ТОВТ ОЛЬГА ОЛЕКСАНДРІВНА ІСТОРИЧНА ДРАМАТУРГІЯ М. КОСТОМАРОВА: ПРОБЛЕМАТИКА ТА ПОЕТИКА

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ТОВТ ОЛЬГА ОЛЕКСАНДРІВНА ІСТОРИЧНА ДРАМАТУРГІЯ М. КОСТОМАРОВА: ПРОБЛЕМАТИКА ТА ПОЕТИКА
Альтернативное Название: ТОВТ ОЛЬГА АЛЕКСАНДРОВНА ИСТОРИЧЕСКАЯ ДРАМАТУРГИЯ М. КОСТОМАРОВА: ПРОБЛЕМАТИКА И Поэтика TOVT OLGA OLEKSANDRIVNA HISTORICAL DRAMA M. KOSTOMAROV: PROBLEMS AND POETICS
Тип: Автореферат
Краткое содержание: У вступі обґрунтовано актуальність теми, сформульовано мету й завдання дослідження, окреслено його об’єкт, предмет, методи та джерельну базу, визначено наукову новизну роботи, з’ясовано теоретичну й практичну цінність одержаних результатів, зазначено форми їх апробації, указано кількість публікацій.
У першому розділі «Теоретико-методологічні аспекти дослідження історичної драматургії» розглянуто питання становлення жанру історичної драми в мистецтві слова, її розвитку та трансформації, простежено літературно-критичну традицію в її дослідженні.
У підрозділі 1.1. «Жанр історичної драми: генеза та особливості розвитку» окреслено етапи становлення жанру, що виник на основі взаємодії й взаємопроникнення драми й історії як науки.
Історична тема в художній практиці драматургів з’являлася тоді, коли доба вимагала твору із залученням історичного матеріалу, що давало змогу адекватно й масштабно осмислити важливі проблеми національного буття українців.
Визначальними критеріями твору, які дають змогу визначати його як історичний, є реконструкція давніх подій крізь призму світоглядних позицій автора, моделювання образів-характерів реальних діячів, художня рецепція їхніх постатей у драмах, відображення минулого шляхом виокремлення актуальних тематичних пластів, що суголосні часу, у якому жив письменник, а також концентрація людинознавчих проблем, що тісно пов’язані з питаннями існування нації. Крізь призму історичного сюжету, за допомогою системи образів-персонажів, серед яких є визначні діячі, художник слова творить п’єсу, що уможливлює осмислення реалій своєї доби, шляхів подальшого розвитку суспільства в цілому й людини зокрема.
Передумови для функціонування драматичного твору історичного спрямування створила давня українська література. П’єси «Володимир» Ф. Прокоповича та «Милість Божа» невідомого автора започаткували нове жанрове утворення, яке надалі розвинулося у творчості М. Костомарова, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, І. Франка, Л. Старицької-Черняхівської, С. Черкасенка, В. Пачовського, Г. Хоткевича, І. Кочерги, К. Буревія, Г. Лужницького та інших українських драматургів.
Для історичної драми барокового часу характерною була християнська спрямованість тексту, апелювання до одвічних питань людського й національного життя. Ці риси актуальні й щодо драматургії доби романтизму, щоправда, її конфліктність, змістове наповнення, складники форми посутньо доповнюються історіософськими інтенціями, апелюванням до засобів фольклору, новими принципами характеротворення тощо.
Історична драматургія другої половини ХІХ століття, представлена творчістю, зокрема, учасників «театру корифеїв» (І. Карпенка-Карого, М. Старицького), І. Франка, Ю. Федьковича та інших, розвивалася в руслі закладених традицій цього жанру, але з ознаками поетики реалізму (зображення типових характерів у типових обставинах конкретної історичної доби; дотримання принципу точної відповідності дійсності; домінування соціальної проблематики; моделювання форм соціальної взаємодії тощо).
Український модернізм якісно оновлює жанр історичної драми. Твори Л. Старицької-Черняхівської, Лесі Українки, С. Черкасенка, В. Пачовського, Г. Хоткевича, І. Кочерги, К. Буревія, Г. Лужницького побудовані на нових засадах моделювання минулого. У центрі художнього зображення письменників постає людина як представник певної історичної епохи. Драма психологізується, розширюється її простір конфліктності, арсенал зображально-виражальних засобів.
