки зуміли зберегти сам прикордонний інститут, але й продовжували належним чином виконувати службові обов’язки та охороняти державні рубежі.
Протягом другого етапу завдання ПВУ виконувались у контексті реалізації положень Комплексної програми розбудови державного кордону України, яку було затверджено 16 грудня 1993 р. Програма визначала комплекс заходів, що мали бути реалі-зовані у 1993-1999 роках. Головні її змістовні елементи стосувались удосконалення законодавства про державний кордон, його договірно-правового оформлення, розвитку мережі пунктів пропуску, розбудови ПВ України та їх матеріально-технічного забезпечення.
Участь прикордонників у роботі з удосконалення законодавства про державний кордон була досить жвавою. В результаті було внесено зміни і доповнення до Законів України “Про державний кордон України” і “Про Прикор¬донні війська України”. В цей час також прийнято Закони України “Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України” (21 cічня 1994 р.), “Про виключну (морську) економічну зону України” (16 травня 1995 р.), “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними” (12 березня 1995 р.); Постанови Кабінету Міністрів – “Про прикордонну смугу” (12 травня 1994 р.), “Про заходи щодо посилення охорони державного кордону України” (15 січня 1996 р.), “Про концепцію охорони державного кордону та суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні” (22 січня 1996 р.); Програми боротьби з незаконною міграцією на 1996-1997 рр., 1998 р., 1999-2000 рр. інші.
Забезпечуючи договірно-правове оформлення державного кордону, ПВУ разом з державними структурами протягом 1994-1999 рр. працювали над укладенням рівноправних справедливих договорів про державний кордон і його режим, співробітництво і взаємодопомогу з прикордонних питань з усіма суміжними державами.
Щодо розбудови власне ПВ України, то постановою Кабінету Міністрів від 23 листопада 1995 р. було встановлено їхню організаційну структуру. Законами України від 18 червня 1996 р. і 8 жовтня 1999 р. значно розширено обов’язки і права, чітко визначено статус і права керівного складу, а також повноваження структурних підрозділів.
У той же час в умовах розвитку державності незалежної України та формування її геополітичного простору важливого значення набуло питання створення прикордонного відомства та системи охорони кордону, які були б адекватними загрозам національній безпеці, обстановці, що складалась на кордоні, економічно доцільними та підтримували баланс службової ефективності. Задля вирішення зазначених проблем протягом 2000 – липня 2003 рр. було проведено реформування Прикордонних військ в Державну прикордонну службу. Цей період став третім етапом в історії ПВУ – етапом реформування.
Основними факторами, що вплинули на необ¬хідність реформування ПВУ в правоохоронну структуру, були: необхідність підвищення рівня забезпечен¬ня національної (прикор¬донної) безпеки, певна колізія між нормами Конституції Укра¬їни та чинним законодавством із прикордонних питань і необхідність її усунення, затримка належного правового врегулювання діяльності органів охорони кордону тощо.
Враховуючи це, Держкомкордон підготував пропозиції керівництву держави, на основі яких було напрацьовано і 16 листопада 2000 р. видано Указ Президента України “Про Програму дій, спрямованих на підтримання режиму державного кордону України і прикордонного режиму, розвиток Прикордонних військ та митних органів України на період до 2005 року”. Метою Програми дій було визначено вдосконалення системи захисту національних інтересів на державному кордоні України шляхом уточнення функцій та завдань ПВУ, їхній розвиток і реформування в ДПСУ.
На етапі реформування в першу чергу необхідно було визна¬чити концептуальні підходи до охорони державного кордону, пе¬рспективи втілення нових форм і способів прикордонної служби. З цією метою Держкомкордон розробив й представив для подальшого затвердження ряд нормативно-правових актів, які сприяли вдосконаленню його управлінських функцій і ОСД військ, посиленню режимних заходів на проблемних ділянках кордону і в контрольованих прикордонних районах тощо.
З метою забезпечення ефективної протидії протиправній діяльності на кордоні та впорядкуван¬ня розподілу меж відповідальності було проведено реформування регіональних органів управління. Наказом Голови Держкомкордону 25 бе¬резня 2000 р. у Криму ство¬рено управління військ Кримського напряму (з 2002 р. – Азово-Чорноморський), а 9 липня 2002 р. на північній ділянці кордону – управління військ Північного напряму ПВУ.
