Панько, Оксана Ігорівна. Християнство в історії духовної культури українського народу на матеріалах наукової спадщини Огієнка

Краткое содержание

У вступі обгрунтовано актуальність теми дослідження, формулюється мета та завдання, визначені об’єкт і предмет дослідження, обгрунтовується наукова новизна та практичне значення одержаних результатів.
У першому розділі ― „Джерела, історіографія та теоретико-методологічні засади дисертаційної роботи” здійснюється розгляд джерел та літератури з даної проблеми. Джерельну основу дисертаційного дослідження становлять, насамперед, праці І.Огієнка. З надзвичайно багатої творчої спадщини І.Огієнка, котра охоплює більше двох тисяч праць з різноманітних галузей знань та свідчить про глибоку ерудицію митрополита Іларіона, найбільший інтерес для даної роботи становлять релігієзнавчі твори вченого, які можна розділити на декілька груп: праці з історії Української Церкви, історичні канонічно-догматичні монографії, богословські студії, підручники, проповіді. Найбільш вагомим (з точки зору даного дослідження) видаються дослідження з історії Української Церкви. Серед них найвідомішими є „Українська Церква”, „Українська Церква за Богдана Хмельницького”, „Українська Церква за час Руїни”, “Фортеця Православія на Волині. Свята Почаївська Лавра”. У них автор доводить важливу роль Української Православної Церкви в духовному житті українців, формулює основні положеня своєї концепції Українського Православ’я. До цього кола джерел можна віднести і працю „Дохристиянські вірування українського народу”, у котрій митрополит з’ясовує витоки української релігійності. До історичних канонічно-догматичних праць І.Огієнка насамперед слід віднести „Поділ єдиної Христової церкви і перші спроби поєднання її”, „Іконоборство”. Серед богословських праць вченого, використаних у роботі, найважливішими є „Служити народові ― то служити Богові”, „Канонізація Святих в Українській Церкві”, у котрих, поряд з аналізом важливих аспектів християнського вчення, висвітлюється багато моментів українського церковного життя. Важливим колом джерел, використаних у дисертації, є практичні поради священикам та віруючим, зокрема, “Як поводитися в Божому храмі”, “Хвалімо Бога українською мовою!”, численні проповіді, у котрих митрополит Іларіон з’ясовує багато актуальних питань християнського життя новітньої доби. У дисертації широко використано культурологічні праці вченого, зокрема „Українська культура”, „Українська Церква і наша культура”, у котрих він аналізує значення Української Православної Церкви в формуванні української культури.
Різноманітні аспекти історії християнської Церкви в Україні досліджувалися І.Огієнком на сторінках редагованих ним видань ― „Наша культура”, „Слово Істини”, „Віра й Культура”.
Друге важливе джерело дисертаційної роботи складають архівні матеріали. Найбільш повно життя та діяльність І.Огієнка відображають матеріали Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). В контексті досліджуваної теми інтерес становлять документи фонду Міністерства ісповідань (ф.1072), які дають цілісне уявлення про діяльність І.Огієнка на посаді міністра ісповідань. Тут висвітлюються здійснювані ним заходи щодо визнання Константинопольським Патріархом автокефалії Української Православної Церкви, котра була проголошена урядом УНР 1 січня 1919 р. Матеріали фонду дозволяють повніше зрозуміти роботу І.Огієнка в справі українізації церкви, виданні української богослужбової літератури, відображають діяльність міністерства ісповідань стосовно представників інших християнських конфесій, зокрема греко-католиків.
Значний науковий інтерес становлять матеріали фонду Канцелярії Директорії УНР (ф.1429), де знаходяться документи, що розкривають діяльність І.Огієнка щодо здобуття Українською Церквою автокефалії, створення церковних братств. Тут, зокрема, міститься листування міністра ісповідань з С.Петлюрою стосовно різних питань українського церковного життя.
В особовому фонді І.Огієнка (ф.1871) знаходяться документи, що відображають початки його наукової і громадської діяльності, матеріали, що відтворюють працю архиєпископа, а згодом митрополита Іларіона в Холмсько-Підляській єпархії. Серед них можна виділити його відоме “Звернення до духовенства та православних українців, католиків-поляків Холмщини і Підлящини про бажання служити православній вірі, про руйнування поляками православної церкви й нищення провідників її та українського населення на території Холмщини і Підлящини”. Також у цьому фонді знаходиться листуваня архієпископа Іларіона та митрополита А.Шептицького в роки ІІ-ї світової війни, що розкриває їхні погляди стосовно умов зближення та майбутнього поєднання Православної та Греко-Католицької Українських Церков.
