ДМИТРУК Андрій Юрійович РОСІЙСЬКО–УКРАЇНСЬКІ ВІДНОСИНИ У ПОЛІТИЧНІЙ СФЕРІ У 90-Х РР. ХХ.СТ.

Краткое содержание

У Вступі автор обґрунтовує актуальність дисертаційної теми, показує ступінь її наукової розробки, визначає мету, завдання, предмет і об’єкт, а також методологічну основу дослідження, наукову новизну, теоретичне та практичне значення, розкриває зв’язок дисертації з науковими програмами та темами, апробацію результатів дослідження, структуру роботи.
У першому розділі „Стан розробки проблеми та джерельна база дослідження” здійснюється критичний огляд джерел і наукової літератури з проблематики дисертаційного дослідження вітчизняних і зарубіжних учених.
У першому підрозділі „Історіографія проблеми російсько-українських стосунків” дисертант вивчає наукові напрями історіографічного дослідження двосторонніх стосунків, виділяє найбільш важливі обставини, які вплинули на зміст, тематику, акценти наукових матеріалів з російсько-українських відносин. Аналіз рівня вивченості досліджуваної теми в українській та зарубіжній історіографії дозволив дисертанту стверджувати, що використана література поділяється на дві групи.
Перша група – це теоретичні праці загального характеру (С. Василенко, С. Віднянський, Л. Гайдуков, В. Горбулін, Л. Губерський, О. Івченко, В. Кремень, В. Крисаченко, С. Лотоцький, Ю. Макар, Б. Парахонський, С. Пирожков, Н. Ротар, В. Смолій, О. Соскін, М. Сунгуровський, О. Сушко, С. Трохимчук, С. Федуняк), в яких проблеми російсько-українських відносин згадуються лише побіжно, у контексті теми дослідження, проте висновки й оцінки авторів допомагають нам зрозуміти значення та причини багатьох подій і процесів, пов’язаних з розвитком відносин між Росією та Україною в нових геополітичних умовах.
Друга група літератури з досліджуваної проблеми – це праці науковців (М. Білоблоцький, О. Бодрук, О. Бойко, В. Буткевич, В. Литвин, І. Діяк, П. Ігнатьєв, Л. Коврик-Токар, І. Кульбіда, С. Кульчицький, І. Курас, О. Маначинський, І. Мельничук, В. Петровський, В. Піховшек, О. Санжаревський, В. Ткаченко, В. Ткачук, К. Чумак) предметом дослідження яких є власне розвиток російсько-українських відносин сучасного періоду. Історіографічний огляд дисертації охоплює монографії, статті, брошури, тематичні збірники, матеріали преси тощо. Так, було вивчено значний масив наукової літератури, присвяченої проблемі російсько-українських взаємин.
Стосовно зарубіжної історіографії (у т.ч. російської), то вона дисертантом поділена за аналогічним принципом: роботи, присвячені змінам у системі міжнародних відносин, історії нашого регіону та окремих європейських країн, виробленню нової геополітичної стратегії політичною елітою України і Росії й місце в ній російсько-українських двосторонніх відносин, – це перша група, серед якої відзначимо праці В. Абаренка, О. Арбатова, М. Геллера, С. Караганова, І. Кліміна, Є. Кожокіна, Б. Красуліна, С. Кройценберга, А. Міграняна, О. Мотиля, О. Пушкова, В. Третьякова). І друга група – це дослідження зарубіжних авторів (Ш. Гарнет, А. Загорський, Р. Євзеров, Т. Кузьо, А. Мошес, А. Окара), які безпосередньо стосуються вивчення російсько-українських стосунків тогочасного періоду.
Загалом аналіз української, російської та зарубіжної історіографії свідчить про недостатню кількість досліджень з питання політичного співробітництва між Росією та Україною у 90-х рр. ХХ ст., що потребує об’єктивного, комплексного та ґрунтовного узагальнення історичного процесу формування та розвитку нової моделі російсько-українських політичних відносин сучасного періоду в контексті європейського інтеграційного процесу.