Слід наголосити, що історична тема паралельно осмислювалася й в українській прозі. Досягнення П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, Б. Лепкого, С. Скляренка, П. Загребельного, Р. Іваничука, І. Білика, Р. Федоріва, В. Шевчука та інших так само формували нові принципи художнього моделювання минулих часів у відповідній родовій формі, збагачували тематично-проблемний, жанрово-стильовий та поетикальний виміри українського письменства.
У підрозділі 1.2. «Специфіка і критерії вивчення історичної драматургії» осмислено такі поняття, як «історизм», «історична свідомість», «історична пам’ять», «історична правда», «художня правда». Письменники використовують дефініції «історизм», «історична свідомість», «історична пам’ять» як змістові складники тексту й застосовують насамперед у контексті аналізу проблемно-тематичного рівня. Власне літературознавчу специфіку мають поняття «історична правда» та «художня правда», взаємодія яких є одним із визначальних чинників побудови художнього простору твору на історичну тематику.
Усі проаналізовані терміни є тим смисловим осердям, на якому дослідник будує власну інтерпретацію будь-якого твору історичної тематики, зокрема й драматичного. Окреслюючи методологію вивчення драми, наголосимо на тому, що концептуальних праць із цієї проблеми ще й досі немає, є тільки окремі студії, у яких розглянуто драматургію конкретних авторів. Це наукові дослідження Л. Дем’янівської, Л. Залеської Онишкевич, Н. Кузякіної, Н. Малютіної, Л. Мороз, З. Мороза, В. Працьовитого, С. Хороба, П. Хропка, В. Шубравського та інших. Опрацювавши їх, можемо констатувати, що зразки історичних драматургічних текстів початку і середини ХІХ століття менш вивчені порівняно з творами цього жанру, написаними в добу реалізму та модернізму. Це зумовлено тим, що фокус уваги науковців зосереджувався передусім на найбільш оприявлених родо-жанрових формах у літературі цього часу, зокрема ліричних і прозових.
Отже, спираючись на праці учених, які досліджували специфіку історичної тематики, визначаємо основні критерії, які слід враховувати під час розгляду таких творів, зокрема драматичних:
– виокремлення ідейно естетичних завдань, які ставить перед собою художник слова, зображуючи ту чи іншу історичну епоху, конкретну особистість;
– з’ясування світоглядних засад творчості письменника, визначення його поглядів на об’єкт художнього моделювання;
– аналіз джерел, того історичного контексту, у якому відбуваються події в художньому творі;
– застосування понять «історизм», «історична свідомість», «історична пам’ять» у процесі висвітлення проблемно-тематичного та сюжетно-образного рівнів твору;
– простеження кореляції історичної та художньої правди в авторській ідейно естетичній свідомості;
– виявлення типологічних паралелей у контексті української і європейської літератур;
– узагальнення рис естетично словесного новаторства письменника в художній реконструкції історичних подій;
– осмислення інтелектуальних обріїв, соціокультурної значущості твору;
– розкриття творчої індивідуальності художника слова, його самобутньої манери письма.
Другий розділ «Драматургія Миколи Костомарова як явище українського романтизму» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1. «М. Костомаров і розвиток української романтичної драми: текст і контекст» досліджено особливості функціонування історичної драматургії письменника в контексті української драматургії ХІХ століття.
П’єси окресленого періоду – час активних пошуків нового світобачення і світовідтворення, час народження і формування власне романтичної драми. Для неї, як і для всієї української літератури тієї епохи, важливим моментом став процес переходу від преромантизму до романтизму. Визначальними для нього стали такі риси, як заперечення раціоналізму, культ почуттів, звернення до історичних та фольклорно-етнографічних джерел, місцевої конкретики та простору, і, звичайно, становлення нового типу особистості, яка виділялася із загалу, протиставлялася йому, а також була наділена рисами винятковості.