Документи фонду Колекції окремих документальних матеріалів українських емігрантських установ, організацій, осіб (ф.4465) містять рукописи релігійних поем І.Огієнка, таких як “Голгофа”, “Прометей” та ін. У цьому ж фонді виявлено невідомі для широкого загалу рукописи проповідей митрополита Іларіона, виголошених ним у грудні 1944 року.
У дисертації використані документи Державного архіву Київської області (ДАКО України). Матеріали фонду Архів-музей переходової доби (ф.Р-4212) містять матеріали, що висвітлюють релігійну діяльність митрополита Іларіона в роки другої світової війни. Зокрема, тут зберігається його звернення до українського громадянства “Церква не будується наклепами”, в котрому він відкидав звинувачення у прийнятті унії, водночас декларуючи основні положення своєї концепції Українського православ’я.
У дисертації використано матеріали Центрального державного історичного архіву м.Львова (ЦДІАЛ України), що висвітлюють наукову, видавничу діяльність І.Огієнка, охоплюючи період його еміграції на території Польщі. Тут знаходиться листування вченого з багатьма відомими діячами української культури, зокрема, О.Маковеєм (ф.386), О.Назаруком (ф.359), Й.Скрутнем (ф.376), К.Студинським (ф.362), А.Шептицьким (ф.358). В останньому, зокрема, містяться листи вченого до греко-католицького митрополита з питань наукового співробітництва, його погляди на роль Церкви в розвитку національної культури. Документи фонду Греко-католицької митрополичої консисторії (ф.201) висвітлюють листування між архиєпископом Іларіоном та митрополитом А.Шептицьким з різноманітних проблем церковного життя, зокрема, його листування стосовно майбутнього поєднання двох Українських Церков, що дублюється у ф.1871 ЦДАВО України. У фонді “Редакція журналу “Стара Україна” (ф.402) містятся рукописи окремих праць вченого, зокрема, “Молитовник князя Володимира”.
У своєму дослідженні дисертант звернувся також до матеріалів відділу рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника. Тут знаходиться листування І.Огієнка з такими відомими діячами української культури, як Б.Антонич(ф.10), О.Барвінський(ф.11), В.Гнатюк(ф.34). Це листування відображає наукову та видавничу діяльність І.Огієнка. Воно висвітлює погляди вченого на важливість об’єднання української інтелігенції у збереженні та розбудові національної культури, значення церкви в творенні рідної культури.
Незважаючи на таку велику наукову спадщину, в умовах тоталітарної системи постать І.Огієнка або замовчувалась, або висвітлювалась необ’єктивно. Набагато прихильніша оцінка життя та діяльності вченого існувала в українській діаспорі, де були видані ювілейні збірники з нагоди 20-ти, 30-ти річчя наукової діяльності вченого, вшанування 60-ти, 75-ти від річчя дня народження. Характерною рисою опублікованих українською діаспорою праць є те, що вони містять багато маловідомої інформації про митрополита Іларіона, разом з тим їм властива певна ідеалізація його постаті та вчинків.
З відновленням української державності вивчення Огієнкової спадщини набуло широкого розмаху, утворивши цілу галузь українознавчої науки ― огієнкознавство. Так, українознавчі проблеми у державотворчій, науковій, редакторській та видавничій діяльності І.Огієнка проаналізував М.Тимошик. В.Ляхоцький охарактеризував діяльність І.Огієнка як видавця, бібліографа, організатора бібліотечної та редакційно-видавничої справи, дослідив внесок вченого в архівну справу та археографію. У дисертаційних дослідженнях А.Марушкевич, О.Гривнак, Г.Опанасюк, Т.Роняк вивчені різноманітні аспекти науково-педагогічних поглядів вченого у зв’язку з сучасною системою шкільної освіти.
