АРАКЕЛЯН Мінас Рамзесович КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ ПРАВОЗАХИСНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ АДВОКАТУРИ

Краткое содержание

У Вступі обгрунтовано актуальність теми дисертації, охарактеризовано ступінь її наукової розробки, зв’язок з науковими програмами, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і джерела дослідження, його методологічні принципи; відображено наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів роботи, наведено відомості про апробацію та публікації її основних результатів.
Перший розділ «Методологічні засади дослідження правозахисної діяльності адвокатури» складається з п’яти параграфів, присвячених характеристиці методологічних принципів та підходів, які було застосовано при дослідженні правозахисної системи та інституту адвокатури як її складової, та обгрунтуванню ефективності їх використання.
У підрозділі 1.1. «Людиноцентристський та аксіологічний підходи як методологічна основа дослідження правозахисної діяльності адвокатури» виявлено місце і значення цих підходів у системі дослідницького інструментарію, який дозволяє розкрити сутність і зміст прав та свобод людини і пов’язаної з ними проблеми їх інституціоналізації та правового регулювання.
Обгрунтовується погляд, що людиноцентристський підхід є важливою ланкою методології дослідження проблематики формування та функціонування правозахисної системи та інституту адвокатури як її елементу, оскільки уся діяльність сучасної демократичної держави та її інститутів спрямована на утвердження й захист прав і свобод людини і громадянина. Це, своєю чергою, визначає зміст діяльності законодавчої, виконавчої і судової влади та місцевого самоврядування. Захист прав і свобод людини і громадянина - основна функція держави.
Показано, що людиноцентристська парадигма є певним зрізом у межах антропологічного підходу. Пріоритетність прав і основних свобод людини отримує своє логічне підтвердження саме при домінуванні людиноцентричну підходу, який передбачає акцентування уваги на людині (громадянинові) як найціннішому явищі соціального життя, тим самим здійснюється «антропологічний поворот» до людини як первинної правової реалії. Ця парадигма передбачає, що саме людина є визначальною у правозахисній діяльності сучасної держави як демократичної, соціальної та правової.
Розвинуто доктринальні погляди на те, що правова аксіологія, у межах якої формується аксіологічний підхід, є одним з напрямків аксіології та представляє собою теорію про цінності й загальнозначущі принципи, які визначають людську діяльність, відображають сутнісні сторони соціального життя, його якісний зміст. Сучасна складова аксіологічної характеристики вітчизняної правозахисної системи безпосередньо пов’язана з переспрямуванням вектора її функціонування. Орієнтація на сучасність проблеми дослідження правозахисної системи взагалі, та інституту адвокатури зокрема, їх феноменологічна характеристика передбачає виявлення ціннісних властивостей цих інститутів, обумовлених об’єктивними обставинами їх функціонування у конкретно-історичному контексті. Для забезпечення ефективної діяльності правозахисного механізму важливим є розуміння аксіологічних орієнтирів цієї діяльності.
У підрозділі 1.2. «Інституційний підхід у дослідженні правозахисної діяльності адвокатури» розкрито потенціал цього підходу при осягненні змісту концепції правозахисту, а також пов’язаної з нею правозахисної системи та її найважливішого елементу - інституту адвокатури. Правозахисну діяльність розглянуто як певним чином упорядковану структуру, яка акумулює соціальний досвід суспільства і держави, систему сформованих законів, правових традицій, зв’язків, способу мислення тощо. Розвинуто погляди щодо інституціоналізації адвокатури, сформовані західною та національною політико-правовою наукою.
Доведено зв’язок інституційного підходу, як способу осягнення правової реальності, із найважливішою рисою права - його системністю, що має проекцію на правозахисну систему як складну структуру, складний механізм, в якому задіяні державні і недержавні інститути, безпосередньо залучені у сферу захисту прав і свобод людини і громадянина, що у сукупності складають організаційну структуру усієї правозахисної діяльності.
У підрозділі 1.3. «Принцип та метод історизму у дослідженні правозахисної діяльності адвокатури» обґрунтовано необхідність його застосування при розгляді правозахисної діяльності адвокатури, незважаючи на появу скептичних думок відносно його адекватності тенденціям розвитку методології наукового пізнання, заснованих на тому, що нібито це може бути гальмом на шляху розвитку різних державно- правових явищ.
Доведено, що трансформація суспільного життя не тільки у кількісному, але і в якісному плані вимагає не простого опису лише статичних станів, але й глибокого вивчення динаміки соціального розвитку, яке б мало всі ознаки історичного пізнання. Суспільство постійно змінюється, і не може бути теоретично представлено у вигляді стійких, незмінних систем і структур. Розкрито основні атрибути історизму як методологічного підходу, які зводяться до вимог, щоб при дослідженні різних явищ враховувалося минуле про об’єкт дослідження та його теперішній стан, і на підставі цього складається прогноз на майбутнє. Адекватне осмислення якісних змін у правозахисній сфері обумовлює неминучість пізнання сутнісних, закономірних, причинно- наслідкових джерел буття досліджуваного об’єкта. При цьому кожен з елементів історизму має свої пізнавальні параметри, які тільки у єдності утворюють методологічний ефект цього підходу. Так, аналіз минулого у становленні та розвитку інституту адвокатури дозволяє розглядати його сучасний стан та прогнозувати його можливі трансформації у майбутньому.
Показано, зокрема, що історизм у методології дослідження дозволив розглянути діяльність з надання юридичної допомоги у найширшому її розумінні, як явища, що існувало майже в усі часи та майже при усіх формах суспільного і державного устрою. Наголошено, що у будь-якому організованому суспільстві існувала та існує необхідність створення умов для здійснення такої допомоги і виділення для цього особливої категорії людей, які володіють юридичними знаннями для надання допомоги правового характеру фізичним та юридичним особам. Історичний принцип та метод надав можливість встановити, що форми і способи надання юридичної допомоги змінювалися в залежності від економічних і політичних умов, тому пошук найбільш придатної формальної організації для надання юридичної допомоги у певних історичних умовах вівся постійно.
У підрозділі 1.4. «Компаративістика у методологічному арсеналі дослідження правозахисної системи та її елементів» зазначено, що існують різні композиції та елементний склад методології порівняльного правознавства, його потенціал є ефективним і затребуваним сучасною юридичною наукою, він здатний вирішувати різні гносеологічні та онтологічні завдання, що дозволяє поширити здобутки методології порівняльного правознавства за її межі.
Аргументовано доцільність застосування методології компаративістики для розгляду інституту адвокатури, що пов’язано зі самою природою і специфікою правозахисної системи. Так, норми, що регулюють права і свободи людини, розробляються і приймаються у рамках міжнародних організацій універсального та регіонального характеру, а також на національному рівні. Отже, дослідження складного характеру взаємодії та взаємовпливу цих норм, принципів і стандартів обумовлює застосування методологічного арсеналу компаративістики.
Зазначено, що компаративістське дослідження завжди пов’язано з вивченням державно-правових явищ, які сформувалися у межах різних правових системах на основі різних правових традицій, генетично пов’язаних з різними цивілізаціями і культурами. Права і свободи людини різними правовими системами і культурами сприймаються по-різному. У західній правовій традиції концепція прав і свобод людини займає центральне місце, тобто функціональне призначення права полягає у їх визнанні, закріпленні та створенні відповідного ефективного механізму їх захисту. Що стосується сприйняття і визнання цієї концепції у рамках незахідних правових традицій, то концепція прав і свобод людини, внаслідок їх цивілізаційного походження, в них не настільки розвинута і не відіграє такої провідної ролі. Пріоритетними в одних правових реаліях є колективні права (африканське звичаєве право), а в інших - у порівнянні з суб’єктивними правами пріоритетними є обов’язки (в ісламському праві). Зазначена обставина має принципове значення для розуміння різних правозахисних систем у рамках різних правових традицій. За допомогою синхронного та діахронного порівнянь проведено порівняння інституту адвокатури на сучасному етапі розвитку правових систем, а також протягом усього процесу його історичної трансформації. Синхронне та діахронне порівняння стало в нагоді при моделюванні різних варіантів функціонування інституту адвокатури.
У підрозділі 1.5. «Стан дослідження проблематики правозахисту та інституту адвокатури як складової правозахисної системи у вітчизняній юридичній науці» здійснено аналіз здобутків науковців України у цій галузі. Проаналізовано дисертаційні та монографічні дослідження, присвячені правозахисту, правозахисній діяльності адвокатури. Звернуто увагу на збільшення кількісних показників та покращення якісних характеристик таких досліджень.
Здійснено аналіз останніх досліджень, присвячених концептуалізації та інституціоналізації правозахисту, правозахисній діяльності адвокатури, серед яких дисертаційні дослідження В. Андрусяка, А. Бондаренко, В. Вишковської, І. Грицай, Ю. Гурджи, Е. Іскендерова, В. Капустинської, О. Карпінської, Л. Наливайко, І. Темех, Р. Шестопалова та ін.
Вітчизняними науковцями здійснено науково-монографічні розробки, присвячені дослідженням ґенези та сучасного стану функціонування інституту адвокатури взагалі та його правозахисної діяльності зокрема. На особливу увагу заслуговують праці О. Святоцького, який у дисертаційних, монографічних та науково-методичних працях аналізує еволюцію, статус, організацію та функціонування інституту адвокатури. Також виділено дисертаційні дослідження В. Заборовського, Л. Тацій, П. Хотенеця. Виокремлено низку робіт, присвячених етичним основам адвокатської діяльності, серед яких необхідно відзначити дисертаційні дослідження Н. Бакаянової, Т. Вільчик, C. Іваницький, А. Бірюкова.
Питання становлення інституту адвокатури висвітлено у підручниках, авторами яких є Н. Бакаянова «Історія адвокатури України у запитаннях та відповідях, ілюстраціях та фотографіях», Д. Фіолевський «Адвокатура», у підручниках за редакцією С. Фурси «Адвокатура України (з практикумом)», за редакцією М. Погорецького та О. Яновської «Адвокатура України» та ін. Становлення і функціонування інституту адвокатури є темою проведення різноманітних наукових заходів, зокрема, конференцій та круглих столів, які проводилися останнім часом.
Другий розділ «Онтологічні основи дослідження правозахисту»
містить п’ять підрозділів, у яких надано сутнісно-змістову характеристику правозахисної системи.
У підрозділі 2.1. «Права і свободи людини і громадянина та правозахисна діяльність сучасної держави» зазначено, що проблема реалізації прав і свобод людини, їх забезпечення і захисту є предметом дослідження загальнотеоретичних і галузевих юридичних наук, вона розглядається у рамках національного та міжнародного права. Для міжнародного публічного права ці питання розглядаються як сукупність принципів і норм, що регулюють міжнародний захист прав і основних свобод, які сформували міжнародні стандарти у галузі прав людини для національного права.
Визначено погляди на права і свободи людини як найважливіші умови не лише існування, але й розвитку кожної людини, стан забезпечення яких є індикатором розвитку суспільства. Права людини - це встановлені, гарантовані та охоронювані державою можливості індивіда вчиняти певні дії, а також напрямки його можливої поведінки, самореалізації та самовизначення в різних сферах життєдіяльності суспільства.
Розглянуто питання про співвідношення понять «права» і «свободи». З точки зору загальної філософії, свобода - це ідея, яка відображає таке ставлення суб’єкта до своїх дій, коли він є їх визначальним чинником, і коли вони безпосередньо обумовлені природними, соціальними, індивідуально-внутрішніми або індивідуально-родовими факторами. Права людини - це встановлені можливості індивіда вчиняти певні дії, а також напрямки його можливої поведінки, самореалізації і самовизначення в різних сферах життєдіяльності суспільства, що гарантуються і охороняються державою.
Проаналізовано основні міжнародні нормативно-правові акти, що закріплюють права і свободи людини і громадянина та їх захист, зокрема Загальну декларацію прав людини, Конвенцію про захист прав людини і основних свобод, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права та ін., у яких людину визнано як найвищу цінність, а право людини на правовий захист - природним правом будь-якого індивіда.
У підрозділі 2.2. «Громадянське суспільство та реалізація прав і свобод людини і громадянина» висвітлено становлення учення про громадянське суспільство від Античності до сьогодення.
Охарактеризовано сучасні погляди на громадянське суспільство, у яких воно розглядається переважно як система самостійних і незалежних від держави суспільних інструментів та відносин, покликаних забезпечувати необхідні умови для реалізації прав і свобод, а також приватних інтересів і потреб окремих людей та їх колективів, для насиченого соціального, культурного і духовного життя, збереження, відтворення накопичених етичних цінностей та передачі їх від покоління до покоління.
Наголошено, що громадянське суспільство в Україні перебуває у стадії становлення. Виокремлено чинники, які можуть прискорити цей процес, зокрема шляхом підвищення громадянської та правової культури. Доведено, що тільки ефективне громадянське суспільство поряд зі сформованою правовою державою здатні забезпечити захищеність людини в правовому просторі й соціумі, та повною мірою реалізувати правозахисну спрямованість Української держави відповідно загальносвітовим демократичним і соціальним процесам. Адвокатура як історична цінність - один із системоутворюючих елементів сучасного громадянського суспільства і правової держави, є не тільки об’єднанням професіоналів-юристів, але й найважливішою правозахисною інституцією.
У підрозділі 2.3. «Правозахист у сучасній державі: процес концептуалізації та інституціоналізації» правозахист розглянуто як наукову категорію, яка відображає засновані на правовому законі процеси та юридично значущі дії щодо встановлення, формального закріплення, захисту, відновлення та реалізації прав і свобод особи, формування засад правової культури. Концепцію правозахисту визначено як систему поглядів, упорядкованих знань щодо розуміння та пізнання правозахисту як особливого явища сучасної правової реальності. Концепція правозахисту є теоретичною концепцією, яка поєднує науково обґрунтовані положення щодо правової природи, інституалізації та якісних характеристик правозахисту, що сприяє формуванню комплексного уявлення про зазначену категорію.
У концепції правозахисту виокремлено її складові: нормативну, тобто правотворчу діяльність щодо нормативного закріплення та визнання прав і свобод, а також механізмів їх реалізації та захисту; ідеологічну, яка включає в себе правову культуру, правосвідомість і правову ідеологію; інституційну,яка включає в себе колективні та індивідуальні суб’єкти, правозахисну функцію, правозахисну діяльність і правозахисну систему.
Наголошується, що сучасну державу слід розуміти як засновану на правовому законі та інституціолізовану у вигляді певної системи, політико- територіальну організацію управління суспільством, в основі якої лежить створення ефективного механізму реалізації прав та законних інтересів громадян та їх об’єднань.
У підрозділі 2.4. «Мораль і право як концептуальні основи правозахисної діяльності адвокатів» аргументовано зв’язок між ефективністю діяльності адвокатури та рівнем професіоналізму і сумлінністю адвокатів. Доведено важливість етичних засад у механізмі правозахисту. Цю обставину обгрунтовано тим, що права людини існують поза рамками власне правових приписів, які відбиваються у позитивному праві. Це обумовило актуалізацію дискусій про сутність самого права між прихильниками концепцій природного і позитивного права.
Співвідношення моралі та права визнано концептуальною основою професійної адвокатської етики. Розглянуто концепцію співвідношення права і моралі, розроблену в рамках західної традиції права, у якій істотне значення надається оцінці внутрішньої мотивації проступку і злочину, зокрема свободі волі людини як об’єктивній мірі відповідальності.
Адвокатську етику розглянуто як вид професійної етики, що представляє собою сукупність правил належної поведінки адвокатів, які забезпечують моральний характер їх діяльності та позаслужбової поведінки, та як наукову дисципліну, що вивчає специфіку реалізації вимог моралі у цій галузі людської діяльності. Предметом адвокатської етики є моральна поведінка представника адвокатської професії, регламентована корпоративними правилами, у випадках, коли правові норми не встановлюють для нього конкретних правил поведінки.
У підрозділі 2.5. «Правозахисна діяльність української держави та право на доступ до правосуддя» зазначено, що право на доступність правосуддя визнано сучасною юридичною наукою суб’єктивним правом, яке має бути нормативно закріпленим. Розглянуто міжнародне та національне законодавство, судову практику з реалізації цього права.
Розглянуто зв’язок між правом на доступ до правосуддя та принципом права на судовий захист, який виражений у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права: «Кожен має право при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього... на справедливий і відкритий розгляд компетентним, незалежним і безстороннім судом, створеним на підставі закону». Наголошено, що право на справедливий суд і право на доступ до суду, відповідно до Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 р., складається з інституційних і процесуальних елементів.
Право на доступність правосуддя відповідає загальним положенням Конституції України, яке, не будучи зафіксованим у ній безпосередньо, є таким фактично, оскільки в Основному законі закріплено право на судовий захист. Конституція України містить вимоги, які гарантують доступ до правосуддя і судовий захист. Охарактеризовано приписи Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 р., за якими «доступність правосуддя для кожної особи забезпечується відповідно до Конституції України та в порядку, встановленому законами України. Кожному гарантується захист його прав, свобод і інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом».
Розділ третій «Інститут адвокатури в Україні: історико-правовий аспект» складається з трьох підрозділів, у яких розглянуто становлення і розвиток адвокатури.
У підрозділі 3.1. «Адвокатура як соціально-правовий інститут: процес становлення» інститут адвокатури показано як найдавнішу установу, виникнення якої історично обумовлено соціальними, економічними, політичними і культурними чинниками, що склалися у певний історичний період. Відбувся перехід від практики самозахисту, коли індивід з різних обставин не завжди міг і хотів самостійно захищати свої порушені права і свободи, до виникнення інституту представництва та правових механізмів, які дозволили перекласти функцію захисту права з самого власника на інших осіб, які представляли його інтереси. Спочатку у статусі представників виступали родичі (інститут родинного представництва), потім - сторонні особи, які діяли заради власного інтересу або за винагороду. Збільшення кількості правових приписів, ускладнення їх змісту призвело до здійснення представництва і захисту інтересів на професійній основі, тобто адвокатами.
Показано, що інститут адвокатури має виключне значення у механізмі правозахисту, оскільки сприяє реалізації проголошених державою прав і свобод, захисту їх від зазіхань. Адвокатура не є державним органом, в силу цього є вільною від тиску влади, нав’язування кон’юнктурних міркувань, здатною абстрагуватися від нагальних потреб, обумовлених політичною доцільністю. Набула подальшого розвитку думка про зв’язок між функціонуванням ефективного правопорядку та існуванням незалежної від влади системи захисту прав і свобод людини від порушень або необгрунтованих рішень з боку держави.
У підрозділі 3.2. «Адвокатура України: процес формування» показано, що професійна адвокатура на теренах України почала формувалася у період польсько-литовської доби у XIV-XVI ст. Розвинуто доктринальні погляди на розвиток інституту адвокатури на українських землях. Визначальним чинником формування цього інституту на території, яка перебувала під протекторатом Російської імперії, була судова реформа 1864 р., яка сприяла відокремленню адвокатури від адміністрації, закріпленню права громадян на захист у суді та гарантуванню рівного для усіх суду, проголосила гласність процесу. Адвокатів у ті часи називали повіреними та поділяли на: присяжних повірених, якими були особи з вищою юридичною освітою і досвідом роботи в суді не менше п’яти років; приватних повірених, якими могли бути особи після досягнення 18-річчя, що склали іспити в окружному суді або судовій палаті та отримали відповідне свідоцтво. Розглянуто характерні риси здійснення адвокатської діяльності на українських землях, які перебували під протекторатом Австро-Угорщини та Польщі. Розкрито визначальну роль адвокатів у становленні і розвитку суспільного, соціально-економічного, культурно-просвітницького життя, формуванні правової культури, правової свідомості та правової освіти широких верств населення України другої половини ХІХ - початку XX ст.
Досліджено розвиток адвокатури в Україні за радянських часів - від її майже ліквідації у 1917 р. - до відновлення її статусу у 70-х роках ХХ ст. Наприкінці 70-х років минулого століття адвокатура України продовжила свій розвиток і пошук більш ефективних форм і методів юридичної допомоги громадянам та організаціям. Було закріплено конституційні засади діяльності адвокатури УРСР, запроваджено колегії адвокатів для надання юридичної допомоги громадянам і організаціям, змінено порядок функціонування юридичних консультацій. Також закріплювалося право громадян на безкоштовну юридичну допомогу у випадках, передбачених законодавством. При цьому говорити про існування самостійного ефективного інституту адвокатури у той історичний період ще зарано, оскільки вона ще залишалася під впливом держави.
Підрозділ 3.3. «Адвокатура України: процес становлення»
присвячено розгляду розбудови адвокатури незалежної України. Створення незалежної держави передбачало появу нових та реорганізацію і зміцнення старих інститутів держави з урахуванням традицій правового розвитку, а також на основі сучасних тенденцій право- та державотворення. До основних інститутів, на яких покладено місію правозахисту, належить адвокатура України. Етапи розвитку сучасної української адвокатури визначено прийняттям законів, які врегульовували цю сферу діяльності. Важливим підтвердженням цього стало прийняття наприкінці 1992 р. Закону України «Про адвокатуру», який визначив місце адвокатури у структурі громадянського суспільства та її роль у правозахисній системі України як одного з гарантів забезпечення конституційних прав і свобод людини і громадянина. Закон став важливим кроком на шляху демократичного розвитку адвокатури України, який забезпечив права на доступ до адвокатської професії широкого загалу кваліфікованих юристів, встановив гарантії здійснення адвокатської діяльності, розширив права адвокатів, їх обов’язки та відповідальність.
Акцентовано увагу на важливості у становленні сучасної адвокатури України Закону «Про безоплатну правову допомогу», прийнятого у 2011 р., що відповідає міжнародним стандартам, зокрема вимогам Ради Європи (Резолюції ПАРЄ № 1466 (2005) та Резолюції ПАРЄ № 1 755 (2010). Цим законом, зокрема, визначено зміст права на безоплатну правову допомогу, порядок реалізації цього права, підстави і порядок надання безоплатної правової допомоги, державні гарантії щодо надання безоплатної правової допомоги. Крім цього, вказано на пріоритетність надання безкоштовної правової допомоги саме адвокатурою.
У 2012 р. було прийнято Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» та Кримінальний процесуальний кодекс України, що ознаменувало новий етап розвитку вітчизняної адвокатури. Доведено, що ухвалення вищеназваних законів демонструє просування України на шляху до побудови системи правозахисту відповідно до міжнародних стандартів захисту прав і свобод людини і громадянина з урахуванням вітчизняних традицій правового розвитку.
Четвертий розділ «Міжнародно-правові засади адвокатської діяльності у контексті правового розвитку» складається з п’яти підрозділів, у яких розглянуто міжнародно-правові основи адвокатської діяльності, а також адвокатська діяльність у країнах романо-германського та загального права і країнах пострадянського простору.
У підрозділі 4.1. «Міжнародно-правові основи регулювання адвокатської діяльності» здійснено аналіз основних нормативно- правових актів, які визначають міжнародно-правові стандарти адвокатської діяльності, серед яких такі міжнародно-універсальні правові документи: Статут Організації Об’єднаних Націй 1945 р.; Загальна Декларація прав людини; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р.; Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.; Резолюція Генеральної Асамблеї ООН № 41/120 «Про встановлення міжнародних стандартів в галузі прав людини» 1966 р.; Декларація про основні принципи юстиції для жертв злочину і перевищення влади 1985 р.; Звід принципів захисту всіх осіб, що піддаються затриманню або ув’язненню будь-яким чином 1988 р.; Основні принципи, що стосуються ролі юристів, прийняті на VIII Конгресі ООН з попередження злочинів 1990 р. та ін. Зазначено, що за роки незалежності і становлення національної правової системи Україною прийнято національне законодавство, розроблене з урахуванням міжнародно-універсальних і міжнародно- регіональних (європейських) стандартів у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина.
У підрозділі 4.2. «Міжнародно-правові засади адвокатської етики» доведено, що нині міжнародною спільнотою сформовано нормативно- правову базу, яка визначає етичні засади діяльності адвокатів.
Зазначено, що етичні принципи адвокатської діяльності найбільш чітко і послідовно викладено в Генеральних принципах етики адвокатів 1995 р., до яких віднесено: сумлінність і обов’язковість у веденні справ, порядність у відносинах з довірителем, професіоналізм, стриманість та коректність, самокритичність, принциповість і наполегливість, відповідальність.
Підкреслено, що крім міжнародно-універсальних правових актів ці питання регулюються низкою міжнародно-регіональних нормативно- правових актів, серед яких «Конвенція про захист прав і основних свобод людини» 1950 р. та «Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства», прийнятий делегацією країн-учасниць на пленарному засіданні в Страсбурзі в жовтні 1988 р. Європейські стандарти адвокатської діяльності отримали відображення також в Рекомендації № Rес (2000) 21 «Про свободу здійснення професії адвоката», прийнятої Комітетом міністрів Ради Європи 25 жовтня 2000 року, серед яких: Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 р.; Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства 1988 р.; Хартія основних принципів Європейської адвокатської професії від 24 листопада 2006 р. та ін.
У підрозділі 4.3. «Нормативно-правові основи діяльності адвокатів у Європейському Союзі» показано особливості європейські традиції захисту прав і свобод людини і громадянина у контексті правозахисної діяльності, що відображено у різних нормативно- правових документах, прийнятих у рамках Європейського Союзу - унікального регіонального утворення, де створено найбільш досконалий інтегративний правопорядок.
Аналіз вищеназваних міжнародно-правових актів дозволяє виділити наступні стандарти адвокатської діяльності: доступ до послуг адвокатів; спеціальні гарантії у кримінальній юстиції; кваліфікація і підготовка адвокатів; гарантії діяльності адвокатів; професійні об’єднання; дисциплінарна відповідальність.
Важливі європейські стандарти професійної діяльності адвокатів закріплено у Загальному кодексі правил для адвокатів країн Європейського Союзу 1988 р., у якому зазначено, що у «будь-якому правовому суспільстві адвокату відведено особливу роль, а його призначення не обмежено сумлінним виконанням свого обов’язку у межах закону. Адвокат має діяти в інтересах права в цілому так само, як і в інтересах тих, чиї права і свободи йому довірено захищати. Адвокат повинен не лише виступати в суді від імені клієнта, а й надавати йому юридичну допомогу у вигляді порад і консультацій». Водночас цей документ ретельно врегулював питання щодо принципів адвокатської діяльності, зокрема щодо незалежності, довірчих відносин між клієнтом і адвокатом, конфіденційності діяльності та ін. Він містить також низку положень щодо особистої реклами адвоката та його взаємовідносини з клієнтами, судом, іншими адвокатами та ін. Особливе значення мають положення про те, що адвокати повинні підтримувати й розвивати свої професійні знання та навички з належним урахуванням авторитету своєї професії.
У підрозділі 4.4. «Адвокатська діяльність у країнах романо- германського та загального права» розглянуто різні моделі організації адвокатури, що є відображенням традицій розвитку країн, які належать до того чи іншого типу правових систем.
Наголошено, що типологія моделей організації адвокатської діяльності не збігається із прийнятою типологізацією правових систем, розроблених у рамках порівняльного правознавства, оскільки критерії, що дозволяють виокремити відповідні типи правових систем, не є підставою для виокремлення моделей адвокатської діяльності. Найбільш поширеною є класична модель, у якій структура діє на підставі принципу корпоративного управління, при якому частину повноважень члени палати делегують органам управління; діяльність адвокатів здійснюється на підставі статуту організації, членство в якій та сплата членських внесків є обов’язковими; особа, яка не є членом професійної організації адвокатів, не має права на здійснення адвокатської діяльності (Іспанія, Нідерланди, Бельгія, Франція, Італія, Греція). Друга модель характеризується тим, що палати утворюються за територіальною ознакою та об’єднують усіх адвокатів, внесених до списку на території тієї чи іншої федеральної землі; юрисдикція кожної палати адвокатів поширюється на територію тієї федеральної землі, для якої ця палата була заснована, а також на всіх адвокатів, які внесені до списку цієї палати адвокатів (Австрія). Адвокатура у Німеччині включає в себе обов’язкові ознаки обох моделей. Зазначено, що ці моделі мають давні традиції та велике теоретичне й практичне значення для удосконалення організаційних засад адвокатури України.
У підрозділі 4.5. «Адвокатура у державах пострадянського простору: процес становлення та функціонування» здійснено аналіз законодавства пострадянських держав у сфері регулювання адвокатської діяльності, яке сформувалося під впливом правової доктрини, міжнародних стандартів адвокатської професії та є відображенням національного менталітету. У теперішній час основними джерелами професійної адвокатської діяльності на пострадянському просторі є Конституція, як основний закон держави, міжнародні договори, закони та підзаконні акти, звичаї і традиції, що склалися в адвокатурі, зміст яких відповідає нормам моралі суспільства. Загальнонаціональні вимоги до якості роботи адвоката виражені, передусім, в законах «Про адвокатську діяльність» і нормах процесуального законодавства. Адвокатська етика як основа адвокатської діяльності формується під безпосереднім впливом моральних, релігійних, культурних, історичних, політичних, економічних чинників суспільного життя. Цим пояснюється різноманітність і схожість положень, закріплених законодавством про адвокатуру різних країн.
До позитивних рис слід віднести ухвалення більшістю країн окремих законодавчих актів у цій галузі. Однак розвиток суспільних відносин і технологій часом випереджає законодавця, надаючи більше можливостей для безкарного порушення прав людини. Незважаючи на те, що окремі положення раніше згаданих законів про адвокатуру на момент прийняття мали прогресивний і сміливий характер, на сьогоднішній день вони потребують внесення змін, зокрема відповідно до міжнародних стандартів.
Розділ п’ятий «Правозахисна діяльність адвокатури України: інституціональна та нормативно-правова складові» складається з шести підрозділів, у змісті яких здійснено аналіз правозахисних традицій в Україні, визначено поняття та елементний склад правозахисної системи України, охарактеризовано нормативно-правові засади функціонування адвокатури України та особливості нормативного врегулювання професійної етики адвокатів, висвітлено роль адвокатури у забезпеченні права на безоплатну правову допомогу.
У підрозділі 5.1. «Правозахисні традиції в Україні: генезис і особливості» розглянуто історичний досвід організації правозахисної діяльності в Україні як складний процес, який поділено на кілька етапів. З цією метою здійснено аналіз документів, які відіграли визначальну роль у формуванні національних правозахисних традицій, зокрема: Конституції Пилипа Орлика 1710 р., яка заклала основи правової діяльності деяких інституцій, а також їх демократичних обов’язків перед населенням і підлеглими; Декретів УНР, ЗУНР, які розвинули демократичні традиції право- та державотворення в інших історичних умовах.
Показано специфіку правозахисної діяльності радянського періоду, яка характеризується концептуально відмінним від розуміння її загальноприйнятого змісту: до 50-х років ХХ ст., у сталінську епоху, правозахисна діяльність не визнавалася, асоціювалася з антирадянською агітацією і пропагандою, кваліфікувалася як кримінальний злочин; у 60-70 рр. правозахисна діяльність зводилася, насамперед, до вимог дотримання законодавства радянською державою; з 1975 р., після підписання Радянським Союзом «Прикінцевого акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі», на теренах СРСР (в Україні у 1976 р.) з’явилися гельсінські правозахисні групи, які всіляко переслідувалися владою; з настанням епохи «перебудови» було створено перші незалежні громадські об’єднання правозахисного спрямування, скасовано нормативно-правові приписи, на підставі яких правозахисників притягували до кримінальної відповідальності, реабілітовано жертв політичних репресій. Проголошення незалежності ознаменувало в Україні новий етап розвитку правозахисної діяльності, вона набула нового змістового наповнення, захист прав і свобод людини став пріоритетним напрямком державної політики держави.
У підрозділі 5.2. «Правозахисна система України: процес
інституціоналізації та елементи» зазначено, що правозахисна діяльність сучасної Української держави - це, перш за все, діяльність із захисту прав і свобод людини і громадянина, утвердження верховенства права та законності в усіх сферах суспільного і політичного життя. Вона є пріоритетним напрямком у функціонуванні держави та об’єктивною необхідністю, що має загально соціальну, моральну цінність і юридичну значимість, які засновані на сучасному законодавчому забезпеченні, відображає закономірності розвитку українського суспільства, а також вплив зовнішніх факторів, що визначають стратегічний напрямок розвитку України. Правозахисна діяльність здійснюється через механізм, що складається з системи інститутів, які забезпечують реалізацію і захист прав і свобод людини і громадянина.
Правозахисну систему визначено як сукупність державних і недержавних інститутів, що сформувалася в результаті взаємодії держави і громадянського суспільства, діяльність яких спрямована на захист прав і свобод людини і громадянина. Функціонування правозахисної системи полягає в здійсненні діяльності, пов’язаної з виникненням, припиненням, відновленням прав і свобод людини і громадянина, їх захистом від неправомірних посягань шляхом запобігання посягань, їх припинення, а також вжиття заходів щодо відновлення порушених прав.
Обґрунтовано, що інституціональна складова концепції правозахисту потребує звернення до проблематики розмежування правоохоронної та правозахисної діяльності та засобів їх реалізації. Правоохоронна діяльність реалізується через правоохоронні органи, щодо складу яких існують різні точки зору. Для радянського періоду характерним було розширене трактування правоохоронних органів, до складу яких включалася велика кількість державних органів, причетних до захисту та охорони прав і свобод людини. Напрямок та динаміка розвитку сучасного українського суспільства, пов’язані з євроінтеграційними процесами, обумовили зміну концепту правоохоронної та правозахисної діяльності.
Наголошено, що інститут адвокатури займає провідне місце в правозахисній системі України завдяки забезпеченню ефективного комплексного захисту прав і свобод людини і громадянина. Інститут адвокатури є особливим елементом правозахисної системи громадянського суспільства, оскільки багато в чому він визначає соціальне і практичне значення всієї правозахисної системи будь-якого суспільства. Цей інститут виступає як реальний інструмент, за допомогою якого в рамках демократичного суспільства громадяни знаходять реальну можливість щодо захисту своїх прав і свобод людини і громадянина.
У підрозділі 5.3. «Інститут адвокатури в Україні: правова природа» розкрито особливість статусу адвокатури як самостійного, сформованого елементу правозахисної системи, що функціонує на принципах самоврядування, діяльність якого спрямована на захист прав і свобод людини і громадянина, їх представництво і надання іншої необхідної правової допомоги, покликаної захищати і представляти інтереси не тільки окремих осіб, але і всього суспільства. Інститут адвокатури в правозахисній системі як елемент громадянського суспільства виступає в двох напрямах: по-перше, він допомагає державі в реалізації проголошених прав і свобод людини і громадянина; по-друге, виступає як інструмент захисту прав і свобод, а також інтересів людини і громадянина в разі їх порушення. Наголошено, що тільки завдяки розробленим нормативно-правовим основам, злагодженій роботі всіх інститутів держави, правозахисних інститутів може забезпечуватися ефективність функціонування громадянського суспільства, основою якого є злагоджена робота правозахисної системи як гаранта охорони і захисту прав і свобод людини і громадянина.
У підрозділі 5.4. «Адвокатура України: нормативно-правові засади функціонування» показано, що нормативно-правові основи функціонування української адвокатури і, відповідно, її правовий статус та місце в правозахисній системі визначилися після проголошення незалежності України. За роки незалежності та становлення національної правової системи в Україні зроблено значні кроки на шляху розробки сучасних стандартів адвокатської діяльності, які, з одного боку, відповідали б міжнародно-універсальним і міжнародно-регіональним (європейським) стандартам у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина, з іншого - враховували б національні традиції правового розвитку, що відображають специфіку правозахисної діяльності в Україні. Першим кроком у цьому напрямку було прийняття у 1992 р. Закону України «Про адвокатуру». Акцентовано увагу на тому, що розробка і прийняття цього закону стали важливим етапом на шляху подальшого демократичного розвитку правозахисної системи України загалом та інституту адвокатури зокрема. Водночас у ньому не було відображено ряд питань, що визначають функціонування цього інституту, і згодом він втратив здатність регулювати весь комплекс правовідносин, пов’язаних з правозахисною діяльністю адвокатури.
У прийнятих за останні роки нормативно-правових актах, зокрема Законах України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», «Про безоплатну правову допомогу», знайшли відображення міжнародно- правові стандарти адвокатської діяльності, спрямовані на удосконалення правозахисної діяльності в Україні.
У підрозділі 5.5. «Професійна адвокатська етика в Україні: нормативно-правове регулювання» доведено надзвичайне значення етичних засад у реалізації адвокатами правозахисної діяльності. При цьому специфіка, комплексний характер обов’язків, які покладені на адвокатуру, передбачають необхідність збалансування основ служіння адвоката інтересам окремого клієнта та інтересам суспільства в цілому, дотримання принципів законності і верховенства права. Розглянуто основні джерела професійної адвокатської етики в Україні - Конституцію України, міжнародні договори, закони та підзаконні акти, звичаї і традиції, що склалися в адвокатурі, зміст яких відповідає нормам моралі суспільства. Загальнонаціональні вимоги до якості роботи адвоката виражені, перш за все, в Законі України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» і нормах процесуального законодавства України. Наголошено на особливому місці серед спеціальних актів, спрямованих на врегулювання етичної сторони адвокатської діяльності в Україні, Правил адвокатської етики, прийнятих у 2017 р.
У підрозділі 5.6. «Адвокатура України в забезпеченні права на безоплатну правову допомогу» розглянуто право на безоплатну правову допомогу як невід’ємне право кожного громадянина у випадках, визначених законом. З метою удосконалення механізму правозахисту в 2011 р. було прийнято Закон України «Про безоплатну правову допомогу», який визначає зміст права на безоплатну правову допомогу, порядок реалізації цього права, підстави і порядок надання безоплатної правової допомоги, а також державні гарантії. Закріплене Законом положення про безоплатну правову допомогу слугує найважливішою гарантією відкритості судового розгляду, що забезпечує реалізацію прав і основних свобод людини і громадянина. Право на безоплатну правову допомогу є невід’ємним правом кожного громадянина у випадках, визначених законом. Закріплене Законом України «Про безоплатну правову допомогу» положення про безоплатну правову допомогу виступає найважливішим компонентом у реалізації принципу доступу до правосуддя, а також гарантією відкритості судового розгляду, що забезпечує ефективну реалізацію прав і основних свобод людини та громадянина.
Розділ шостий «Трансформація та модернізація правозахисної діяльності адвокатури України» містить три підрозділи, у яких розглянуто шляхи оптимізації правозахисної діяльності адвокатури
України відповідно до вимог сьогодення з урахуванням кращих зарубіжних практик функціонування цього правозахисного інституту.
У підрозділі 6.1. «Оновлення правозахисної діяльності в контексті демократизації українського суспільства» наголошено, що правозахисна діяльність в Україні є відображенням у концентрованому вигляді тих перетворень, що відбуваються в сучасному українському суспільстві, спрямованих на створення ефективної національної правової системи. Національні стратегії з удосконалення правозахисту та розвитку громадянського суспільства відображають генеральну стратегію реалізації закріплених у Конституції України основних принципів, на яких грунтується функціонування правової системи - демократизму, рівноправності, свободи, захисту прав і свобод людини і громадянина. Визначальним напрямком з удосконалення політики Української держави у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина є стратегічна лінія на адаптацію законодавства до європейських стандартів, що обумовлено членством України у Раді Європи та Угодою про асоціацію між Україною та Європейським Союзом.
Розвинуто підходи щодо оптимізації політики у сфері правозахисту, пов’язані з розробкою і прийняттям відповідних нормативно-правових актів та реформою інститутів, що здійснюють правозахисну діяльність, насамперед, судовою реформою. Наголошено на посиленні взаємодії інститутів громадянського суспільства та держави як запоруки успішної реалізації правозахисної політики. При цьому розвиток громадянського суспільства неможливий без самостійної і незалежної адвокатури, яка, задовольняючи запити суспільства, забезпечує його подальший прогресивний розвиток.
Наголошено на важливості для здійснення ефективної правозахисної політики підвищення рівня правової свідомості та правової культури населення загалом, та рівня правової свідомості, правової культури й професійної підготовки юристів-фахівців зокрема, що має базуватися на сучасних досягненнях юридичної освіти, які враховують специфіку правотворчої, правозастосовної, правоохоронної та правозахисної діяльності сучасної держави. Обгрунтовано і розвинуто думку про те, що сучасне професійне правове мислення виходить за рамки національних стандартів та засноване на новій парадигмі правозахисної діяльності. В сучасних умовах правозахисна активність базується на сучасній ідеології, яка виступає в якості фундаменту національної правової системи.
У підрозділі 6.2. «Удосконалення нормативно-правових засад адвокатської діяльності в Україні» наголошено, що реформування інституту адвокатури за допомогою прийнятих нормативно-правових актів (Закону «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», Закону «Про безоплатну правову допомогу», Кримінального процесуального кодексу) є важливим етапом на шляху демократизації української держави і суспільства, однак на цьому шляху все ще існує цілий ряд проблем та не вирішені деякі важливі питання функціонування цього інституту.
Проаналізовано Закон України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Виявлено положення, які не відповідають загальним тенденціям оптимізації правозахисної діяльності в Україні, зокрема: відсутність механізму реалізації принципу рівності сторін у суді, недосконалість механізму надання юридичної допомоги; відсутність правового регулювання діяльності адвокатів на території інших держав; неоднозначна практика притягнення до дисциплінарної відповідальності адвокатів; недосконала система підвищення кваліфікації адвокатів; відсутність реальної незалежності адвокатів та їх утворень від органів державної влади тощо. Значну увагу приділено законодавчим приписам, спрямованим на здійснення адвокатського самоврядування як запоруки належного здійснення і дотримання гарантій адвокатської діяльності, захисту професійних прав адвокатів, забезпечення їх високого професійного рівня, а також вирішення питань дисциплінарної відповідальності адвокатів в Україні.
Проаналізовано законопроекти з реформування адвокатури України, розроблені різними суб’єктами законодавчої ініціативи, а також Асоціацією адвокатів України, Радою адвокатів України. Приймаючи до уваги виключну роль адвокатури у механізмі правозахисту, пропонується винести розроблені законопроекти на громадське обговорення, у тому числі їх експертування провідними науковими та освітніми закладами, міжнародними інституціями.
У підрозділі 6.3. «Особливості представлення адвокатами інтересів громадян у суді» розглянуто питання реалізації цієї функції адвокатури відповідно до оновленого у 2017 р. процесуального законодавства України. Законодавчі новели, пов’язані з оновленням процесуальних кодексів України (ЦПК України, КАС України, ГПК України), підтвердили винятковість участі адвокатів у судовому провадженні.
Наголошено на неоднозначності сприйняття професійною юридичною спільнотою встановлення адвокатської монополії на представлення адвокатами інтересів громадян у суді. Розглянуто та оцінено аргументи щодо невчасності цих дій, оскільки вони не відповідають сучасним українським реаліям, можуть призвести до звуження права на вільний вибір захисника. Зазначено, що виключність здійснення судового представництва лише адвокатами суперечить міжнародним нормам, зокрема Міжнародному пакту про громадянські і політичні права, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які передбачають право кожного обвинуваченого захищати себе особисто або через вільно обраного ним на власний розсуд захисника з-поміж юристів, які можуть надати ефективний правовий захист, та побудованим на них нормам Основного Закону України, які визначають право кожної фізичної особи на правову допомогу і право вільного вибору захисника з метою захисту від обвинувачення.
Обґрунтовано доречність закріплення виключного права адвокатами здійснювати захист у кримінальному процесі, оскільки лише адвокати, володіючи глибокими знаннями законодавства і професійними практичними навичками багаторічної роботи в кримінальному судочинстві, здатні здійснювати ефективний правовий захист свого клієнта. При цьому наголошено, що монополія на представлення адвокатами у суді інтересів громадян у всіх сферах судочинства не сприяє реалізації принципу верховенства права.