КОЖОЛЯНКО ОЛЕКСАНДР ГЕОРГІЙОВИЧ КАЛЕНДАРНІ СВЯТА ТА ОБРЯДИ УКРАЇНЦІВ БУКОВИНИ: СЕМАНТИКА І СИМВОЛІКА : КОЖОЛЯНКО АЛЕКСАНДР ГЕОРГИЕВИЧ календарных праздников и обрядов УКРАИНСКИЙ БУКОВИНИ: СЕМАНТИКА И СИМВОЛИКА KOZHOLYANKO OLEKSANDR GEORGIYOVYCH CALENDAR HOLIDAYS AND RITUALS OF UKRAINIANS OF BUKOVINA: SEMANTICS AND SYMBOLISM

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт і предмет дослідження, хронологічні та географічні межі наукового пошуку, методологію дослідження, мету й завдання, наукову новизну та практичне значення роботи.
Перший розділ «Джерела та історіографія дослідження календарних свят та обрядів» присвячений аналізу джерельної бази та стану наукової розробки теми дисертації.
У підрозділі «Джерела» проаналізовано широке коло джерел, значна частина яких введена до наукового обігу вперше.
Для роботи над дослідженням залучались матеріали Російського етнографічного музею. Це описи новорічної Маланки та речовий матеріал (одяг діда і баби, маланочне світло-півмісяць) із с. Магала, що в Нижньому Буковинському Попрутті, фотографічний матеріал про святкування зимових календарних свят у буковинському селі Клішківці.
У дисертації використані матеріали Центрального державного історичного архіву України у Львові, де містяться вказівки губернських властей Окружному управлінню Буковини щодо підтримки місцевого православного духовенства та боротьби з народними дохристиянськими віруваннями.
З матеріалів Державного архіву Чернівецької області почерпнуто відомості про вірування буковинців другої половини ХІХ – ХХ ст. та про заборону певних традиційних календарних свят і супроводжуючих їх обрядів, які не узгоджувалися з християнською вірою (новорічні маланкування, водіння кози під час зимових свят тощо), використано документи про українських жінок, яких вважали відьмами. Виявлено також документи і про південнобуковинське село Негостина (Сучавський повіт), де за рішенням суду проведено насильницькі акти проти жінок, яких звинувачували за дії з відвернення граду і бурі та ін.
До неопублікованих джерел належить джерельний матеріал етнографічної експедиції у північну частину Буковини кишинівських етнологів і фольклористів з дослідження кількох десятків сіл, серед яких є села з українським населенням Сокирянського, Кельменецького, Хотинського районів, змішаним українським, молдавським, польським населенням Новоселицького, Сторожинецького районів та румунським населенням Сторожинецького, Герцаївського, Глибоцького районів. Ці матеріали зберігаються у Центральному науковому архіві Академії наук Республіки Молдова.
Цінними для дослідника виявилися джерельні матеріали Чернівецького краєзнавчого музею. Зокрема, тут виявлено вбрання і маски народних новорічних обрядових вистав «Вертеп-Іроди», «Маланка».
Як джерела використано також матеріали образотворчого характеру з Чернівецького художнього музею, на яких зображено святкові новорічні обрядодії буковинців та предмети декоративно-прикладного мистецтва, пов’язані із зимовою календарною обрядовістю тощо).
У Чернівецькому обласному музеї народної архітектури та побуту зберігаються як предмети хатнього начиння (свічники, миски, чарки тощо), так і предмети вбрання (одяг дійових осіб зимових календарних народних театральних вистав – костюми діда, баби, цигана, циганки, ангелів, царя Ірода, пастуха, батоги-гарапники, ритуальні макогони-булави тощо.
З етнографічного музею Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича у дисертації використана колекція новорічно- маланкових масок та новорічного обрядового одягу (цигана, ведмедя, кози тощо).
Важливим джерелом для дослідження теми календарних свят та обрядів українців Буковини є матеріали етнографічної експедиції Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
Представлені опубліковані джерела, які були видані у першій половині ХХ ст. на сторінках етнографічних видань НТШ: «Етнографічний збірник», «Матеріали до українсько-руської етнології» та «Записки НТШ» (збірники «Гаївки», «Галицько-руські народні легенди»).
При розробці питання календарної обрядовості українців було використано археологічні матеріали буковинських археологів Б. Тимощука, Л. Михайлини, С. Пивоварова, Ю. Мисько, І. Возного та російських археологів І. Русанової, Б. Рибакова.
У підрозділі «Історіографія» досліджено ступінь розробки проблеми календарної обрядовості українців і висвітлення цього питання у вітчизняній та зарубіжній історіографії.
Історіографію теми можна поділити на п’ять груп: праці ХІХ – початку ХХ ст., міжвоєнної доби, середини – кінця ХХ ст., діаспорна й сучасна.
Матеріали календарної обрядовості ХІХ – початку ХХ ст. представлені працями М. Максимовича, В. Поля, М. Сумцова, Я. Головацького, М. Шашкевича, І. Вагилевича, П. Чубинського, М. Костомарова, Афанасьєва, Р. Ф. Кайндля, В. Козарищука, Ю. Федьковича, Ф. Вовка, Шухевича, В. Гнатюка, С. Кулжинського, І. Франка та ін. Більшість дослідників перебувала під впливом теорії про римські витоки та античний вплив на календарну обрядовість українців.
У міжвоєнну добу проблему досліджували М. Кордуба, К. Сосенко, З. Кузеля, В. Щербаківський, І. Гургула, Д. Горняткевич, К. Ластівка та ін.
Період середини – кінця ХХ ст. характеризується працями з календарної обрядовості В. Заболотного, Д. Гобермана, Є. Ярошинської, М. Селівачова, В. Скуратівського, М. Шутака, Р. Кирчіва, К. Кутельмаха, І. Чеховського.
Діаспорна історіографія з календарної обрядовості українців представлена працями О. Воропая, С. Килимника, О. Онищук.
До сучасних дослідників календарної обрядовості українців можна віднести В. Давидюк, Л. Ковалець, Л. Горошко, О. Курочкіна, С. Боян, А. Мойсея та ін.
Українські етнографи ХІХ – початку ХХІ ст. зібрали і подали у своїх публікаціях багатий фактичний матеріал з календарної обрядовості українців, але щодо теоретичних узагальнень, то ними зроблені тільки здогадки про справжні витоки календарної обрядовості українців Буковини.
У цілому в історіографії широко представлені різні аспекти календарної обрядовості і символіки календарних свят. Проте робіт, які б науково досліджували календарну обрядовість українців Буковини, не виявлено.
У підрозділі «Теоретико-методологічні засади» комплексно досліджено питання використання теоретичних засад наукового пошуку. Підкреслено, що методологічну основу дисертаційної роботи становлять принципи наукового пізнання: історизму та об’єктивності. У дисертації використано принцип системності, основний зміст якого полягає у тому, щоб аналізувати явища духовної культури на прикладі зимово-весняної, літньо-осінньої календарної обрядовості.
У рамках принципу історизму активно застосовувався порівняльно-історичний метод, при якому вдалось виявити схожість і відмінність між явищами, що вивчаються, визначити їхню генетичну спорідненість (зв’язок за походженням), показати загальне (українське) й специфічне.
Важливу роль у роботі відіграли методи аналізу, синтезу та описовий метод, застосування яких дало можливість розкрити тематику дисертаційного дослідження. Вивчення народних календарних обрядів поглибилось завдяки методу абстрагування. Комплексно використано методи опитування та опису явищ і подій.
Значний етнографічний матеріал було зібрано шляхом польової експедиційної роботи: емпіричного спостереження календарних свят і обрядів, анкетування.
У другому розділі «Зимово-весняні свята та обряди» висвітлюються питання проведення зимових і весняних свят та обрядів українцями Буковини.
У підрозділі «Основа народного календаря українців» показано, як українці протягом року спостерігали за змінами явищ природи, які називали порами року й поділили рік на зиму, весну, літо, осінь.
Відзначено певну особливість при визначенні часу, характерну для буковинських українців-гуцулів – однієї з етнографічних груп українського народу. Ділячи рік на пори року, гуцули ділили його ще на місяці і мали пояснення назв відповідно до явищ природи (січник, березень, травень, гнилець, бидзень та ін.).
Вказано, що на певні дні тижня припадає зміна магнітного поля в природі, й українці враховували цю зміну та його вплив на організм людини. Природний стан впливає на здоров’я людей. Відповідно, існує зв’язок між природою і людиною, що регулюється, до певної міри, календарними святами та обрядами.
У підрозділі «Обрядовість передріздвяного періоду» простежено витоки календарної обрядовості українців та святковий календар передріздвяного періоду.
На Буковині в передріздвяний час відзначаються різні народні обряди, які мають власну календарну основу. Днем святого Дмитра закінчувався хліборобський цикл і розпочинався український різдвяний період.
Свято Михайла збігається з часом вшанування давніми українцями бога грому і блискавки, володаря неба – Перуна. У святковому християнському богослужінні Михайло прославляється як архістратиг, тобто як головнокомандувач небесних сил, який веде постійну боротьбу з силами темряви.
Свято Введеніє (Введення) завершує перший місяць передріздвяного циклу. Особливо відзначали на Буковині свято «дівочої долі», яке з впровадженням християнства стало називатись днем великомучениці Катерини.
Зимовим передріздвяним святом є день Андрія-Калити. В давнину цей день був молодіжним святом ворожінь, замовлянь та готувань до Різдва Сонця. Молодь влаштовувала вечорниці. Свято Андрія вважалось рубіжним святом, відповідно йому відводилась особлива роль у народній метеорології українців Буковини. Ввечері на Андрія хлопці й дівчата зустрічаються разом для кусання коржа-калити, з чого й починається Андріївський вечір. З прийняттям християнства це свято набрало іншого характеру, слово «Калита» майже відійшло, а залишилося лише «Андрія». Передріздвяний період на Буковині характеризувався вечорницями, ворожіннями, підготовкою до Різдва пісень та різдвяної атрибутики.
У підрозділі «Різдвяні звичаї та колядування» досліджено проведення свята, склад святвечірніх страв і обрядовість українців під час Святої вечері.
Зміст язичницького (народного) Різдва полягав у народженні немовляти-Сонця з голови Лади, народженні Місяця (Василя) на Щедрий вечір та народженні богині води Дани на Йордан.
Різдво стало найбільшим християнським святом з утвердженням християнської релігії на Буковині у ХІХ ст.
Серед святвечірніх страв найпоширенішими на Буковині є дванадцять страв, серед яких – кутя, біб, книші, квасоля, капусняк, горох, буряк, борщ пісний з рибою та грибами, риба смажена, вареники з вишнями, сливами, млинці, каша гречана або пшоняна. Як одну із страв можуть використовувати пироги з капустою, сливами, грушами тощо.
Про поклоніння домашнім тваринам, духам рослинності та предкам свідчить культ Дідуха. Дідухом зветься останній сніп, зжатий на ниві у кінці жнив.
Розглядається у дисертації святвечірній обов’язковий збір – це ідея великородинного збору, що була давнім обов’язком-заповітом і переказувалася з роду в рід. Вказується, що коляда з колядниками є характерною і обов’язковою частиною різдвяного святкування. Саме коляди й визначають ритуальний, релігійний та ідейний зміст цього свята.
Найдавнішими колядками, що були створені за тисячу років до наших днів, вважаються колядки філософські. Світоглядно-міфологічні колядки цілком засновані на анімістичному світогляді, на магічних діях і силі слова. Ці колядки – молитви хліборобського стану часів родового укладу життя.
Колядки розвитку християнства мають характер двовір’я: старих уявлень про надприродні та природні сили, що прихильні до людини, і разом з тим – людина приймає й нового доброго Бога. З утвердженням християнської віри з’являються колядки «Богогласники». Колядки релігійно-біблійного змісту охоплюють євангельські оповідання про життя, муки, смерть і воскресіння Ісуса Христа.
У дисертації досліджуються колядки другої половини ХХ ст. й особливо межі ХХ – ХХІ ст. на Буковині. Простежується час колядування, атрибутика колядників та віковий ценз. Звернута увага і на етнічний характер колядників на Буковині. Вказується, що етнічні меншини краю (поляки, румуни, молдовани та ін.) відзначали день Різдва подібно до українців.
Досліджено такий різдвяний обряд, як «коза». На Буковинській Гуцульщині поряд з «козою» відомо ще «водіння барана».
Реконструйовано ще одну форму рядження на Різдво – вертеп. Вертеп – це живий народний театр з грою і атрибутикою переважно на біблійні теми. Поруч із ляльковим (скриньковим) на Буковині побутував і «живий» вертеп – специфічний фольклорний театр костюмованих виконавців, відомий під різними назвами: Іроди, Героди, Королі, Ангели, Пастирі.
У підрозділі «Святкування Нового року та освячення води» досліджуються календарні обрядодії, які супроводжують Новий рік в українців Буковини. За тиждень після Коляди, напередодні Нового року святкується Щедрий вечір. За християнським календарем, це день преподобної Меланії. В народній традиції обидва свята об’єдналися.
Під час святкувань Нового року лунають голоси щедрівників (дітей, дівчат і молодиць). Щедрівки дохристиянських часів виконували напередодні Нового року, а з приходом християнства вони разом із колядками увійшли в різдвяні обряди. Але якщо колядки мають суто релігійне призначення, то щедрівки мали й мають лише світський характер. Відзначено, що щедрівки зберегли в собі старовинні суспільні і господарські проблеми, елементи стародавньої релігії. Зміст щедрівок просякнутий анімізмом (вірою в духів) та вірою в магічну силу слова. Невід’ємною частиною Щедрого вечора є ворожіння та магічні дії.
Досліджено характерні риси і особливості буковинської Маланки. Вистава Маланки відбувається як на Новий рік, так і у ніч на Маланку. Дії маланкуючих у хаті можна кваліфікувати за їх спрямованістю: господарська та шлюбна магія; імітація хатньої роботи господині; сімейні стосунки чоловіка і жінки; ігрово-еротичні, гумористичні та сатиричні сценки; пародіювання; елементи сімейно-обрядових драм (весілля) та ін. Простежено боротьбу «ведмедів» Маланок.
У ХІХ та першій половині ХХ ст. Маланка в день Нового року після обіду йшла «очищатись» у воду місцевих водоймищ. Для порівняння наведено маланкування «крилатих ведмедів» з буковинських румунських сіл Сторожинецького району (Чудей, Красноїльськ).
Різдвяно-новорічний період народного українського календаря завершувався святом Водосвячення (Водохрещі, Водохреща). Вечір напередодні цього свята українці називають вечором Голодної куті. У християнському віруванні це свято ще називається Богоявленням, тому що під час хрещення Месії з’явилося три особи Бога-Трійці: Бог-Отець з неба засвідчив хрещення Сина; Син Божий хрестився в Йордані; Дух Святий зійшов на Сина.
Купання у воді під час новорічно-водохрещенських святкувань і обливання водою, освячення води відбувалось у дохристиянські часи і символізувало обряд очищення, оновлення. З приходом християнства свято Водосвяття перетворилось у Водохрещення як символ переходу Божого духу на Ісуса Христа під час його хрещення в р. Йордані.
У підрозділі «Весняна календарна обрядовість» розглядається весняна календарна обрядовість українців Буковини. Вказано, що важливою ознакою календарно-обрядового народного календаря є наявність рубіжних періодів, які простежуються на межі календарних сезонів. Початок весни є своєрідним рубежем у подвійному смислі: це межа між двома сезонами (зима-весна) й циклами одночасно і відповідно головна календарна межа.
Кожне свято весни несе в собі запрограмований кодовий елемент природно-кліматичних характеристик. Метеорологічні передбачення становлять вагому складову ранньовесняної обрядовості і у своїй основі відображають як циклічне повторення окремих кліматичних ознак протягом року, так і часткове відтворення міфологічної та ритуальної складових. У весняному періоді буковинського календаря простежуються декілька критеріїв рубіжного періоду.
У дисертації досліджено символіку обрядодій весняного періоду у зв’язку з використанням вогню.
На Буковині існують дві системи очисно-захисних дій у ранньовесняний період: одна християнізована – на Стрітення (чи Трьох Святих) за допомогою свічки, інша архаїчна – на Благовіщення за допомогою «живого» вогню, диму, вугілля, дьогтю тощо. Запалення вогню на Благовіщення співвідноситься з палеолітичним культом змій, коли їх вихід на землю супроводжувався запаленням ритуального вогню. Християнський звичай освячення свічки на Благовіщення змінює архаїчну практику палення вогню у цей день.
У дисертації розглядається прояв у календарній обрядовості пробудження землі у весняний період. На Буковині існували великодні ігри у формі кола, що є прямим свідченням відтворення одного з солярних знаків. Поширені забави та гаївки, у схематичній основі яких (разом із колом) – пряма лінія, ламана лінія, півколо, спіраль (безконечник).
Мотив пробудження землі умовно пов’язаний із темою предків. Весняний час уявлявся українцями як пробудження і самих душ, оскільки це є час пробудження плодотворних сил землі. Зерно, пов’язане зі злаковими культурами, фігурує у багатьох буковинських весняних піснях.
Українці Буковини вірили, що саме в початковій фазі весняного рівнодення з початком пробудження землі відбувається і воскресіння душ предків. У зв’язку з пробудженням землі розглядається особливий звичай весняного поливання водою.
У підрозділі «Великдень в обрядовості українців та його символіка» розглядається обрядність Вербної неділі і Великодня в українців Буковини. Великодній цикл свят займає особливе місце у системі весняної обрядовості не тільки на Буковині, а й у загальноукраїнському контексті.
Святкувалась Вербна неділя за тиждень до Великодня (за християнським віруванням за тиждень до християнської Пасхи). Верба в давні часи в українців вважалась зачинателем роду. Спостерігаючи за природою, люди помітили, що навесні верба пробуджується однією з перших.
Із впровадженням християнства на українських теренах народна великодня обрядовість змінюється. Поклоніння Небу і Сонцю змінюється поклонінням триєдиному Богові (Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух). А на час великоднього святкування накладається свято християнської Пасхи, коли святкується воскресіння Ісуса Христа. Проте великодні дохристиянські звичаї та обряди були настільки живучими, що частину з них християнство залучило до свого обряду Пасхи. Використано християнством також давню слов’яноукраїнську символіку хліба-калача, який і формою, і застосуванням в обрядах символізував Бога-Сонце.
Важливим великоднім атрибутом були фарбовані яйця, запозичені християнством від давньої народної віри, які стали своєрідним символом Пасхи. Яйце як символ народження нового життя було присутнє у великодніх святах усіх слов’янських народів.
У писанкарстві другої половини ХХ – початку ХХІ ст. гуцульських буковинських сіл Конятин, Довгопілля помітні впливи сусідніх сіл Стебні та Довгопілля Верховинського району Івано-Франківської області – колорит жовтих, червоних або оранжевих кольорів на чорному фоні.
У 60-80-х рр. ХХ ст. на Буковині розпис писанок набуває особливого поширення. У цей період з’являються нові орнаментальні мотиви, зокрема, заідеологізовані мотиви писанок (радянська епоха – поява на писанках «серпа і молота», «ракети», зображення комуністичних керівників). Проте із здобуттям Україною незалежності у буковинському писанкарстві відбуваються помітні зміни у бік використання традиційних народних символів та мотивів.
На Буковині існує доволі широкий комплекс обрядодій з писанками, що здійснюється в українців з особливою пошаною і колоритом. Архаїчний мотив взаємного привітання і побажань за допомогою яйця обрядодії христосування (взаємне цокання писанками) несуть у собі елементи святості.
Досліджено великодні ігри молоді «Вербова дощечка», «Лованки», «Краков’як», «Огірочки», «Цокання», забави «Колиска», «Вежа» та ін. Вважалось, що колисанням розганявся, набирав сили і потужності дух весни.
На основі ідейно-смислової суті українських великодніх обрядодій простежено те, що вони передають і утверджують численні людські цінності.
Досліджено проведення весняного свята Юрія (давня назва – Юра-Рая, Урая, Ирія), покровителя хліборобства й скотарства у багатьох народів. Св. Юрій вважався в українців опікуном тварин, поля, урожаю, бджільного медозбору, а також опікуном їздців і воїнів. За народними уявленнями українців, він був, крім захисника диких звірів та охоронця домашньої худоби, ще й забезпечувачем весняної вологи, яка необхідна для росту посівів. У день Юрія на Буковині прийнято здійснювати перший вигін худоби на пасовиська та виводити в гуртову стину овець для літнього випасання. Як правило, виганяли худобу на пасовище діти.
У юріївських народних обрядах чітко простежуються давні народні традиції. Обхід засіяного поля, обід і закопування залишків їжі в землю – пережиток стародавніх пожертвувань землі.
Хресні ходи на поля носили відбиток дохристиянської віри, коли молодь йшла з хороводами, піснями-веснянками, вела ігри-забави. Учасники свята організовували на полі багаті обіди, на яких, як вважалось, були присутні польові духи, що в такий спосіб задобрювались людьми.
Третій розділ «Літньо-осінні свята та обряди» присвячений дослідженню літньо-осінніх календарних свят українців Буковини.
У підрозділі «Зелені свята» показано коріння, символіку і час святкування Зелених свят українцями Буковини. Зелені свята – давнє народне дохристиянське свято, яке символізує остаточний прихід літа. Це завершення весняного і початок літнього календарного циклу. В основі
Зелених свят лежить культ рослинності, магія заклинання майбутнього врожаю, культ предків та ін.
Під час святкового виходу на поле зустрічати сонце означало хвалу сонцю, вшанування духів поля, духів майбутнього урожаю. Освячення поля свяченою водою під час цього ходіння символізувало вигнання нечистих сил і задобрювання русалок. Культ рослинності, яка в цей час починала розквітати, проявлявся передусім у тому, що зеленню на свята прикрашали свої оселі, а також могили предків. На Зелені свята, як і після Великодня, провідували померлих родичів, могили яких обсипали клечаним зіллям, влаштовували на кладовищі панахиди та спільні поминальні трапези.
З прийняттям християнства Зелені свята почали називатися ще й Трійцею, яка відзначалася на 50-й день після Пасхи (Паски) і збігалася із Зеленою неділею. Проте впродовж багатьох століть традиційно залишалася давня народна ритуально-обрядова складова Зелених свят.
У підрозділі «Свято Купала та його символіка» досліджено найбільш яскраве літне свято – день Купала (Купайла). Це був день сонцевороту, коли сонце досягало свого апогею, відповідно, був найдовший день і найкоротша ніч у році. Природа в цей час набувала найбільшого розквіту, починалося дозрівання плодів, а для землероба наставав найважливіший момент його господарської діяльності – жнива.
З історії християнської церкви відомо, що Ісуса Христа хрестив Іван Хреститель. Серед ритуалів хрещення було обливання немовляти та купання його у воді. Отже, звідси випливає ймовірність стверджувати, що саме тому в народі за Іваном Хрестителем утвердилося ім’я Івана Купала.
На Купала – час найбільшої сили сонця. На Буковині існувало вірування, що цього дня вода і вогонь мають очищувальну силу. Молодь стрибала в цей день через вогонь і купалася у водоймищах. Дівчата збирали квіти та робили з них віночки. Купальське дерево пов’язане з основним змістом і призначенням обряду. Дівчата пускали на воду заготовлені віночки. Рухом вінків на воді вони ворожили про своїх коханих (куди попливуть вінки, з тієї сторони буде наречений), рух вінків міг віщувати і смерть (чия свічка на вінку швидше погасне, той невдовзі може померти). Назву свято Купало отримало від бога плодючості Купала та від того, що Бог-Сонце-Дажбог у день літнього сонцестояння купається у земній потужній силі – воді. Колесо з перехрестям символізувало життєдайне сонце, яке у вогні поєднувалось з водою.
Зі святом пов’язані два найголовніші персонажі – Купало і Марена. На Буковині вважалось, що купальська ніч є шлюбною. Українці Буковини вірили, що у купальську ніч вступали в шлюб вода і вогонь, небо і земля, людська пара – чоловік та жінка. Обов’язково їх шлюб мало освятити Сонце, яке вранці після купальської ночі вважалось найважливішим сполучником шлюбних пар. У припрутських та придністровських українських селах вірили, що у купальську ніч розцвітає чудесним весняним цвітом папороть; щасливець, який дістане цю квітку, буде знати, де лежать скарби, буде розуміти мову рослин і тварин.
Вогонь і рослинність, за народними віруваннями, у ніч на Купала набували особливих захисних і лікувальних якостей. Зокрема, магічні властивості приписували українці гілкам певного дерева. На свято Купала рослинність досягала свого повного розквіту. В основі народної медицини лежали знання, здобуті внаслідок досвіду поколінь про лікувальні властивості тих чи інших рослин. Але водночас ці властивості люди вважали надзвичайними, магічними, тому в традиції збирання зілля і ягід у день Івана Купала можна простежити поєднання раціональних народних знань з уявленнями та віруваннями.
Купальське свято на сучасному етапі практично трансформувалося в естетично-розважальні обряди.
У підрозділі «Свято пошанування роду» розглядається свято сім’ї та родини. На Буковині його називають просто «Петра». В Україні з упровадженням християнства християнське свято учнів Христа Петра і Павла було поєднано з народним святом пошанування роду. Це свято було чоловічим святом і мало на меті прославлення старійшин сім’ї, громади, роду.
На Буковині напередодні свята Петра на нивах відбувались урочисті зажинки. Для обрядодій господинею випікається хліб. Встають рано до схід сонця, снідають всією сім’ю уже на полі біля ниви. Вважалось, що цей сніданок відбувається разом з духами поля і душами покійників, які охороняли поле до дозрівання хліба. Господар виголошував молитву, в якій звертався до духів Природи зі словами подяки, що допомогли виростити врожай. У цей день було прийнято жати кілька снопів. На полі залишають серп, яким, за повір’ям, мають користуватись духи поля і який має оберігати ниву від злих сил. Зажинки прагнуть завершити дуже швидко, щоб і швидко відбулись жнива в майбутньому. У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. покровителями і опікунами обряду зажинків були св. Юрій та св. Петро.
Серед забав хлопців, які парубкували (могли одружуватись), на свято Петра у кінці ХІХ та до 70-х років ХХ ст. ще зустрічалась така забава, як змагання на випиту горілку або вино. День Петра і Павла на Буковині вважався днем, коли дівчата мали особливі права щодо виявлення своїх почуттів до хлопців. У цей день було прийнято дарувати хлопцеві шириньку (вишиту дівчиною по чотирьох краях магічними знаками хустинку). На Буковині цього дня побутував звичай до хлопця, який ще не одружився, водити дівчину і пропонувати йому одруження.
На день Петра і Павла у багатьох буковинських селах відбуваються храмові свята.
У підрозділі «Жнива та обжинки» розглядаються землеробські обряди літнього календарного циклу, серед яких виділяються насамперед обряди, пов’язані з процесом роботи на полі: косовицею, жнивами, молотьбою тощо.
Із завершенням косовиці на кінці ниви залишали жмут нескошеної трави. Її перев’язували тонким перевеслом, прикрашали квітами, а поруч клали окраєць хліба і дрібок солі. В народі це називалося «трав’яним дідом» – символ завершення сінокосу. Для косарів влаштовували святкову вечерю – «косарку», на яку сходилися не тільки косарі, але й вся сім’я. Вечеря супроводжувалася піснями й танцями. З останнього жмута зжатого колосся чи з останнього снопа або з витягнутих по одному стеблу з останньої копи колосків плели обжинковий вінок. У буковинців він мав круглу форму, яка свідчила про його символічність. Замкнуте коло (циклічність, нескінченність), множинність різноманітних злаків, відбір найкращих колосків символізували багатство і родючість. Магічної сили набував вінок, коли вплітали в нього різноманітні квіти, трави чи навіть гроші.
Вважалося, що в останньому снопі зібрана вся життєдайна сила поля. Він носив назву: дідух, дідо тощо. На Святий вечір його ставили на покуті, а виходячи в поле навесні для першого засіву, домішували до насіння вимолочені з нього зерна.
У підрозділі «Народні свята квітки і садових плодів» досліджено святкування на Буковині днів Маковея і Спаса. Свято Маковія (Маковея) є на Буковині святом квітів та городини. Воно відзначається 14 серпня. В цей день у церквах святять воду, квіти, мак, які після цього набувають, за повір’ям, чудодійної сили. Дівчата готували вінок з квітів та «маковійську квітку». Малі діти теж рвали квіти і формували невеличкі букетики. У передгірній та гірській місцевості Буковини квіти для «маковійської квітки» збирали вранці у день свята, але ще до сходу сонця. Для цього букета використовували квіти як польові, так і городні (любисток, чорнобривці, васильок, м’яту, кудрявці, польові котики, материнку, чебрець, роман-зілля та ін.). «Квітку» та віночки обв’язували червоними стрічками.
У кінці ХІХ – першій половині ХХ ст. з «маковійськими квітками» та віночками молодь йшла до церкви, де священик здійснював кроплення водою, набраною з джерела чи криниці до схід сонця. Тобто обряд освячення залишився, лише він виконувався у церкві і при допомозі священика. У святі Маковія простежується і первісний культ води – хворі пропасницею купалися в річці, бо вода вважалася цілющою. У цьому святі відбиваються і любовні магічні дії. Також простежується оберегове значення свята Маковія. Дівчата обсипали свяченим маком дім, і «вроки» відьми повинні були безслідно пропасти, а до дівчини поверталося лицем щастя. Сакральний статус маку в українців був доволі високим. Серед гірського населення Буковини простежується ставлення до маку, як до оберегу.
Свято Спаса в Україні було одним із головних свят померлих – святом пошанування духів предків. На Буковині в цей день ішли на цвинтар з їжею, напоями, щоб пом’янути померлих родичів. Свято Спаса ніби підбивало підсумок весняно-літнього сезону землеробської праці, тому воно відзначалось дуже урочисто, особливо коли з поля було зібрано добрий урожай. З утвердженням християнства пошанування бога урожаю, свято поминання духів предків та прощання з літом набирають християнських рис. Навіть виготовлення свічки «Трійці» у цей день стало призначатись для Святої Трійці: для Бога-Отця, Бога-Сина, Бога-Духа Святого.
Під час свята Спаса поширюються обрядодії відзначення достигання садових плодів. У християнській церкві у цей день також благословляють перші плоди. Дослідження давньої та нової християнської обрядовості свята Спаса вказує, що воно було святом подяки Сонцю-Дажбогу, Небу-Сварогу за сприяння в отриманні хорошого врожаю, подяки духам предків за те, що вони опікувались полями та садами і забезпечили успіх у господарстві.
У підрозділі «Вересневі народні свята на Буковині» досліджено свята і обряди, які належать до календарної обрядовості українців Буковини осіннього періоду.
В давні часи на українських землях важливим осіннім святом вважалися свято ластівок, горобців, християнське свято Семена Странника (прп. Семеона Стовпника), свято «Весілля свічки». Ластівки відлітали непомітно для людей. Слово «ластівка» в українців символізує почуття ніжності, любові, доброти, яка, відповідно до свого роду, належала жіночій статі. На Буковині відоме вірування, яке поширене і по всій Україні, про те, що в день горобців (християнське свято св. Семена) чорт залишає частину горобців на землі, а решту віддає іншим нечистим силам на з’їдання.
Особлива обрядовість присвячена свічці. Свічка як частинка сонця, як частинка його тепла і сонячного неба завжди була присутня в сімейних та календарних обрядах Буковини. Зі свічкою освячували народження дитини, нею («батькові свічки») обрядово освітлювали шлях молодим у шлюбне життя під час весілля, з нею проводжали людину в останню земну дорогу на похороні, зі свічкою відбувалось поминання покійників. Свічка мала горіти в хаті на Різдво під час Святої вечері. Зі свічкою освячували воду на Водосвяття. Без свічки не можна було освятити великодній кошик. Свічку прив’язувала дівчина до віночка і пускала на воду під час свята Купала.
Ще у ХІХ – першій половині ХХ ст. ввечері перед святом свічки хлопці і дівчата збиралися в хаті, де часто відбувалися вечорниці, й справляли свіччине весілля.
Свічки залишились у шані і після прийняття християнства. Синкретизм християнства і язичництва можна бачити в тому, що християнська церква прийняла символ-прообраз світу-сонця в ареолі навколо голів святих, а також широко використовує свічку у всіх обрядах сімейного і календарного циклу.
Семантика свічки виступає при календарних обрядах як прообраз сонця, життєдайної сили землі, а відповідно і людини. Свічка виступає об’єднуючим чинником цілого ряду свят календарної обрядовості на основі її широкого символьно-образного кодування. Це забезпечується через зв’язок освяченої свічки з громом і блискавкою. На території Буковини, як і повсюдно в Україні, стрітенську свічку доволі часто називають «громницею», особливо на Путильщині і Вижниччині.
На Буковині в давнину в час осіннього сонцестояння відзначалось рубіжне свято Світовида, яке тоді було рухомим і залежало від положення сонця, фаз місяця та стану природи (хоча цей рух коливався в межах одного тижня). У цей день святкували свято «Роду-Рожаниць» – добрих духів, опікунів нив, творців урожаю. З приходом християнства це свято стали називати Друга Пречиста, а з кінця ХІХ ст. – Другою Богородицею. За християнськими оповідями, цього дня народилась мати Ісуса Христа Марія. На Буковині під час цього свята практикувалось збирання лікувального зілля на луках та полях.
У підрозділі «Осінні свята – дні весіль і поминання родичів» досліджено останні осінні свята – Покрови і Дмитріївську (Дідівську) суботу.
Свято Покрови з давніх часів на українських теренах було рубіжним святом початку періоду осінніх весіль і взагалі святом весілля. Тому у сім’ях, де були дівчата на відданні, в цей день спостерігали за різними прикметами, ворожили. До цього свята дівчина повинна була приготувати рушники, якими будуть пов’язувати старостів. Зі сходом сонця мати з донькою брали зі скрині рушники і перекладали їх по-новому. У кого відбувалось весілля на Покрову, то на гуляння сходились і запрошені, і незапрошені. Гуляння всієї громади на весіллі мало задобрити духів роду, богів Неба на весь весільний цикл. Вважалось, що пара, яка одружилась на Покрову, буде мати щасливе життя.
Серед осінніх свят, які мають народну основу, є свято Дмитріївської (Дідівської) суботи та свято Дмитрія. В дохристиянські часи поминання покійників здійснювалось на третій, сьомий, дев’ятий, двадцятий, сороковий, сімдесятий день після смерті та в кожну наступну річницю, а також тиждень після Великодня у Провідну неділю. Християнською церквою встановлено поминання покійників на третій день по смерті, дев’ятий та сороковий. Останній пов’язують з покиданням душі покійника землі. У суботу за тиждень до свята Дмитрія здійснювали осінні поминки покійників роду, сім’ї або взагалі померлих. Це свято має давню дохристиянську основу. Осіннє поминання покійників зафіксовано у багатьох народів світу.
На Буковині це свято називали «Дідівською дниною». В цей день у давнину люди йшли до святилищ і несли три калачі. Також брали з собою страви, які любили покійники, та коливо. З утвердженням християнства на Буковині в «Дідівську суботу» у церкві замовлялась служба за покійників з парастасами-панахидами та списками покійників кожної сім’ї, які згадувались під час служби Божої. Християнська церква прийняла цей день для поминання покійників під назвою «Поминання померлих», хоча в народі цей день далі називають «Дідівська днина», «Дідівська субота». Поминання покійників у Дмитріївську суботу вказує, що українці Буковини, маючи анімістичні вірування, поклонялися душам предків, які, на їх думку, допомагали у веденні господарства й особливо у досягненні доброго врожаю.
У четвертому розділі «Міжетнічні контакти у календарній обрядовості українського, молдавського та румунського населення Буковини» розглядається міжетнічний зв’язок українців, молдован і румунів у процесі календарної обрядовості.
У підрозділі «Взаємовплив українського, молдавського та румунського населення Буковини у відзначенні свят хижих звірів» висвітлено процес поклоніння і пошанування хижих звітів у обрядовості різних етносів Буковини.
Народний культ святих як покровителів хижих звірів у календарній обрядовості буковинців проявився у формі відзначення особливих «звіриних» днів, присвячених вшануванню хижаків з метою захисту від них худоби та людей. Таку традицію можна розглядати як відлуння архаїчних культів. Витоки традиції вшанування диких тварин можна бачити у дохристиянському, язичницькому світогляді.
Різноетнічне населення Буковини, яке мешкало у рівнинній, передгірній та у гірській місцевості Буковини, вшановувало хижих звірів, від поведінки яких залежав успіх тваринницького заняття, особливо вівчарства.
В українців, молдован і румунів Буковини народний календар визначав «вовчі» дні восени та взимку. Покровителями вовків вважалися Миколай (19 грудня), Юрій (6 травня). Щодо св. Юрія, то він вважався у буковинців головним покровителем вовків. Весь цикл «вовчих» свят в українців тісно пов’язаний з «вівчарським» і «скотарським» календарями. На Буковині була поширена обрядовість відродження «скотарського» року. Ці обряди супроводжуються символічним «вмиранням» та «відродженням» ведмедя, названого ще «Дідом Мартіном». Найбільш відомими святами і звичаями цього ритуального ланцюжка є: Зимові Філіпії (12-14 лютого) – Зимові Мартінії-Філіпії (14-16 лютого) тощо.
Коло календарних «вовчих» свят розпочинає св. Петро Зимовий або св. Петро Кульгавий, що припадає на 29 січня і є одним із найважливіших свят «вовчого» року. У християнській православній церкві це день «Поклоніння чесним веригам св. Петра». Петро Зимовий та Літній Петро (12 липня) є межовими орієнтирами, за якими вівчарський та аграрний календарі діляться на дві частини.
Весняно-літній період, сприятливий для здобуття їжі вовками та ведмедями, характеризувався меншою кількістю «вовчих» свят: св. Георгій-Юрій (6 травня), Петро Літній (12 липня), Прекуп – 22 липня, Літні Цирковії (30 липня – 1 серпня), свято Ведмежого Маковея – 15 серпня, св. мученик Лупу – 5 вересня та ін.
З осінніх свят «вовчого» циклу першим буковинці святкували день Текли, або Баранячої Текли, який припадав на 8 жовтня. Культові дійства у цей день призначалися для захисту баранів від вовків, активізація яких спостерігалася саме з цього періоду. 10 жовтня розпочиналися перші три Осінні Філіпії під загальною назвою «Бербекарії», з якими були пов’язані чисельні заборони на здійснення домашньої роботи.
Окрім свят з фіксованою датою проведення, існували також мобільні, присвячені вшануванню «вовчих-ведмежих» свят, як, наприклад, «Субота ведмедя», яка припадала на п’ятий тиждень Великого посту.
На Буковині у календарному році святкували декілька десятків малих і великих «вовчих» свят, зафіксованих у життєвій практиці буковинських українців, молдован і румунів Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст., з чітко визначеним дохристиянським походженням, що дає право стверджувати про існування у них системного «вовчого» календаря. Цикл «вовчих» свят, відображаючи сутність боротьби за існування, відігравав важливу роль у житті буковинського селянина, а його ритуальне оформлення та ідейна частина (ряджені «вовки» і «ведмеді», казки, загадки, табу на виконання певних робіт у святкові дні, різноманітні дійства захисного спрямування) частково збереглися й до наших днів, хоча багато з них уже втратили своє магічне навантаження, а мають суто розважальний характер. Цей календар, охоплюючи увесь календарний рік, реагував на сезонні особливості життя вовків, ведмедів та інших хижаків, а також їхніх потенційних жертв – овець та кіз.
Підрозділ «Рослини у календарній обрядовості українців, молдован і румунів Буковини» присвячений рослинному аспекту обрядовості, який особливо актуальний у календарній обрядовості буковинців.
Рослинний аспект великодньої обрядовості розглядається у трьох площинах: обрядодії з квітами (Благовіщення, Вербна неділя), ритуальні обряди з вербою та рослинні мотиви в орнаментації буковинських писанок і пасок. У розцвілій квітці присутня потужна вітальна енергетика, яка прирівнюється до сили Божої. Квіти є вісниками весни, її зовнішнім вираженням, відповідно вони акумулюють у собі інтенції здоров’я і щастя.
Про певне поєднання квітів, дерев і трав у єдиній звичаєво-обрядовій контамінації може свідчити буковинська обрядодія, де на Вербну неділю в оселях за образи кладуть лікарські трави – мелісу, любисток, ромашку, календулу, а хату і всі прибудови обставляють хобзою (бузина), на городі і на подвір’ї ставлять гілки з дерев – деревця (з ясена або клена), а на стіл кладуть букет квітів і бечку. Верба сприймається як особлива проміжна ланка у кругообігу вітальної енергії, тому має здатність передавати її на живий і неживий світ (ритуальне биття, освяченою гілкою верби людей і тварин).
Існує зв’язок між місячною активністю та вегетаційними циклами рослин і дерев на основі обрядово-звичаєвої практики календарного циклу. Використання рослин в обрядодіях українців, молдован і румунів Буковини спостерігається найбільш виражено два рази протягом календарного року: на початку весни і в кінці весняно-літнього циклу.
У підрозділі «Спільні риси календарної обрядовості українців, молдован та румунів Буковини» висвітлюються спільні риси, які простежуються в обрядовості передріздвяних ворожінь. Ворожіння з прихованими під посудиною предметами, з домашньою птицею, собакою, рахуванням кілків у плоті та ін. подібні як в українців, так і у молдован та румунів Буковини. В українців, молдован і румунів Буковини поширене вірування, що худоба на свято Різдва розмовляє людською мовою і може розповісти богам про умови її утримування протягом усього року.
У слов’янських і східнороманських народів є звичай ставити на стіл чисту тарілку, ложку та чарку для душ померлих або не забирати зі столу до ранку Різдва рештки святвечірньої їжі, яка призначена для душ покійних родичів.
В українців, молдован та румунів Буковини існували обряди ходіння з ведмедем. Але якщо в українців ведмідь був охоронцем Маланки, його роль грав один із найсильніших на куті хлопець, влаштовувались турніри на сильнішого ведмедя у центрі села, то у румунів кількість ведмедів у Маланці не була обмежена, він відігравав головну роль у обрядодіях під час ходіння. В українських селах (Великий Кучурів, Тисівці на Сторожинеччині), де був сильний румунський вплив з румунського села Коровія, спостерігається по декілька ведмедів у дійових особах Маланки. Переважно молдавським і румунським у краї є ходіння Маланки з конем.
У календарній обрядовості відзначено запозичення східнороманським населенням від українців Буковини назв свят Благовіщення, Теплого Олекси, Стрітення та ін., власне і саму назву новорічних вистав «Маланка».
Від українців румуни і молдовани Буковини перейняли календарний звичай щодо демонічних чарівниць, відьом, які прагнули, за місцевими віруваннями, заподіяти шкоду худобі або відібрати у корів чи овець молоко. Зокрема, було перейнято в українців практику нанесення знаків- хрестів на вікнах, дверях, воротах садиби, а також розсипання зерна маку на порозі хати або стайні (за віруваннями, відьма буде довго збирати мак і, в результаті, коли засвітає, вона не зможе зробити плановану шкоду).
Румунами Буковини від українців перейнято звичай ставити борону зубцями догори на подвір’ї господарства, обкурювати хату ладаном, замаювати хату вербою або полином, заборону доторкатись руками до гострих предметів землеробських знарядь та ін. Запозичений в українців у період нового часу також ряд новорічних вітальних пісень: «Маланка- подністрянка», «Впустіть Маланку до хати».
З утвердженням християнства на буковинських теренах в українців і молдован та румунів проводились ритуальні дії над могилами померлих родичів з участю християнського священика. Такі ж спільні дії проводились священиком з освячення поля навесні до оранки і його освячення перед збором урожаю.
Молдованами і румунами в українців запозичено звичай спалення Дідуха у кінці зимових календарних свят. Українці Буковини запозичили у румунів «живий» вертеп (войницька вистава). Так, в українців південної частини Буковини у с. Велика Маріцея Сучавського повіту у кінці ХХ ст. можна було зустріти Живий вертеп «Банда Бужора», обрядність якого здійснювалась румунською мовою.
У молдован і румунів Буковини існували весняні свята, зовсім відмінні від українських. Таким, зокрема, є свято 1 березня – Мерцішор, яке українці не сприйняли для запозичення. До запозичень молдованами і румунами від українців можна віднести вірування в те, що у ніч на Купала розквітає чародійна папороть (з пізнього середньовіччя східні романці святкували день Синтезієне на українське свято Купала, коли у природі відбувається літнє сонцестояння).
Щодо писанкарства, то молдовани і румуни Буковини пишуть і використовують у обрядах писанки, але суто романського орнаменту на писанках не відзначено. У більшості випадків писанки молдован і румунів Буковини мають християнський характер орнаментації (з надписами «Христос Воскрес», зображенням християнських храмів тощо). Їх поширення як в українців, так і в романського населення Буковини спостерігається з утвердженням християнської віри.
У процесі значних культурних та історичних відносин українців, румунів і молдован формувались певні ознаки їхньої культури. При цьому вирішальну роль відігравали обставини міжсусідських відносин.
У висновках узагальнено науково-практичні результати дослідження, викладено основні положення, які виносяться на захист.
Під час дослідження календарних свят і обрядів українців Буковини виявлено новий джерельний матеріал у архівах і музеях Львова (Центральний державний історичний архів України у Львові), Чернівців (Державний архів Чернівецької області, архів етнографічного музею Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, науковий архів Чернівецького обласного музею народної архітектури та побуту), Кишинева (Центральний науковий архів Республіки Молдова.),
Сучави (Меморіально-документальний фонд будинку-музею С. Ф. Маріана у Сучаві). Особливо багато джерельного даних зосереджено у Матеріалах етнографічної експедиції Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, які зібрані у 1971-2012 рр.
Аналіз наявного етнографічного матеріалу, зокрема з масиву Буковини, дає підстави підкреслити переважаючий колорит з місцевою календарною давньоукраїнською обрядовістю, який наповнився в силу історико- політичних обставин, коли етнічна українська земля Буковина була заселена представниками сусідніх народів, регіональними елементами.
Джерельний матеріал засвідчив, що календарні свята українців Буковини мали господарські, метеорологічні, поминальні аспекти. Це простежується під час проведення Різдва-Коляди, зустрічі Нового року, Водохрещення, свята Івана Купала, відзначення жнив і обжинків. У цих святах помітна магія врожаю, культ рослин, культ предків, що характерні для загальноукраїнської традиційності.
Спільними у календарних святах українців Буковини та українців інших регіонів України є рубіжний період святкового календаря, поклоніння Сонцю, ідея боротьби літа з зимою, пошанування квітів і рослин (Свята вечеря, вертеп, ходіння з «козою», купальське пошанування вогню, води, квітів, коріння, маковіївські і спасівські пошанування польових і садових плодів та ін.).
В українців Буковини при проведенні календарних свят і обрядів простежується ряд особливих рис, які проявились у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Це поширення «живого» вертепу – «Іродів», ходіння з «бараном» на Буковинській Гуцульщині під час різдвяної обрядовості, святкування «тваринних» свят та ін. Особливістю календарної обрядовості краю є й те, що у передгір’ї та на Буковинській Гуцульщині перевага християнських свят відмічена значно пізніше, ніж серед інших етнографічних груп Українських Карпат – бойків, лемків і гуцулів.
Науковий матеріал дозволяє стверджувати, що календарні свята українців беруть початок з римської епохи, однак мали і свою власну дохристиянську основу, а на Буковині – регіональну специфіку. Цей висновок є суттєво новим.
Дослідження засвідчили, що важливу роль у календарних святах і обрядах українців Буковини відіграв фольклор. Це колядки, щедрівки, веснянки, гаївки, купальська та обжинкова пісня тощо. Більшість календарних обрядів супроводжується піснями, танцями-хороводам, які мали в собі господарську і сімейну основу. У кінці ХІХ – впродовж ХХ ст. на Буковині відомі пісні сакрального змісту, де фігурує боротьба зими з весною, чудодійний вплив Сонця на воскресіння природи, а головними дійовими особами виступають християнський Ісус Христос (його воскресіння) та Матір Божа. У цих піснях криється глибокий зміст щодо осмислення життя і смерті, вічності.
З’ясовано корені та характерні риси народного театру (різдвяна народна драма з козою, бараном, вертепом, новорічні маланкування). Вперше, на основі записів Юрія Федьковича, показано, що новорічне свято адресоване Місяцю-князю і його нареченій дівчині Маланці, яка вже власне символізувала саму весну.
Напередодні Нового року, на Маланку, поряд з обрядами закликання весни, відлякування злих сил, розпочиналися символічні обряди з водою, яка є головною у пробудженні природи, рості рослин і тварин. У цьому проявляється анімістичний світогляд давніх українців – народження богині води Дани. Засівання вранці на Новий рік – це жертовний обряд в її честь та магічні обрядодії для досягнення доброго врожаю у наступному році.
Вербна неділя розуміється як весняне свято та початок великоднього циклу календарної обрядовості, для якого характерні свої акціонально- кодові елементи звичаєво-обрядової практики.
Стародавню назву зберегло і свято Великодня. У цьому святі ми вбачаємо відображення первісного світогляду предків: спостерігається культ покійників, відображення культу сонця, молитви і пісні, які повинні принести успіх, здоров’я, добробут, урожай.
На Буковині тільки у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. спостерігається утвердження календарної обрядовості на християнських засадах при збереженні елементів язичництва. Давні назви та значення багатьох давньоукраїнських свят у силу соціально-економічних і культурних факторів змінились, а з прийняттям християнства до багатьох свят додано ще християнські назви, які нашарувались на попередні.
У радянський час (1940-1991 рр.) під впливом атеїстичної ідеології календарна обрядовість українців Буковини відходить від традиційності, відбувається заміна народних свят новими – радянськими.
Українці та представники етнічних меншин – молдовани і румуни у календарному році святкували понад чотири десятки малих і великих «тваринних» («вовчих») свят. Такі святкування вдалось зафіксувати у життєвій практиці буковинських українців другої половини ХІХ – ХХ ст.
Усі зимові, весняні, літні, осінні календарні обряди мали приховану й відкриту семантику і символіку, пов’язану з щоденним господарським і громадським життям людини.
Через календарний цикл свят і обрядів українці донесли до початку ХХІ ст. давні народні і нові елементи вірувань у сили природи та християнську божественну Трійцю: Бога-Отця, Бога-Сина – Ісуса Христа та Духа Святого.
Календарна обрядовість українського етносу й етнічних меншин Буковини – румунів та молдован показує, що у них існував довготривалий зв’язок, під час якого відбувався взаємовплив у галузі духовної культури.
Відображаючи сутність боротьби за існування, народний календар відігравав важливу роль у житті буковинського селянина, а його ритуальне оформлення та ідейна частина (ряджені особи Маланки, «ведмеді», народні казки, загадки, заборони на виконання певних робіт у святкові дні, різноманітні дійства магічного і захисного спрямування) частково збереглися у різних зонах краю і у наші дні.