РУСНАК ЛЕСЯ МИХАЙЛІВНА АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА ОХОРОНУ ЗДОРОВ’Я В УКРАЇНІ : Руснак ЛЕСЯ МИХАЙЛОВНА Административно-правовое обеспечение ПРАВА НА ОХРАНУ ЗДОРОВЬЯ В УКРАИНЕ Rusnak LESYA MIKHAYLOVNA Administrativno-pravovoye obespecheniye PRAVA NA OKHRANU ZDOROV\'YA V UKRAINE

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, розкривається ступінь її наукової розробки, зазначено її зв’язок із науковими програмами, планами, темами, висвітлено методологію, визначено мету й завдання, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, подано відомості щодо публікацій, вказано форми апробації здобутих результатів.
Розділ 1. «Теоретико-правові засади адміністративно-правового забезпечення права на охорону здоров’я населення в Україні» містить три підрозділи, у яких проаналізовано основні підходи до проблематики та методології дисертаційної роботи, з’ясовано вихідні положення теоретичних засад адміністративно-правового забезпечення права на охорону здоров’я населення.
У підрозділі 1.1. «Забезпечення права на охорону здоров’я населення як правова категорія» встановлено, що право на охорону здоров’я нерозривно пов’язане з природним правом людини на життя. Сучасна юридична наука містить різні підходи до тлумачення змісту складових елементів права на охорону здоров’я. Аналіз Конституції України, Основ законодавства України про охорону здоров’я, Цивільного та Сімейного кодексів України та інших нормативно-правових актів у досліджуваній сфері свідчить, що до змісту категорії права на здоров’я входять такі основні елементи: власне право на охорону здоров’я; право на усунення небезпеки, яка загрожує здоров’ю; право на проживання в умовах безпечного для здоров'я довкілля за відсутності дії будь-яких впливів техногенного або природного характеру; право на отримання своєчасної кваліфікованої медичної допомоги (в тому числі право на відмову від медичного втручання); право вільного доступу до медичної інформації; право на медичне страхування; право на допомогу у випадках «особливих потреб» (допомога особам з набутими або вродженими фізичними або психічними розладами та аномаліями розвитку, а також жінок у стані вагітності). Окрім цього, серед масиву законодавчих актів у сфері охорони здоров’я слід виділити специфічні правові норми, що регулюють права, які опосередковано можна віднести до змісту права на здоров’я. Ними є право на донорство та право на трансплантацію.
Акцентується увага, що охорона здоров’я як особлива галузь впливає не лише на результати соціального й економічного розвитку країни, але і на стан демографічної ситуації в цілому, визначає разом з іншими чинниками рівень національної безпеки. Поряд з тим, здоров’я розглядається і як важливий соціально-політичний феномен, який свідчить про ступінь розвитку й благополуччя суспільства, що потребує досконалого юридичного регулювання та законодавчого гарантування. У законодавстві України також варто деталізувати зміст елементів права на охорону здоров’я, а також їх складових, таких, як право на зміну (корекцію) статі; право пацієнта на полегшення болю, пов’язаного з захворюванням або медичним втручанням, право на застосування нових та експериментальних методів або засобів надання медичної допомоги.
Підрозділ 1.2. «Право на охорону здоров’я населення - як об’єкт адміністративно-правового забезпечення» присвячений аналізу законодавчих актів, які регламентують адміністративно-правове забезпечення охорони здоров’я.
Зазначено, що право на охорону здоров’я є об’єктом значної кількості законодавчих і нормативних актів не лише вітчизняного, але й міжнародного та європейського рівня, що підтверджує значущість ролі соціальної функції держави у сфері охорони здоров’я і визнання всіма державами світу інтересу громадян у збереженні та зміцненні свого здоров’я.
Зроблено висновок, що право на охорону здоров’я є сукупністю різних правових норм, які регулюють як соціальний (публічний), так і особистий (приватний) аспекти його реалізації.
Автором наголошується, що з метою приведення законодавства України у сфері охорони здоров’я до норм міжнародних правових стандартів потрібно прагнути переходу від публічного до змішаного типу системи охорони здоров’я. Обґрунтовується авторська позиція щодо доцільності та важливості здійснення реформування адміністративного законодавства у сфері охорони здоров’я шляхом створення кодифікованого акту - Медичного кодексу України.
У підрозділі 1.3. «Реалізація права громадян на охорону здоров’я через медичне страхування як адміністративно-правова категорія» зазначається, що успіх реформування охорони здоров’я багато в чому визначається правильністю вибраної моделі фінансування, адекватністю соціально - економічним і політичним умовам. Фінансове забезпечення охорони здоров’я в розвинених країнах здійснюється з різних джерел: державного бюджету, коштів підприємств і внесків приватних осіб. Проаналізовано особливості систем медичного страхування таких зарубіжних країн, як Німеччина, Франція, Великобританія, Нідерланди, Японія.
Співвідношення між державними й приватними формами медичного страхування, а також добровільність чи обов’язковість таких медичних послуг у різних країнах залежить від таких чинників як: соціальні, демографічні, культурно-історичні умови, економічна політика держави, рівень захворюваності населення, інші фактори, які характеризують загальний стан здоров’я і рівень медичного обслуговування в тій чи іншій країні.
Доведено, що розвиток медичного страхового сектору в Україні повинен базуватися на добре продуманій, довгостроковій концепції страхування, яка би враховувала як сучасне фінансово-економічне становище в державі, так і світовий досвід. В основу концепції має бути покладено вирішення питання щодо реалізації конституційного права громадян на охорону здоров’я шляхом запровадження інституту обов’язкового медичного страхування, визначення фінансових коштів як із розробкою механізму їх отримання, так і механізму контролю за їх використанням.
Розділ 2. «Механізм адміністративно-правового забезпечення охорони здоров’я» складається з трьох підрозділів, у яких з’ясовано зміст поняття та елементи механізму адміністративно-правового забезпечення права на охорону здоров’я. Виявлено юридичну природу та розкрито зміст методів адміністративної діяльності публічної адміністрації у цій сфері.
У підрозділі 2.1. «Поняття та елементи механізму адміністративно- правового забезпечення права на охорону здоров 'я» звернено увагу на те, що категорії «адміністративно-правове регулювання», «адміністративно-правове забезпечення», «адміністративно-правова охорона» та «адміністративно- правовий захист» розглядаються в юридичній літературі, як у тісному взаємозв’язку, так і окремі частини. Відповідно усі елементи механізму адміністративно-правового регулювання та адміністративно-правового забезпечення розглядаються як правова охорона та правовий захист.
Доведено, що механізм адміністративно-правового забезпечення права на охорону здоров’я - це засоби функціонування єдиної системи адміністративно-правового регулювання з метою забезпечення прав, свобод і законних інтересів, функціонування громадянського суспільства.
З урахуванням одержаних результатів проведеного дослідження автор дійшов висновку, що елементами механізму адміністративно-правового забезпечення права на охорону здоров’я є система засобів правового та організаційного впливу для забезпечення права населення, що гарантуються та здійснюються суб’єктами публічної адміністрації, до яких належать: 1) система законодавства, яка регулює відносини у сфері охорони здоров’я; 2) об’єкт управління - правовідносини, що виникають у сфері охорони здоров’я; 3) суб’єкти управління - органи державної влади і організації, що взаємодіють між собою у сфері охорони здоров’я; 4) форми та методи діяльності публічної адміністрації щодо захисту прав населення у сфері охорони здоров’я; 5) адміністративно-правова відповідальність за порушення у сфері охорони здоров’я та 6) адміністративні процедури у цій сфері.
У підрозділі 2.2. «Форми діяльності публічної адміністрації у сфері охорони здоров'я» зазначено, що форми суб’єктів діяльності публічної адміністрації визначають характер відносин у даній сфері, адже вони складаються в процесі здійснення діяльності суб’єктів публічної адміністрації.
Визначено, що видання суб’єктами публічної адміністрації підзаконних нормативно-правових актів у сфері охорони здоров’я з метою захисту порушеного права - це провідна форма адміністративної діяльності адміністрації, її правотворчий напрям, спрямований на уточнення й розвиток законів України.
Зауважено, що суб’єкти публічної адміністрації видають чисельні індивідуальні адміністративні акти, які є різновидом правозастосовчого індивідуального правового акта. А, отже, правозастосовчий (індивідуальний) акт - це акт, що містить конкретний державно-владний припис, прийнятий відповідним публічним органом у результаті вирішення індивідуальної юридичної справи, і його потрібно відрізняти від нормативно-правового акта, який є нормою права загального характеру, а на відміну від нього правозастосовчі індивідуальні акти мають індивідуальний характер і породжують конкретні адміністративно-правові відносини.
З урахуванням результатів проведеного дослідження автор дійшов висновку, що вчинення юридично значущих адміністративних дій у сфері охорони здоров’я - це додаткова форма діяльності публічної адміністрації, що створює нове юридичне положення, змінює наявні правовідносини та стає необхідною умовою для настання зазначених правових наслідків. Отже, форми діяльності публічної адміністрації у сфері охорони здоров’я - це зовнішній вираз подібних як за своїм характером, так і за правовою природою груп дій посадових осіб органів публічної адміністрації, що здійснюються відповідно до закону для досягнення адміністративно-правової мети - публічного захисту права на охорону здоров’я.
У підрозділі 2.3. «Методи адміністративної діяльності публічної адміністрації щодо адміністративно-правового забезпечення права на охорону здоров’я» дисертант обґрунтовує, що основними методами адміністративної діяльності публічної адміністрації є заохочення, переконання і примус. Заохочення у сфері адміністративно-правого забезпечення права на охорону здоров’я населення - це метод адміністративного права, який полягає у публічному визнанні заслуг, нагородження, виявлення громадської пошани медичним працівникам у зв’язку з досягнутими успіхами при виконанні своїх обов’язків; адміністративний примус у сфері адміністративно-правового забезпечення права на охорону здоров’я населення - це визначені нормами адміністративного права заходи організаційного та юридичного впливу, що здійснюються публічною адміністрацією незалежно від волі посадових осіб та окремих громадян у випадку порушення ними права на охорону здоров’я; заходи адміністративного попередження й адміністративного припинення є такими, що рідко використовуються у сфері адміністративно-правового забезпечення права на охорону здоров’я у закладах охорони здоров’я, оскільки сутністю такого забезпечення є динамічні активні дії, які наступають після порушеного права, а не до його порушення.
Адміністративна відповідальність у сфері адміністративно-правового забезпечення права на охорону здоров’я в закладах охорони здоров’я - це застосування судом або уповноваженими державою публічними органами щодо фізичних і юридичних осіб, які скоїли протиправне діяння, що порушує права населення на охорону здоров’я, певного виду адміністративного примусу - адміністративної санкції (адміністративно-господарської санкції). Отже, адміністративно-господарські санкції, які застосовуються до закладів охорони здоров’я за порушення ними права населення на охорону здоров’я, - це матеріальні та організаційні заходи впливу карного характеру, які застосовуються до них за порушення права на отримання якісної медичної допомоги та послуг. Основним видом із зазначених санкцій є: відмова у видачі ліцензії; призупинення дії ліцензії; позбавлення ліцензії за порушення стандартів надання медичної допомоги та послуг населенню.
Розділ 3. «Напрями удосконалення адміністративно-правового забезпечення права на охорону здоров’я» складається з трьох підрозділів. У ньому акцентовано увагу на дослідження позитивного зарубіжного досвіду щодо законодавчого забезпечення права на охорону здоров’я, окреслення проблем та стратегічних векторів удосконалення адміністративно-правового забезпечення права на охорону здоров’я, зокрема адаптації українського законодавства до стандартів міжнародного законодавства.
У підрозділі 3.1. «Міжнародний досвід щодо адміністративно-
правового забезпечення права на охорону здоров ’я» розглянуто особливості системи охорони здоров’я у Республіці Білорусь, Грузії, Вірменії, Словаччині, Республіках Молдова та Казахстан, серед яких позитивними аспектами можна визначити такі: активний розвиток приватної медицини; механізми індивідуалізації оплати праці медичних працівників; розвиток первинної медичної допомоги; оптимізація мережі стаціонарів та покращання якості медичної допомоги; запровадження стандартів медичної допомоги відповідно до програм медичного страхування та програм державних гарантій.
Підкреслено, що в умовах нагальної потреби максимального наближення вітчизняного законодавства до європейського особливо цінним для України є вивчення досвіду країн ЄС. На сьогодні в нашій державі такий напрям визначено як стратегічний, про що свідчать численні нормативно- правові акти з питань адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Узагальнюючи викладене, необхідно зазначити, що опанування зарубіжного досвіду сприятиме успішному реформуванню вітчизняного законодавства у сфері охорони здоров’я населення, який би узгоджувався з положеннями міжнародного законодавства, сприяв ефективності його застосування, захисту прав, свобод та інтересів громадян, зміцненню законності та правопорядку в Україні. Не менш стратегічним повинно стати завдання щодо якісно-правової систематизації всього масиву чинних і створення нових норм, у тому числі упорядкування збірника нормативно-правових актів у цій сфері.
У підрозділі 3.2. «Проблеми адміністративно-правового забезпечення права на охорону здоров’я» встановлено, що механізм забезпечення - це сукупність управлінських засобів, за допомогою яких здійснюється ухвалення науково обґрунтованого управлінського рішення і досягається його ефективна реалізація. Суть механізму управління полягає в тому, що він виступає організаційним засобом, своєрідним управлінським інструментом прийняття і реалізації управлінського рішення. До найгостріших проблем адміністративно-правового забезпечення у сфері охорони здоров’я віднесено: відсутність відповідної координації у сфері охорони здоров’я; недостатня ефективність у діяльності структур, які забезпечують захист прав у сфері охорони здоров’я; недостатність сучасних технологій управління і технічного забезпечення у системі відомств, які опікуються питанням охорони здоров’я, особливо щодо належного інформаційного забезпечення у цій сфері; нерозвиненість системи надання послуг у сфері охорони здоров’я, що пов’язано із загальним станом інфраструктури цієї діяльності, особливо у регіонах; нераціональна організація системи надання медичної допомоги; проблема фінансування діяльності системи та закладів охорони здоров’я; недосконалість системи кадрового забезпечення; низька доступність сільського і міського населення України до якісних послуг; неконтрольоване ціноутворення у сфері охорони здоров’я.
У підрозділі 3.3. «Шляхи удосконалення законодавства стосовно адміністративно-правового забезпечення права на охорону здоров ’я населення в Україні» доводиться, що пріоритетним напрямом реформування норм адміністративного законодавства у сфері охорони здоров’я усвідомлюється вироблення адміністративно-правових та інституційно- організаційних гарантій захисту права на охорону здоров’я населення в Україні.
Основними напрямами удосконалення законодавства у зазначеній сфері визначено такі: 1) врахування у законах України «Про державний бюджет» на кожний відповідний рік відповідних видатків, які б дозволили населенню отримувати якісну медичну допомогу та послуги за рахунок державного та місцевого бюджетів; 2) більшість питань адміністративно- правового забезпечення права на охорону здоров’я має бути вирішено шляхом створення Медичного або Санітарно-епідемічного кодексу України, до якого могли б увійти закони про санітарну охорону атмосферного повітря, ґрунту, водойм, виробничого середовища, санітарно-виробничого виховання населення, медичної профілактики, безпечності харчової продукції, гігієни харчування; 3) прийняття Законів України «Про лікарське самоврядування в Україні», «Про фінансування охорони здоров’я населення», «Про забезпечення прав пацієнтів», «Про первинну медико-санітарну допомогу і сімейну медицину», у яких запропонувати реформування та розвиток вітчизняної системи охорони здоров’я, забезпечення їх інтеграції в європейський та світовий медичний і науковий простір.
Акцентовано увагу на тому, що систематизація законодавства України у сфері охорони здоров’я покликана не тільки навести лад у нормативно¬правовому забезпеченні, а й підвищити його якість системи охорони здоров’я відповідно до існуючого політичного та соціально-економічного становища в державі, згідно з європейськими стандартами та вимогами.