ЛУК’ЯНОВ ДМИТРО ВАСИЛЬОВИЧ РЕЛІГІЙНО-ПРАВОВІ СИСТЕМИ СВІТУ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ



Название:
ЛУК’ЯНОВ ДМИТРО ВАСИЛЬОВИЧ РЕЛІГІЙНО-ПРАВОВІ СИСТЕМИ СВІТУ: ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ
Альтернативное Название: ЛУКЬЯНОВ ДМИТРИЙ ВАСИЛЬЕВИЧ Религиозно-правовые системы МИРА: сравнительно-правовое исследование LUK\'YANOV DMITRIY VASIL\'YEVICH Religiozno-pravovyye sistemy MIRA: sravnitel\'no-pravovoye issledovaniye
Тип: Автореферат
Краткое содержание: У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її зв’язок з науковими планами та програмами, мета й задачі, об’єкт і предмет, методологія дослідження, новизна та практичне значення одержаних результатів, відомості про апробацію результатів роботи, публікації, структуру й обсяг дисертації.
У розділі 1 «Правова система суспільства: загальна характеристика» розглядаються представлені в юридичній науці підходи до розуміння правової системи, її складових елементів та їх взаємозв’язку між собою, а також аналізуються можливі критерії класифікації правових систем.
У підрозділі 1.1 «Правова система: основні підходи до розуміння» розкрито методологічне значення поняття правової системи для порівняльного правознавства і для юридичної науки в цілому. Підкреслюється, що незважаючи на всю багатоманітність правових явищ та процесів на національному, субнаціональному і наднаціональному рівнях, поняття правової системи виступає тією категорією, що дає змогу сформувати цілісне уявлення про правову реальність.
Створення юридичною наукою теоретичної категорії «правова система» стало закономірним результатом накопиченого досвіду дослідження різних аспектів формування і реалізації права, виникнення необхідності охопити в єдиній узгодженій характеристиці всі взаємопов’язані правові явища, що дозволяє системно розкрити їх внутрішні й зовнішні відносини. Основою методології такої теорії є застосування системного підходу, за допомогою якого певний об’єкт розглядається як багатоаспектне явище, що складається з різноманітних елементів, зв’язки між якими утворюють відносно стійку структуру та забезпечують його цілісність.
Визначено, які саме ознаки вказують на системність відповідної реальності і які риси дозволяють говорити про її правовий характер. Розглянуто питання, підсистемою якої більш глобальної системи виступає правова система – держави чи суспільства. Обґрунтовано, що функціонування правової системи може виходити за межі такої політико-територіальної організації як держава. Розкрито природу правової системи шляхом звернення до теорії соціальних систем (Т. Парсонс, Н. Луман та ін.), що дозволило охарактеризувати правову систему як підсистему суспільства.
У підрозділі 1.2 «Структура правової системи» здійснено критичний аналіз пропонованих у вітчизняному і зарубіжному правознавстві підходів до розкриття елементного складу правової системи. Виокремлено такі підсистеми її функціонування: інституційну – суб’єкти права (індивідуальні та колективні), що утворюють правову систему; нормативну – правові норми і принципи права, які врегульовують відносини між суб'єктами права, система визнаних в суспільстві джерел права; ідеологічну – праворозуміння людини (їх груп або всього суспільства), їх правосвідомість і правова культура, правова наука та правова традиція певного суспільства (до цієї групи належить також система збереження наукових знань та підготовки юристів); функціональну – правотворчість, правореалізація, правозастосування, правовідносини, судова та інша юридична практика. Через них фактично здійснюється юридичне життя правової системи, формуються, змінюються та реалізуються права та обов’язки суб’єктів права, передбачені принципами та норми права; результативну – відображає результат дії права, ступінь його соціальної затребуваності та відповідності інтересам суспільства, стан правопорядку суспільства.
Структуру правової системи також розглянуто в статичному і динамічному аспектах: у статиці вона виступає як сукупність юридичних норм, принципів і інститутів (нормативний аспект системи), сукупність правових установ (організаційний елемент) і сукупність правових поглядів, ідей, уявлень, властивих цьому суспільству (ідеологічний елемент); у динаміці правова система розглядається з точки зору процесів, які надають їй рухливість, характеризують її цільову спрямованість і ефективність, компонентами якої виступають правотворчість, правореалізація, включаючи виникнення, зміну і припинення правовідносин; правове мислення.
У підрозділі 1.3 «Правова мапа світу: види правових систем» запропоновано розглядати правову мапу сучасного світу як модель співіснування і взаємної конкуренції національних (до складу яких можуть входити субнаціональні), квазінаціональних і наднаціональних (міжнародних і релігійних) правових систем.
Констатовано, що в сучасній юриспруденції найбільш поширеним є підхід, коли всі правові системи визначаються як національні, і через їх сукупність репрезентується вся правова мапа сучасного світу. Однак все більше визнання отримує факт, що в окремих державах одночасно може існувати кілька правових систем, які мають ознаки самостійної правової системи, або ж можуть існувати правові системи, які охоплюють набагато більший правовий простір, не прив’язані до певної державної території.
Наприкінці підрозділу розкрито ознаки національної, субнаціональної, квазінаціональної та наднаціональної (міжнародної, релігійної) правових систем.
Розділ 2 «Правові сім’ї: історія і сучасність» присвячено розкриттю поняття «правова сім’я», з’ясуванню його значення для порівняльно-правових досліджень, а також узагальненню підходів до класифікації й групування правових систем у правові сім’ї, що формувалися у компаративістиці, починаючи з другої половини ХІХ ст. і до сучасного етапу її розвитку.
У підрозділі 2.1 «Поняття «правова сім’я» у порівняльно-правових дослідженнях: методологічне значення» відзначається, що необхідність класифікації правових систем обумовлюється тим, що цей прийом допомагає встановити найбільш важливі, загальні для всіх правових систем якості, сприяє глибшому їх пізнанню, дозволяє зафіксувати закономірні зв'язки між правовими системами. Класифікація полегшує визначення місця і ролі конкретної правової системи на правовій мапі світу, дає змогу робити обґрунтовані прогнози щодо шляхів подальшого розвитку як окремих правових систем, так і їхньої сукупності в цілому, сприяє уніфікації чинного законодавства й удосконаленню національних правових систем.
Крім того, проведено класифікацію правових систем на чисті й мішані, розвинуті й нерозвинуті, материнські й дочірні.
Відзначено, що на відміну від класифікації правових систем, їх типологізація має представляти особливий процес розподілу правових систем, який має ґрунтуватися не на будь-яких критеріях, а на найбільш істотних і значущих, в результаті чого встановлюються основні і найбільш поширені їх типи – правові сім’ї.
Наголошується на тому, що поняття «правова сім’я» не тільки сприяє формуванню загального уявлення про право, але й допомагає у вивченні окремих правових систем. Завдяки об’єднанню правових систем у правові сім’ї компаративісти можуть виявити внутрішню спільність принципів та інститутів правових систем, побачити загальну основу правових систем, яка ховається за їхньою зовнішньою різнорідністю.
У підрозділі 2.2 «Підходи до поділу правових систем: історія розвитку ідеї» здійснено аналітичний огляд основних поглядів провідних компаративістів світу на типологізацію правових систем та простежено їх розвиток у юридичній науці на різних етапах розвитку. Окремі з наведених джерел аналізується у вітчизняній літературі вперше.
Розглянуто підходи до групування правових систем світу, представлені, зокрема, в роботах: 1) Гумерсіндо де Азейрате «Вступ до вивчення порівняльного права» (1874 р.), в якій виокремлено правові системи неолатинських, германських, скандинавських, слов’янських народів, правові системи інших народів християнсько-європейської цивілізації, а також правові системи інших народів різних цивілізацій; 2) Ернеста Глассона «Цивільний шлюб і розлучення» (1880 р.), в якій названо правові системи, які зазнали значного впливу римського права, правові системи, захищені від впливу римського права, і правові системи, в яких поєднано римський і германський вплив; 3) Кловіса Бевілаквуа «Уроки з порівняння законодавства в сфері приватного права» (1893 р.), де було виокремлено правові системи, які не зазнали впливу римського і канонічного права, правові системи, що перебувають під значним впливом римського права, правові системи, в яких поєднано вплив римського, германського і національного права, а також правові системи Латинської Америки; 4) Адгемара Есмейна «Порівняльне правознавство та правова просвіта» (1900 р.), в якій на основі поєднання таких критеріїв, як історія та загальна структура, виділено латинську, германську, англосаксонську, слов’янську та ісламську групи правових систем; 5) Жоржа Созе-Аля «Функції та метод порівняльного правознавства» (1913 р.), в основі якої – расовий (або етнографічний) підхід; 6) Генрі Леві Ульмана «Загальний коментар до приватного права в зарубіжних країнах» (1923 р.), в якій правові системи класифіковано на основі джерел права і правової еволюції на континентальні, правові системи Англії та ісламське право; 7) Джона Генрі Вігмора «Панорама правових систем у світі» (1928 р.), який виокремив єгипетську, месопотамську, єврейську, китайську, індуську, грецьку, римську, японську, мусульманську, кельтську, слов’янську (чеську, польську, югославську, російську), германську, морську, папську, романську, англіканську правові системи; 8) Енріке Мартінеза Раза «Вступ до вивчення порівняльного цивільного правознавства» (1934 р.), де виділено варварське, варварсько-римське, варварсько-римсько-канонічне право, римсько-канонічно-демократичне право тощо. Також проаналізовано підходи, викладені в роботах С. Перейри «Вимір західної правової культури» (1954 р.), Ф. Нортропа «Складність правового й етичного досвіду. Дослідження методів нормативних суб’єктів» (1959 р.), А. Шнітзера «Порівняльне правознавство» (1961 р.), А. Гризолі «Курс приватного порівняльного права» (1962 р.) та ін.
