Ласько, Ірина Михайлівна. Система джерел права соціального забезпечення України : Ласко, Ирина Михайловна. Система источников права социального обеспечения Украины Lasko, Iryna Mykhailivna. System of sources of social security law of Ukraine

Краткое содержание

У Вступі аргументується актуальність обраної теми дисертації, наводиться характеристика стану її наукової розробки. Визначаються мета, основні задачі, об’єкт, предмет та методологічні засади наукового дослідження. Сформульовано наукову новизну, теоретичні та практичні результати.
Розділ 1 «Загальна характеристика джерел права соціального забезпечення України» складається з двох підрозділів, у яких визначено поняття, ознаки джерел права соціального забезпечення та їх систему.
У підрозділі 1.1 «Поняття та ознаки джерел права соціального забезпечення» джерела права соціального забезпечення розглядаються у формально-юридичному розумінні як організація змісту права соціального забезпечення, власне, в нормативно-законодавчому аспекті. Такий підхід не суперечить сучасним концепціям праворозуміння, оскільки акцентує увагу на природних правах людини, які об’єктивуються у позитивне право і виражаються у відповідних джерелах права соціального забезпечення.
Проведено співвідношення понять джерело права соціального забезпечення і форма права соціального забезпечення. Відзначається, що поняття форма права соціального забезпечення, як спосіб організації права та його зовнішній вираз, характеризує процедуру утворення та існування права соціального забезпечення, юридичну силу норм зазначеної галузі, визначає їхню сферу правового регулювання. Натомість поняття джерело права соціального забезпечення робить акцент на сутнісних, змістовних і формальних характеристиках права соціального забезпечення України.
У підрозділі 1.2 «Система джерел права соціального забезпечення України» визначено, що основними елементами системи джерел права соціального забезпечення є нормативно-правові акти, нормативні договори та акти судової влади, що регулюють відносини в сфері соціального забезпечення.
Відзначається, що системі джерел права соціального забезпечення притаманні ознаки, які характеризують її як цілісну, складну та структуровану сукупність елементів.
З’ясовано, що досліджувана система джерел права обмежена сферою правового регулювання даної галузі права і становить сукупність актів нормативно-правового характеру, що регулюють соціально-забезпечувальні відносини, соціально-страхові та процедурні відносини в сфері соціального забезпечення. Аргументовано, що структурна організація елементів системи джерел права соціального забезпечення відбувається завдяки їхньому ієрархічному зв’язку.
Розділ 2 «Нормативно-правові акти як джерела права соціального забезпечення» складається з двох підрозділів, у яких досліджуються особливості нормативно-правових актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також актів органів соціального страхування в системі джерел права соціального забезпечення.
У підрозділі 2.1 «Нормативно-правові акти органів державної влади України та органів місцевого самоврядування» аналізуються нормативно-правові акти органів державної влади, що є основними та найпоширенішими джерелами права соціального забезпечення.
Звертається увага на те, що Конституція України є основою системи джерел права соціального забезпечення та ядром для наступної правотворчої та правозастосовної діяльності. Обґрунтовано практичне спрямування таких ознак Конституції України, як її найвища юридична сила та пряма дія її норм.
Відзначається необхідність чіткого розмежування сфери правового регулювання соціального забезпечення законами та підзаконними нормативно-правовими актами. Доводиться, що виключно законами необхідно регулювати підстави виникнення права на соціальне забезпечення, форми і види соціального забезпечення, умови надання та джерела їх фінансування, а підзаконними нормативно-правовими актами – порядок надання соціального забезпечення.
На підставі аналізу законів України про Державний бюджет України на відповідні роки та законодавства у сфері соціального забезпечення, обґрунтовується необхідність позбавити Кабінет Міністрів України права у своїх підзаконних нормативно-правових актах коригувати розміри соціальних виплат та умови їх надання, що встановлені законами України.
У роботі доведено, що акти органів місцевого самоврядування в межах своєї компетенції передбачають для своїх жителів додаткове соціальне забезпечення за рахунок власних коштів.
У підрозділі 2.2 «Акти органів соціального страхування як джерела права соціального забезпечення» на підставі аналізу законів, що регулюють окремі види загальнообов’язкового державного соціального страхування, досліджено нормотворчі повноваження соціальних страхових фондів у сфері соціального забезпечення. Обґрунтовано, що джерелами права соціального забезпечення є нормативно-правові акти соціальних страхових фондів, які регулюють питання надання застрахованим особам (або особам прирівняним до них) матеріального забезпечення і соціальних послуг при настанні страхових випадків. У роботі критикується доцільність законодавчого надання соціальним страховим фондам повноважень визначати розміри соціальних виплат. Ці питання повинні регулюватись законами щодо окремих видів загальнообов’язкового державного соціального страхування.
З’ясовано, що постанови правління відповідних соціальних страхових фондів є результатом нормотворчої діяльності їх компетентних органів, спрямованої на регулювання відносин щодо надання соціальних виплат та послуг членам цих фондів. Аргументовано, що за своєю юридичною природою вони є корпоративними.
Розділ 3 «Нормативно-правові договори як джерела права соціального забезпечення» складається з двох підрозділів, у яких досліджуються нормативно-правові договори, як результати договірної нормотворчості в сфері соціального забезпечення.
Підрозділ 3.1 «Міжнародні договори як джерела права соціального забезпечення» присвячено дослідженню міжнародних договорів, які укладені між двома або кількома державами чи іншими суб’єктами міжнародного права відносно становлення, виконання, зміни або припинення їх взаємних прав і обов’язків у сфері соціального забезпечення.
У роботі проаналізовано два шляхи імплементації правових приписів міжнародних договорів у національне законодавство про соціальне забезпечення, по-перше, приєднанням до актів міжнародних організацій, по-друге, укладенням двосторонніх та багатосторонніх договорів з іншими державами.
Відзначається, що акти міжнародних організацій у переважній більшості встановлюють міжнародні соціальні стандарти, що є необхідною мірою соціального забезпечення усіх громадян розвинених країн, а двосторонні та багатосторонні міжнародні договори встановлюють правові приписи, які регламентують питання надання соціального забезпечення громадянам договірних сторін.
У підрозділі 3.2 «Національні договори як джерела права соціального забезпечення» аналізуються особливості колективних договорів та угод, що регулюють відносини в сфері соціального забезпечення.
Обґрунтовано, що в більшості випадків колективні договори та угоди встановлюють однакові види виплат та послуг, коло осіб, яким адресоване соціальне забезпечення, а різняться положення договорів лише розмірами соціальних виплат та умовами їх надання. Основними суб’єктами-отримувачами соціальних благ є жінки, матері, ветерани праці, ювіляри, непрацездатні працівники.
З огляду на особливу юридичну природу колективних угод та договорів, автор пропонує визначати їх як нормативно-правовий договір, який регулює виробничі, трудові й соціально-економічні відносини й укладається на різних рівнях: державному, територіальному, галузевому.
Розділ 4 «Акти судової влади як джерела права соціального забезпечення» складається з трьох підрозділів, у яких розкривається сутність та значення актів Конституційного Суду України, Європейського суду з прав людини, проблеми визнання джерелами права соціального забезпечення рішень судів загальної юрисдикції.
У підрозділі 4.1 «Рішення Конституційного Суду України як джерела права соціального забезпечення» окрему увагу приділено з’ясуванню правових наслідків ухвалення Конституційним Судом України рішення про неконституційність положень нормативно-правових актів, що регулюють відносини соціального забезпечення. Обґрунтовується важливість преюдиційного характеру рішень Конституційного суду України для відновлення порушених соціально-забезпечувальних прав громадян.
Наголошується, що визнання судом неконституційності положень нормативно-правових актів часто утворює прогалини у правовому регулюванні відносин соціального забезпечення. Обґрунтовується необхідність наділення Конституційного Суду України правом законодавчої ініціативи щодо врегулювання відносин, що були предметом розгляду цього суду.
Критикується доцільність існування протилежних рішень Конституційного Суду України щодо конституційності однотипних законодавчих положень. Доводиться необхідність забезпечення однозначності рішень Конституційного Суду України при розгляді однотипних справ у сфері соціального забезпечення.
У підрозділі 4.2 «Рішення судів загальної юрисдикції як джерела права соціального забезпечення» розглядаються як результати негативної нормотворчості судів.
З’ясовано особливості рішень адміністративних судів про незаконність та нечинність нормативно-правового акту (його окремого положення) як джерела права соціального забезпечення. Відзначено, що в результаті розгляду справи про незаконність нормативно-правових актів (окремих положень), адміністративний суд ухвалює рішення, яке визнає нечинним незаконний нормативно-правовий акт (окреме положення), це рішення поширюється на всіх суб’єктів, що підпадають під правове регулювання цієї норми, воно є загальновідомим і не вичерпує свою дію фактом застосування. Автор наводить приклади рішень адміністративних судів, якими визнавались незаконними нормативно-правові акти, що регулюють відносини соціального забезпечення.
У роботі проаналізовано рішення Верховного Суду України, прийняті за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції однакових норм матеріального права у подібних правовідносинах щодо соціального забезпечення.
У підрозділі 4.3 «Рішення Європейського суду з прав людини як джерела права соціального забезпечення» аналізуються положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Наголошується, що Європейський суд з прав людини тлумачить зміст норм Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Підставами звернення до цього суду можуть бути такі статті Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, як ст. 3 «Про заборону катування», ст. 14 «Про дискримінацію», ст. 1 Протоколу 1 «Про захист власності», а також ст. 6 «Право на справедливий суд».
Доведено, що процедура «пілотного рішення» є засобом сприяння системним змінам національного законодавства з метою усунення причин схожих, повторюваних порушень Конвенції. Це дозволяє вирішити два істотні завдання: забезпечити надання ефективних засобів захисту прав саме на національному рівні, а також суттєво розвантажити Європейський суд з прав людини.