З 2001 р. на кордоні експериментально перевірено деякі елементи майбутньої структури ДПС, організовано навчання і перепідготовку керівних кадрів. У 2002 – першій половині 2003 р. впроваджуються елементи принципово нової моделі охорони кордону, тобто сукупності сучасних форм і способів ОСД Прикордонних військ, об’єднаних у єдину систему на ділянці органу охорони державного кордону.
Загалом протягом третього етапу відбулися значні зміни, в результаті яких на липень 2003 р. ПВУ мали значно оновлену структуру, були укомплектовані військовослужбовцями та працівниками за штатами мирного часу на 92 %, а також забезпечені озброєнням – на 100 %, продовольством – на 100 %, автомобілями – на 95 %, речовим майном – на 90 %, засобами зв’язку – на 56 %, що дозволяло їм виконувати завдання за призначенням.
З 1 серпня 2003 р. набрав чинності прийнятий 3 квітня 2003 р. Закон України “Про Державну прикордонну службу України”, і вартові національних кордонів продовжили свою справу вже у новій якості – як правоохоронний орган спеціального призначення.
Ускладнення завдань, що їх повинні були вирішувати війська, застосування сучасних форм та методів охорони державного кордону вимагало науково-творчого підходу. З огляду на це в ПВУ протягом означеного періоду було створено дієздатну систему наукової та науково-організаційної діяльності, розроблено наукове забезпечення ОСД військ з надійної охорони державного кордону України. Зважаючи на важливість цього питання, автор розглядає його окремо в підрозділі 2.4. – “Формування наукових основ розбудови Прикордонних військ”.
Наукова і науково-організаційна діяльність у ПВУ була складовою діяльності структурних підрозділів Держкомкордону, штабів напрямів, ака¬демії, Науково-дослідного інституту, штабів з’єднань та окремих частин. Задля її удосконалення було налагоджено постійну взаємодію з іншими нау¬ковими установами України, прикордонними структурами країн СНД та інших держав.
У результаті до липня 2003 р. для ПВУ підготовлено 6 докторів наук, 151 кандидата наук, 11 професорів, 78 доцентів, 5 старших наукових співробітників. Дослідження науковців стосувалися різних напрямків оперативно-службової діяльності військ: 2 докторські та 45 кандидатських дисертацій захищено з військових наук, відповідно 2 та 15 з технічних, 1 та 60 з педагогічних, 1 та 17 з психологічних, 12 кандидатських дисертацій з юридичних наук, 1 з філологічних та 1 з ветеринарних.
Отже, протягом 1991-2003 рр. ПВУ, організовуючи свою діяльність на чіткій науковій базі, пройшли шлях від створення національної військової прикордонної структури і її розбудови в дієздатний інститут з охорони державного кордону, до його реформування відповідно до вимог сьогодення в правоохоронний орган спеціального призначення.
У третьому розділі – “Діяльність прикордонних військ у справі забезпечення національної безпеки держави” – проаналізовано ту роль, яку відігравали ПВУ як один з гарантів національної безпеки нашої країни.
Зокрема, в підрозділі 3.1. – “Оперативно-службова діяльність Прикордонних військ як складова гарантування національної безпеки України” – проведено дослідження нормативно-правових актів: Закону України “Про прикордонні війська України”, Концепції охорони державного кордону та суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні, Концепції національної безпеки України від 16 січня 1997 р. та Закону України “Про основи національної безпеки України” від 19 червня 2003 р. У результаті цього було з’ясовано, що у період становлення державності питання захисту територіальної цілісності та недоторканності кордонів було зараховано до пріоритетних національних інтересів, а запобігання спробам зазіхання на територіальну цілісність та усунення можливостей, які б могли призвести до порушень державного кордону, визначено як один з найважливіших напрямів державної політики з питань національної безпеки.
Вирішення цих питань покладалося на основні суб’єкти системи забезпечення національної безпеки, до яких, як складова частина воєнної організації держави, входили і ПВУ, що виконували завдання охорони державного кордону і суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні та контролю за реалізацією цих прав і виконанням зобов’язань іншими державами, українськими та іноземними юридичними і фізичними особами, міжнародними організаціями тощо.
Держкомкордон також координував дії всіх міністерств і відомств, які займались охороною кордону, і виконував завдання з делімітації й демаркації спільного кордону з суміжними державами та його договірно-правового оформлення.
Прийнявши під охорону один з найбільших державних кордонів у Європі, українські порубіжники для досконалої організації його охорони повинні були враховувати специфіку різних його ділянок, зокрема те, що із загальної його протяжності 1355 км – це морська ділянка, та й сухопутний кордон майже півтори тисячі кілометрів проходить озерами, річками, струмками тощо. На сході державний рубіж губиться в неозорих степах, на півночі – в лісових хащах, а на заході 26 прикордонних застав виконують свої завдання в гірських умовах. Західний кордон має створену ще в СРСР розвинуту інфраструктуру, а південний, східний і північний на той час не мали її взагалі, та й саме поняття “державний кордон” там було відносним, адже не було закріплено юридично. Це ж стосується і охорони виключної (морської) економічної зони та узбережжя Азовського моря тощо. Відповідно різним був і характер правопорушень і поведінка та дії порушників кордону. Прикордонники повинні були враховувати цю специфіку, опрацьовувати різні методи і форми ОСД, застосовувати найбільш ефективні в кожному випадку засоби і заходи для того, аби не допустити безкарних дій злочинців. Аналізу цього питання присвячено матеріал підрозділу 3.2. – “Особливості діяльності Прикордонних військ України на різних ділянках державного кордону протягом 1991-2003 років”.
Прикордонні війська України протистояли цілій низці порушень законодавства України з прикордонних питань. Найнебезпечніші з них, у плані завдання шкоди національним інтересам України, були пов’язані з незаконною міграцією, контрабандним провезенням через державний кордон товарів та вантажів, наркотичних речовин, а також засобів, які могли б бути використані різними злочинними і терористичними угрупуваннями – зброї, набоїв, вибухівки тощо. Тому в підрозділі 3.3. – “Прикордонні війська в протидії порушенням законодавства України з прикордонних питань” дисертант характеризує ці основні категорії порушень, простежує ОСД ПВУ, спрямовану на протидію цим злочинним явищам.
З’ясовано, що боротьба прикордонників з нелегалами, контрабандистами, транскордонними торговцями наркотиками та зброєю проходила з перемінним успіхом. Не завжди вистачало людських та технічних ресурсів, часто підводило недосконале національне законодавство тощо. З об’єктивних причин (вся ця діяльність незаконна, отже нелегальна, і ніхто ніколи не знатиме її справжніх об’ємів) неможливо визначити рівень ефективності ОСД ПВУ (хоча західні експерти вважають, що на кордонах затримується біля 10 % порушників), але статистика свідчить, що ніколи державний кордон не залишався беззахисним.
Загалом динаміка припинення названих категорій порушень на державному кордоні в досліджуваний період була такою. З вересня по грудень 1991 р. українські прикордонники затримали лише 148 незаконних мігрантів, у 1992 р. – 789. Але нелегали швидко зорієнтувались в обстановці: 1993 р. – 9086 чол. затриманих, 1994 р. – 11443. Вартові кордонів вживають заходів і збивають темп: 1995 р. – 9790 порушників, 1996 р. – 7224. У наступні роки ситуація змінилася: у 1997 р. було затримано 10776 нелегалів, у 1998 р. – 11744, у 1999 р. – 14646. І тільки зміна концепції протидії цьому явищу, тобто зосередження уваги на тому, аби скоротити до мінімуму незаконний в’їзд мігрантів в країну, сприяла скороченню валу нелегалів. Так у 2000 р. затримали 5422 чол., у 2001 р. – 4620, у 2002 р. – 2605 і до липня 2003 р. – 2253 чол.
З перемінним успіхом проходила й боротьба з тими, хто незаконно перевозив через державний кордон наркотичні речовини та зброю. Щодо наркотиків, то у 1991 р. випадків їхнього нелегального переміщення прикордонниками не було зафіксовано, а у 1992 р. затримано лише 6,2 кг. Але, як виявилось, Україну було досить швидко втягнуто в світові схеми незаконної наркоторгівлі, а її окремі громадяни стали наркокур’єрами, виробниками та продавцями дурману. У 1993 р. затримано рекордну кількість смертельного зілля – 7210,2 кг, а у подальшому хоч і не було більше таких об’ємів, але затримане все ж обраховувалась центнерами і тоннами щороку: найменше – 180,5 кг у 1997 р., найбільше – 6248,7 кг у 1998 р.
Інша ситуація складалася зі зброєю. Допоки система охорони кордону формувалася, злочинна транскордонна торгівля нею набрала високих обертів. Так у 1991 р. особовий склад ПВУ вилучив 1236 одиниць зброї, у 1992 р. – 1757 од., у 1993 р. – 2435 од., у 1994 р. – аж 9730 од. Але відчувши, що українські прикордонники налаштовані дуже серйозно, міжнародні торгівці смертельним товаром вирішили не ризикувати дарма і в наступні роки ще лише раз кількість затриманої зброї склала більше тисячі одиниць (2001 р. – 1434), в інші ж коливалась у межах однієї-п’яти сотень.
Єдиними, хто постійно нарощував обсяги своєї незаконної діяльності, були товарні контрабандисти. Економічна криза в країні й недосконале законодавство дозволяли їм отримувати надприбутки та зводити до мінімуму ризик покарання, тому темпи їхнього бізнесу невпинно зростали. Так, якщо протягом 1991-1995 рр. було затримано контрабандних товарів на суму 7,36 млн. грн., то тільки в 1998 р. – на 13,7 млн. грн., в 2000 р. – на 22,32 млн. грн., а в 2002 р. вже більше ніж на 48 млн. грн.
Аналізуючи те, як вартові українських кордонів протистояли порушникам і злочинцям, здобувач з’ясував, що незадовільний стан фінансового та матеріально-технічного забезпечення різко знизив бойові можливості військ. У цій ситуації керівництво ПВУ, розуміючи, що економіка країни знаходиться в стані колапсу і тому від держави реальної допомоги чекати не варто, шукає можливості маневру власними силами чи у співпраці з іншими структурами, для виконання поставлених завдань. Однією з таких можливостей у випадку, коли не було змоги надійно прикрити весь кордон, стало зосередження певних сил і засобів на окремих, найбільш небезпечних напрямках. Таким чином у ПВУ було започатковано проведення прикордонних операцій. Загалом протягом 1991-2003 рр. ПВУ провели 165 прикордонних операцій, в яких затримали понад 57 тис. порушників кордону, вилучили 2,5 тонни наркотичних речовин, 1548 од. вогнепальної зброї, контра¬банди більш ніж на 100 млн. гривень, 700 км сіток та 80 тонн риби.
Зважаючи на те, що прикордонні операції та їхні різновиди – прикордонні спільні операції, локальні дії – стали чи не найефективнішим методом ОСД ПВУ, в третьому розділі для висвітлення результатів їх дослідження виділено окремий підрозділ 3.4. – “Прикордонні операції як один з найефективніших методів посилення охорони державного кордону”.
Таким чином, ПВУ як один з основних суб’єктів системи забезпечення національної безпеки, перебуваючи у постійній бойовій готовності, виконували завдання охорони державного кордону і суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні. Для досконалої організації своєї діяльності війська завжди враховували специфіку різних ділянок кордону, а в кризові періоди застосовували найбільш ефективні методи його охорони, зокрема проводили прикордонні операції.
Та все ж надійна охорона державного кордону вимагалася на всьому його протязі, для чого необхідно було здійснювати комплекс заходів та розвивати різні напрями оперативно-службової діяльності ПВУ: охорону лінії кордону підрозділами охорони кордону; морського і окремих ділянок річкового кордону, а також виключної (морської) економічної зони Морською охороною; повітряного кордону – авіацією; здійснення контролю на шляхах міжнародних сполучень підрозділами прикордонного контролю; проведення оперативної роботи; удосконалення служби кінологічних та мобільних підрозділів тощо. Аналізу тих напрямів ОСД, які виявились найбільш ефективними, та тих, які найбільше піддались реформаційним впливам за означений час, присвячено четвертий розділ – “Розбудова окремих напрямів оперативно-службової діяльності Прикордонних військ України”.
