ШАБАРОВСЬКИЙ БОГДАН ВОЛОДИМИРОВИЧ ПЕРЕВІРКА ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначено її взаємозв’язок із науковими програмами, планами, темами та ступінь наукової розробки, описано об’єкт і предмет дослідження, сформульовано його мету і завдання, викладено методологічну основу роботи, окреслено положення, які характеризують її наукову новизну, роз’яснено практичне значення одержаних результатів дослідження, наведено дані про апробацію його результатів, публікації і структуру дисертації.
Розділ 1 “Перевірка доказів як кримінальна процесуальна категорія”
складається з 2 підрозділів.
У підрозділі 1.1. “Стан розробки проблем, пов’язаних із перевіркою доказів"
піддано критичному аналізу наукові підходи до розуміння поняття доказу, доказування та його складових. Висловлено солідарність із тим, що доказ є органічною єдністю фактичних даних та їх джерела, а доказування складається із трьох компонентів - збирання, перевірки та оцінки.
Виокремлено чотири аспекти перевірки доказів, щодо яких тривають дискусії в науці: по-перше, що є предметом перевірки, по-друге, яким чином відбувається перевірка доказів, по-третє, хто здійснює перевірку (суб’єкти перевірки), по- четверте, як співвідносяться поняття перевірки та дослідження доказів.
У підрозділі 1.2. “Зміст та поняття перевірки доказів" здійснено розмежування понять “перевірка доказів” та “дослідження доказів”. Проаналізовано кожен випадок вживання цих понять у нормах КПК і на основі цього аналізу зроблено висновок, що поняття “дослідження доказів” лише в частині норм КПК вживається у значенні перевірки доказів. У більшості ж випадків під ним варто розуміти діяльність, що охоплює збирання та перевірку доказів, а в окремих нормах - діяльність, що охоплює збирання, перевірку та оцінку доказів, тобто, власне доказування.
Розкрито зміст перевірки доказів як діяльності слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, підозрюваного, обвинуваченого (підсудного), особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, особи, щодо якої вирішується питання про звільнення від кримінальної відповідальності, їхніх захисників та законних представників, потерпілого, його представника та законного представника, цивільного позивача, його представника та законного представника, цивільного відповідача та його представника, представника юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу в іноземну державу (екстрадицію) із з’ясування змісту доказів, зіставлення доказів між собою, збирання нових доказів з метою з’ясування належності, допустимості та достовірності вже наявних доказів.
Запропоновано проводити розмежування між перевіркою та оцінкою доказів за чотирма ознаками: по-перше, перевірка - це поєднання практичних дій та логічної розумової діяльності, в той час як оцінка - це суто логічна розумова діяльність; по-друге, оцінка доказів відбувається безпосередньо перед прийняттям владного процесуального рішення, тоді як перевірка передує оцінці; по-третє, предметом оцінки, на відміну від перевірки, виступають не лише належність, допустимість та достовірність, а й достатність доказів; по-четверте, перевірку доказів здійснює значно ширше коло суб’єктів, тоді як оцінку доказів - лише ті суб'єкти, які уповноважені на прийняття владних процесуальних рішень, а саме - слідчий, прокурор, слідчий суддя та суд.
Розділ 2 “Предмет перевірки доказів” складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1. “Перевірка належності доказів” висловлено та підкріплено судовою практикою думку про те, що справжня належність доказів з’ясовується тоді, коли з’ясовується остаточний предмет доказування. Обґрунтовано, що прямий доказ в частині належності не перевіряється, бо його змістом є обставини предмета доказування.
Особливу увагу в межах цього підрозділу приділено перевірці належності непрямих доказів. На основі аналізу судової практики охарактеризовано належність як предмет перевірки непрямих доказів з огляду на окремі форми об’єктивного зв’язку між доказовими фактами, які встановлюються непрямими доказами, та обставинами предмета доказування (зв’язок причини та наслідку, умови з обумовленим, просторовий, хронологічний, субстанціональний, посидентний та інші). Доведено, що при перевірці належності непрямих доказів наявність об’єктивного зв’язку завжди перевіряється: як за допомогою слідчих (розшукових) дій, так і за допомогою аналізу, зіставлення доказів.
У підрозділі 2.2. “Перевірка допустимості доказів” на основі положень кримінального процесуального законодавства та практики його застосування розкрито характерні випадки порушення закону, які призводять до визнання доказів недопустимими, а саме: здійснення процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов, зокрема, щодо строку, місця проведення процесуальної дії чи суб’єкта, уповноваженого на її проведення; порушення порядку надання судового дозволу на здійснення процесуальних дій; здійснення процесуальних дій неуповноваженим суб’єктом; порушення передбаченого законом порядку проведення процесуальної дії; отримання доказів внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози застосування такого поводження; порушення права на захист; отримання показань чи пояснень від особи, яка не була повідомлена про своє право відмовитися від давання показань та не відповідати на запитання; порушення права на перехресний допит; отримання доказів з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні; порушення порядку відкриття матеріалів іншій стороні; отримання доказу завдяки інформації, отриманої з істотним порушенням прав та свобод людини.
Обґрунтовано, що при перевірці доказів на допустимість суб’єкт доказування з’ясовує, чи було дотримано кожну із трьох складових допустимості: належний суб’єкт, передбачене законом джерело, додержання встановленої законом процедури. Аргументовано, що перевірка доказів в частині допустимості відбувається за допомогою аналізу, зіставлення доказів, збирання нових доказів.
У підрозділі 2.3. “Перевірка достовірності доказів” розкрито два аспекти перевірки доказів в частині достовірності. Перший - накопичення знань про ті ж обставини, які підтверджує чи спростовує доказ, що перевіряється, тобто, перевірка фактичних даних, другий - перевірка надійності процесуального джерела. Доведено, що висновок про достовірність доказу вимагає такої сукупності доказів, що стосуються одного й того ж факту, яка є достатньою для того, щоб сформувати в суб’єкта доказування переконання поза розумним сумнівом в тому, які з доказів, зібраних на підтвердження чи спростування цього факту, - достовірні, а які - ні. Поряд з цим, звернуто увагу на те, що достовірність неналежного доказу не перевіряється, бо цей доказ не перебуває в гносеологічному зв’язку із обставинами, які мають значення для кримінального провадження, а достовірність недопустимого доказу не перевіряється, бо такий доказ не може бути покладений в основу жодного процесуального рішення. Метою ж перевірки надійності процесуального джерела є вирішення питання про спроможність людей (свідка, підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого, експерта), речей, документів бути джерелом достовірних даних про обставини кримінального провадження.
Окрему увагу в межах цього підрозділу присвячено частині 2 статті 96 КПК, в якій йдеться про дослідження репутації свідка. Зокрема, наведено та проаналізовано випадки використання в судовій практиці цієї норми як способу перевірки показань. Обґрунтовано, що наведене положення суперечить самій природі перевірки достовірності доказів і має бути виключене з КПК, оскільки: а) дослідження репутації свідка не перебуває в гносеологічному зв’язку зі змістом його показань;
б) дослідження минулого особи, яка в кримінальному провадженні навіть не є стороною, а приходить для виконання суспільного обов’язку, порушує її право на повагу до гідності та честі, передбачене в ст. 297 Цивільного кодексу України;
в) дослідження репутації особи для перевірки достовірності її показань в континентальному процесі є правовим інститутом минулого.
Третій розділ “Способи перевірки окремих видів доказів” складається з чотирьох підрозділів.
У підрозділі 3.1. “Способи перевірки показань” на основі норм КПК та практики його застосування виокремлено способи перевірки показань, а саме: постановка перевірочних запитань на прямому, перехресному та повторному допитах, а також потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем, їх представниками та законними представниками, представником юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, головуючим та суддями, зокрема, щодо можливості особи сприймати факти, про які вона дає показання, та щодо попередніх показань, які не узгоджуються із показаннями; одночасний допит двох чи більше вже допитаних осіб; оголошення під час судового розгляду показань свідка або потерпілого, даних у порядку ч. 1 ст. 225 КПК; проведення слідчого експерименту, пред’явлення особи, трупа чи речі до впізнання та інших слідчих (розшукових) дій; зіставлення показань із показаннями інших осіб, іншими доказами.
Висловлено позицію, що повноцінна перевірка показань з чужих слів неможлива, оскільки доказ - це органічна єдність фактичних даних та їх джерела, а однією із складових предмета перевірки є перевірка надійності (добротності) джерела доказу. В показанні з чужих слів наявні лише фактичні дані, а джерело - відсутнє. Більше того, відповідно до змісту ст. 97 КПК, допустимість доказу ставиться в залежність від його достовірності, що суперечить самій природі допустимості як властивості доказу.
Здійснено аналіз практики Європейського суду з прав людини в частині перевірки показань анонімних свідків і зроблено висновок, що проведення допиту особи із такими змінами у зовнішності та голосі, що її неможливо впізнати, обмежує можливості перевірки її показань, адже неможливо перевірити, чи саме ця особа дає показання, а тому вказано на доцільність доповнення ч. 9 ст. 352 КПК положенням такого змісту: “Суд зобов’язаний відмовити у проведенні допиту свідка в умовах, що унеможливлюють його ідентифікацію, якщо рівень загрози життю та/або здоров’ю свідка чи його близьких родичів не є таким значним, щоб обмежити право сторони захисту на повноцінний перехресний допит”.
У підрозділі 3.2. “Способи перевірки документів ” окремо розглянуто способи перевірки, які застосовуються до всіх документів, окремо - ті, що застосовуються до гласних слідчих (розшукових) дій, і наостанок - ті, що застосовуються лише до негласних слідчих (розшукових) дій. З-поміж іншого, проаналізовано нормативно- правові акти, які стосуються матеріалів НС(Р)Д, актуальну судову практику.
Виділено та детально розглянуто такі способи перевірки документів: з’ясування змісту документа; з’ясування даних про походження звуко- та відеозаписів та даних про прилади, із застосуванням яких їх здійснено; витребування документа в повному обсязі у разі надання витягу (компіляції, узагальнення) з нього; проведення експертизи документа; допит щодо оголошених у судовому засіданні документів, зокрема, допит особи, яка склала документ, та допит осіб, які проводили НС(Р)Д чи були залучені до їх проведення, а також осіб, з приводу дій або контактів яких проводилися НС(Р)Д, допит понятих; постановка запитань, висловлення пропозицій, зауважень, заперечень та доповнень щодо порядку проведення слідчої (розшукової) дії; аналіз дотримання вимог закону щодо змісту протоколу; зіставлення протоколів слідчих (розшукових) дій із додатками до них; аналіз протоколу на предмет дотримання порядку проведення процесуальної дії, зіставлення з іншими доказами.
Звернено увагу на необхідність розкриття в порядку ст. 290 КПК не лише доказів, які було зібрано в ході проведення НС(Р)Д, а й документів, що стали правовими підставами для проведення НС(Р)Д.
У підрозділі 3.3. “Способи перевірки речових доказів” виокремлено, ретельно проаналізовано та підкріплено судовою практикою способи перевірки речових доказів, а саме: зіставлення із документами, в яких відображений порядок збирання речових доказів; зіставлення із протоколом огляду речового доказу та додатками до нього (фото-, відеоматеріалами); огляд у судовому засіданні та акцентування уваги суду на тих чи інших обставинах, пов’язаних з річчю та її оглядом, зокрема, з метою з’ясування, чи було дотримано порядок зберігання речових доказів; постановка запитань щодо речових доказів свідкам, експертам, спеціалістам, які оглядали річ, та відповіді на них; зіставлення з іншими доказами.
У межах цього підрозділу з’ясовано правові наслідки порушення правил пакування та зберігання речових доказів.
У підрозділі 3.4. “Способи перевірки висновку експерта" піддано
критичному аналізу наукові погляди щодо предмета допиту експерта. Обґрунтовано, що предметом допиту експерта є лише роз’яснення його висновку, оскільки доповнення висновку шляхом допиту експерта не відповідає самій природі висновку експерта як доказу, а інші питання, пов’язані з висновком експерта, окрім як його роз’яснення, зокрема, ті, що стосуються наявності спеціальних знань і кваліфікації з досліджуваних питань, мають з’ясовуватися в суді іншими процесуальними шляхами. З огляду на це, запропоновано внести зміни до ч. 7 ст. 101 КПК і викласти її таким чином: “Висновок експерта надається в письмовій формі. Кожна сторона має право звернутися до суду з клопотанням про виклик експерта для допиту під час судового розгляду для роз’яснення його висновку”.
Визначено, проаналізовано та проілюстровано судовою практикою такі способи перевірки висновку експерта: аналіз та зіставлення висновку експерта із документами, на підставі яких було проведено експертизу; зіставлення його із доказами, які відображають спосіб отримання об’єктів, щодо яких проводилася експертиза, та порівняльних зразків; з’ясування його змісту, яке здійснюється за допомогою аналізу; зіставлення з іншими доказами, зокрема, з іншими висновками експертів; допит експерта, зокрема, перехресний та шаховий; надання стороною кримінального провадження відомостей, які стосуються знань, вмінь, кваліфікації, освіти та підготовки експерта; призначення повторної експертизи.