ДЕМЕНТОВ ВОЛОДИМИР ОЛЕКСАНДРОВИЧ РОЗВИТОК ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ В УМОВАХ РЕФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено мету й основні завдання, об’єкт і предмет, методи дослідження; розкрито наукову новизну, практичне значення, висвітлено зв’язок роботи з науковими програмами, планами та темами; подано інформацію щодо апробації результатів дослідження і публікацій за темою дисертації, структури й обсягу дисертаційного дослідження.
У першому розділі – “Теоретико-методологічні засади розвитку державної служби в умовах реформування державного управління в Україні” – здійснено дослідження сутності феномену “розвиток державної служби”, теоретичних основ розвитку державної служби як невід’ємної складової адміністративних реформ та науково обґрунтовано концептуальну модель розвитку державної служби в умовах реформування державного управління в Україні.
Аналіз сучасних досліджень, присвячених проблемі розвитку державної служби, засвідчив, що це питання є об’єктом уваги багатьох наукових галузей. Проте саме наука державне управління, своєю міждисциплінарністю й системністю, забезпечує наукове супроводження процесів розвитку державної служби. Зокрема, в науковій літературі з теорії державного управління та законодавчій практиці закріпився діяльнісний підхід до розвитку державної служби; в умовах реформування державного управління заявляє про себе інституціональний підхід, що не одержав поширення в нормативних документах; існує також група вчених, котрі, розглядаючи державну службу як соціальний інститут, доводять, що її розвиток, особливо в революційні та кризові періоди, не зводиться тільки до процесу інституалізації, а вимагає декількох векторів, які під час реформування державного управління потребують узгодження. Отже, пошук теоретико-методологічних засад розвитку державної служби в умовах реформування державного управління в Україні не є завершеним, а значить, повинен бути предметом наукового осмислення.
Доведено, що в контексті реформування системи державного управління в Україні, дослідження проблеми розвитку державної служби покликані сприяти створенню дієвої і ефективної державної служби, здатної забезпечити задоволення потреб суспільства, що динамічно змінюються. Це ставить на “порядок денний” вироблення методологічного підходу до ідентифікації поняття “розвиток державної служби”, виокремлення його характерних ознак та на цій базі вдосконалення поняттєво-категоріального апарату теорії державного управління. Аналіз, систематизація, узагальнення поглядів вчених на існуючі дефініції “розвиток”, “державна служба” і “реформування державного управління” свідчить про те, що дослідники за основу беруть розуміння державної служби, що лише припускає осмислення її розвитку, хоча сьогодні тенденцією в практиці державної служби є динамічність змін. У зв’язку із цим, нове якісне визначення розвитку державної служби надало бачення процесів розвитку. За позиціями цієї парадигми специфічні риси феномену “розвиток державної служби” є результатом синергетичного ефекту проявів основних трьох властивостей: незворотності, спрямованості і закономірності.
Отримані результати вивчення теоретико-методологічних проекцій стосовно розвитку державної служби як невід’ємної складової адміністративних реформ базовані не тільки на концепціях бюрократії та загальній теорії реформ, що спрямована на пізнання сутності та закономірностей реформування як форми суспільних перетворень, а й концепціях розвитку (метафізичній, діалектичній та синергетичній). Проаналізувавши та оцінивши дані теорії зазначено, що принципово нове бачення розвитку державної служби дедалі впевненіше стверджує синергетика. Отже, на синергетичній основі обґрунтовано ідею стосовно того, що розвиток державної служби в умовах реформування державного управління має зовсім інший статус: в його серцевину переноситься випадковість, що робить його нелінійним, неоднозначним, непередбаченим. В Україні існують проблеми недостатнього теоретичного опрацьовування ролі реформи державного управління щодо розвитку державної служби на синергетичній основі, що актуалізує необхідність її комплексного дослідження.
Згідно з дослідженнями, однією з актуальних проблем державного управління, практично для всіх країн, є пошук найефективніших моделей розвитку державної служби. Аналіз міжнародного досвіду показав, що кожне суспільство виробляє власне їх розуміння, залежно від соціальних характеристик, національної філософії, менталітету й ідеології, вірувань і традицій. Звідси й розмаїття організаційних форм державної служби (патримоніальна, азіатська, раціональна модель М. Вебера, партійно-державна; трудова, “сервісна”, політична, ліберально-ринкова, державно-адміністративна; кар’єрна (романо-германська), позиційна (англосакська), “ісламська”; “елітна” (східно-азіатська), “корпоративна” та ін.). Водночас простежується і загальна риса – модернізація веберовської моделі бюрократії. Відповідно до логіки реформування державного управління в Україні, обґрунтовано концептуальну модель розвитку державної служби, що розкриває останню як “публічний соціально-правовий інститут”, згуртовує державу (як об’єднання всіх) і адміністрацію (у вигляді державного управління), вводить всі відносини політичного прошарку в конституційно-правові рамки, повсюдно і гарантовано забезпечує права і свободи громадян, умови ринкових відносин та надання якісних послуг. Проблемні питання, пов’язані з плануванням та здійсненням переходу державної служби України до нової моделі в контексті адміністративної реформи, є найбільш дискусійними серед науковців і практиків.
У другому розділі – “Сучасний стан, проблеми та тенденції розвитку державної служби України в умовах реформування державного управління” проаналізовано якісні та кількісні зміни у функціонуванні державної служби України, проблеми, фактори та сучасні тенденції її розвитку з урахуванням вітчизняного і міжнародного досвіду реформування державного управління.
Охарактеризовано сучасний стан розвитку державної служби за такими ознаками: загальна кількість державних службовців та їх динаміка як результат макроекономічної ситуації країни та пріоритетів державної політики в цій сфері; гендерна складова як один з основних проявів демократичних засад розвитку; кількість державних службовців з повною вищою освітою та кількість державних службовців, які підвищили кваліфікацію; середній розмір заробітної плати та пенсії державного службовця як одна з конкурентних переваг державної служби; кількість справ про корупційні правопорушення, які надійшли до суду, особливо в динаміці, що є відображенням іміджу держави в глобальному просторі. Обґрунтовано, що реформа державного управління повинна забезпечити впровадження системних змін у розвиток державної служби, які пов’язані з людськими, фінансовими, інформаційними та фізичними ресурсами, що у процесі перетворень мають стати певною цінністю, яка може бути повернена в навколишнє середовище у вигляді послуг для населення, а також задоволення потреб службовців та інших результатів процесу змін.
Конкретизовано типові проблеми розвитку державної служби України (незацікавленість державних службовців усіх рангів у реалізації інтересів суспільства і держави, підміну цих інтересів особистими і груповими; кадрову нестабільність; відсутність персональної відповідальності керівників органів виконавчої влади (поширеність системи колегіальних рішень, пошуку тих осіб з числа простих виконавців, на яких можна перекласти свою відповідальність); поєднання високого рівня корумпованості державних службовців з їх соціальною незахищеністю і посадовим безправ’ям; недоліки діючого механізму правового регулювання державної служби та ін.), а також виявлено за допомогою кластерного аналізу особливості розвитку державної служби в регіональному розрізі.
Розглянуто фактори, які зумовлюють вплив на розвиток державної служби України. Їх оцінка є компетентною у контексті синергетичної взаємодії елементів середовища державної служби: з одного боку, вплив екзогенних факторів (зміни соціально-економічних та політичних умов життя в країні через, зокрема, чергові та позачергові вибори різних рівнів; світова фінансова криза тощо) найбільший; з іншого боку, вибір під впливом таких аттракторів тимчасовий і неостаточний, адже система державної служби урівноважується насамперед внутрішніми зв’язками (певними внутрішніми перетвореннями), тоді вона менш залежна від зовнішнього середовища. Відзначено за допомогою факторного моделювання, що в умовах реформування державного управління в Україні повинні отримати пріоритетну увагу саме три фактори: перший – інтенсивність демократичних процесів на державній службі, яка має значний вплив на забезпечення розвитку державної служби в цілому на демократичних засадах; другий – характеризує ефективність державної політики та довіру суспільства до неї і визначається менш позитивною динамікою; третій фактор, який вважається нестійким у контексті динаміки та інтерпретується як потенціал до саморозвитку державних службовців.
Показано, що розвиток державної служби в нашої країні в контексті розпочатих перетворень у сфері державного управління великою мірою залежить від певних сталих і динамічних тенденцій, що безпосередньо пов’язані з загальними соціально-економічними та політичними процесами, які відбуваються у світі. У цьому контексті найважливіший висновок з досвіду інших країн полягає в тому, що адаптація державної служби до нових реалій – це справа не лише держави, вона вимагає широкої участі громадян, а також тісного партнерства між державним і недержавним секторами.
У третьому розділі – “Пріоритети розвитку державної служби України в умовах реформування державного управління” – подано авторські пропозиції щодо забезпечення інтенсивності демократичних процесів на державній службі та ефективної взаємодії державних органів з громадськістю на принципах соціальної відповідальності, запровадження комплексного підходу до управління людськими ресурсами державної служби України на основі мотивації до саморозвитку.
У контексті представлених факторів, які свідчать про найбільші проблеми у розвитку державної служби в умовах реформування державного управління в Україні, є значущим відшукати інститути, які найбільше сприятимуть, у першу чергу, забезпеченню інтенсивності демократичних процесів на державній службі. Результати аналізу наукового дискурсу щодо демократії в нашій країні, вивчення головних особливостей моделей демократії та внутрішніх і міжнародних умов, за яких Україна здійснює свій перехід до демократії, дають підстави у якості перспективних для забезпечення інтенсивності демократичних процесів на державній службі запропонувати інститути плюралістичної моделі демократії. Саме вони спрямовані на створення конкурентних переваг державної служби.
Установлено, що визначальним інститутом для утвердження довіри суспільства до державної служби через налагодження взаємодії державних органів з громадськістю є соціальна відповідальність. Виокремлено залежно від суб’єкта соціальну відповідальність: держави; органів державної влади; державних службовців; бізнесу, громадськості і громадян. Запропоновано розподіл соціальної відповідальності на зовнішню (готовність брати участь у діалозі з громадськістю; відповідальність перед юридичними і фізичними особами за надання послуг, публічно-правовий контроль та ін.) та внутрішню (безпека праці; стабільність заробітної плати; підтримання соціально значимої заробітної плати; додаткове медичне та соціальне страхування персоналу; розвиток людських ресурсів через освітні програми та програми підготовки і підвищення кваліфікації; надання допомоги службовцям у критичних ситуаціях тощо). Показано, що для змістовного наповнення соціальної відповідальності під час організації та ведення системного діалогу державних органів з громадськістю слід розглядати рівень респонсивності учасників. Доведено, що специфіка сучасних українських громадських організацій, класифікованих автором за характером формування на сателіти (або при партійні), іміджеві, “грантоїди”, “диванні”; професійні, дозволяє окреслити принципи та систематизувати форми взаємовідносин між ними та державними органами, відзначити їх переваги.
Поглиблено й охарактеризовано інститут публічно-правового контролю щодо оцінки результатів діяльності державної служби та коригування напрямів її розвитку. Зокрема, його структуровано на внутрішній і зовнішній контроль та визначено засоби, форми їх здійснення. Показано, що внутрішній контроль повинен здійснюватися в рамках системи державної служби, оскільки він обумовлений тим, що основним мотивом вчинення корупційних діянь та значної частини злочинів у сфері службової діяльності є корисливі мотиви, пов’язані з прагненням використовувати своє службове становище або інший статус для незаконного збагачення або іншого неправомірного покращення свого матеріального становища. Зовнішній контроль, на думку автора, повинен здійснюється громадськістю (організованою та неорганізованою), яка контролює виконання саме соціальних завдань, безпосередньо пов’язаних із захистом і реалізацією прав і свобод громадян, задоволенням й узгодженням соціальних потреб та інтересів населення. Наголошено на необхідності законодавчого підґрунтя для реалізації публічно-правового контролю на основі двох європейських принципів взаємодії влади і громадськості – принципу соціального замовлення і принципу делегування повноважень.
Обґрунтовано, що управління людськими ресурсами державної служби має ґрунтуватись на мотивації до саморозвитку. Зроблено висновок, який об’єднує всі теорії мотивації (теорія ієрархії потреб (А. Маслоу); двофакторна теорія (Ф. Герцберг); теорія набутих потреб (Д. Мак-Клелланд); теорія справедливості (С. Адамс); теорія очікування (В. Врум); теорія очікувань та справедливості (Портер-Лоулер); теорія існування, зв’язку та росту (К. Альдерфер); мотиваційна теорія підкріплення): результативний саморозвиток завжди веде до задоволеності самого державного службовця від повної реалізації всіх своїх здібностей і відчуття своєї компетентності. Установлено, що в умовах реформування державного управління в Україні управління людськими ресурсами державної служби на основі мотивації до саморозвитку вимагає комплексного підходу. Його стрижнем може стати гідна оцінка заслуг державного службовця, яка включає: справедливу, прозору та зрозумілу оплату праці; посаду і посадове просування; фахову підготовленість, відповідність службовій діяльності; соціальну захищеність; об’єктивну і справедливу оцінку особистих професійних досягнень; суспільний імідж і престиж, умови для ініціативної, творчої, самостійної діяльності в межах посадових повноважень, функцій і завдань; матеріально-технічні та морально-психологічні умови роботи; почуття належності до професійного колективу, команди; безпосередню взаємодію кадрових служб з керівництвом організації. Зроблено висновок про необхідність інституту самоосвіти, що забезпечує безперервність підвищення освітнього рівня та розширення інформаційного поля державного службовця поза навчальними закладами шляхом самостійної роботи впродовж всього життя. Підкреслено, що здійснення управлінських відносин у сфері самоосвіти потребує розвинути науково-практичні рекомендації щодо правового регулювання організації та контролю за процесом самоосвіти державних службовців.