Найбільше навантаження в організації пропуску через державний кордон громадян і транспортних засобів та товарів і вантажів випало на підрозділи прикордонного контролю. Аналіз ОСД ПВУ за період їх існування виявив пріоритетність завдань прикордонного контролю в загальній системі охорони кордону.
У підрозділі 4.1. – “Охорона державного кордону на шляхах міжнародних сполучень” ¬ – проаналізовано концептуальні аспекти прикордонної політики України на шляхах міжнародних сполучень, створення нових пунктів пропуску, організації в них прикордонно-митного контролю та розвитку їх інфраструктури. ПВУ успадкували від радянських ПВ лише 52 фунꬬ¬ціонуючих пункти пропуску, тому 22 червня 1992 р. Президент України видав розпорядження “Про державну програму розвитку мережі пунктів пропуску через державний кордон України та відповідної сервісної інфраструктури”, яким зобов’язав Кабінет Міністрів розробити Державну програму розвитку мережі пунктів пропуску для здійснення залізничного, автомобільного, морського, річкового, повітряного та іншого сполучення і відповідної сервісної інфраструктури. В результаті до кінця 1992 р. по всьому периметру кордону відкрито 119 пунктів пропуску, а у 2003 р. їх уже було 214.
Вартові рубежів країни постійно удосконалювали форми та методи прикордонного контролю, роблячи їх більш жорсткими для можливих порушників (реєстрація, інтерв’ювання в пунктах пропуску) і спрощуючи формальності для законослухняних громадян (безвізовий в’їзд, “зелені коридори”), а також будували нові й реконструювали старі пункти пропуску. Це принесло очікувані результати. Після тимчасового зниження в другій половині 90-х років, у 2002 р. (порівняно з 1999 р.) кількість пропущених через кордон громадян зросла на 8,9 млн. чол., а транспортних засобів – на 2 млн. од. На початок 2003 р. 110 пунктів пропуску за рівнем облаштування і пропускною спроможністю вже відповідали міжнародним стандартам.
У підрозділі 4.2 – “Морська охорона Прикордонних військ України” – зауважується, що Україна є великою морською державою, адже 1355 км її державного кор-дону становить морська ділянка, довжина узбережжя – 1826 км, площа виключ¬ної (морської) економічної зони – понад 82 тис. км2. Також близько 1500 км складає річкова ділянка. Зважаючи на це, охорону державного кордону України на її морсь¬ких просторах та судноплавних прикордонних річках здійснювала Морська охорона ПВУ (до 2001 р. – Морські сили). До її складу входили Ізмаїльський, Одеський, Севастопольський, Керченський загони, Ялтинський дивізіон кораблів та катерів спеціаль¬ного призначення, Маріупольський дивізіон катерів, група катерів “Дніпро”.
Загони Морської охорони охороняли державний кордон і захищали суверенні права України в її виключ¬ній (морській) економічній зоні, а також здійснювали контроль за збереженням живих та інших ресурсів, контролювали виконання законодавства про континентальний шельф, охороняли іноземні судна в портах і на рейдах портів, були готовими до можливих випадків піратства і тероризму у виключ¬ній (морській) економічній зоні та територіальному морі України тощо.
У 1991 р. для формування Морських сил ПВУ було залучено 25 кораблів і 85 катерів, але за досліджуваний період склад плавзасобів скоротився і у 2003 р. складав: кораблів – 19, катерів – 21, малих катерів – 47. Та все ж командування і особовий склад досягли вагомих результатів у справі охорони кордону. Кораблі та катери здійснили 396 виходів у виключну (морську) економічну зону тривалістю 1817 діб. При цьому вони виявили та розпізнали більше 14000 цілей, оглянули 2441 судно, з них 296 – іно¬земних, затримали та притягнули до відповідаль¬ності 125 українських та 48 іноземних суден, за браконьєрський промисел затримали 32 іноземні шхуни, 4 конфіскували, видворили за межі економічної зони понад 300 шхун, стягнули штрафів на суму понад $1 млн., врятували 148 плавзасобів та 296 громадян.