М. Костомаров, відштовхуючись від творчої практики своїх попередників, вивів українську романтичну драму на нові тематичні, жанрово-стильові та художні обшири. У зверненні до історичних фактів минулого українського народу, до глибинних основ національного життя, до його духовно-душевного самоствердження через народнопісенну образність виявляється свідома настанова письменника до розбудови нових жанрових форм драматургії, передовсім історичної трагедії («Сава Чалий», «Переяславська ніч»), високої героїчної драми з часів античності («Кремуций Корд», «Эллины Тавриды»), п’єси ідейно-політичного спрямування («Украинские сцены из 1649 года»), драми-казки («Загадка») тощо.
Історичні п’єси М. Костомарова стали важливим етапом у розвитку вітчизняної романтичної драми. На контекстуальному тлі драматичних творів К. Гейнча «Повернення запорожців із Трапезунда», Є. Гребінки «Богдан. Сцены из жизни малороссийского гетмана Зиновия Хмельницкого», А. Стороженка «Запорозька Січ» та інших, драми М. Костомарова засвідчують цілковито новий погляд на одвічну проблему взаємин героя і маси. Художньо трактуючи її, застосовуючи при цьому конкретно-історичний принцип підходу до аналізу подій, фактів, явищ та особистостей, драматург не «розчиняє» головного персонажа в «натовпі», а вивищує його, наділяє рисами народного месника, що кличе за собою людські маси.
На відміну від попередньої літературної традиції, у драматургії М. Костомарова спостерігаємо органічну злютованість особисто-інтимного з громадсько-суспільним, індивідуального з вселюдським («Сава Чалий»), ідеологічного з політичним («Кремуций Корд»), окремішнього із загальнонародним («Украинские сцены из 1649 года»). При цьому важливу ідейно-композиційну роль відіграють, поряд із чоловічими, і жіночі образи («Переяславська ніч», «Эллины Тавриды»).
У підрозділі 2.2. «Історіософські концепти у творчості письменника» проаналізовано головні засади історіософської концепції М. Костомарова, розглянуто особливості функціонування в драматичних творах автора концептів України, народу/нації, свободи, рівності, віри.
Історіософія письменника випливає із контексту доби романтизму з її зануренням в історичні основи буття нації, увагою до проблеми народності, а також із особистісних наукових та художніх шукань, заглиблення у світ української духовності. Його історіософія виявилася в різножанровій науковій і творчій діяльності. Драматург долучився до розробки принципів романтичного історизму.
М. Костомаров одним із перших у тогочасній історіографії почав писати про народ як рушій історії. Він вважав його не механічною силою держави, а живою стихією, від якої залежить хід історичних процесів. Відтак не випадково провідне місце в його історіософських шуканнях посідала ідея України, яка концептуалізована в «Книзі буття українського народу». Незаперечною є ідеологічна основа «Книги буття…» як документа духовних устремлінь української інтелігенції ХІХ століття. Її ключовими концептами стали ідеї свободи, рівності, паритетних відносин між націями, віри в Бога як осердя духовності народу.
Ще один важливий історіософський концепт, який нерозривно пов’язаний із реконструкцією історичного буття українців у доробку М. Костомарова, – це концепт свободи. Художник слова відтворює національний світогляд, прагнення народу до визволення. Водночас у творчості М. Костомарова розроблена й концепція провідника нації. Вона пройнята романтичним духом і відображає уявлення митців-романтиків щодо ролі національних лідерів у визвольних народних змаганнях, виразно звучить у наукових працях.
Як науковець, М. Костомаров усвідомлював вагомість історичної драматургії у формуванні національної свідомості, у зображенні народного життя в його філософських, моральних, естетичних аспектах. Ідейну спрямованість творів письменника визначає не фактографічна точність відтворення реальних подій та осіб, а заглиблення у внутрішній світ людей, художнє моделювання дійсності з опертям на людську психологію.
У підрозділі 2.3. «Драматургія М. Костомарова в літературознавчих і літературно-критичних дослідженнях» простежена наукова рецепція драматургії М. Костомарова в історії українського літературознавства.
