ЛЕБЕДЄВА ГАННА ОЛЕКСАНДРІВНА ЗАГАЛЬНОРОСІЙСЬКІ ПАРТІЇ ЕСЕРІВ І МЕНШОВИКІВ В УКРАЇНСЬКІЙ НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНІЙ РЕВОЛЮЦІЇ 1917 – 1920 РОКІВ : ЛЕБЕДЕВА АННА АЛЕКСАНДРОВНА общероссийской партии эсеров и меньшевиков В УКРАИНСКОЙ национально-демократической революции 1917 - 1920 лет LEBEDEVA HANNA OLEKSANDRIVNA ALL-RUSSIAN PARTIES OF SRS AND MENSHEVICS IN THE UKRAINIAN NATIONAL-DEMOCRATIC REVOLUTIO

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначені мета, завдання, предмет, об’єкт, хронологічні та територіальні рамки дослідження, розкрито наукову новизну та практичне значення роботи, охарактеризовано особистий внесок здобувача та апробацію результатів дисертації.
Перший розділ дисертації „Методологія, історіографія та джерельна база дослідження” складається з двох підрозділів. У першому підрозділі „Теоретико-методологічні засади дослідження” обґрунтовується вибір методів дослідження, які були використані під час роботи над дисертацією. Сис¬темний підхід дав змогу врахувати, що на діяльність російських есерів та меншовиків в Україні впливали різні фактори – національні, суспільно-політичні, соціально-економічні, ідеологічні. Наукова об’єктивність дозволила розкрити дійсну роль загальноросійських соціалістичних партій в Українській революції, выключивши особисті симпатії до окремих партій та їх лідерів. Принцип історизму допоміг з’ясувати під впливом яких чинників змінювалися взаємовідносини російських есерів і меншовиків з українськими національно-визвольними силами. Порівняльно-історичний метод надав можливість з’ясувати загальні та специфічні, відмінні риси російських есерів і меншовиків в Україні, зрозуміти причини еволюції їх політичних програм. Проблемно-хронологічний метод дозволив розділити досліджувану проблему на окремі аспекти, визначені в розділах дисертації, у кожному з яких історичні сюжети розглядаються в хронологічній послідовності. Синхронний метод допоміг розглянути і порівняти процеси, що в один і той же час відбувалися в Україні і в Росії. Статистичний метод дав можливість підрахувати чисельність російських есерів і меншовиків в Україні та по окремих її регіонах. Застосування методу періодизації допомогло вивчити діяльність російських соціалістичних партій у конкретних історичних умовах з урахуванням якісних змін та розвитку. Поєднання перелічених принципів та методів дозволило якнайповніше реалізувати поставлену мету.
У другому підрозділі „Історіографія та джерельна база історії діяльності загальноросійських партій есерів і меншовиків в Україні в 1917–1920 рр.” подано аналіз наявної літератури і джерел по темі дисертації та визначені основні напрями дослідження. З урахуванням наукових, концептуальних, ідейно-політичних критеріїв історію діяльності загальноросійських партій есерів і меншовиків в Україні можна умовно поділити на декілька етапів, які відображають розвиток історіографічного процесу в післяреволюційні, радянські і пострадянські часи.
Перший етап охоплює час від початку 1920-х до початку 1930-х рр. Його характерною ознакою є наявність двох напрямків. Перший утворили видатні діячі, лідери українського національно-визвольного руху М. Грушевський, В. Винниченко, Д. Дорошенко, І. Мазепа, П. Христюк, М. Шаповал . В своїх працях вони розкривали хід та логіку революційного процесу 1917–1920 рр. в Україні, висвітлювали діяльність різних українських політичних партій, намагалися з’ясувати основні причини їх історичної поразки і зникнення з політичного життя, надавали інформацію щодо позицій загальноросійських партій есерів та меншовиків в Україні. Ці роботи стали першим кроком у вивченні історії політичних партій у добу Української революції.
Другим був напрямок розроблений та сформований радянськими істориками. Й. Гермайзе, М. Равич-Черкаський, М. Яворський створили роботи, в котрих багато уваги приділялося історії політичних партій в Україні . В цілому їх зміст зводився до ідеологічного виправдання безкомпромісної боротьби, що вели комуністи проти своїх ідеологічних опонентів. У працях І. Вардіна, С. Діманштейна, Б. Колєснікова, М. Попова, Д. Ерде зображувалася „контрреволюційна, антирадянська” діяльність партії меншовиків . Роботи М. Рафеса і А. Хабенського присвячені діяльності Бунду . У працях А. Луначарського, М. Покровського, С. Черномирдика розкривається „неминуча поразка і політичне банкрутство” партії есерів .
У цілому, на протязі першого етапу була розпочата робота по збиранню та вивченню основних джерел з історії політичних партій, хоча історія діяльності меншовиків та есерів в Україні не стала предметом самостійного вивчення. Більшість праць репрезентуючи унікальні свідчення очевидців і тому у висновках праць переважає особиста оцінка подій.
Другий етап тривав з початку 1930 до середини 1950-х рр. У зв’язку з утвердженням в СРСР тоталітарного режиму, диктатури Й. Сталіна, вивчення історії всіх партій, крім більшовицької, було фактично заборонено. Партії меншовиків і есерів були оголошені „дрібнобуржуазними”, „антирадянськими”. У 1930-х–1940-х рр. виходили лише роботи, які віддзеркалювали офіційний сталінський погляд на історію опозиційних політичних партій, котрі вважалися відверто контрреволюційними, тому виправдано знищеними . Принципи об’єктивності фактично зник з історіографічної практики, а принцип історизму був підпорядкований принципу більшовицької партійності. Радянська історична наука зазначеного етапу знаходилася в кризовому становищі.
З другої половини 1950-х до кінця 1980-х рр. тривав третій етап розробки історії російських соціалістичних партій. Під впливом „хрущовської відлиги” почалося більш ґрунтовне вивчення історії різних політичних партій, які діяли в на початку XX ст. Радянська історична наука стала більш динамічною, проте це був частковий успіх. Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х рр. знов збільшився перелік заборонених тем, напрями і межи досліджень визначалися рішеннями правлячої партії. Лише в 1960-х–1970-х рр. вперше з’явилися спеціальні дослідження діяльності есерів і меншовиків в Росії , а у 1980-х рр. були видані узагальнюючи монографії, де знайшла відображення історія основних „непролетарських” партій .
Наприкінці 1960-х – на початку 1970-х рр. почалося вивчення історії діяльності політичних партій в Україні . Починаючи з 1980-х рр. створюються фундаментальні узагальнюючі праці про діяльність українських „дрібнобуржуазних партій” з моменту їх виникнення до політичної загибелі. Це були роботи відомого історика І. Кураса – саме його праці стали основоположними при вивченні історії українських політичних партій . Вони відрізнялися великим обсягом нового фактичного матеріалу, глибоким і докладним розкриттям внутріпартійного становища українських соціалістичних партій на всіх етапах їх діяльності. Хоча роботи І. Кураса і були просякнуті комуністичною ідеологічною догматикою, вони і сьогодні не втратили наукового значення.
У роботах Р. Вєтрова висвітлювалась діяльність меншовиків і есерів в Україні у період Жовтневої революції 1917 р. Монографія з історії меншовизму була єдиною працею з даної проблематики. Дослідник показав розколи, які відбувалися в партії протягом 1917 р., визначив чисельний склад, соціальну базу, на яку спиралися меншовики в Україні. Але багатий фактичний матеріал поєднується із заідеологізованими прорадянськими оцінками російських соціалістів.
Зауважимо, що посилення адміністративного тиску на істориків у радянські часи значно вплинуло на зниження рівня досліджень. Разом із тим, не слід однозначно оцінювати творчий доробок істориків 1960–1980-х рр., коли було накопичено значний документальний матеріал і розпочато вивчення історії політичних партій України.
Вагомий внесок у дослідження політичної історії Pociї і України зробили закордонні дослідники . Певне значення для нашого дослідження має робота колишнього меншовика С. Воліна . Широке коло документальних джерел, що збереглися в архівних центрах зарубіжжя, дозволило автору послідовно викласти історію меншовицької партії в Україні. Проте, багато фактів автор оцінює з меншовицьких позицій. Історії української революції та діяльності політичних партій України присвячена робота вченого української діаспори Ю. Бориса .
Таким чином, з середини 1950-х до середини 1980-х рр. два потоки – радянський та західний, як і раніше, існували окремо один від одного. Радянська історична наука до середини 1980-х рр. вже вичерпала свої внутрішні ресурси для саморозвитку і почала відроджувати негативні фактори попередньої сталінської доби. Саме західні вчені підготували інформаційний прорив, що стався на межі 1980-х–1990-х рр. у радянській, а потім і пострадянській історіографії.
Четвертий етап історіографії означеної проблеми розпочався наприкінці 1980-х на початку 1990-х рр. Перебудова та політика гласності призвели до радикальних змін умов розвитку історичної науки, коли були роз’єднані поняття „наука” та „марксизм-ленінізм”. Завдяки цьому значно зріс інтерес вітчизняних фахівців до політичної історії початку XX ст., розширилася тематика досліджень. Підсумки радянської історіографії російських соціалістичних партій підбили П.Подболотов та Л. Спірін , проте збереження старих методологічних підходів знецінює ретельно зібраний ними фактичний матеріал.
Починаючи з серпня 1991 р. пріоритети досліджень українських істориків кардинально змінилися. Вирішальну роль в цьому процесі відіграло те, що після проголошення суверенною України державою зник ідеологічний диктат однієї політичної партії. Ламаючи старі догми та стереотипи, історики з позицій об’єктивності та історизму підходили до висвітлення комплексу проблем, пов’язаних із виникненням, розвитком та історичними наслідками діяльності українських політичних партій . У роботах українських дослідників містяться дані, які підтверджують значний вплив загальноросійських соціалістичних партій на українських трудящих у 1917–1920 рр.
Важливе значення для нашого дослідження має монографія В.Гусєва . Це перша ґрунтовна узагальнююча робота про діяльність Бунду в Україні під час національно-демократичної революції, у якій дослідник визначив місце та роль Бунду у політичному житті України 1917–1921 рр., з’ясував його взаємовідносини з загальноросійськими політичними партіями.