Однак для даного дисертаційного дослідження найбільший інтерес становлять праці релігієзнавців, які вивчають наукову творчість І.Огієнка. Його наукова і богословська спадщина стала об’єктом досліджень Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України. У наукових розвідках А.Колодного, М.Кирюшко, Л.Филипович, О.Сагана розглядаються основні віхи життєвого шляху вченого, його концепція Української Православної Церкви, погляди на міжконфесійні взаємини Української Православної та Греко-Католицької Церков.
Важливу роль у розробленні питання щодо діяльності І.Огієнка по відродженню українського православ’я та утвердженню української автокефалії відіграли дослідження Б.Андрусишина, І.Власовського, А.Зінченка, Т.Міненка, Ю.Мулик-Луцика і В.Савчука, Н.Стоколос, І.Тюрменко, В.Ульяновського. Ряд глибоких теоретичних положень, які стосуються історії та сучасного стану української духовної культури, міститься в працях В.Бодак, Б.Гудзяка, В.Єленського, О.Крижанівського, Н.Кочан, Г.Надтоки, О.Недавньої, П.Панченка, В.Пащенка, О.Уткіна, О. Шуби, П.Яроцького.
Науковий інтерес для дисертаційної роботи становлять наукові статті, які поглиблюють огієнківську проблематику. Серед них слід виділити дослідження, у котрих аналізуються культурологічні аспекти спадщини І.Огієнка, зокрема, статті В.Качкана, Є.Сохацької, Д.Степовика та інші.
Разом з тим, необхідно відзначити, що в сучасному огієнкознавстві недостатньо уваги приділено вивченню спадщини І.Огієнка з історії християнської Церкви в Україні. Існуючі дослідження лише фрагментарно висвітлюють цей аспект наукового доробку митрополита Іларіона. Серед них необхідно відзначити здійснене З.Тімеником дисертаційне дослідження історіософії православної автокефальності у творчій спадщині Івана Огієнка (митрополита Іларіона), де проаналізовано погляди вченого на проблеми помісності Української Церкви. І.Тюрменко розглянула підхід І.Огієнка до оцінки державницької програми Б.Хмельницького, трактування ним значення релігійного чинника в подіях Національно-визвольної війни 1648-1654 рр. та періоду Руїни.
Як свідчить наведена історіографія, в сучасній історичній науці немає комплексного дослідження поглядів І.Огієнка на роль і значення християнської релігії в історії духовної культури України. Саме тому дане дослідження має на меті посприяти глибшому відтворенню його особистості не тільки як релігійного діяча, історика церкви, а й як видатного історика культури.
В розділі другому ― «Релігійні витоки української духовності в науковій спадщині І.Огієнка» досліджуються погляди вченого на формування української духовної культури.
В параграфі першому ― «Дохристиянська доба в історії становлення духовних традицій української культури» проаналізовано розуміння І.Огієнком феномену язичництва. Дисертантка зауважує, що дохристиянський період був предметом постійного й грунтовного наукового зацікавлення митрополита Іларіона, без належного вивчення котрого, наголошував він, неможливо правильно зрозуміти еволюцію християнської Церкви, сучасну духовну культуру.
Авторка робить висновок, що Огієнкова концепція дохристиянських вірувань українців склалась на основі вивчення широкого кола найрізноманітніших джерел ― богословської літератури, фольклору, даних етнографії, археології, лінгвістики. В дисертації визначено, що українське язичництво не було ізольованим явищем, а знаходилося у взаємодії з іншими релігійними системами. Дисертантка відзначає, що у своїй праці «Дохристиянські вірування українського народу» вчений з позицій наукової об’єктивності висвітлює характер цього явища, дає його системний аналіз. Зокрема, він висвітлює такі риси архаїчної культури, як космоцентризм, політеїзм, антропоморфізм, підкреслює тенденцію до монотеїзації, що намітилася в українському язичництві. Також дослідник звертає увагу на те, що вже у ті часи з’являються перші спроби осмислення моральних проблем буття. Порівняно високий рівень етичної культури давніх слов’ян, який підтверджують числені писемні свідчення іноземців, на думку І.Огієнка, був зумовлений тогочасним станом старої української віри, котра, як зауважував вчений, «не була вже такою «язичеською», як її звичайно малюють». Авторка доходить висновку, що така позитивна характеристика етичної культури наших предків сприяла утвердженню ідеалів християнства на українських теренах і переходу до нового історичного етапу розвитку духовної культури.
У другому параграфі ― «Процес християнізації Київської Русі як перехід до нового рівня духовно-культурного життя» досліджуються погляди І.Огієнка на запровадження християнства у Київській Русі. Аналіз його праць засвідчує, що цю подію митрополит характеризував як таку, що, з одного боку, була підготовлена розвитком релігійної свідомості русичів, а з іншого ― мала об’єктивні історичні, соціально-політичні та культурні передумови. У параграфі розглядаються важливі аспекти християнізації Київської Русі, які, на думку І.Огієнка, суттєво вплинули на її хід. Зокрема, це запровадження християнства східного обряду, що принесло з собою високорозвинену візантійську культуру. Прийнявши християнство східного, грецького зразка, Україна разом з ним прийняла і візантинізм, ― відповідну культурну парадигму. Значне поширення в Україні ідей візантійської культури, на думку митрополита Іларіона, було зумовлене тим, що наші предки були представниками східної ментальності. Порівнюючи східні та західні духовні впливи в історії України, Іларіон підкреслював, що впливи Заходу були відчутними пізніше в українській духовній культурі, однак засвоювались вони, в основному, елітою, мало поширюючись серед народу, оскільки вони були не відповідні національному духові. Дисертантка зазначає, що іншим важливим фактором, який позитивно вплинув на процес християнізації, було здебільшого толерантне ставлення Церкви до національних традицій народу. Завдяки цьому християнство порівняно легко засвоювалось місцевим населенням.
У ІІІ розділі ― «Історична місія християнства в розвитку духовної культури українського народу» здійснено аналіз поглядів І.Огієнка на роль християнської релігії в духовному житті українського народу.
В І параграфі ― «Історична доля християнства в Україні та його вплив на духовне життя українського народу» з’ясовується розуміння І.Огієнком різноманітних аспектів історії христиняства в Україні. Дисертантка відзначає, що ця проблема була однією з домінуючих у його науковій спадщині, хоча й не всім історичним періодам митрополит приділяв однакову увагу. Порівняно небагато уваги віддаючи у своїх працях християнському життю часів Київської Русі та наслідкам татаро-монгольського нашестя, вчений набагато більшого значення надавав дослідженню церковної історії XVI-XVII століть, грунтовно аналізуючи такі важливі аспектри українського духовного життя, як вплив західноєвропейської Реформації та укладення Берестейської церковної унії.
В дисертації відзначається, що вплив західних реформаційних рухів на українських землях вчений розглядав у двох напрямках: прямому ― поширенні протестантизму серед певних верств населення та опосередкованому ― пов'язаними з Реформацією рухах всередині Православної Церкви.
Дисертантка доходить висновку, що в цілому негативно ставлячись до поширення європейських протестантських течій в Україні, І.Огієнко позитивним явищем духовного життя вважав використання багатьох прогресивних реформаційних ідей у православному середовищі. Особливо високо він оцінював переклад Св. Письма народними мовами, а також вживання народної мови у богослужінні. Позитивним наслідком реформаційних впливів І.Огієнко вважав зростання релігійної свідомості, активізацію громадянської позиції багатьох українців, що виявилося, зокрема, в діяльності братств, Острозького культурно-освітнього центру.
Підкреслено, що предметом особливого дослідницького зацікавлення для І.Огієнка була Берестейська унія, в оцінці котрої він часто висловлював категоричні думки, демонструючи конфесійну заангажованість і суб'єктивність. Зокрема, це видно з його поглядів на роль церковної унії 1596 року у політичній історії України, котра, на його думку, призвела до братовбивчих війн та міжконфесійної ворожнечі, які руйнували націю, чим унеможливила здобуття державної незалежності.
Необ’єктивність, конфесійна упередженість І.Огієнка чітко проявилася в оцінці ним культурно-просвітницької діяльності Української Греко-Католицької Церкви, запереченні ним будь-яких здобутків УГКЦ в творенні української культури. Зокрема вчений різко негативно трактував видавничу діяльність уніатської Церкви, вказуючи, що єдиним результатом греко-католицької богослужбової літератури було нищення української церковної та культурно-освітньої традиції.