У другому підрозділі „Аналіз джерельної бази дослідження” досліджуються офіційні документи двосторонніх російсько-українських взаємин і відносин у межах СНД, нормативні акти Верховної Ради України, Ради Федерацій та Державної Думи РФ, постанови урядів двох держав, матеріали державної статистики та соціологічних досліджень.
Безпосередньою джерельною базою дослідження є сукупність офіційних документів і матеріалів зовнішньополітичних відомств Росії й України. Основний масив матеріалів і документів з досліджуваної проблеми зберігається в Історико-архівному управлінні МЗС України. Тут представлені усі міждержавні документи на рівні офіційних стосунків між державами, президентами й урядами Росії та України в досліджуваний період, що дозволило отримати нам інформацію про стан російсько-українських відносин і перспективи їх розвитку. Відзначимо також офіційне видання Міністерства закордонних прав України за загальною редакцією А.Зленка „Зібрання чинних міжнародних договорів України”. Офіційні документи російсько-українських стосунків досить повно представлені у спеціальних виданнях, які видавалися у Московському державному інституті міжнародних відносин і Міністерстві закордонних справ Росії. В одному із цих видань, підготовленому спільно МЗС Росії та МЗС України, у двох книгах зібрані документи за десятиріччя російсько-українських відносин, загальна кількість яких наближається до 300.
Загалом серед нормативних документів, що склали основу, як для формування російсько-українських взаємин, так і для їх всебічного аналізу, можна виділити такі: „Договір між РРФСР і УРСР”, „Протокол про встановлення дипломатичних відносин між РФ і Україною”, „Угода між Урядом РФ і Урядом України про співробітництво у військовій сфері”, „Угода між Російською Федерацією і Україною про параметри розподілу Чорноморського флоту”, „Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією і Україною”. Зазначені джерела дозволяють дати об’єктивне висвітлення поставлених у дисертаційній роботі питань.
У другому розділі „Розпад СРСР і формування політико-правових засад нової моделі російсько-українських відносин” розглядаються передумови становлення російсько-українських взаємин на початку 90-х років ХХ століття та процес формування договірно-правової бази двостороннього політичного співробітництва між Російською Федерацією та Україною.
У першому підрозділі „Причини розпаду Радянського Союзу й основні проблеми, пов’язані з утворенням нових незалежних держав” аналізується процес розпаду Радянського Союзу й утворення Російської Федерації та України як незалежних держав. Зазначається, що розпад Радянського Союзу та утворення нових держав, зокрема України, стали, як безпосереднім результатом значної кількості довготривалих чинників, так і наслідком хитрого сплетіння різновекторних сучасних міжнародних, регіональних і національних факторів. При розпаді СРСР у політичному й економічному житті Росії та України відбулися докорінні зміни, на базі яких двом державам потрібно було будувати свої відносини. Проте, відсутність відповідної законодавчої бази, бюрократизм чиновництва, недобропорядність партнерів – усе це та багато інших причин ставали перепонами на шляху добросусідства і взаємовигідної співпраці. Аналізуючи причини труднощів у російсько-українських відносинах, можна помітити, що їм притаманний переважно суб’єктивний характер, тобто вони зумовлені інтенціями, поглядами, прагненнями „домінуючих у цих країнах політичних еліт”.
У другому підрозділі „Історичні та геостратегічні передумови становлення російсько-українських взаємин у новому геополітичному просторі” автор, виходячи з нової геополітичної ситуації, яка сформулася у світі на початку 90-х років ХХ ст., аналізує основні передумови становлення російсько-українських стосунків
Специфіка геополітичного становища України полягає в тому, що її територія разом з територіями Молдови, Білорусі та Литви утворює своєрідний санітарний кордон, або буферну зону, яка, з одного боку, ускладнює Росії здійснення європейської політики, зсуваючи її в азіатському напрямку, з іншого – убезпечує країни Центральної та Південно-Східної Європи від безпосереднього контакту з РФ. А самі східноєвропейські держави своїм географічним розташуванням теж утворюють буферну зону, яка відокремлює Україну від економічно та військово могутніх західноєвропейських держав, які входять до блоку НАТО. Отже, наша країна, сама того не бажаючи, фактично опинилася на лінії нового геостратегічного розколу Європи у зв’язку із розширенням НАТО на Схід.