Окрему увагу приділено аналізу класифікацій, розроблених Р. Давидом у роботах 1950, 1962 і 1982 років, а також К. Цвайгертом та Г. Кьотцом у 1969 р.
У підрозділі 2.3 «Поділ правових систем: сучасні концепції» проаналізовано сучасний період розвитку «правосімейного» підходу в порівняльному правознавстві (починаючи з 90-х років ХХ ст.). Цей період представлено роботами таких учених, як В. Кнапп, М. Богдан, У. Маттей, М. ван Хоек і М. Варрінгтон, П. Гленн, Дж. Вандерліден, Р. Леже, К. Осакве, Дж. Хуса, Е. Оруку, А. Подгорцькі, С. Кріслов, М. Сімс та ін.
На цьому етапі розвитку знаходить визнання думка, що центральна ідея порівняльно-правової науки полягає в тому, щоб запропонувати критерії, які зумовлюють характеристики всієї правової системи (на відміну від можливих особливостей конкретної сфери права) й які є відносно «постійними» і «визначальними» (а не просто «випадковими» або «взаємозамінними»). Поширеними для побудови таксономій правових сімей стають такі критерії, як ступінь кодифікації, правовий стиль і правовий менталітет, ефективність права тощо.
Доводиться, що поряд із загальновизнаними сім’ями романо-германського та англо-американського права необхідно вирізнити дві окремі сім’ї (типи) релігійного та традиційного права. Головними причинами їх виокремлення є суттєві відмінності у праворозумінні, водночас досить чітко простежується різниця між цими типами і за інструментальним критерієм – джерелами права. Таким чином, чотири правові сім’ї – романо-германська та англо-американська, релігійна та традиційна – становлять чотири універсальні типи права, які охоплюють всю правову карту сучасного світу. Усі правові системи конкретних держав, державоподібних утворень або інших соціальних суб’єктів формувалися під впливом одного з цих основних типів права або їх комбінації.
Розділ 3 «Релігійні правові системи: загальна характеристика» присвячено розкриттю базових ознак ісламської, іудейської, канонічної і індуської правових систем. Окрему увагу приділено джерелам права у вказаних правових системах.
У підрозділі 3.1 «Загальні ознаки основних релігійних правових систем світу» констатується, що історія ісламської, християнської, індуїстської й іудейської релігійних систем свідчить про нерозривний взаємозв’язок правових норм, теологічних норм й моральних правил. Ці релігії визначають весь соціальний порядок як такий, що встановлено для виконання волі Божої, без диференціації на релігійні та світські норми, такий, що встановлює поведінку в суспільстві загалом. У цьому сенсі релігійне переконання щодо Бога і щодо того, чого він очікує від людських істот, формує уявлення правила поведінки в суспільстві. Такі правила поширюються навіть на ті дії, які особи, що знаходяться поза цією вірою, можуть сприймати як малозначущі, дивні або тривіальні – певний жест, обов’язковий до вчинення або, навпаки, заборонений, або утримання від вживання певної їжі тощо.
Надано характеристику ісламської, іудейської, канонічної та індуської правових систем через розкриття їх окремих ознак. Це у свою чергу дозволило визначити загальні ознаки релігійної правової системи.
Також проведено розмежування між релігійними правовими системами і правовими системами держав, в яких тією чи іншою мірою визнається і діє релігійне право.
Підрозділ 3.2 «Джерела релігійних правових систем» присвячено характеристиці та встановленню специфіки дії джерел права у релігійних правових системах.
