КОПАНЧУК Володимир Олександрович КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ОХОРОНА ЖИТТЯ ОСІБ У ЗВ’ЯЗКУ З ВИКОНАННЯМ СПЕЦІАЛЬНИХ ПОВНОВАЖЕНЬ (СТ.СТ. 348, 379, 400 КК УКРАЇНИ) : Копанчук Владимир Александрович Уголовно-правовая охрана ЖИЗНЬ ЛИЦ В СВЯЗИ С ВЫПОЛНЕНИЕМ СПЕЦИАЛЬНЫХ ПОЛНОМОЧИЙ (ст.ст. 348, 379, 400 УК УКРАИНЫ) Kopanchuk Vladimir Aleksandrovich Ugolovno-pravovaya okhrana ZHIZN\' LITS V SVYAZI S VYPOLNENIYEM SPETSIAL\'N

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації; визначений зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами; сформульована мета, задачі, вказується емпірична база дослідження; розкривається наукова новизна та практичне значення одержаних результатів; наведені дані щодо апробації результатів дослідження.
Розділ перший «Соціальна обумовленість юридичної конструкції «кримінально-правова охорона життя і діяльності осіб у зв’язку з виконанням спеціальних повноважень з забезпечення правопорядку»» складається з трьох підрозділів, у яких розглядаються визначальні для подальшого дослідження проблеми.
У підрозділі 1.1. «Кримінально-правова охорона життя осіб, які виконують державно-публічні функції: історико-правова характеристика» аналізуються норми права, якими передбачалася відповідальність за посягання на життя осіб, які виконували владні, державницькі та представницькі функції залежно від історико-політичних чинників.
З урахуванням наукових підходів до історичної періодизації сформульовані наступні історичні виміри:
1. Дія звичаєвого права: у період «Руської правди» в Київській Русі (ІХ – ХІІ ст.ст.), права Галицько-Волинської держави - відносної самостійної державності (ХІІ – XІV ст.ст.). Функції судової влади були об'єднані з адміністративними. Право відправляти суд мали особи центрального та місцевого управління. Судовими інстанціями були: князь, боярська дума, воєводи, волостелі, намісники, а у деяких випадках – великі землевласники та церковні управителі. Посягання на життя таких осіб визнавалось умисним вбивством та каралось смертною карою.
2. Перебування земель України під владою інших держав (XIV- початок XХ ст.ст.), на яких діяло законодавство Польщі, Австро-Угорщини, Російської імперії, яким визначались органи державної влади та їх представники, що здійснювали владно-публічні повноваження. Посягання на життя таких осіб визнавалось умисним вбивством та каралось смертною карою.
3. У період Запорізької Січі (XVI-XVIІ ст.ст.) та Української козацької держави (1649 – 1783рр.) нормативно визначалися особи, діяльність яких спрямована на підтримання закону та порядку, встановлювався їх спеціальний правовий статус. Судочинство здійснювали судді, владні чиновники незалежно від гетьманської влади. За законодавством Литви, Польщі, Австро-Угорщини посягання на життя осіб наділених владними повноваженнями, або на них був покладений обов'язок публічної служби, і їх статус був очевидний або відомий виконавцю, передбачалася смертна кара із застосуванням відновно-компенсаційних заходів.
4. На початку ХХ ст. (1917 – 1922 рр.) за законодавством УНР, Директорії правовий статус осіб, які охороняли та забезпечували правопорядок, визначався нормативними актами, зокрема, Російської імперії, до яких були внесені Конституцією УНР та Універсалами зміни, чим започатковувалась демократична судова система. За посягання на життя таких осіб відповідальність наступала як за умисне вбивство із застосуванням найбільш суворих санкцій.
5. За законодавством радянської доби (1917 – 1991 рр.) функції держави були передані виконавчій владі. Відповідно до КК УРСР (1922, 1927 рр.) злочинні посягання на діяльність суддів, прокурорів та інших осіб, які виконували службові повноваження, відносились до злочинів проти порядку управління. Під здійсненням службової діяльності розумілася діяльність будь-якого державного органу (суду, прокуратури, міліції тощо), а також громадських установ. На підставі Указу ПВР СРСР від 15.02.1962 «Про посилення відповідальності за посягання на життя, здоров’я і гідність працівників міліції і народних дружинників», Указом ПВР УРСР 10.09.1962 вперше КК УРСР було доповнено статтею 190-1 «Посягання на життя працівника міліції або народного дружинника у зв’язку з їх діяльністю по охороні громадського порядку». Пізніше до цієї статті Указом ПВР УРСР №647-12 від 18.01.1991, Законом №2175-12 від 06.03.1992 в редакції Закону від 02.10.1996 були внесені зміни та доповнення до ст. 190-1 КК УРСР 1960р. За цим законом під охорону взято життя судді, працівника правоохоронного органу у зв’язку з виконанням ними службових обов’язків, члена громадського формування з охорони громадського порядку, військовослужбовця у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з охороною громадського порядку. У санкції статті передбачене покарання – позбавлення волі на строк від дев'яти до п'ятнадцяти років або смертна кара. Потім покарання у виді смертної кари було замінено довічним позбавленням волі. Механізм кримінально-правової охорони працівників міліції, органів державної безпеки, прокуратури, слідства, суддів та інших осіб, які були наділені владними повноваженнями, а також представників громадськості (членів ДНД, громадських інспекторів тощо) був спрямований, насамперед, на охорону їх діяльності і додатково на охорону їх життя.
6. Відповідно до КК України 2001р. передбачений диференційований підхід щодо кримінально-правової охорони життя осіб, які виконують спеціальні публічні повноваження (ст.ст. 348, 379, 400 КК), державних чи громадських діячів (ст. 112 КК), військовослужбовців (ч. 4 ст. 404 КК), представників іноземної держави або іншої особи, яка має міжнародний захист (ст. 443 КК), що призвело до диференціації кримінальної відповідальності за зазначені діяння та знизило ефективність кримінально-правової охорони життя цих осіб.
У підрозділі 1.2. «Досвід зарубіжних держав щодо регламентації кримінально-правової відповідальності за посягання на життя осіб у зв’язку з виконанням спеціальних повноважень з забезпечення правопорядку» досліджено кримінальне законодавство пострадянських держав, держав Європи, США та деяких інших держав світу на предмет кримінально-правової охорони життя суддів, прокурорів, поліцейських, адвокатів, інших осіб, які виконують спеціальні повноваження з забезпечення правопорядку. За кримінальним законодавством пострадянських держав передбачені спеціальні норми, які взяли під охорону діяльність, життя і здоров’я цих осіб (КК Республіки Білорусь, КК Республіки Узбекистан, Кримінальний закон Латвійської Республіки та ін.). Більшість держав встановила відповідальність саме за вбивство осіб, які виконують спеціальні публічні повноваження. Зроблений висновок, що окремі підходи, використані законодавцями зарубіжних держав при встановленні відповідальності за посягання на життя і діяльність осіб, які виконують спеціальні повноваження, можуть бути враховані при вдосконаленні кримінального законодавства України.
У підрозділі 1.3. «Характеристика правового статусу, функцій та діяльності осіб у зв’язку з виконанням спеціальних повноважень, як узагальнюючої ознаки злочинів, передбачених ст.ст. 348, 379, 400 КК України» досліджено законодавство та нормативно-правові акти України, міжнародні документи щодо визначення правового статусу осіб, у зв’язку з виконанням спеціальних повноважень з забезпечення правопорядку.
Розкрито зміст поняття «спеціальні публічні повноваження» з використанням міжнародно-правових актів, зарубіжного законодавства, законодавства України та наукових джерел.
Аналізуючи функції державних органів та установ, які складають систему органів із забезпечення правопорядку, шляхом розкриття правого статусу, компетенції та повноважень цих органів, вважаємо, що на осіб, які представляють такі органи, покладені обов’язки із здійснення спеціальних повноважень з забезпечення правопорядку.
Здійснення повноважень із забезпечення правопорядку публічними особами правоохоронних або судових органів, обумовлених юридично визначеними функціями з розв’язання соціальних конфліктів та забезпечення правопорядку, має обов'язкові специфічні відмінні узагальнюючі риси від публічних повноважень посадових осіб інших органів державної влади, що дає можливість розмежувати їх повноваження.
Встановлено, що поняття «працівник правоохоронного органу», «суб’єкт правоохоронної діяльності», «представник влади», а також «суддя», «адвокат» (захисник, представник) та їх співвідношення потребує удосконалення, оскільки на цих осіб покладені спеціальні повноваження щодо забезпечення охорони прав, свобод та охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, суспільства, держави. Пропонується імплементувати в національне законодавство норми, передбачені у „Декларації про поліцію” (1979 р.), „Європейському кодексі поліцейської етики” (2001 р.), з одночасним переглядом норм Законів України „Про міліцію”, «Про прокуратуру», інших законів, що регламентують правоохоронну та правозахисну діяльність, з метою законодавчого закріплення їх правового статусу та визначення переліку осіб, які здійснюють спеціальні повноваження з забезпечення правопорядку.
Під функціями охорони правопорядку, законності, охорони прав і свобод громадян, суспільства та держави пропонується розуміти зміст, способи та механізм здійснення державними органами та громадськими інституціями діяльності із забезпечення безпосереднього реагування на вчинені правопорушення з метою забезпечення правопорядку.
Обґрунтована пропозиція про віднесення прокурорів, які підтримують державне обвинувачення у суді, до кола осіб, які виконують функції з забезпечення правопорядку. В той же час, до таких осіб не можна віднести помічників суддів та судових розпорядників, а також осіб, які виконують функції за адміністративною посадою, а тому посягання на їх життя слід кваліфікувати за п. 8 ч. 2 ст. 115 КК України.
Розділ другий «Наукове та нормативне визначення юридичної конструкції «кримінально-правова охорона життя і діяльності осіб у зв’язку з виконанням спеціальних повноважень» (ст.ст. 348, 379, 400 КК України)» складається з двох підрозділів, у яких досліджуються диспозиції ст.ст. 348, 379, 400 КК України, визначаються специфічні кримінально-правові ознаки цих юридичних контрукцій з урахуванням об’єктивного та суб’єктивного характеру та визначаються об'єднуючі характеристики їх юридичних складів.
У підрозділі 2.1. «Аналіз кримінально-правової конструкції «кримінально-правова охорона життя осіб у зв’язку з виконанням спеціальних повноважень» з урахуванням об’єктивних ознак їх юридичних складів» наведені результати аналізу ознак об'єктів та об'єктивної сторони досліджуваних злочинів; за допомогою використання кримінально-правових понять «об’єкт кримінально-правової охорони», «об’єкт кримінально-правового впливу», «об’єкт злочину» та «об’єкт суспільно-небезпечного діяння» визначені ті соціальні цінності, які взяті під охорону ст.ст. 348, 379, 400 та ст. 115 КК України. Відповідно до теорії соціальних цінностей, з урахуванням суспільної небезпеки кримінальних правопорушень, що посягають на життя і діяльність осіб, які виконують спеціальні повноваження з забезпечення правопорядку – є вбивством (замахом або готуванням до вбивства) потерпілого (жертви) за виконувану або виконану діяльність. Таке посягання створює стан заподіяння реальної та об’єктивної шкоди публічним інтересам в частині забезпечення правопорядку, та відноситься до поліоб'єктних злочинів. Домінуючим безпосереднім об’єктом слід визнавати життя потерпілого (жертви) як найвищу соціальну цінність (ст. 3, 27 Конституції України), що є обов’язковим компонентом об’єктів кримінально-правової охорони, об'єктів кримінально-правового посягання та безпосередніх об’єктів злочинів. Під безпосереднім об’єктом досліджуваних злочинів розуміються соціальні цінності – життя і законна діяльність осіб у зв’язку з виконанням спеціальних повноважень з забезпечення правопорядку. Зроблено висновок, що до кола можливих потерпілих слід віднести суспільство та державу (ч. 2 ст. 11 КК України).
Об’єктивна сторона злочинів, передбачених ст.ст. 348, 379, 400 КК України, має свої характерні обов’язкові ознаки, що утворюють типову юридичну конструкцію цих злочинів, яку характеризують: посягання, змістом якого є дії суб’єктів цих злочинів з обранням насильницького способу їх вчинення, який реалізується у припиненні або зміненні законної діяльності зазначених осіб, настанні смерті або заподіянні шкоди їх здоров’ю та таких дій, які об’єктивно і реально створювали передумови настання наслідків. Це дає підстави вважати такі кримінальні правопорушення багатонаслідковими злочинами. Причиновий зв’язок між злочинним посяганням та наслідками повинен бути доведений.
Настання юридичного наслідку досліджуваних злочинів – смерті жертви; заподіяння шкоди здоров'ю потерпілого; визначає кінцевий момент об’єктивної сторони посягання, і у випадку, коли посягання вчинене з метою припинення або перешкоджання здійсненню законної діяльності потерпілого на майбутнє, або у зв’язку із здійсненням законної діяльності у минулому, або у зв'язку з помстою за таку діяльність.
У підрозділі 2.2. «Суб’єктивні ознаки кримінально-правової конструкції «посягання на життя осіб у зв’язку з виконанням спеціальних повноважень та їх близьких родичів» (ст.ст. 348, 379, 400 КК України)» акцентовано увагу на змістовні характеристики психічного ставлення суб’єкта до вчиненого діяння в частині визначення мотивів, цілей та мети у їх психофізичній єдності.
Аналіз змістовних характеристик суб’єкта злочинів, передбачених ст.ст. 348, 379, 400 КК України, дає підстави визначити його як фізичну особу, яка до моменту вчинення злочину досягла віку 14 років і була осудною. Така особа при вчиненні таких злочинів об’єктивно перебуває у контакті з особою, яка виконує спеціальні повноваження (суддею, прокурором, слідчим, працівником міліції, адвокатом та ін.), правовий статус якої для неї є очевидним. Посягання може бути вчинене також іншою особою, яка не перебувала у правовідносинах із потерпілим (жертвою), але активними діями сприяла уникненню правопорушником відповідальності або вчинила такі дії з помсти за законну діяльність потерпілого (жертви) щодо іншої особи. Аналогічно слід розглядати вчинення посягання на життя близького родича способом примусити особу, яка виконує публічні повноваження, припинити їх виконання.
Особливою ознакою суб’єктивної сторони цих злочинів є психічне ставлення винуватої особи до законних дій потерпілого (жертви), обумовлене специфічними публічними повноваженнями, очевидними для суб’єкта злочину. Вина суб’єкта проявляється у свідомій цілеспрямованій протидії потерпілому (жертві), що є способом вчинення посягання та реалізується в сукупності свідомості, волі, мотивів, цілей та мети, як обов’язкових компонентів юридичного складу «посягання на життя осіб у зв’язку з виконанням спеціальних повноважень з забезпечення правопорядку».
Таке розуміння суб’єктивної сторони злочинів, передбачених ст.ст. 348, 379, 400 КК України, дало можливість сформулювати обов'язкові елементи типової юридичної конструкції цих злочинів. Їй притаманна психофізична єдність об’єктивних і суб’єктивних ознак посягання, які характеризуються насильством (фізичним або психічним), та за змістом є негативно руйнівним і свідомо спрямованим на заподіяння смерті потерпілому (жертві) з метою перешкоджання його діяльності, її зміні або припиненні в інтересах будь-якої особи, або з помсти за таку діяльність. Це дало підстави визнати їх об’єднуючими юридичними характеристиками, за якими таке кримінальне правопорушення слід визнати особливо тяжким видом умисного вбивства.
Розділ третій «Спеціальні питання кваліфікації та покарання за посягання на життя осіб у зв’язку з виконанням спеціальних повноважень (ст.ст. 348, 379, 400 КК України)» складається із трьох підрозділів, у яких визначені основні підходи щодо критеріїв кваліфікації цих кримінальних правопорушень; розмежування їх від схожих та суміжних злочинів та особливостей визначення виду і розміру покарання за їх вчинення.
У підрозділі 3.1. «Визначення критеріїв кваліфікації злочинів, які посягають на життя осіб у зв’язку з виконанням спеціальних повноважень (ст.ст. 348, 379, 400 КК України) за сукупністю з іншими злочинами» розглядаються проблемні питання кваліфікації за сукупності, повторності злочинів та судимості у осіб, які притягуються до відповідальності за цими статтями. Аналіз чинного законодавства, судової практики з цих питань, наукових джерел свідчить про наступне.
Сучасна наука кримінального права закріпила положення про те, що кожен юридичний елемент діяння повинен отримати свою кваліфікацію та є об’єднуючою ланкою між фактично вчиненим особою діянням і тим складом злочину, якому це діяння відповідає. Досліджувані злочини можуть утворювати ідеальну, реальну, реально-ідеальну сукупність через наявність однорідних ознак. Результати аналізу наукових джерел, судової практики засвідчують про наявність змістових колізій при застосуванні ст.ст. 112, 115, ч. 4 ст. 404, 443 та 348, 379, 400 КК України та свідчить про подвійне притягнення до юридичної відповідальності за одне і те саме кримінальне правопорушення і суперечить ст. 61 Конституції України.
У підрозділі 3.2. «Питання відмежування злочинів, які посягають на життя осіб у зв’язку з виконанням спеціальних повноважень (ст.ст. 348, 379, 400 КК України) від суміжних посягань» досліджується співвідношення кримінально-правових норм, передбачених ст.ст. 348, 379, 400 КК України, з іншими різновидами посягання на життя. Проаналізовані проблемні питання, які виникають при кваліфікації досліджуваних злочинів в частині відмежування їх складів від суміжних (схожих) посягань. Увага акцентується на особливостях юридичної конструкції цих складів. Головними відмежувальними ознаками цих діянь є правовий статус потерпілих (жертв) від цих злочинів, обумовлений функціями з виконання повноважень з забезпечення правопорядку, а також специфічні мотиви, цілі та мета їх вчинення – перешкоджання, зміна або припинення їх законної діяльності.
Поширену точку зору про те, що злочини, передбачені ст.ст. 112, ч. 4 ст. 404, 443 КК України, є різновидами умисного вбивства, передбаченого п. 8 ч. 2 ст. 115 КК України, слід визнати такою, що не відповідає Конституції, Кримінальному кодексу та чинному законодавству України. Таку ж точку зору ми маємо щодо кваліфікації діянь, передбачених ст.ст. 348, 379, 400 КК України, за п. 8 ч. 2 ст. 115 КК України. Зроблено висновок, що при конструюванні статей 348, 379, 400 КК України була допущена техніко-юридична помилка, що призвела до хибного формулювання їх типової юридичної конструкції, чим була зменшена ефективність кримінально-правової охорони життя і діяльності осіб, які виконують спеціальні публічні повноваження із забезпечення правопорядку, та пом'якшено покарання за їх вчинення.
У підрозділі 3.3. «Деякі питання визначення виду та розміру покарань за посягання на життя осіб у зв’язку з виконанням спеціальних повноважень (ст.ст. 348, 379, 400 КК України)» аналізуються теоретичні підходи щодо поняття покарання та особливості їх призначення за посягання на життя осіб, які виконують спеціальні повноваження за КК України, розглядаються особливості призначення покарання за ці злочини у сучасних умовах.
Аналіз змістових характеристик санкцій ст.ст. 348, 379, 400, 115 КК України, видів покарань за їх вчинення свідчить про невідповідність розміру санкцій ст.ст. 348, 379, 400 КК України за такі особливо тяжкі вбивства (ст. 348 – від 9 до 15 років, ст. 379 та ст. 400 – від 8 до 15 років). В той же час, згідно з санкцією ч. 2 ст. 115 КК України за кваліфіковане вбивство нижча межа покарання становить 10 років, через що безпідставно зменшено покарання за більш тяжкі злочини, передбачені ст.ст. 348, 379, 400 КК України. Такий підхід може призвести до визнання зазначених особливо тяжких злочинів тяжкими злочинами та безпідставно пом’якшити відповідальність, що суперечить міжнародним стандартам кримінально-правової охорони осіб у зв’язку з виконанням спеціальних публічних повноважень з забезпечення правопорядку.
Дослідження дає підстави запропонувати збільшити розмір покарання за досліджувані злочини шляхом підвищення нижчої межі покарання до 12 років, а верхньої – до 20 років позбавлення волі. Для цього закріпити у частині третій ст. 115 КК України положення у наступній редакції: «3. Умисне вбивство особи у зв'язку з виконанням цією особою спеціальних публічних повноважень з забезпечення правопорядку1», та доповнити ст. 115 приміткою в наступній редакції: «Примітка 1. Особами, які виконують спеціальні публічні повноваження, є особи, які постійно, тимчасово або за спеціальними повноваженнями відповідно до вимог Конституції України, чинного законодавства та положень конвенційних норм і міжнародних договорів, згоду на обов'язковість яких надала Верховна Рада України, публічно здійснюють функції представника влади чи правоохоронної інституції». Також доповнити статтю 63 КК України частиною третьою у наступній редакції: «3. Позбавлення волі встановлюється на строк від дванадцяти до двадцяти років за вчинення особливо тяжкого вбивства, передбаченого частиною третьою статті 115 цього Кодексу».