Виокремлено основні тенденції й підходи в критичному дослідженні спадщини автора, визначено головні вектори вивчення доробку письменника. Постійний інтерес до життя й творчості митця зумовив формування інтегральної галузі знань – костомаровознавства. Свого часу його закладали О. Грушевський, Є. Кирилюк, І. Пільгук, П. Рулін, П. Хропко, А. Шамрай, В. Шубравський, М. Яценко, а в наш час – В. Івашків, Я. Козачок, О. Некряч, Ю. Пінчук, В. Смілянська, І. Ярошевич та інші. Сьогодні це окремий повноцінний міждисциплінарний напрям наукового опрацювання спадщини М. Костомарова. Тож перед сучасним літературознавством стоїть завдання, яке полягає в пошуку нових орієнтирів в осмисленні досягнень М. Костомарова-письменника. Відтак дослідження драматургії сприяє розширенню спектра оцінок його творчої спадщини. Науковці неодноразово торкалися питань проблематики та поетики драм письменника, однак, як уже акцентувалося, нині не існує ґрунтовної розвідки, у якій би детально була проаналізована історична драматургія митця крізь призму естетики й поетики романтизму.
Третій розділ «Проблематика і художня своєрідність драм Миколи Костомарова на сюжети з історії України» присвячено аналізу п’єс, що відтворюють минуле України, визвольну боротьбу народу за українську державність, духовні цінності, розглянуто особливості художнього моделювання історичної правди, конструювання образів історичних осіб.
У підрозділі 3.1. «Романтизм та історизм трагедії “Сава Чалий”» осмислено специфіку трактування теми національно-визвольної боротьби українського народу в трагедії М. Костомарова «Сава Чалий», проаналізовано особливості ідейно-естетичної трансформації історичної правди в художню, прояви психологізму в характеристиці образів, з’ясовано витоки творчих прийомів драматурга у висвітленні подій минулого.
У підрозділі 3.1.1. «Синтез художньої та історичної правди у п’єсі» розглянуто своєрідність кореляції історичної та художньої правди в трагедії «Сава Чалий».
Основу історичної правди становлять науковий документ і факт, а художньої – категорії домислу й вимислу. Літературні твори, звернені до минулого, відшукують у глибоких суперечностях епохи, непростих перипетіях життя єдині загальнолюдські орієнтири задля збагачення сучасності безцінним досвідом поколінь. Кожна драма історичної тематики – це не фотографія тих чи інших конкретно-реальних подій і фактів, а передовсім більшою чи меншою мірою авторська версія тих явищ, що мали місце в минулому.
Постать Сави Чалого в інтерпретації М. Костомарова вирізняється новаторством. Автор відходить від традиційного трактування образу, засвідченого історичною документацією й народною піснею. Художник слова відтворює Саву Чалого не як фольклорний образ-«кліше» зрадника, а як особистість трагічної долі і складних екзистенційних рішень. Він стає жертвою власних пристрастей – честолюбства та владолюбства.
М. Костомаров збагатив українську романтичну драму художньо-історичними смислами. Письменник подає власну інтерпретацію сюжету, образів, конфлікту, і все це впорядковує в чітку драматичну дію. Фольклорні та історичні матеріали творчо трансформовано відповідно до загального задуму п’єси. Твір став майстерною спробою у змалюванні особистої драми героя, що свідчило про відхід від суто етнографічного трактування історичної теми в напрямі її психологічного поглиблення. Автор художньо перетворює минуле, привносить у нього свою правду, запропонувавши в такий спосіб цікаву для читача фабулу.
У підрозділі 3.1.2. «Засоби моделювання образів-характерів у драмі» проаналізовано особливості творення образів-персонажів, здебільшого головних дійових осіб.
Основні засоби творення характерів виокремлені на сюжетно-образному рівні, з урахуванням родо-жанрової специфіки п’єси. Значну увагу приділено вивченню поведінки та вчинків героїв під впливом певних життєвих ситуацій. Досліджена й мова персонажів (діалоги та монологи).
В образі Сави Чалого М. Костомаров утілює свій ідеал – людину-діяча. Драматург осмислив важливу тему вірності й зради та порушив актуальну проблему відповідальності за свої вчинки. Автор показує Саву як складну натуру з властивою їй багатоликістю. При цьому письменник проектує особисті взаємини на історичний і соціальний простір. Він свідомо оминає мету однополюсно показати Саву Чалого як позитивну чи негативну постать. Навпаки, всіляко прагне психологічно вмотивувати вчинки дійової особи, увиразнити її визначальні риси характеру через дії, монологи, характеристики інших героїв тощо. Отже, авторська художня правдивість постаті Сави Чалого полягає в органічному поєднанні протилежних характеристик образу.
Справжнім лиходієм у трагедії М. Костомарова постає Гнат Голий, який через заздрість, злостивість, корисливість не спиняється навіть перед убивством. Перетворення позитивного героя фольклорного твору на злочинця вимагала жанрова особливість твору, свідомо обрана драматургом. Цей персонаж трагедії виступає джерелом сюжетного й внутрішнього конфлікту, що призводить до викриття й покарання зловмисника.
Систему дійових осіб драми «Сава Чалий» доповнює постать Катерини. Вона постає в авторській інтерпретації покірною дочкою, вірною нареченою, а згодом дружиною, берегинею домашнього вогнища, люблячою матір’ю. Катерина порушує усталені суспільні норми, виражає непохитність, наполегливість і рішучість у захисті своїх почуттів до Сави. Це новаторська розробка М. Костомаровим жіночого образу в українському письменстві тієї доби. Типологічно близькими до постаті Катерини є образи Наталки із п’єси «Наталка Полтавка» І. Котляревського, Уляни із «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка. Вони так само наділені внутрішньою свободою й рішучістю у відстоюванні власного права на щастя.
М. Костомаров підійшов до освоєння та осмислення фольклорного матеріалу як історик і створив художні моделі відповідно до свого ідейно естетичного світогляду. Найбільш продуктивними засобами творення характерів стали: змалювання поведінки й вчинків дійових осіб, використання елементів портретного опису, характеристика іншими персонажами, увиразнення мовної індивідуалізації героїв передовсім через діалоги й монологи, дійове оприявлення стосунків персонажів, за допомогою яких драматург вдало конструює сюжет, реалізує ті чи інші ідеї, погляди й переконання тощо.
У підрозділі 3.2. «“Переяславська ніч” як зразок драми ідей у романтичному письменстві» досліджено жанрову природу твору, характерною ознакою якого є синтез і взаємопроникнення рис драматичного, епічного та ліричного начал.
П’єса «Переяславська ніч» стала зразком драми ідей в українському письменстві. Доведено, що автор відходить від просвітницької драматургії початку ХІХ століття і виробляє нові способи освоєння дійсності. Відштовхуючись від здобутків європейської літератури – англійської (В. Шекспір), німецької (Ф. Шиллер), М. Костомаров творить драму нової ідейно-художньої якості, у якій відбувається зіткнення двох ідей – християнського всепрощення й необхідності збройної визвольної боротьби. Письменник відобразив важливі події минулого українського народу, що сприяло утвердженню принципів художнього історизму у вітчизняній драматургії. Поєднання наукового матеріалу та художнього вимислу сприяло появі нових жанрів. М. Костомаров зараховує свій твір до жанру трагедії. Однак за наявності пафосу трагедійності в ньому можна виокремити риси ідеологічної драми, яку характеризують гострі конфлікти, протистояння ідей, що висвітлюють сутність порушених проблем, утіленої у формі драматичної поеми (у зв’язку з цим простежуємо перевагу слова над дією, світоглядного конфлікту над сюжетною подієвістю, домінування філософських роздумів над об’єктивним зображенням дійсності). П’єса підпорядкована розкриттю головної думки – показати закономірність і шлях визволення народу із багатовікової неволі. Герої (Анастасій, Лисенко, Марина) віддають себе цій високопатріотичній справі, виявляючи непохитну волю.
У підрозділі 3.3. «Тематика та сюжетно-образні особливості твору “Украинские сцены из 1649 года”» досліджено особливості художнього осмислення подій національної історії в драмі М. Костомарова.
Фабульну основу твору становить дійсний факт – переговори українського гетьмана й козацької старшини, серед яких Виговський, Немирич, полковники Вешняк, Чорнота, Джеджала, Адамович, з польськими послами Киселем, Лентовським, М’ястковським, Лозовським у Києві 1649 р. про укладання миру. Драматург звернувся до складного й суперечливого моменту історії, у світлі якого поставали проблеми національного самовизначення українського народу, його боротьби за вільний розвиток.
Із п’єси постає образ видатної історичної особистості, яка прагне свободи для рідного народу. М. Костомаров змальовує особливості гетьманування Богдана Хмельницького, правдиво відтворює своєрідність його політичної діяльності. Образ державного діяча набуває нових рис порівняно з попередніми драматичними творами, тому що Хмельницький спирається на силу народу. Увиразнено авторську концепцію національного лідера. Вона побудована на основі романтичного характеротворення, адже постать Хмельницького височіє над усіма учасниками перемовин. Порівняно з попередніми драмами автора – «Савою Чалим», «Переяславською ніччю» – герой постає як сформований провідник народу, що чітко усвідомлює свою місію, прагне здобути визволення. Це державний діяч, помисли якого спрямовані на оборону й розбудову держави.
Драматург відстоює ідею самобутності нації, право на вільний розвиток. М. Костомаров вважає, що основою для національної ідентифікації українського народу виступає його релігійність, несприйняття держави як форми панування одних людей над іншими, толерантність і прагнення до свободи. П’єса відзначається високою достовірністю зображених автором подій і постатей, про що свідчить подальше включення матеріалу в монографію «Богдан Хмельницький». Драматург інтерпретує історичні факти відповідно до ідейного змісту твору, розкриває світогляд персонажів.
У четвертому розділі «Античні мотиви в драматургічній практиці Миколи Костомарова» простежено особливості трансформації античного матеріалу в художній творчості М. Костомарова.
У підрозділі 4.1. «Своєрідність трактування проблеми «особистість у координатах імперської системи» у драмі “Кремуций Корд”» проаналізовано однойменну п’єсу М. Костомарова, у якій автор подає художню рецепцію реального факту – суду римського сенату часів правління диктатора Тиберія над істориком Кремуцієм Кордом. У часи цензури український автор вдається до алегорії. Звернення до античного сюжету сприяло викриттю сутності необмеженої влади, зображенню тогочасного суспільства з його вадами.
Письменник зумів на прикладі подій давнього Риму вияскравити чимало проблем сучасності, а саме: митець і тиран, народ і правитель та інші. Твір складається з трьох дій – «Донощики», «Тиран», «Історик», – кожну з яких автор назвав відповідно до її проблемно-тематичного ядра: викриття політики тиранії, системи доносів і наклепів; засобів впливу на масову свідомість, підпорядкування її волі правителя; проблема протистояння особистості й диктатора.
Увиразнено образ Кремуція Корда, який протистоїть всесильному тиранові Тиберію та його прихильникам: поетові Сатрію, історикові Пінарію та сенаторові Фірмію. Як бачимо, диктатору служить національна еліта – мистецька, політична, наукова. Не випадковим був вибір саме таких персонажів. Цим М. Костомаров чітко наголосив на тих основах, на яких тримається влада тирана. Душевна врівноваженість, шляхетність, благородство головного героя протиставлені у творі підступним пристрастям пристосуванців, які готові вихваляти очільників влади, перекручувати історію задля власної вигоди. Кремуцій Корд – виняткова особистість, до останнього вірна своїм переконанням.
В аналізі драми увага здебільшого акцентована на її біографічному контексті. У долі Кремуція Корда прочитуємо життєвий шлях самого автора, який опинився в подібному становищі після арешту у справі Кирило-Мефодіївського братства. Для драматурга римський історик став ідеалом, вартим наслідування, а тому доля головного героя й автора п’єси ніби зливаються в єдине ціле.
У підрозділі 4.2. «Художній світ драми “Эллины Тавриды”» досліджено особливості сприйняття античного матеріалу М. Костомаровим. Проаналізовано порушені у творі вічні проблеми свободи і неволі, щирості і лицемірства, вірності й зради. Осмислено специфіку авторської рецепції античних образів. Звернено увагу й на стильовий дискурс п’єси (поєднання у творі рис поетики класицизму і романтизму), який зумовлює оригінальне трактування античного сюжету.
У підрозділі 4.2.1. «Ідея свободи у драмі “Эллины Тавриды”» наголошено, що для М. Костомарова незалежність народу, його воля були основою розвитку нації. Водночас акцентовано на тому, що ця п’єса стала своєрідною квінтесенцією художніх пошуків автора. Попри еволюцію поглядів письменника на проблеми національного існування, зміну векторів його смислобуттєвих пошуків, усе ж вивищується факт живучості саме «національного», власне українського нерва історії, адже ідея свободи, яка формувала духовне обличчя народу наперекір століттям поневолення, стала ключовою в останньому драматичному творі М. Костомарова. Художник слова «одягає» її в античні шати, але наближає до реалій українського соціуму. І наскрізь антична поетика «Эллины Тавриды» живиться всуціль романтичними імпульсами, утворюючи самобутній авторський текст.
Засадничою у творі є ідея свободи, у просторі якої й вибудовано конфлікт. Суть його автор розкриває в зображенні протистояння двох грецьких міст – вільного Херсонеса і підступного Боспора. Очевидним є співвіднесення подій, зображених у драмі, з добою національно-визвольної боротьби під проводом Б. Хмельницького. Сучасники М. Костомарова проводили аналогію між Україною і Херсонесом, спираючись на сюжет твору – переконання херсонітів Гіккією бути під захистом Риму. Порушені в п’єсі «Эллины Тавриды» проблеми залишалися актуальними і для суспільної дійсності ХІХ століття: право українського народу на самовизначення, становлення особистої і національної свободи, формування української державності.
Проблемно-тематичний, ідейний рівні твору зумовили й особливості його поетики. Історична драма «Эллины Тавриды» українського письменника ввібрала попередній досвід та водночас стала новим словом у літературі. Автор гармонійно поєднує тут риси двох стилів – класицизму і романтизму. Класицистична традиція в п’єсі виявляється у зверненні до античного сюжету, у домінуванні раціонального начала, у підпорядкуванні індивідуальних інтересів альтруїстичному служінню загальному добру, в уведенні хору й в урочистості мови. Прикладом класицистичного персонажа у творі є, зокрема, Гіккія, життя якої підпорядковане служінню спільному благу. Риси класицистичної поетики «співіснують» у драмі з такими романтичними елементами, як утвердження ідеї свободи, відстоювання історичної самобутності народу, акцентування на любові героїв до батьківщини, утвердження цінності людської особистості, розкриття духовного світу людини, використання контрастів, мотиву змови.
У підрозділі 4.2.2. «Образ Гіккії як тип мудрої правительки: гендерний аспект» досліджено особливості творення жіночого типу характеру в драмі «Эллины Тавриды» М. Костомарова.
Жіночий світ драматургії М. Костомарова представлений як постатями українського, так й іноземного походження, що зумовлено переосмисленням ролі фемінного начала в тогочасній історії, коли жінки активно брали участь у вирішенні суспільних питань або й навіть ставали на чолі держави. Систему жіночих образів-персонажів драматургії письменника репрезентують Катерина («Сава Чалий»), Марина («Переяславська ніч») та Гіккія («Эллины Тавриды»). У них різні долі, але об’єднує ці сильні особистості почуття патріотизму, непримиренність до підступності та ворожнечі, незламна сила волі й духу, особиста гідність. Автор позиціонує героїнь не як маргінальних осіб, а як повноправних членів суспільства, мотиватором діяльності яких є не особисті, а загальнонародні інтереси.
У такому ключі змодельовано образ Гіккії, що є своєрідним прологом до творення «жінки нового типу» в українському письменстві кінця ХІХ – початку ХХ століття. Це сильна, вольова, непохитна в намірах, поглядах особистість, яка не зраджує власним переконанням. М. Костомаров репрезентує цю героїню як взірець патріотизму, відданості ідеї державності. Духовну поставу Гіккії вирізняє велика внутрішня сила, благородство, вірність своїй державі, аристократизм. Такими рисами характеру наділені надалі героїні модерної української літератури, зображені у творах О. Кобилянської, Л. Старицької-Черняхівської, Лесі Українки, І. Кочерги та інших.
Гнучка державотворча політика й життєва мудрість Гіккії формують тип жінки-правительки. М. Костомаров надав головній героїні рис маскулінного характеру, які передбачають активність, цілеспрямованість, наполегливість, прагматизм, раціоналізм. Вона здатна до вольових учинків і прийняття рішень. Синтез фемінного та маскулінного первнів в образі Гіккії дав змогу М. Костомарову створити новий тип жінки в тогочасній українській історіографічній літературі.
 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины