ОМЕЛЬЧУК Сергій Аркадійович ФОРМУВАННЯ МОВЛЕННЄВО-КОМУНІКАТИВНИХ УМІНЬ УЧНІВ ОСНОВНОЇ ШКОЛИ НА ЗАВЕРШАЛЬНОМУ ЕТАПІ ВИВЧЕННЯ СИНТАКСИСУ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, визначено об’єкт, предмет, сфор-мульовано мету, гіпотезу, завдання дослідження, схарактеризовано методологічні засади, описано методи й етапи роботи, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення дослідження, узагальнено відомості про апробацію і впрова¬дження результатів дослідного навчання.
У першому розділі – “Теоретичні основи формування мовленнєво-комунікатив¬них умінь учнів у процесі вивчення синтаксису” – розкрито лінгвістичні, психоло¬гічні, лінгводидактичні засади формування мовленнєво-комунікативних умінь, опи¬сано стан розвитку відповідних умінь учнів основної загальноосвітньої школи, роз¬роблено рівні і критерії оцінювання сформованості мовленнєво-комунікативних умінь дев’ятикласників у процесі вивчення складних речень, а також окреслено ос¬новні фактори, що впливають на мовленнєво-комунікативну діяльність школярів.
Дослідження проблеми формування мовленнєво-комунікативних умінь учнів ґрунтується передусім на узагальнених наукових висновках учених-філологів, у працях яких висвітлено лінгвістичні положення про диференціацію мови й мов¬лення (Н.Арутюнова, І.Бодуен де Куртене, В.Виноградов, Б.Головін, В.Гумбольдт, В.Звегінцев, О.Реферовська, Ф. де Соссюр, Л.Щерба та ін.), соціальні функції мови як універсальної знакової системи (О.Білецький, І.Мєщанінов, О.Потебня, М.Хомський, Л.Щерба та ін.), комунікативні якості мовлення (Л.Булаховський, Г.Винокур, Ф.Гужва, С.Єрмоленко, М.Ілляш та ін.), окреслено основні аспекти ко¬мунікативної лінгвістики і підходи до її використання в комунікативній методиці (О.Богуславський, І.Гальперін, Г.Колшанський, Л.Мацько, М.Плющ, І.Фігуровський та ін.).
У дисертації проаналізовано такі одиниці мови й мовлення, як речення і текст, розкрито їх диференційні ознаки і характеристики, які займають центральне місце в системі роботи над формуванням мовленнєво-комунікативних умінь учнів. Так, за¬рубіжними і вітчизняними лінгвістами (Е.Бенвеніст, І.Вихованець, В.Звегінцев, О.Мельничук, О.Реферовська та ін.) об’єктивно доведено, що основною одиницею мовлення (комунікації) є висловлювання або його простіша форма – речення.
У результаті аналізу фундаментальних психологічних праць Л.Виготського, П.Гальперіна, М.Жинкіна, І.Зимньої, О.Леонтьєва, О.Лурія, А.Маркової та інших ви-значено вихідні для нашої методики положення: мовлення як вид діяльності може бути успішним, якщо воно цілеспрямоване, умотивоване, ситуативне; особистісно-діяльнісний підхід до формування мовленнєво-комунікативних умінь вимагає до¬тримання структури мислительної діяльності людини; пізнавальна активність учнів, пошукова діяльність, застосування проблемно-ситуативних завдань тощо. Великого значення набуває взаємопов’язане навчання видів мовленнєвої діяльності, спрямо¬ване на формування основних мовленнєво-комунікативних умінь.
Процес удосконалення мовленнєво-комунікативних умінь залежить від ураху¬вання психоло¬гічних закономірностей розвитку комунікативної компетенції особис¬тості, в основі якої лежить практична мовленнєво-комунікативна діяльність. Специ¬фічними рисами цієї діяльності є усвідомленість, структурованість, умотивованість, ситуативність, взаємообумовленість репродуктивних і продуктивних видів мовлен¬нєвої діяльності. Першочергове значення мають шляхи стимуляції активного мов¬лення школярів у процесі продукування мовленнєвого висловлювання, ефективність якого безпосередньо пов’язана з мовленнєво-мислительною діяльністю, пізнаваль¬ною активністю і самостійністю школярів.
