ДРОЗД АЛЬОНА ВІКТОРІВНА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НЕДОТОРКАННОСТІ ПРАВА ВЛАСНОСТІ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження; вказано на зв’язок роботи з науковими програмами, планами і темами; визначено мету, завдання, методи, об’єкт і предмет дослідження, його методологічну та емпіричну базу; окреслено наукову новизну, практичне значення одержаних результатів; надано відомості про апробацію та публікації, в яких відображено основні положення роботи, структуру та обсяг дисертації.
Розділ 1 «Теоретико-правові засади забезпечення недоторканності права власності в кримінальному процесі» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 1.1 «Історичні аспекти становлення та розвитку недоторканності права власності в кримінальному процесі» розглянуто генезис нормативного закріплення недоторканності права власності в кримінальному процесі.
Встановлено, що зародження правового регулювання недоторканності права власності на теренах сучасної України бере свій початок із часу утворення Київської Русі. Подальший його розвиток пов’язано з перебування українських земель у складі Великого Князівства Литовського, царської Росії, УНР, УСРР. Аргументовано, що найбільш прогресивне його вдосконалення відбулося внаслідок проведення судової реформи 60-х-70-х рр. XIX ст., проголошення незалежності та прийняття у 1996 р. Конституції України.
За темпорально-сутнісним критерієм розвиток вчення про недоторканність права власності в кримінальному процесі можна поділити на чотири основні періоди (етапи), а саме: I. Зародження його окремих елементів у таких джерелах права, як: Руська Правда; Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр.; Соборне Уложення 1649 р.; Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р.
II. Формування його основ: з часу затвердження Миколою I Зводу законів Російської імперії 1832 р. до прийняття першого КПК УРСР 1922 р. III. Удосконалення нормативного забезпечення недоторканності права власності: протягом дії КПК УРСР 1922, 1927 рр. та КПК України 1960 р. IV. Запровадження недоторканності права власності як однієї із загальних засад кримінального провадження: з моменту прийняття у 2012 р. чинного КПК України й дотепер. Сучасний період характеризується кодифікацією та нормативним забезпеченням недоторканності права власності в кримінальному провадженні, що зумовлено імплементацією в національне законодавство і практикою його застосування міжнародно-правових стандартів у галузі захисту прав і свобод особи.
У підрозділі 1.2 «Недоторканність права власності як засада кримінального провадження» окрему увагу приділено визначенню поняття засади кримінального провадження, під якими запропоновано розуміти закріплені в законі правові положення, що визначають спрямованість та рух як усього кримінального провадження, так і встановлюють вимоги до прийняття процесуальних рішень і виконання процесуальних дій, що дозволяє досягти завдання кримінального провадження.
Підкреслено, що нормативне закріплення засади недоторканності права власності в кримінальному процесуальному законодавстві свідчить про те, що наша держава гарантує забезпечення цього права.
Розглянуто поняття та зміст засади недоторканності права власності в кримінальному провадженні. Під недоторканністю права власності в кримінальному провадженні запропоновано розуміти неприпустимість протиправного та незаконного втручання, обмеження чи позбавлення особи права вільно володіти, користуватися та розпоряджатися майном.
Констатовано, що сучасне унормування недоторканності права власності як засади кримінального провадження розширює сферу своєї дії, про що свідчить системний аналіз змісту норм ст. 41 Конституції України та ст. 16 КПК України, що дає можливість виділити два взаємопов’язані та взаємодоповнюючі структурні його елементи: 1) статистичний - право особи володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю; 2) динамічний - позбавлення або обмеження права власності здійснюється на підставі вмотивованого судового рішення, а тимчасове вилучення майна відбувається без судового рішення.
У підрозділі 1.3 «Зарубіжний досвід правового регулювання недоторканності права власності в кримінальному процесі» розглянуто особливості закріплення засади недоторканності права власності та правомірного його обмеження за законодавством окремих європейських країн (ФРН, Франції, Австрії, Швейцарії, Польщі) та країн-членів Співдружності Незалежних Держав (Вірменії, Азербайджану, Киргизії, Грузії, Туркменістану, Білорусії, Узбекистану, Таджикистану, Естонії). У зв’язку з цим здійснено порівняння закріплених у законодавстві вказаних країн структурних елементів нормативного змісту досліджуваної засади та визначено можливість імплементації окремих законодавчих положень до КПК України.
З’ясовано, що в КПК ФРН недоторканність права власності як окрему засаду взагалі не передбачено, а забезпечення цього права сформульовано в загальному вигляді, сутність якого полягає в тому, що кожна особа має право на вільний розвиток цього права, якщо вона не порушує прав інших осіб, конституційний порядок або етичний закон. За КПК Франції серед особливостей правомірного обмеження права власності виділено розмежування порядку проведення обшуку у підозрюваного та в інших осіб. У кримінальному процесі Англії та США, на відміну від України, при проведенні обшуку не вимагається обов’язкова присутність понятих і складання протоколу обшуку.
Аргументовано доцільним урахувати практику зарубіжних країн щодо проведення процесуальних дій без участі понятих, адже в сучасних реаліях це є недостатньо дієвий засіб забезпечення законності їх здійснення.
Визначено, що кримінальне процесуальне законодавство країн- учасниць СНД в частині регламентації недоторканності права власності за змістом і формою викладу схожі й здебільшого відповідають міжнародним договорам у сфері захисту права власності в кримінальному судочинстві.
Розділ 2 «Правомірне обмеження права власності в кримінальному провадженні» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1 «Правові підстави правомірного обмеження права власності в кримінальному провадженні» охарактеризовано особливості обмеження права власності під час проведення окремих слідчих (розшукових) дій та застосування заходів забезпечення кримінального провадження.
Вказано на складність цієї проблематики, яка зумовлена тим, що ані в положеннях чинного КПК України, ані в теорії кримінального процесу немає однозначної відповіді щодо переліку процесуальних дій, під час проведення яких уповноважені особи мають право обмежувати право власності в кримінальному провадженні.
Системний аналіз положень КПК України надав можливість зазначити, що обмеження права власності в кримінальному провадження має місце під час: 1) застосування заходів забезпечення кримінального провадження (тимчасовий доступу до речей і документів; тимчасове вилучення майна; арешт майна); 2) проведення слідчих (розшукових) дій (обшук житла чи іншого володіння особи, огляд житла чи іншого володіння особи, обшук особи); 3) проведення негласних слідчих (розшукових) дій (обстеження публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи, моніторинг банківських рахунків).
У підрозділі 2.2 «Процесуальний порядок тимчасового вилучення майна» досліджено правовий статус тимчасово вилученого майна у досудовому розслідуванні.
Констатовано, що з точки зору юридично-технічних правил і лексичної побудови ч. 1 ст. 167 КПК України має певну нелогічність. Задля усунення цього, запропоновано положення зазначеної частини викласти як обмеження можливості особою володіти, користуватися та розпоряджатися майном, визначеним у ч. 2 ст. 167 КПК України, до вирішення питання про його арешт або повернення.
Проаналізовано випадки, в яких уповноважені особи мають право тимчасово вилучити майно, що дало змогу виокремити найбільш проблемні практичні аспекти накладення арешту на тимчасово вилучене майно. Зокрема, досліджено проблеми накладення арешту на тимчасово вилучене майно після затримання особи, огляду місця події та обшуку, у зв’язку з чим запропоновані відповідні зміни до КПК України.
Акцентовано увагу на неоднозначній практиці слідчих суддів щодо накладення арешту на біологічні сліди та майно, власник якого невідомий, з огляду на що запропоновано доповнити ст. 167 КПК України додатковою частиною, в положеннях якої передбачити, що не вважаються тимчасово вилученими предмети, речі, документи та об’єкти, які мають нематеріальний характер або не є майном у значенні ст. 190 Цивільного кодексу України.
У підрозділі 2.3 «Арешт майна як спосіб обмеження та позбавлення права власності в кримінальному провадженні» на підставі системного аналізу змісту ч. 1 ст. 170 КПК України аргументовано доцільним слово «відчуження» замінити на «володіння».
Висвітлено проблематику накладення арешту на документи, в процесі чого виокремлено дві основні позиції слідчих суддів і науковців із цього питання. Перша витікає з бачення документа як майна, що зумовлює допустимість накладення на нього арешту, а друга - діаметрально протилежна і заперечує можливість арешту документів. Підтримано наукову позицію про допустимість накладення арешту на документи.
Досліджено проблеми накладення арешту на майно, яке було вилучено на підставі ухвали слідчого судді про обшук житла чи іншого володіння особи. Висвітлено законодавчі суперечності щодо строків розгляду клопотання про арешт майна, на яке попередньо за рішенням Директора Національного антикорупційного бюро України (або його заступника), погодженим прокурором, накладений арешт. З метою усунення законодавчих прогалин запропоновано до ч. 1 ст. 172 КПК України внести відповідні зміни в частині визначення строку розгляду слідчим суддею клопотання про арешт майна.
Акцентовано увагу на відсутності процесуального механізму скасування арешту майна в разі закриття слідчим, прокурором кримінального провадження. З огляду на це, запропоновано відповідні зміни й доповнення до частин 1, 4 ст. 174 КПК України.
Розділ 3 «Гарантії забезпечення недоторканності права власності в кримінальному провадженні» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 3.1 «Міжнародно-правові стандарти захисту права власності в кримінальному процесі» виокремлено найбільш важливі міжнародно-правові акти у цій сфері.
Наголошено, що положення ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є найвагомішими з погляду міжнародно-правового регулювання права на власності. Фактично у ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції «Захист власності» визначено: по-перше, непорушність права мирного володіння своїм майном; по-друге, заборону на протиправне позбавлення права власності; по-третє, право держави на створення власного законодавства з метою врегулювання відносин у сфері захисту права власності; по-четверте, правомірний контроль з боку держави за правом власності може здійснюватися лише в інтересах суспільства або в загальних інтересах виключно на законних підставах, а також перебувати в межах розумного співвідношення пропорційності між метою та заходами.
Аналіз позиції ЄСПЛ привів до розуміння, що суспільним інтересом, як належним обґрунтуванням втручання у право власності під час кримінального провадження, може бути: 1) належне
відправлення правосуддя - у разі вилучення речових доказів під час слідчих (розшукових) дій; 2) унеможливлення використання майна з метою збереження доказів вчинення злочину та запобігання будь- якому загостренню злочину - у разі накладення арешту на майно;
3) протидія вчиненню злочинів шляхом позбавлення грошових коштів та активів, отриманих у результаті незаконної діяльності або оплачених за рахунок доходів від злочину - у разі застосування спеціальної конфіскації як способу вирішення долі речових доказів.
У підрозділі 3.2 «Забезпечення слідчим, прокурором права власності в кримінальному провадженні» розкрито повноваження цих суб’єктів стосовно забезпечення права власності та проблемні практичні аспекти щодо їх діяльності в окресленому напрямі.
Наголошено на необхідності законодавчого врегулювання долі речей та документів, вилучених слідчим, прокурором під час здійснення тимчасового доступу до них. З метою унормування означеного питання запропоновано доповнити КПК України новою ст. 166-1 «Порядок припинення дії ухвали слідчого судді, суду про тимчасовий доступ до речей і документів», в якій унормувати дії слідчого, прокурора щодо повернення речей і документів, вилучених у ході тимчасового доступу до них, володільцю, а у випадках, коли вилучені речі і документи необхідні для здійснення кримінального провадження, звернутися до слідчого судді, суду з клопотанням про їх арешт.
Акцентовано увагу на практичні проблеми, з якими зіштовхуються слідчі, прокурори при ініціюванні обшуку: неможливість швидко отримати дані фізичної чи юридичної особи, у володінні якої знаходиться житло або інше приміщення, в якому необхідно провести обшук; необхідність відображення у тексті клопотання про проведення обшуку відомостей досудового розслідування, які недопустимо розголошувати, тощо. Наведено практичні рекомендації вирішення окреслених проблем.
У підрозділі 3.3 «Судовий контроль за дотриманням права власності в кримінальному провадженні» виділено напрями діяльності слідчого судді у цій сфері.
Встановлено, що в практичній діяльності проблемним питанням є отримання дозволу суду на обшук мобільного телефону, оскільки сьогодні процесуальний порядок отримання інформації з мобільного телефону не врегульовано, у зв’язку з чим запропоновано внести відповідні зміни до КПК України.
Досліджуючи порядок здійснення судового контролю за дотриманням права на власність під час вирішення питання про арешт майна, вказано на випадки неможливості надання слідчим, прокурором документації, якою підтверджується факт законного володіння або розпорядження певним майном, на яке планується накласти арешт. З метою унормування такої проблемної ситуації пропонується внести зміни до п. 3 ч. 2 ст. 171 КПК України.
Визначено, що в положеннях КПК України не передбачено строку подання слідчим, прокурором, а також розгляду слідчим суддею клопотання про арешт майна з метою спеціальної конфіскації, конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально- правового характеру щодо юридичної особи, відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення, чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди. Це, у свою чергу, негативно позначається на правозастосовній діяльності, з огляду на що до ч. 5 ст. 171, ч. 6 ст. 173 КПК України запропоновано внести відповідні зміни й доповнення.