Вихідною тезою на цьому етапі дослідження стало те, що іудаїзм, іслам, християнство є традиційними авраамічними релігіями, які отримують одкровення від Бога через пророків і відкривають істину кожному новому поколінню. Традиційність полягає, зокрема, у тому, що, маючи за відправну точку певний етап у минулому, традиційні релігії беруть його за основу як момент, коли істину було викладено, й її має бути донесено до наступних поколінь, вона має слугувати провідником в усі часи. Відповідно, традиційні релігії виходять із того, що джерелом істини є Бог, і іслам, і іудаїзм, і християнство одностайні у тому, що Бог передає істину через пророків – людей, обраних для цієї мети. За всіма цими релігіями Божественне одкровення приймає форму конкретних словесних тверджень; Бог відкриває не тільки себе, але й те, чого він хоче від людських істот. Тексти, в яких викладено такі твердження, не тільки набувають статусу священних релігійних, а й виступають джерелами права у релігійних правових системах. Індуїзм має значні відмінності від авраамічних релігій, які полягають у відсутності в ньому єдиної систематизованої доктрини, релігійної організації, пророків, а також визнанні многобожжя.
Надано характеристику таким джерелам ісламського права, як Коран, Сунна, іджма, кияс, що дозволило розкрити особливості їх регулятивного впливу на суспільні відносини. Серед джерел іудейського права особливу увагу приділено Старому Заповіту, Талмуду, а також Мидрашу; канонічного права – Новому Заповіту, Постановам обласних (помісних) і Вселенських соборів, Постановам синоду, Папським декреталіям (декретам); індуського права – ведам, смритам, дхармасутрам тощо.
У розділі 4 «Релігійні правові системи: виклики сучасності» розглянуто вплив глобалізаційних процесів на взаємодію правових систем, зокрема систем релігійного права, та можливість їх співіснування з національними правовими системами, побудованими на західних правових цінностях – свободи і демократії, прав людини, верховенства права. Оскільки серед усіх релігійних правових систем ісламське право поширюється у світі найактивніше і водночас викликає найбільшу критику щодо його антагоністичності, увагу зосереджено на пошуку спільних або близьких за змістом цінностей саме з ісламською правовою системою.
1. У підрозділі 4.1 «Вплив глобалізації на релігійні правові системи» підкреслюється, що провідною тенденцією світового розвитку в останні десятиріччя стала глобалізація, серед головних аспектів якої є: геополітичні зміни сучасного середовища; глобальні трансформації та безпека розвитку політичних, економічних, соціальних систем; еволюція міжнародних відносин; співвідношення глобальних та національних факторів; проблеми глобальних трансформацій; міжнародна економічна безпека та ін. Глобалізація разом з економічними, соціальними, політичними, екологічними та культурними також має і правові аспекти.
Констатовано, що у науці існують різні точки зору щодо витоків і початку процесів глобалізації: одні автори (Г. Терборн) відносять їх до епохи експансії світових релігій, інші (Р. Робертсон, М. Уотерс) – до епохи великих географічних відкриттів і формування колоніальних імперій, треті (У. Бек, Е. Гідденс, М. Мунтян, Б. Вілсон) – до епохи науково-технічної революції і становлення світового ринку, четверті (Е. Валлерстайн, А. Уткін) – роблять акцент на значно більш пізнішій період – епоху транснаціональних корпорацій і світових комунікаційних мереж тощо). Також розбіжності притаманні оцінкам подальших перспектив глобалізаційних процесів.
Сьогодні перед юридичною наукою стоїть завдання привернути увагу до необхідності перегляду певних усталених і навіть певною мірою аксіоматичних положень, перевести дебати на більш глибокий рівень правового аналізу й сприйняття, з відмовою від спрощених моделей. Це дозволить переглянути саме поняття «право», а також підходи до його вивчення. Це має крім наукового і виховний ефект: майбутні правники, розвиваючи чутливість до того, що може існувати різне розуміння права, різне бачення правової реальності, історично зумовлене соціально-культурними умовами, вчаться сприймати право не тільки як юристи, але й як звичайні люди, ставитися до інших правових традицій не як до прикрого відхилення від звичного, а як до невід’ємного елементу цілісного бачення права.
Дослідження релігійних правових систем у контексті глобалізаційних процесів виявляє, що критика нерозвиненості методології порівняльно-правових досліджень є повністю виправданою, в них відсутні належні методологічні засади для конструктивного міжкультурного правового порівняння.
У підрозділі 4.2 «Релігійні правові системи і західні правові цінності» констатується, що у сучасному західному суспільстві національними правовими системами визначено ту межу, яка достатньо чітко відокремлює право від релігії. Релігійні правові системи навпаки засновані на тісному взаємозв’язку і навіть переплетінні релігії і права. Особливо рельєфно ця відмінність проявляється в активно обговорюваному в експертному і науковому середовищі проблемі співіснування мусульманської та європейської культури.
Розглянуто можливість пошуку в ісламській правовій системі аналогів цінностей, які західні суспільства визнають універсально-цивілізаційними – принципи свободи і демократії, а також поваги до прав людини, фундаментальних свобод і верховенства права. Правові системи західних суспільств визначають перелік і зміст таких цінностей, нормативно закріплюють їх і захищають. Ці цінності являють собою концентроване відображення результату функціонування права та визначення напрямів його подальшого розвитку. Враховуючи глобалізаційні процеси взаємодії правових систем у сучасному світі, актуальним є питання про співвідношення західних правових цінностей та їх аналогів у релігійних системах. Узагальнення правових теорій мусульманських реформаторів, в основі яких лежить теорія цілей шаріату, дозволило дійти висновку: про існування в ісламському праві певних універсальних цілей, цінностей та принципів, які спрямовані на забезпечення добробуту людини. Серед таких основних цілей – захист релігії, життя, розуму, нащадків і майна людей. Однак реформатори визначають усе нові й нові цілі. Деякі з них вважають, що серед них слід також виокремити захист прав людини, демократію, встановлення справедливого суспільства тощо. Проте необхідно наголосити, що мова йде не про запозичення західних цінностей, а про пошук власних всередині своєї релігійної правової системи.
Одним із виявів важливих змін, що відбуваються під впливом західних правової і політичної систем, є ідея конституціоналізму, що визначається через низку таких фундаментальних правил: 1) встановлення повноважень і відповідальності законодавчої, виконавчої та судової гілок влади; 2) виокремлення повноважень різних рівнів управління – загальнодержавного, місцевого і локального; 3) визначення прав громадян по відношенню один до одного, а також до публічної влади на зразок білля про права людини; 4) встановлення процедури внесення поправок до конституції. Усі конституції, що діють сьогодні в мусульманських країнах, впроваджують систему державних органів за прикладом систем, що функціонують у демократичних країнах у відповідності до принципу поділу державної влади. Іслам визнає конституцію як базові правила життя в державі, прикладом яких була «Конституція Медіни» з часів Пророка Мухаммада, хоча насправді практично всі мусульманські країни не приймали конституцій, допоки не отримали незалежності після Другої світової війни.
Політико-правове життя в багатьох державах ісламського світу, як і раніше, характеризується значним дефіцитом демократії і відсутністю політичних свобод. Лише в дуже небагатьох державах, більшість населення яких сповідує іслам, політичну владу можна розглядати як демократичну. Крім того, ісламський світ відображає значну кількість соціальних, територіальних і економічних проблем. Сучасне ісламське право не пропонує ефективного варіанту реалізації принципу верховенства права. Однак, як свідчить історія ісламського права, практика його реалізації ніколи не припиняла свого розвитку. За час свого існування воно збагатилося, змінилося й оновилося в різний спосіб. Є очевидним, що реформатори мають за мету подолати недоліки у правовому регулюванні, які виявляє практика суспільного життя. Утім, реінтерпретація, яка залишається на сьогодні основним засобом модернізації ісламської правової системи, не є настільки інтенсивною і творчою, щоб зробити її повністю сумісною із принципом верховенства права.
У підрозділі 4.3 «Конфлікт правових традицій в Європі» підкреслюється, що головною причиною конфліктів, що сьогодні наявні в Європі, є різна ідеологія та культурна традиція мусульманського світу і переважно християнської Європи. На основі цієї ідеології формується доволі різна шкала цінностей, яку кожне суспільство намагається підтримувати та захищати. Це актуалізує потребу опрацювання правових механізмів врегулювання суспільних відносин, що виникають всередині мусульманської громади й за канонами європейського праворозуміння є предметом правового регулювання. Проте відповідний правовий механізм буде залежати від того, яку глобалізаційно-культурну парадигму, або перспективу, обере Європа: культурний диференціалізм, або парадигму триваючих відмінностей; культурну конвергенцію, або зростаючу схожість (sameness); культурну гібридизацію, або постійне змішування. Ключовим тут стає ставлення до культурно-цивілізаційних розбіжностей: чи приведе глобалізація до їх нівелювання, стирання шляхом поглинання одних іншими, гомогенізації (конвергенції); чи будуть вони, навпаки, укріплені, увічнені (диференціалізм, що лежить в основі припущення про «зіткнення цивілізацій»), або ж буде йти процес їх змішування (гібридизація).
 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины