Мармазова Тетяна Іванівна. Історіографія повстанського руху в Україні під проводом Н.І.Махна (1918- 1921 рр.)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність досліджуваної теми, визначаються об’єкт, предмет, хронологічні рамки, мета та основні завдання дисертації, її наукова новизна, теоретичне і практичне значення, наводяться дані про характер апробації роботи і вмотивовано її структуру.
У першому розділі дисертації – “Історіографія, джерела та методологія дослідження” – висвітлено ступінь наукової розробки проблеми, охарактеризовані історіографічні джерела, обґрунтовано методологію дослідження.
Вивчення повстанського руху під проводом Н.І. Махна почалося вже у 20-і рр. Одна з перших історіографічних спроб щодо махновської тематики була здійснена у 1923 р. у передмові В.М. Воліна до праці П. Аршинова . Протиставляючи радянську і т.зв. анархістську школи, автор підкреслював, що П. Аршинов розвіяв міф більшовицьких ідеологів про контрреволюційність махновщини.
Розвиток даного наукового напрямку було загальмовано інструкціями ЦК РКП(б) 1924 і 1928 рр., які спонукали істориків досліджувати не контрреволюційні, а революційні явища. Помітною на цьому фоні стала хіба що стаття С.А. Алексєєва , в якій він спростовує висновки І.Чериковера про антиєврейську спрямованість повстанства.
Завмирання історіографічних пошуків тривало майже чверть століття. Навіть в “Очерках истории исторической науки в СССР” (М., 1955-1966) автори обмежилися констатацією утвердження в науці нігілістичної оцінки “махновщини”. Спорадичність історіографічних екскурсів була характерною як для вітчизняних, так і для зарубіжних дослідників. Так, І.Л. Шерман обмежується оцінкою монографії М. Кубаніна як найглибшої праці 20-х років, але не позбавленої дрібнобуржуазних ухилів. А історик з Великої Британії Е. Карр відзначив наявність крайнощів в історіографії – ідеалізацію дій махновців істориками-анархістами і його надмірну вульгаризацію радянськими авторами (відповідно праці П. Аршинова й М. Кабанди).
У середині 60-х – на початку 70-х рр. мало місце зіткнення поміркованого й ортодоксального напрямків у радянській історіографії. Так, якщо С.М. Сєманов намагався розглядати повстанство на чолі з Н.І. Махном як широкий демократичний рух , то його опонент П.Х. Білий бачив у такому підході лише тенденційність і нездатність комплексно оцінити джерела .
Тільки з другої половини 80-х рр. історіографічні дослідження набирають динаміки. Йдеться про аналіз соціально-економічних причин повстанського руху у роботах дослідників 20-х рр., здійснений в «Историографии истории Украинской ССР» (1987), характеристику наукових поглядів на проблему соціального феномену “махновщини” у статті В.С. Горака та ін.
Значний резонанс у науковому світі викликала монографія В.Ф. Верстюка . Її значення вбачали, зокрема, в обранні “найпродуктивнішого шляху” висвітлення образу Н.І. Махна – через показ особистості в контексті історії як у загальнополітичному, так і в психологічному ракурсах” (П. Яковенко). Здобутком науковця вважали спростування карикатурної оцінки “батька Махна”, яка поряд із його контрреволюційністю закріпилася в радянській історіографії (Ю.І. Терещенко).
Суттєвим кроком в осмисленні сутності махновського руху стала докторська дисертація В.М. Волковинського . До історіографічних здобутків у цій сфері автор відносив: актуалізацію проблеми науковцями 20-х, 60-90-х рр; певне наповнення фактографічної бази; формування розмаїття концептуального бачення проблеми, особливо в 90-і роки. Разом з тим вадами історіографії залишались: недостатнє опрацювання джерельної бази, вільне маніпулювання фактами, ідеологічна заангажованість.
Виявились помітними й наробки молодих істориків. О.В. Тимощук виокремив внесок у розробку теми російських дослідників В. Савченка, В. Єрмакова, А. Шубіна та ін. В.М. Чоп проаналізував студії діячів діаспори М. Палія, Ф. Сисіна, польських, французьких науковців Г. Кульчицького, М. Мале. Разом з оригінальним поглядом на проблему, їх роботам, на думку В.М. Чопа, притаманні обмеженість використаної джерельної бази, ставка на мемуари тощо.
Сумнівною виглядає запропонована В.М. Чопом періодизація історіографії махновського руху (І період – 20-30 рр.; ІІ-й – 40-кінець 80-х рр.; ІІІ-й – з кінця 1980-х), адже, важко ототожнити, наприклад, 20-і та 30-і, 40-і й 80-і роки щодо насиченості фактами, глибини розробки проблем, науковості діючих концепцій. У цьому зв’язку близькі до традиційних варіанти періодизації Ю.Р. Федоровського та О.В. Н嬬с¬¬¬то¬рова видаються реалістич-ними.
Загалом є всі підстави констатувати, що наявний значний пласт історичної літератури вимагає цілісного узагальнення й визначення нових векторів наукового пошуку.
Виходячи з того, що джерелами історіографічної роботи є різного роду дослідження, авторка виділяє такі їх основні типи: 1. Документи державних і політичних організацій, які містять оцінки, висновки щодо махновського руху. Вони мали суттєвий вплив на розвиток досліджень з обраної нами теми; 2. Праці В.І. Леніна, Л.Д. Троцького, М.В. Фрунзе та інших керівників більшовицької партії. У своїх публічних виступах, статтях вони звертались до аналізу руху на чолі з Н.І. Махном, давали йому оцінку. Саме у цих працях були сформульовані основні положення радянської концепції махновського руху; 3. Узагальнюючі дослідження з історії громадянської війни в СРСР, Української революції 1917-1920 років, становлення української державності, історії України у цілому, в яких певне місце відводиться висвітленню діяльності Н.І. Махна та очолюваного ним руху; 4. Монографічні дослідження з історії махновського руху українських, російських та зарубіжних авторів, а також вчених діаспори; 5. Наукові статті, нотатки, тези з досліджуваної теми, опубліковані в журналах, наукових збірниках, матеріалах наукових конференцій; 6. Енциклопедичні та довідкові видання, підручники і посібники з історії України, у яких зафіксовано рівень досягнення історичної науки у вивченні проблеми на різних етапах розвитку історіографії; 7. Мемуари і спогади учасників махновського руху (В.Ф. Білаша, П. Аршинова, мемуари самого Н.І. Махна), відомих діячів Української революції і письменників (В. Винниченка, І. Мазепи), представників білої гвардії (П. Врангеля, К.В. Герасименка) та інших; 8. Автореферати дисертацій на здобуття наукових ступенів, присвячених повстанському руху. У комплексі всі історіографічні джерела дають можливість всебічного розкриття теми.
З метою об’єктивізації аналізу відповідних історичних праць дисертантом були використані й чисельні газетні матеріали, зокрема й періоду революції та громадянської війни 1917-1921 рр. (“Известия Екатеринославского Совета рабочих и красноармейских депутатов”, “Диктатура труда” – орган райкому КП(б)У та виконкому Юзівського району; фронтова газета “Борець за свободу” тощо).
Важливу роль у забезпеченні різнобічного висвітлення проблеми відіграли збірники документів та матеріалів з історії громадянської війни та махновського руху.
В основу методології дослідження покладено універсальні принципи об’єктивності й історизму. Їх реалізація ґрунтується на врахуванні досягнень різних історичних шкіл: неокантіанської (позитивістської), діалектико-матеріалістичної, школи “Анналів” тощо. Важливим концептуальним підґрунтям дисертації стали теоретичні розробки провідних вітчизняних та зарубіжних учених .
В дисертації було використано різноманітні методи дослідження: загально-наукові (типологія, класифікація), конкретно-історичні (порівняльно-історичний, проблемно-хронологічний), методи історіографії (методи історіографічного синтезу).
У другому розділі – “Висвітлення в науковій літературі історичних передумов та причин махновського руху 1918-1921 років” – проаналізовано процес нагромадження наукових знань у сфері, яка стосується витоків повстанського руху в Україні на чолі з Н.І. Махном, тих чинників, які безпосередньо викликали широкомасштабну селянську боротьбу, а також закономірності і ступеня її політичної, ідеологічної та організаційної підготовленості.
У процесі осмислення висновків з узагальнюючих праць, присвячених історії України та громадянській війні, робіт щодо історії анархістських рухів в Україні й Росії, а також основної групи джерел – досліджень з історії руху на чолі з Н.І. Махном, авторкою з’ясовано, що більшість науковців і публіцистів фактично визнавала суперечливість раніше усталеної марксистської тези про слабку класову свідомість та згуртованість селянства в Україні постреволюційної епохи.
Упродовж 20-х років в історіографії серед викладення причин та передумов махновського руху явно домінував блок питань соціально-економічного характеру. Соціально невдоволених дослідники шукали передусім серед “куркулів та середняків”, оскільки середній наділ в Україні становив на той час 6-8 десятин землі, а в Росії – близько двох десятин (Д.З. Лебедь). До того ж, значна частка бідного селянства, як вважалось, “відсорбовувалася містом” (В.В. Руднєв).
Скерованість перших дослідників руху на пошук невдоволених лише серед “заможників“ та середняків не була об’єктивно виправданою. Д.Кін одним із перших серед науковців (“Деникинщина” – М., 1927) відзначив, що порушення приватновласницьких інтересів породило потужний повстанський рух, у якому взяли участь “і куркуль, і середняк, і незаможний селянин”.
Періодична зміна спрямованості повстанської боротьби наштовхнула дослідників на необхідність диференціації й поетапної градації причин махновського руху згідно з чергуванням основних ворожих щодо повстанців сил. Було визнано, що початок селянської боротьби спричинила політика поборів та курс на реставрацію поміщицького землеволодіння “маріонеткового” уряду гетьмана Скоропадського та німецьких окупаційних військ (Д.З. Лебідь, І. Тепер).
Пізніше ґрунт для культивації відкритого селянського протесту заклала більшовицька політика продрозкладки (М. Кубанін), а також масові заходи з експропріації селянства, проведені А.І. Денікіним та П.Врангелем (Д. Кін, В.В. Руднєв). Таким чином, науковцями 20-х рр. де-факто визнавалось, що кожна влада в Україні ігнорувала базові економічні інтереси селянства.
Проте ми не знаходимо в роботах того часу ґрунтовних розробок питань, що стосувалися, наприклад, співвідношення заможної й незаможної верств селянства, регіональної специфіки соціальної структури населення (особливо в повстанських районах), масштабів порушення в них селянських інтересів тощо. Закономірно, що невдоволення більшовицькою політикою як мотив повстанського руху тлумачився як другорядний.
Історичні передумови махновського руху аналізувалися до початку 30-х рр. в ідейно-політичній, військовій та національній площинах. Перші були ескізно розглянуті через призму підготовленості повстанців до сприйняття анархістської ідеології.
Поширення ідей анархізму в середовищі українського селянства дослідники пов’язували з революційними процесами початку ХХ ст., коли, не зважаючи на пропагандистські успіхи на селі есерів, соціал-демократів, соціалістів-федералістів та ін., народницька ідея “Землі та волі” виявилася найвпливовішою. Враховуючи ці обставини, група російських анархо-комуністів “Набат” знайшла порозуміння з Н.І. Махном і розпочала на Україні історичний експеримент з побудови анархічного суспільства (К.В. Герасимен-ко, І. Тепер, Д.З. Лебедь). Звертає на себе увагу, що більшість дослідників наголошувала на фактичному експорті російської анархістської ідеології в Україну, скептичному ставленні до неї повстанців.
Головною вадою наведених висновків, як видається, було ігнорування дослідниками вітчизняних ментально-світоглядних підстав анархізму, в основі яких лежала ідея персоніфікованої свободи.
Історичні передумови у сфері військовій розглядалися переважно з огляду на збереження в Україні багатовікових традицій партизанської боротьби, задіяних і під час Першої світової війни. Заслуга Н.І. Махна полягає лише “в умілому використанні її прийомів у новітніх умовах” із “застосуванням нової техніки” (Р. Ейдеман, І. Каратигін).
Дослідження мотивів махновського руху було лише започатковано. К.В. Герасименко, Д.З. Лебедь, М. Кубанін та ін. визнавали певну популярність серед повстанців національних гасел, але український самовияв руху, на їх погляд, зводився до фольклорного рівня (козацький одяг частини повстанців, поділ армії на козацькі полки, легенда про “невмирущого запорожця батька Н.І. Махна”). Поверховість історіографічних оцінок національних причин руху виявилась і в тому, що вони не були співвіднесені навіть з етапами повстанської боротьби.