Основні напрямки стратегії РФ зумовлені її амбіціями та намаганнями повернути собі статус наддержави, який вона втратила після розпаду СРСР. У політиці РФ домінує євроазійська парадигма, а зовнішньополітична доктрина РФ щодо „близького зарубіжжя” вважає ці країни сферою своїх життєвих інтересів і не виключає втручання в їхні справи під гаслом „захисту інтересів російськомовного населення”. Стосовно України, то вона, на жаль, не мала чіткої геополітичної стратегії. Проте її розробка була і залишається життєвою необхідністю для неї як суверенної країни й суб’єкта геополітики. Це цілком відповідає її геополітичному потенціалу як важливої європейської країни.
У третьому підрозділі „Формування договірно-правової бази двостороннього політичного співробітництва між Росією та Україною” дисертант аналізує нормативно-правову базу двосторонньої співпраці Росії та України.
Основні підвалини зовнішньої політики нашої держави були закладені Декларацією про державний суверенітет (липень 1990 р.), у якій визначено демократичний характер і миролюбний зовнішньополітичний курс. Декларовані принципи набули більш реального змісту після проголошення незалежності України і розвалу СРСР. Починається якісно новий етап зовнішньополітичної діяльності України. Для обґрунтування власної чіткої мети України на міжнародній арені 2 липня 1993 р. Верховна Рада республіки схвалила „Основні напрями зовнішньої політики України”. Цей документ визначив базові національні інтереси України і завдання її зовнішньої політики. У документі наголошується, що Україна здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав.
Відхід у минуле такої надпотуги, якою був СРСР, спонукав до визначення головних політичних засад новоутворених незалежних держав – Росії та України. Виникла невідкладна проблема укладання російсько-українського договору, який би зафіксував нові реалії. Виходячи з такого розуміння, ще 19 листопада 1990 р., на цілком новій політичній основі суверенності двох держав був підписаний Договір між УРСР і РРФСР, яким передбачалося, що Росія й Україна мають намір розвивати свої міждержавні відносини на основі принципів суверенної рівності, невтручання у внутрішні справи, відмови від застосування сили або економічних методів тиску, врегулювання спірних проблем погоджувальними засобами, а також іншими нормами міжнародного права.
Цей Договір окреслював велике коло питань у двосторонній співпраці обох країн, а особливо позитивним було те, що сторони визнали територіальну цілісність і неподільність обох країн ще в існуючому на той час єдиному СРСР. Однак, після проведення у грудні 1991 р. Всеукраїнського референдуму на підтримку незалежності України та утворення СНД стало зрозуміло, що підписаний у 1990 р. Договір між УРСР і РРФСР утратив свою юридичну силу, хоча і підписувався терміном на 10 років з можливістю пролонгації чи денонсації обома сторонами. Отже, на порядку денному гостро постало питання про необхідність укладення Договору, який би врахував нові реалії. Такий документ укладено під час візиту в Україну Б.Єльцина 31 травня 1997 р., на якому Президенти Росії та України підписали Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і РФ.
Набрання чинності Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між РФ і Україною 31 травня 1997 р. означало, принаймні формально, по-перше, завершення етапу невизначеності та взаємних претензій, який ґрунтувався на емоційних мотивах та історичних образах, що нерідко призводило до загострення. По-друге, Договір відкривав простір для рівноправного співробітництва двох країн на основі норм міжнародного права і міжнародних стандартів, дав можливість на принципово новій основі підходити до вирішення міждержавних проблем, що виникають у переговорному процесі. По-третє, Договір розширював можливості України в реалізації раніше досягнутих домовленостей, договорів і угод у здійсненні спільних дій для зміцнення загальноєвропейського співробітництва, стабільності й безпеки у розв’язанні глобальних регіональних і субрегіональних проблем.
Третій розділ дисертації „Російсько-українські стосунки в контексті нової конфігурації сил у світі” присвячений аналізу основних напрямів міждержавних політичних взаємин між Росією та Україною у 90-х рр. ХХ ст.
У першому підрозділі „Взаємини Російської Федерації та України у рамках Співдружності незалежних держав” дисертант приходить до висновку, що що упродовж усього першого етапу функціонування Співдружності чітко простежувалися дві концепції ставлення до СНД: політична (російська) й економічна (українська). Окрім того, зосередившись на західному напрямі, зовнішньополітичний апарат України не відразу зрозумів необхідність вивести у низку пріоритетів відносини з країнами ближнього зарубіжжя. Закріплення та зміцнення позиції України у Співдружності вимагало вироблення концепції, яка б ґрунтувалася на чіткому уявленні про національні інтереси країни.
Аналіз зовнішньополітичних пріоритетів Росії щодо країн СНД дає підстави констатувати, що РФ у різних формах здійснювала політику, спрямовану на реінтеграцію республік колишнього СРСР. Щоб об’єктивно оцінити російське бачення взаємин з державами СНД загалом і з Україною, зокрема, звернемося до документа, який у вересні 1994 р. підготувала Служба зовнішньої розвідки Росії, де зазначалося: 1) шлях до нової інтеграції країн СНД “реальний та неминучий”; 2) Захід попереджається про те, щоб він у це не втручався. Проте цей матеріал мав консультативний характер і не містив рекомендацій виконавчим структурам. У зв’язку з цим глибше зупинимося на Стратегічному курсі РФ з державами-учасницями СНД, який Президент Росії Б.Єльцин затвердив своїм указом 14 вересня 1995 р. і де містилися директиви державним установам, таким як міністерство закордонних справ, міністерство оборони та ін. Указ проголошував країни СНД метою російських геополітичних амбіцій, оскільки саме в них зосереджені російські життєві інтереси в галузі економіки, оборони та безпеки, захисту прав росіян, гарантування яких становить основу національної безпеки країни. Однак російська політика щодо СНД не може бути оцінена однозначно. Вона залишалася суперечливою і відображала наявні у російській еліті розбіжності з цього питання.
Безумовно, що публікація цього документа не залишилася непоміченою. Так, тодішній Міністр закордонних справ України Г.Удовенко вважав, що курс відкрито ставить завдання забезпечення домінування Росії в регіоні. Тодішній Президент України погодився з таким аналізом, заявивши у жовтні 1995 р.: «Цей курс нас не влаштовує». Після цього в Президента України Л.Кучми поменшало впевненості щодо доцільності й ефективності СНД. і 19 січня 1996 р., після чергової зустрічі керівників країн-членів СНД, він заявив, що бачить у Співдружності колективний консультативний орган, але віддає перевагу двостороннім відносинам.
У другому підрозділі „Особливості й основні напрями російсько-українського міждержавного співробітництва” характеризується процес двосторонніх взаємин між основними державними інститутами Російської Федерації та України.
Важливим документом у становленні двосторонньої співпраці між Росією та Україною на початковому етапі було підписання 14 лютого 1992 р. „Протоколу про встановлення дипломатичних відносин між РФ та Україною ”. Значною мірою налагодженню відносин сприяла тристороння зустріч на рівні Президентів, Голів парламентів та Прем’єр-міністрів двох держав у Дагомисі у 1992 р. У результаті дводенних переговорів була підписана „Угода між РФ і Україною про подальший розвиток міждержавних відносин”, яка охоплювала широкий спектр взаємин між Росією та Україною: політичні, міжнаціональні та військові, економічні та територіальні тощо.
Відстежуючи розвиток політичних відносин упродовж 10 років, дисертант констатує, що Президенти, керівники Урядів, Голови Рад обох держав приділяли значну увагу питанням розробки і підписання низки основоположних актів, які мали за мету створити міжнародно-правовий фундамент цих відносин. За десятирічну історію відбулося більше двох десятків двосторонніх зустрічей Президентів, у тому числі в рамках багатосторонніх самітів. Досвід такого тісного спілкування Президентів двох країн підтверджує, що між Росією та Україною не повинно бути проблем, які не можна було б розв’язати шляхом відкритого діалогу. За десять років традицією стали регулярні контакти глав урядів наших країн, керівників міністерств і відомств, зокрема створені і діють депутатські групи з питань зв’язків між парламентами двох держав. Тісна співпраця позитивно впливала на зміст партнерських відносин між двома державами. У результаті такої співпраці підписано десятки російсько-українських міждержавних, міжурядових і міжвідомчих договорів та угод. Крім того, варто згадати різноманітні угоди міжвідомчого, регіонального рівня тощо. Тобто, політичний діалог на найвищому рівні був важливим фактором розвитку двосторонніх взаємин.
У третьому підрозділі „Військово-політичний чинник відносин Російської Федерації та України у 90-х рр. ХХ ст.” дисертант наголошує, що історія співпраці Росії та України у військово-політичному напрямі засвідчила, що у цій сфері існувало велике поле для співробітництва, яке не було у повній мірі, використано на користь наших держав.
У цьому контексті автор особливо виокремлює 1994 р., коли було підписано ряд базових документів про військово-політичну співпрацю. Це, зокрема, Договір у сфері повітряного транспорту від 12 січня 1994 р., Договір про поступове урегулювання проблем Чорноморського флоту від 15 квітня 1994 р., Угода про співробітництво Міністерств оборони Росії й України від 15 квітня 1994 р., а також Угода про співробітництво в прикордонних питаннях від 3 вересня 1994 р. Ці нормативні документи значно вплинули на подальшу співпрацю між країнами, зробивши ще один крок для конструктивної співпраці на правовій основі. Заключним актом співпраці 1995 р. між урядами обох держав став Договір про співробітництво у військовій галузі, а результатом – домовленість про те, що: 1) співробітництво здійснюється на принципах рівноправ’я, партнерства взаємовигідної співпраці; 2) співробітництво здійснюється у спільній координації на базі окремих договорів з конкретних напрямів; 3) порядок взаємного використання повітряного і водного простору і все, що стосується цих напрямів регулюється окремими договорами; 4) взаємовідносини у сфері військової розвідки встановлюються на основі окремих міждержавних договорів; 5) співробітництво протиповітряної оборони здійснюється на базі окремих договорів.
Отже, підписання цього договору підсумувало напрацювання за 5 років, затвердивши основні напрями двостороннього співробітництва. Показово, що співпраця за кожним напрямом мала відбуватися на базі окремих міждержавних договорів, що уточнювало і деталізувало механізми співпраці. А загалом за період 1991-1995 рр. двом державам вдалося досягнути ряду домовленостей і, головне, підписати Угоду стосовно розподілу Чорноморського Флоту та його інфраструктури, що значно зняло напруження в даному напрямі і дало поштовх до поглиблення співробітництва між двома державами у другій половині 90-х рр. ХХ ст.
У висновках узагальнюються основні положення та результати дисертаційного дослідження.
1. Загалом оцінка історіографічного потенціалу проблеми російсько-українських взаємин однозначна: це величезний пласт, який охоплює різноманітні сфери суспільних відносин. З позицій історизму ця проблема не має значного історичного масиву – російсько-українські стосунки тільки складалися, досвід у цьому відношенні невеликий. Тому число публікацій почало зростати лише з 1995 р. і збільшуватися у наступні роки у зв’язку із розвитком міждержавних взаємин. По-друге, діапазон досліджень у даній тематиці надзвичайно великий: розглядалися політичні, економічні, дипломатичні, культурні, духовні та інші аспекти. Звідси – багатоплановість і різнохарактерність публікацій. По-третє, серед авторів, дослідників проблеми, склалось принаймні три основні авторські групи, сформовані за принципом особистого (суспільного) ставлення до Росії або України, до їх дій, політичних персон, до історії взаємин минулих років і століть. Аналіз української, російської та зарубіжної історіографії свідчить про недостатню кількість досліджень з питання політичного співробітництва між Росією та Україною у 90-х рр. ХХ ст., що потребує подальшого об’єктивного, комплексного та ґрунтовного узагальнення історичного процесу формування та розвитку нової моделі російсько-українських політичних відносин сучасного періоду в контексті європейського інтеграційного процесу. Історична наука ще потребує об’єктивного неупередженого аналізу проблеми становлення та розвитку російсько-українських політичних відносин упродовж 90-х рр. минулого століття. В українській історіографії така проблема вивчена недостатньо. Недоліком таких досліджень є переважно інформаційний характер, вузькість джерельної бази, недостатнє використання архівних документів. Загальними рисами вітчизняної історіографії було підкреслення важливості розвитку російсько-українських відносин у справі реалізації східного вектора зовнішньої політики України, розуміння важливості взаємовигідного співробітництва Росії та України, створення ефективної та дієвої нормативно-правової бази, відкинення будь-яких проімперських настроїв.
2. Російсько-український суверенний діалог розпочався ще в період існування СРСР підписанням першого двостороннього „Договору про співробітництво між УРСР та РРФСР”, який став, на початковому етапі, до 31 травня 1997 р., тим основним правовим документом відносин між Києвом і Москвою, на який сторони опиралися, проводячи двосторонні відносини та підписуючи двосторонні договори. Він поклав початок формування нового політичного середовища, яке визначало характер, темп і зміст російсько-українських відносин. Така співпраця в єдиному СРСР була вкрай важливою для подальшого формування російсько-українських взаємин на міждержавному рівні. Даний крок у двосторонніх стосунках започаткував їх демократичний розвиток, долаючи наслідки минулої неврівноваженості в міжнародних питаннях і домінації РФ як виразника волі всіх країн-членів Союзу в міжнародній політиці, що значно нав’язувалася відповідною ідеологією, заявивши про прагнення будувати принципово нові відносини демократичних правових держав з подальшим взаємовигідним розвитком. Аналіз документальних матеріалів, використаних дисертантом, доводить, що одночасно з активізацією процесу становлення України як суб’єкта міжнародних відносин розпочинається активне формування російсько-українських стосунків у політично-правовому полі. З початком офіційного визнання Росією незалежності України діяльність російських і українських політичних еліт спрямована на створення політично-правових засад двостороннього співробітництва та пошуку оптимальної форми взаємодії. Упродовж досліджуваного періоду створено повноцінну правову базу російсько-українського співробітництва в усіх сферах, яка у процесі розвитку підкріплювалася новими угодами. Договір про дружбу, співробітництво і партнерство двох держав став важливим кроком у нормалізації двосторонніх відносин, адже фактично він був визнанням незалежності України, неподільності її кордонів, територіальної цілісності. Великий договір закріпив статус Росії та України як дружніх, рівноправних і суверенних держав, які будують свої відносини на взаємній повазі і довір’ї, стратегічному партнерстві та співробітництві. Однак не можна стверджувати, що даний договір розв’язав усі проблеми у стосунках між Росією та Україною, що і підтвердив розвиток двосторонніх взаємин на початку ХХІ, зокрема після приходу до влади в Україні Президента В. Ющенка.
3. Дисертант стверджує, що ставлення України до СНД у своєму розвитку впродовж 90-х рр. ХХ ст. еволюціонувало. Якщо на початковому етапі незалежності українська сторона вбачала в співдружності лише форму “цивілізованого розлучення”, то з плином часу цей підхід зазнав суттєвих змін. На початку ХХІ ст. СНД розглядалося Україною як міжнародний переговорний механізм, здатний зближувати позиції, збалансовувати інтереси, шукати компроміси, узгоджувати принципи господарської діяльності.
Водночас інтеграційний процес у межах СНД має суперечливий характер. З одного боку, певна консолідація країн СНД дає змогу задовольнити взаємовигідні інтереси на основі багатостороннього співробітництва; забезпечує політичну стабільність у міждержавних відносинах; надає переваги у вирішенні таких глобальних проблем як екологія й енергетика. З іншого – все виразніше в інтеграційному потоці простежується домінуюча роль Росії, її бажання перетворити СНД на наддержавну структуру з міцними координуючими та виконавчими функціями; посилюється вплив на процеси консолідації військово-політичних та ідеологічних чинників; реальною лишається загроза того, що економічна інтеграція в СНД не зможе забезпечити технологічного прориву і в перспективі призведе до консервації господарської, технічної та технологічної відсталості країн співдружності. З огляду на це Україна за основу своєї діяльності в межах СНД взяла концепцію інтеграції на «різних швидкостях», яка дає змогу зберігати незалежну позицію та реалізовувати національні інтереси. Лейтмотивом позиції Росії щодо політики на пострадянському просторі стало підписання 14 вересня 1995 р. Стратегічного курсу РФ з державами-учасницями СНД, в якому країни СНД проголошувалися сферою російських інтересів, а захист прав росіян і російськомовного населення ставився за основу національної безпеки країни.
4. Виявлено, що з самого початку новітніх відносин між Росією та Україною вищі державні органи, зокрема президенти, парламенти, міністерства РФ та України, тісно співпрацювали у вирішенні важливих питань розвитку двосторонніх стосунків. Успішний діалог на міждержавному рівні вищих державних органів, який регулярно відбувався між Росією та Україною, сприяв швидкій ратифікації міждержавних угод, гармонізації правових норм, зміцнював взаєморозуміння політичних еліт. Так, за підрахунками дисертанта, на кінець 1999 р. між Російською Федерацією та Україною діяли понад 150 угод міждержавного і міжурядового рівня. До цього варто додати угоди міжвідомчого, регіонального рівня, а також документи, що укладені між окремими підприємствами, організаціями, об’єднаннями, фірмами, навчальними закладами. Отже, головним фактором розбудови двосторонніх відносин був постійний, можливо, не завжди конструктивний, політичний діалог на найвищому рівні.
5. З’ясовано, що, як і будь-яка система, яка розвивається, російсько-українські відносини мали певні етапи і цикли розвитку. Для них характерні періоди активізації (1990-1991 рр., 1998-2000 рр.), гальмування (1991-1992 рр.), час певного охолодження (1993-1994 рр.) і пошуків компромісів (1995-1997 рр.). Це пов’язано як із внутрішнім розвитком українського і російського суспільств, так із зовнішніми факторами: світовою кон’юнктурою, позицією провідних західних держав стосовно тих чи інших подій у світі, їх впливом на зовнішню політику Російської Федерації та України, певною кореляцією геостратегічного курсу держави. Тому російсько-українські відносини необхідно розглядати комплексно, не відокремлюючи певні події, а простежуючи їх причинно-наслідковий характер у двосторонній співпраці двох країн.
Водночас у сучасних історичних умовах докорінних соціально-політичних змін, по-справжньому „тектонічних” культурно-цивілізаційних зсувів, що відбулися у світі наприкінці ХХ ст., ми спостерігаємо неоднозначний, але дуже важливий процес: становлення і формування нового типу російсько-українських відносин. Вони проходять тепер початковий етап, відзначаються певною неузгодженістю, впливом застарілих ідеологічних нашарувань, а іноді й прямим політичним протистоянням. Отже, російсько-українські відносини як предмет науки перебувають ще в незавершеному стані, на етапі свого становлення, розвитку і динамічних змін. У цьому полягають додаткові труднощі для сучасних дослідників у вивченні проблеми російсько-українських взаємин. Отже, предметне вивчення російсько-українських відносин упродовж 90-х рр. ХХ ст. дозволяє стверджувати, що стосунки між Росією та Україною пройшли тривалий, не позбавлений суперечностей, але динамічний шлях розвитку.
6. Наголошено, що, попри певні успіхи, військово-політичні взаємини між Російською Федерацією та Україною залишалися недостатньо розвиненими, незважаючи навіть на те, що обидві сторони на офіційному рівні декларували зацікавленість у розбудові стосунків стратегічного характеру. Останнє підтверджується тим фактом, що, за результатами дослідження, відносини між Російською Федерацією та Україною у військово-політичній сфері загалом не відповідали критеріям проголошеного стратегічного партнерства. Водночас десятилітня співпраця показала що військово-політичне співробітництво між Росією та Україною було і залишається одним із перспективних напрямків двосторонньої співпраці. Активізувавши певні напрямки військового співробітництва, удосконаливши механізми поліпшення двосторон¬ньої роботи, обидві держави можуть вийти на якісно новий рівень співпраці в цій галузі, що дозволило б зробити Російську Федерацію та Україну більш конкурентоздатними на світовій арені.