А з повітря українські кордони охороняла авіація ПВУ, яка була їхньою складовою частиною й одним із су¬часних засобів забезпечення охорони державного кордону. В підрозділі 4.3 – “Охорона державного кордону авіацією Прикордонних військ” – розглядається її головне завдання, зокрема забезпечення надійної охорони державного кордону при взає¬модії з сухопутними та морськими частинами.
З’ясовано, що протягом означеного періоду авіації довелося, мабуть, найскладніше, адже для бюджету військ було непомірною вагою не тільки придбання нових, але й утримання наявних літальних апаратів. Техніка мала значний термін експлуатації та вичерпувала свій ресурс, а новими літальними апаратами авіаескадрильї поповнювались вкрай рідко. Результатом було те, що на початку 2003 р. справними залишались лише 3 літаки і 6 вертольотів (у 1991 р. – 4 і 11).
Незважаючи на сутужне становище, авіація ПВУ все ж виконувала значний обсяг завдань. Загалом у досліджуваний період загальний наліт авіаторів склав понад 13300 годин: з них на охорону державного кордону – близько 3440, на транспортні перевезення – 5720, на бойову підготовку – 3600, на патрулювання в морі – 608. Під час польотів виявлено 158 іноземних суден, сфотографовано 84 об’єкти, здійснено 76 вильотів за обстановкою, перевезено 32265 пасажирів та 790 тонн вантажів, евакуйовано 197 чол. тощо.
У підрозділі 4.4 – “Кінологічна служба Прикордонних військ України” – зазначається, що після 1991 р. стражі українських рубежів не стали відмовлятись від послуг службових собак, а розвивали і вдосконалювали форми й методи їхнього використання, напрацьовані попередниками.
Окреслений період виявився досить складним для кінологів-прикордонників, адже виникла маса нових проблем, яких у радянський період просто не було, що вимагало підвищення рівня тренованості службового собаки та кваліфікації інструктора. Саме тому підготовка кінологів ПВУ вимагала нових підходів і методик, чим передусім і зайнялись у Хмельницькому, де у Національній академії ПВУ в 1997 р. створили спеціалізований навчально-методи¬чний підрозділ, у якому навчались майбутні офіцери-кінологи, та у Великих Мостах, де розташовувалась при¬кордонна школа службового собаків¬ництва та розплідник “Україна”.
Отже, в ПВУ створили добре налагоджену систему під¬готовки кадрів всіх ланок – від рядового-вожатого до офіцера-“академіка”. З “кад¬рами” службових собак також було все гаразд. Загалом на 2003 р. у штатах частин і підрозділів працювало біля 1200 кінологів і майже дев’ятсот їхніх чотирилапих помічників. Саме тому й у новітній прикордонній історії інструктори і службові собаки залишили немало славетних рядків, здійснивши гучні, професійно виконані виявлення та затримання. Наразі варто відзначити інструкторів О. Каштуру, А. Гришакіна, О. Кухтіну, Ц. Матьї та їхніх вірних помічників – вівчарок Дельфа і Цезаря, ройтвелера Найса, спаніеля Герсика та інших.
Всього ж за період з 1991 до 2003 р. кінологи ПВУ затримали 5283 порушники кордону, виявили контрабандних товарів на суму близько 3 млн. гривень, 7,4 тонни наркотичних речовин, оглянули майже 900 тис. потягів, 18 млн. транспортних засобів, 11 тис. морських і річкових суден.
Для здійснення своїх злочинних намірів порушники державного рубежу часто використовували найновіші технічні засоби, але й на це реакція прикордонників була адекватною. У підрозділі 4.5 – “Оперативно-службова діяльність підрозділів для виконання спеціальних завдань” – йдеться про те, що вже з 1995 р. у штаті ПВУ діяв окремий аеромобільний прикордонний загін спецпризначення з місцем дислокації в м. Кременчук. Але значна протяжність українського кордону, специфіка кожної його ділянки досить швидко переконують у необхідності збільшення кількості мобільних підрозділів, тому в 1999 р. починається розгортання прикордонних застав для виконання спеціальних завдань, а у 2000 р. – комендатур.