Разом з тим в дисертації підкреслюється, що ставлення митрополита Іларіона до зазначеної проблеми було суперечливим і часто демонструвало виважені погляди. Таку суперечливість авторка пояснює складними політичними, суспільними обставинами, у котрих жив і творив мислитель, а також, у першу чергу ― його становищем ― громадського діяча, церковного ієрарха.
У ІІ параграфі ― „Українська Православна Церква ― унікальне явище в історії вітчизняної духовної культури” досліджується головне питання релігієзнавчої спадщини І.Огієнка ― його концепція Українського Православ’я. Наголошено, що Українську Православну Церкву вчений вважав визначним явищем духовного життя українців, історичне значення якого важко переоцінити. Ця Церква, вказував він, протягом століть виконувала головну свою місію ― християнізацію народу. Але не це є головним в контексті історичного становлення духовної культури. Дисертантка наголошує на Огієнковій тезі, що УПЦ відіграла важливу роль у збереженні та розвитку української мови, національних звичаїв, традицій, культури в цілому, етноконсолідуючих та націотворчих процесах. Така особлива роль УПЦ в духовному житті українського народу була зумовлена сукупністю характерних для неї рис, що утворилися в Церкві в часи її автономного існування в складі Константинопольського патріархату. Серед них І.Огієнко найголовнішими вважав соборноправність, апостольськість, незалежність від світської влади, учительність, толерантність, національність. З підпорядкуванням Київської митрополії Московському патріархату внаслідок політики русифікації, нівеляції національних особливостей Українська Церква поступово втратила ці свої характерні ознаки та перестала бути національною Церквою українського народу.
Водначас, аналіз концепції І.Огієнка щодо ролі УПЦ у вітчизняній духовній культурі свідчить, що він дає їй інтерпретацію, яка не завжди узгоджується з вимогами наукової об’єктивності. Певну ідеалізацію УПЦ авторка пояснює бажанням Огієнка (вже не як науковця, а як церковного і релігійного діяча) показати величний образ Церкви, котра протягом століть була охоронцем духовності, проводирем та наставником нації.
У IV розділі ― „І.Огієнко про перспективи розвитку української духовної культури в новітню добу світової історії” розглядаються погляди І.Огієнка на роль християнської Церкви в духовному розвитку українського народу у ХХ ст.
У І параграфі ― „Християнська релігія і Церква в національно-духовному відродженні українства” на прикладі поглядів, висновків і узагальнень І.Огієнка стосовно історичних трансформацій у духовному житті людства ХХ ст., проаналізовано тенденції, що становлять небезпеку духовної деградації суспільства взагалі і людини зокрема. Насамперед, це відродження “язичництва”, що виявилося у поширенні комуністичної ідеології, яку він вважав матеріалістичною поганською релігією, в утвердженні тоталітаризму, популяризації культу грошей, антицінностей як основи споживацького суспільства. Вихід з цієї духовної кризи митрополит вбачав у відродженні християнства ― лише оновлена християнська Церква, був переконаний Іларіон, здатна подолати духовну кризу. Для цього вона повинна здійснити процеси демократизації та українцізації, повернутись до національних традицій церковного життя, що впродовж віків служили основою духовного життя українського народу.
У ІІ параграфі ― „Міжконфесійний та міжцерковний діалог: історична перспектива духовного єднання українського народу” розкриваються погляди І.Огієнка стосовно зближення Українських Православної та Греко-Католицької Церков. На його думку, воно повинно відбуватися, в першу чергу, на основі українізації ― повернення до національних традицій церковного життя, очищення від чужоземних впливів у догматичній та обрядових сферах. У параграфі з’ясовуються погляди І.Огієнка щодо досягнення єдності у середовищі Православ’я, шлях відродження якого він вбачав в балансі мудрого консерватизму і поміркованого новаторства, національної традиції і відповіді на ті питання, які ставить перед кожним народом новітня доба людської історії.
В дисертації наголошено, що поруч з усвідомленням необхідності міжконфесійного діалогу в Україні, І.Огієнко визнавав і його необхідність в більш широкому масштабі за її межами, підтримуючи заклики до зближення християнських Церков. Разом з тим, авторка доводить, що він виступав з критикою тих концепцій, що можуть призвести до уніфікації духовного життя християнських народів, нівелювання їхніх національних особливостей.