Четверікова Лариса Олегівна. Соціальна держава структурно-функціональний аналіз : Четверикова Лариса Олеговна. Социальное государство структурно-функциональный анализ Chetverikova Larisa Olegovna. Sotsial\'noye gosudarstvo strukturno-funktsional\'nyy analiz

Краткое содержание

Перший розділ «Методологічні засади дослідження» складається з чотирьох підрозділів.
Перший підрозділ «Стан дослідження проблеми соціальної держави на сучасному етапі» присвячений аналізові ступеня розробленості проблеми в працях вітчизняних та зарубіжних вчених.
Серед сучасних науковців, що досліджують феномен соціальної держави, можна назвати імена таких зарубіжних та вітчизняних вчених, як Б. Дікон, М. Халс, П. Стабс, Г. Віленський, Ч. Лебо, Г. Еспін-Андерсен, У. Робсон, Р. Титмусс, С. Завадський, К. Горохова, В. Бабкін, О. Лукашева, С. Алексєєв, В. Нор, О. Панкевич, П. Рабінович, Г. Світа, А. Сіленко, В. Співак, О. Скрипнюк, П. Стецюк, І. Яковюк, В. Якубенко.
Проблема визначення ознак держави соціального типу, якій приділяли увагу такі вітчизняні та зарубіжні вчені, як В. Гетьман, С. Кириченко, О. Лукашева, Н. Мельникова, О. Скрипнюк, В. Сокуренко, К. Хессе, на нашу думку, характеризується фрагментарністю та неоднозначністю поглядів, що ставить перед нами завдання систематизації та аналізу наукового матеріалу задля уточнення ознак держави соціального типу.
Визначенню завдань соціальної держави присвячено роботи таких науковців, як О. Панкевич, Т. Пеглер, В. Скуратівський, І. Яковюк. Проте в контексті цієї проблеми науковці не зосереджують достатньої уваги на визначенні структури соціальної держави, яку, вважаємо, логічно окреслити, виходячи саме із завдань соціальної держави. Функції соціальної держави досліджували вчені: В. Жмирь, В. Бакуменко, С. Бульбенюк. Однак, слід зазначити, що ці дослідження не мають системного характеру і вирізняються фрагментарністю. Те ж саме можна сказати й про дослідження принципів соціальної держави, якому присвячені праці В. Роіка, І. Яковюка, В. Якубенко.
Досліджуючи проблему соціальної держави, такі науковці, як Г. Віленський та Ч. Лебо, Н. Гінзбург, Г. Еспін-Андерсен, Н. Фурніс та Т. Тилтон, Б. Дікон та М. Халс і П. Стабс запропонували деяку множину класифікацій соціальних держав. Водночас Т. Семигіна пропонує класифікувати не соціальні держави, а лише соціальну політику, яку ці держави здійснюють. Отже, у контексті дослідження проблеми соціальної держави актуально уточнити об’єкт класифікації.
Феномен соціального партнерства аналізують такі автори, як А. Колодій, Т. Ляшенко, Д. Неліпа, А. Сіленко в межах основної функції соціальної держави, як функції забезпечення стабільності суспільного життя. І як доповнення, ми розвинули ідею, що соціальне партнерство слід розглядати в контексті соціальної етики, як основного морально-етичного „фундаменту” соціальної держави.
Актуальною проблемою, якій присвячені праці Т. Семигіної, А. Сіленко, є аналіз політичних процесів, що відбуваються в Україні сьогодні щодо перспектив становлення соціального стану держави. Тому актуальним є не лише аналіз цієї ситуації, але й вироблення конкретних рекомендацій.
Аналізові проблем самоврядування в Українській державі присвячено праці С. Кириченка, А. Матвійчука, Т. Семигіної, С. Трохимчука. Проте, слід зазначити, що самоврядування розглянуто лише в самодостатніх межах, або, максимально, у межах громадянського суспільства. Не досліджено діалектичного зв’язку самоврядування зі становленням соціальної держави в Україні.
Отже, можна зробити висновок, що проблематика феномену соціальної держави вже розроблена, але не вичерпана, що зумовило потребу формування цілісної, закінченої концепції «соціальної держави», визначення тенденцій її розвитку і визначає напрям дисертаційного дослідження.
У другому підрозділі «Еволюція поглядів на феномен соціальної держави» дисертант поставив перед собою завдання дослідити історичний процес становлення феномену соціальної держави. З цією метою було проаналізовано практичні та теоретичні аспекти формування соціальної держави в країнах Західної Європи та Північної Америки від часів середньовіччя і до кінця 90-х років XX ст. Ще у феодальну епоху держава набуває функцію, спрямовану на піклування про найбіднішу частину населення. До того ж, еволюція такого піклування проходить декілька етапів. До кінця XI ст. маргінали були рівноправними членами суспільства. Середньовічна етика не лише допускала жебрацтво, але навіть піднесла його до ідеалу в жебрацьких орденах. В наступні три століття жебраки перетворюються на «некорисливих членів суспільства». Але вже в едикті Людовіка ХІV, виданому 4 травня 1656 р., було запропоновано рахувати волоцюг і бідних „не безкорисними членами держави, а живими членами Тіла Христового”. Цей едикт свідчить про намагання залучити асоціальні елементи в державний організм. Виникають державні установи для надання притулку та забезпечення працею злиденних. Посередництвом такого піклування держава намагається контролювати маргінальні прошарки суспільства. Цей історичний період можна вважати етапом передісторії у формуванні концепції «соціальної держави».
Далі розглянуто епоху Нового часу. Заслуга лібералізму в творенні концепції та практичному становленні соціальної держави була подвійною: по-перше, принципи свободи, рівності та справедливості як системовизначальні цінності лібералізму надалі будуть закладені в основу концепції соціальної держави європейською соціал-демократією (з дещо трансформованим змістом). По-друге, заслугою лібералізму було формування громадянського суспільства і правової держави, як неодмінних умов становлення соціальної держави.
У 30-х роках ХХ ст. відбулася економічна криза, яка отримала назву Великої депресії і стала першопричиною для становлення соціальної держави. Відомий економіст Дж. Кейнс розробив економічну теорію для подолання цієї кризи (надалі відома як «кейнсіанство»). Відомий політик (президент США) Ф. Рузвельт реалізував її в життя. Завдяки цьому набула теоретичного оформлення і була реалізована на практиці ліберальна модель соціальної держави. У дусі ліберальної ідеології вона передбачає створення умов для розв’язання індивідуальних проблем насамперед самому громадянинові. Держава ж лише формує для цього умови і розв’язує проблеми, які громадянин неспроможний розв’язати власними силами.
У повоєнні роки в Європі виникає друга модель соціальної держави – соціал-демократична, яка є породженням соціал-демократичного руху (ідеологію якого ми розглядаємо як синтез ідей класичного лібералізму і класичного консерватизму), що перебував при владі в країнах Європи. Свої керівні принципи соціал-демократія «запозичує» у лібералізму, але надає їм додаткового звучання: формально-правовий аспект свободи доповнюється матеріально-соціальним (трактування свободи як свободи від несанкціонованих утисків з боку держави доповнюється її розумінням як свободи від злиднів); справедливість передбачає не лише рівні правові умови для всіх, але й рівні стартові можливості в матеріальному аспекті. Відповідно до ідеї класичного консерватизму відповідальність за втілення цих принципів у життя бере на себе держава. Тож ця модель передбачає, що соціальна підтримка населення вважається природною функцією держави. За такого підходу мінімізована роль громадянського суспільства з наголошенням на ролі держави.
Отже, дисертант дійшов висновків, що історично сформувалися два типи соціальних держав: ліберальна та соціал-демократична. Основними політичними силами, які сприяли їх формуванню, можна вважати лібералізм та соціал-демократію (опосередковано – через соціал-демократизм – і консерватизм).
У третьому підрозділі «Зміст, принципи та функції соціальної держави» дисертант, опираючись на теоретичні напрацювання сучасних вітчизняних і зарубіжних науковців, та звертаючись до практики сучасних соціальних держав, уточнює визначення поняття «соціальна держава», визначає її ознаки, принципи та функції. У результаті дослідження дисертант доходить висновків, що:
Ознаками сучасної соціальної держави можна вважати:
- Наявність громадянського стану суспільства та правової держави, що передбачає: розвиненість інститутів громадського самоврядування; постійний діалог населення з владними структурами через різноманітні організації громадянського суспільства; солідаризм у формуванні відносин між різними соціальними групами, суб’єктами політики; активну поведінку громадянина під час пошуку засобів до існування та відстоювання власних інтересів.
- Солідарна ринкова економіка, яка передбачає поєднання планових та ринкових механізмів регулювання суспільного виробництва; наявність державної, приватної та комунальної форм власності; формування численного середнього класу.
- Соціальна спрямованість програмних та практичних дій держави, її інститутів, за якої: забезпечуються рівні стартові можливості для самореалізації особистості; створюються умови для гідного життя і вільного розвитку людини; існує розвинена система правових норм охорони праці й здоров’я людей та соціального захисту вразливих верств населення.
На основі синтезу чинних у науковій літературі визначень та враховуючи зазначені ознаки, дисертант пропонує визначати соціальну державу, як державу, що ставить перед собою такі завдання: досягнення загального добробуту суспільства шляхом надання мінімальної соціальної підтримки та створення сприятливих умов для самостійного досягнення високого рівня добробуту самими громадянами; забезпечення стабільності в суспільстві; екологічної безпеки; вона відповідає певним умовам: є правовою, володіє ґрунтовною законодавчою базою, має розвинене громадянське суспільство, поєднує ринкову економіку з державним регулюванням.
Керівними принципами соціальної держави є: принцип, відповідно до якого людина, її життя і здоров’я, честь і гідність визнано найвищою соціальною цінністю, цей принцип закріплений у статті 3 Конституції України, так само, як і в конституціях західних держав, і є ключовим для еволюції соціальної держави з правової; принцип справедливості згідно з яким держава створює рівні умови для всіх, тобто дає однакові життєві шанси всім своїм громадянам; принцип свободи, під яким розуміють і формально-правовий аспект свободи, що забезпечує існування громадянського суспільства, і матеріально-соціальний аспект свободи, який вимагає, щоб кожна людина справді володіла матеріальними засобами – економічними, соціальними і культурними – для життя на основі особистої відповідальності; принцип солідаризму, згідно з яким кожна людина як член суспільства несе відповідальність за інших, і ця відповідальність має взаємний характер; принцип субсидіарності передбачає, що держава втручається в життя своїх громадян лише в тому разі, якщо вони особисто, їх сім’я або різноманітні благодійні організації не в змозі розв’язати своїх проблем.
Функції соціальної держави виокремлюються, виходячи з її структури. Обґрунтовано, що соціальна держава покликана виконувати в суспільстві такі функції: забезпечення стабільного розвитку суспільства, утвердження соціальної справедливості, формування розвиненої системи правових норм, сприяння створенню розгалуженої мережі форм громадянського життя, залучення до ринкових відносин усіх верств населення, забезпечення економічного розвитку країни шляхом використання планових та ринкових механізмів регулювання економічної сфери.
Четвертий підрозділ «Моделі соціальної політики соціальних держав: теоретичні й практичні аспекти» містить дослідження та порівняльний аналіз моделей соціальної політики соціальних держав. Це спричинено тим, що, на думку дисертанта, держави загального добробуту різняться між собою передусім моделями соціальної політики. Соціальна політика – це втручання в економічну, соціальну сферу, що має єдину мету – забезпечення добробуту суспільства, і передбачає захист як незаможних верств населення, так і підтримання та зростання рівня добробуту середніх верств. Соціальна політика полісуб’єктна: її суб’єктом є і держава, і ціла низка недержавних суб’єктів. Отже, у демократичному суспільстві соціальна політика – це сумісна функція демократичної держави і недержавних суб’єктів громадянського суспільства. Дисертант дійшов висновків, що можна класифікувати соціальні держави відносно пропорції участі держави та громадянського суспільства в системі соціальної політики.
Існує певна кількість класифікацій держав загального добробуту, які розробили вітчизняні та зарубіжні науковці. Одна з таких класифікацій була запропонована Г. Віленським і Ч. Лебо. За цією класифікацією, держави загального добробуту можуть бути представлені двома моделями: „інституціональною”, яка передбачає перерозподіл матеріальних благ на державному рівні (відповідає соціал-демократичному типу соціальної держави згідно з дослідженням, представленим у другому підрозділі) та „залишковою”, що передбачає надання державної підтримки в разі крайньої потреби (аналогічна запропонованому в другому підрозділі ліберальному типу соціальної держави). Окрім того, існує тричленна класифікація Г. Еспін-Андерсена, який виділяє „соціал-демократичну”, „ліберальну” та „корпоративістську” моделі соціальної держави. За такої класифікації вводиться ще так звана корпоративістська модель соціальної держави. На думку Г. Еспін-Андерсена, ця модель є «перехідною» між «соціал-демократичною» та «ліберальною» моделями.
У цьому підрозділі дисертант звертається до практики соціальних держав, які представляють зазначені вище моделі з метою визначити їх ефективність. У результаті зроблено висновок, що, по-перше, запропонована «корпоративістська модель» може бути розглянута як частковий випадок «соціал-демократичної», по-друге, у перспективі ефективнішою моделлю соціальної держави видається «ліберальна» модель.