Лінгводидактичний аспект дослідження передбачав усебічний аналіз принципів, методів, прийомів і форм розвитку в учнів мовленнєво-комунікативних умінь. На матеріалі праць А.Алексюка, Ю.Бабанського, М.Львова, Н.Пашківської, М.Скаткіна, О.Текучова, Л.Федоренко, М.Фіцули та інших, присвячених дидак¬тичним основам навчання, виявлено специфіку застосування принципів, спрямова¬них на успішне формування відповідних умінь, як-от: активне керівництво процесом розвитку мовлення, опора на єдність мовлення і мислення, зв’язок усного й писем¬ного мовлення, принцип ситуативності мовлення, комунікативної спрямованості, системність процесу розвитку мовлення.
Ефективність формування мовленнєво-комунікативних умінь учнів основної школи значною мірою залежить від застосування методів навчання, серед яких, за класифікацією О.Біляєва, про¬відне місце займає метод вправ. Проблемі відбору вправ, спрямованих на мовленнєвий розвиток учнів, присвячено цілу низку праць з методики викладання рідної мови (М.Баранов, Є.Голобородько, С.Караман, В.Мельничайко, Г.Михайловська, Н.Пашківська, М.Пентилюк, Л.Скуратівський, М.Успенський, Г.Шелехова та ін.). Істотне значення для нашого дослідження має розроблена Т.Ладиженською типологія вправ, що відображає основні напрями ро¬боти над мовними засобами в аспекті розвитку мовлення.
Характерними методичними прийомами виступають прийоми реконструювання (трансформації), моделювання, конструювання синтаксичних одиниць і зв’язних ви-словлювань, робота над текстом.
У дисертації окреслено також особливості сучасного уроку як основної форми розвитку комунікативної компетенції школярів, що передбачає функціонально-діяльніс¬ний підхід до організації процесу формування мовленнєво-комунікативних умінь, оптимальне поєднання репродуктивних і продуктивних методів навчання.
Дослідження теоретичних основ дало підстави для уточнення таких понять, як ”мовленнєво-комунікативні вміння”, “комунікативна компетенція”, “комунікативна особистість”.
В основу терміна “мовленнєво-комунікативні вміння” покладено комунікативний підхід до розвитку мовлення, концептуальне положення про нерозривність комуні¬кації і мовлення, комунікативні якості мовлення, активну мовленнєву діяльність, найвищим виявом якої є творчість.
Під комунікативною компетенцією ми розуміємо знання, уміння й на¬вички, не¬обхідні для розуміння чужих і побудови власних програм мовленнєвої поведінки, адекватних цілям, сферам, ситуаціям спілкування. Вона включає в себе: 1) знання основних понять лінгвістики мовлення (мовленнєвознавчі поняття); 2) уміння і на¬вички аналізу тексту; 3) уміння мовленнєвого спілкування відповідно до мети і за¬вдань мовленнєвої комунікації (мовленнєво-комунікативні вміння).
Комунікативна особистість учня характеризується великим пізнавальним до¬свідом, високим рівнем комунікативної компетенції, стійким прагненням удоскона¬лювати власне мовлення, наслідуванням певного мовленнєвого ідеалу. Це особис¬тість, яка розглядається з погляду її готовності та здібностей до мовленнєво-комуні¬кативної діяльності.
Для того щоб розробити експериментально-дослідну методику формування в уч¬нів мовленнєво-комунікативних умінь на завершальному етапі вивчення синтаксису та визначити показники ефективності цієї роботи, було проведено спеціальний кон-статуючий зріз, мета якого – з’ясувати рівень сформованості у випускників основ¬ної школи мовленнєво-комунікативних умінь під час вивчення синтаксису склад¬ного речення і накреслити шляхи щодо забезпечення успішного роз¬витку комуніка¬тивної компетенції особистості.
Експериментом було охоплено 1007 учнів 9 класів чотирнадцяти загальноосвіт¬ніх навчальних закладів І-ІІІ ступенів, з яких 128 дев’ятикласників столичних шкіл (12,7%), 548 – міських (54,4%) і 331 – сільських (32,9%). Із них 39,7% респондентів північного регіону України, 12,2%  західного, 48,1%  південного.
В опитуванні взяли участь 158 учителів-словесників, з яких 24 працюють у шко¬лах, де проводився педагогічний експеримент, а 134 проходили курси підвищення кваліфікації при Південноукраїнському регіональному інституті післядипломної освіти педагогічних кадрів (м. Херсон), Хмельницькому обласному інституті після¬дипломної педагогічної освіти (м. Хмельницький, м. Шепетівка).
Дослідження проводилося за спеціальною програмою, яка складалася з опиту¬вання дев’ятикласників методом заповнювання респондентами анкет у присутності інтерв’юера, виконання контрольних робіт, анкетування вчителів, а також зі спо¬стереження за навчально-виховним процесом.
Для забезпечення ефективних вимірників нами було визначено й запроваджено чоти-рирівневу шкалу оцінювання сформованості мовленнєво-комунікативних умінь дев’ятикласників. Рівні визначалися на основі відповідних критеріїв – ступеня роз¬витку передмовленнєвих і мовленнєво-комунікативних умінь, мисленнєвих здібнос¬тей, творчої діяльності тощо:
1) здатність учнів трансформувати (реконструювати) і конструювати складні ре-чення; сприймати, відтворювати і створювати висловлювання з урахуванням мовленнєвої ситуації, використовуючи правила мовленнєвого етикету в усіх видах мовленнєвої діяльності;
2) мовна правильність висловлювання, доречність і точність мовного оформлення;
3) відповідність темі й основній думці висловлювання, повнота і логічність мов-лення, граматична різноманітність синтаксичних конструкцій, смислова єдність і композиційне оформлення.
На підставі анкетних даних респондентів (учителів і учнів), інтерв’ювання їх, аналізу учнівських письмових контрольних робіт нами з’ясовано, що високий рівень розвитку мовленнєво-комунікативних умінь мають тільки 8,3% учнів, достатній – 27%, середній – 39,4% і низький – 25,3%. Це дало змогу зробити висновок про до¬сить низький рівень мовленнєво-комунікативної підготовки випускників основної школи.
Таким чином, наш десятирічний досвід роботи вчителем-словесником, опрацю¬вання й аналіз теоретичних засад дослідження (лінгвістичних, психологічних, лінг¬води¬дактичних), одержані результати констатуючого зрізу підтвердили не¬обхідність створення експериментально-дослідної методики, спрямованої на форму¬вання мовленнєво-комунікативних умінь учнів на завершальному етапі вивчення синтаксису.
У другому розділі – “Експериментально-дослідна методика формування мовлен¬нєво-комунікативних умінь учнів основної школи у процесі вивчення складних ре¬чень” – проаналізовано програмно-методичне забезпечення процесу формування мовленнєво-комунікативних умінь учнів на завершальному етапі вивчення синтак¬сису (концепції реформування мовної освіти в Україні, чинні програми, підручники, навчально-методичні посібники); розкрито зміст і структуру експериментально-до¬слідного навчання, сформульовано вихідні положення, які покладено в основу екс¬периментальної програми і методики; подано систему вправ, спрямованих на фор¬мування мовленнєво-комунікативних умінь учнів під час вивчення складни¬х речень; описано хід і результати формуючого й контрольного етапів педагогічного експерименту.
Провідна мета формуючого експерименту – розвиток мовленнєво-комунікатив¬них умінь учнів основної школи у процесі вивчення складних речень як одного з ас¬пектів розвитку творчої мовної особистості, що характеризується свідомим ставлен¬ням до опанування мови, розвиненим мовленням, а отже, і мисленням.
Відповідно до поставленої мети головними завданнями експериментального до-слідження були: 1) розробка експериментальної програми, у якій чільне місце відведено ефективним методам, прийомам і видам навчально-пошукової, дослідницької, комуніка-тивно творчої активності учнів; 2) розробка і впровадження системи вправ; 3) добір необхідного дидактичного матеріалу згідно з культурологічним принципом на¬вчання рідної мови для реалізації завдань експерименту; 4) перевірка ефективності розробленої експериментальної програми і системи вправ, спрямованих на розвиток і вдосконалення мовленнєво-комунікативних умінь під час вивчення складних ре¬чень.
У процесі теоретичного аналізу наукової літератури було сформульовано вихідні положення, які покладено в основу експериментально-дослідної методики:
1. Розвиток мовленнєво-комунікативних умінь учнів на завершальному етапі ви¬вчення синтаксису має ґрунтуватися на міцних знаннях про семантичні, граматичні особливості складних речень, їх стилістичні можливості використання в мовленні з урахуванням ситуації спілкування та різних видів мовленнєвої діяльності.
2. Вивчення складних речень на уроках рідної мови вимагає органічного поєд¬нання граматики і стилістики (реалізація функціонально-стилістичного аспекту).
3. Робота над формуванням мовленнєво-комунікативних умінь у своїй основі по¬винна ґрунтуватися на взаємозв’язках мови і мовлення, мовлення і мислення.
4. Ефективність процесу формування мовленнєво-комунікативних умінь у про¬цесі вивчення складних речень залежить від використання вправ, побудованих на основі міжпредметного дидактичного матеріалу, завдяки чому створюються умови для забезпечення творчої пошуково-дослідницької діяльності, пізнавальної актив¬ності й самостійності, для розвитку мисленнєвих здібностей, формування мовлен¬нєво-комунікативних умінь.
З урахуванням визначених вихідних положень було розроблено експеримен¬тальну програму вивчення синтаксису складного речення на уроках рідної мови в 9 класі, в основу якої покладено інтеграцію синтаксичної теорії, функціональної сти¬лістики і комунікативного синтаксису. За такого підходу синтаксис складного ре¬чення розглядається не як статична система синтак¬сичних одиниць, а як сукупність форми, значення і функції, що забезпечує успішну мовленнєво-комунікативну ді¬яльність школярів.
Зміст програми диференційовано на три взаємопов’язані частини: теоретичні ві¬домості про складне речення, функціонально-стилістичний і комунікативно-ді¬яль¬ні¬сний аспекти вивчення складних речень, а також окреслено коло практичних умінь і навичок, що повинні сформуватися в учнів у процесі опанування синтаксичної теми.
Під час створення експериментально-дослідної методики формування мовленнєво-ко-мунікативних умінь учнів на завершальному етапі вивчення синтак¬сису нами брались до уваги такі структурно-комунікативні одиниці мовлення, як ре¬чення, зокрема складне, і текст (висловлювання).
Речення як мінімальна комунікативна одиниця виконує функцію формування і вираження думки в усному і писемному мовленні. Складаючись зі словосполучення, воно є одиницею побудови тексту. Тому робота над синтаксичними конструкціями організовувалася так, щоб в учнів розвивалося уявлення про співвідношення форми речення як мовної одиниці та її функціональної ролі в мовленні. Такий підхід створює сприятливі умови для вивчення складних речень, як і інших мовних одиниць, на функціональній основі.
Запропонована система вправ (конструктивних, мовленнєвих і комунікативних) спрямована на оволодіння учнями основної школи мовленнєво-комунікативними вміннями у процесі вивчення складних речень, зок¬рема, правильно будувати (усно й письмово) синтаксичні конструкції і зв’язні ви¬словлювання відповідно до комунікативного завдання, а також доцільно використо¬вувати складні речення у мовленні з урахуванням ситуації спілкування.
Конструктивні вправи – це синтетичні вправи творчого характеру на збагачення граматичної будови мовлення учнів, основу яких складає самостійне реконструювання або трансформація (перебудова простих речень у складні відповідно до мовленнєвої ситуації; реконструювання двох простих речень у складносурядні; трансформація простих речень з відокремленими членами у складносурядні і складнопідрядні речення; заміна складнопідрядних речень на прості, ускладнені відокремленими членами; реконструювання складних сполучникових речень у безсполучникові складні; побудова складних синтаксичних конструкцій з ряду простих; заміна засобів зв’язку в межах структурно-семантичного виду складного речення), моделювання (побудова моделі простого речення з однорідними членами і складносурядного за поданим початком; моделювання складнопідрядних речень з різними смисловими відношеннями відповідно до конкретної ситуації спілкування; складання моделі простого речення з відокремленими членами і складнопідрядного; побудова моделі безсполучникового складного речення шляхом доповнення синтаксичної структури; моделювання різних видів складних речень) і конструювання синтаксичних одиниць (побудова складних речень за схемами-моделями; складання синтаксичних конст¬рукцій за опорними словами; конструювання складних речень відповідно до комунікативного завдання; побудова складних речень і зв’язних висловлювань за запитаннями).
Мовленнєві вправи передбачають розвиток і вдосконалення мовленнєвих умінь та навичок, до яких відносяться спостереження і стилістичний аналіз синтаксичних конструкцій у зв’язному висловлюванні, аналіз текстів різних типів, стилів і жанрів мовлення, відтворення деформованого тексту, навчальне редагування тощо. Зміст мовленнєвих вправ творчого характеру сприяє формуванню вмінь бачити цікаві зі стилістичного погляду зразки використання складних речень, сприймати їх в усній і письмовій формах, оцінювати в сукупності з іншими мовними явищами, а також стимулює використання подібних конструкцій у власних висловлюваннях.
Головним засобом здійснення мовленнєвого спілкування є спеціальна система комунікативних вправ, які формують увесь комплекс умінь і навичок, необхідних у продуктивній комуніка¬тивній діяльності. Такими є творчі диктанти (розширення, доповнення складних речень у тексті за рахунок введення окремих предикативних частин; зміна в продуктивному тексті синтаксичних одиниць; реконструювання монологічного тексту в діалогічний; доповнення, трансформація зв’язного висловлювання з урахуванням комунікативного завдання (задуму автора) – творчі диктанти з продовженням), творчі перекази (цілеспрямоване сприймання мовлення на слух або осмислене читання тексту, запам’ятовуючи не лише зміст висловлювання, але і його оформлення, особливо синтаксичне; репродукування в усній чи письмовій формі), складання зв’язних висловлювань у певній композиційній формі (побудова висловлювання на основі певної синтаксичної одиниці; складання твору з використанням одного із видів складних речень; побудова висловлювання, а потім аналіз семантико-стилістичних особливостей ужитих синтаксичних конструкцій, їх комунікативної доцільності), ситуативні вправи, побудовані на основі реальної чи спеціально створеної мовленнєвої ситуації.
У ході формуючого експерименту широко використовувалися такі методи формування мовленнєво-комунікативних умінь учнів, як методи активізації пізнавальної діяльності – репродук¬тивний (мовний аналіз синтаксичних конструкцій, моделювання складних речень, стилістичне експериментування, завдання аналітико-синтетичного характеру, пізнавальні вправи на зіставлення і порівняння синтаксичних одиниць) і дослідницький (творче спостереження над мовним матеріалом, постановка і розв’язання проблемних завдань, написання творчих робіт з певним граматичним завданням), методи мовленнєвої практики – імітаційний (відтворення сприйнятих на слух мовленнєвих одиниць), оперативно-конструктивний (визначення функцій і семантико-стилістичних властивостей складних речень, складання речень, відновлення деформованих речень, побудова складних речень за опорними словами, об’єднання простих речень у складне, доповнення тощо) і комунікативно творчий (самостійне продукування комунікативних одиниць – від речення до зв’язного висловлювання).