ЛЕВКО ОЛЕКСАНДР ВАДИМОВИЧ МОВНИЙ ФЕНОМЕН ГРЕЦЬКОЇ ПАТРИСТИКИ ЗОЛОТОЇ ДОБИ: КОГНІТИВНО-ДИСКУРСИВНІ ВИМІРИ : ЛЕВКО АЛЕКСАНДР ВАДИМОВИЧ ЯЗЫКОВОЙ ФЕНОМЕН греческой патристики ЗОЛОТОЙ ЭПОХИ: когнитивно-дискурсивной ИЗМЕРЕНИЯ LEVKO OLEKSANDR VADYMOVYCH LANGUAGE PHENOMENON OF GREEK PATRISTICS OF THE GOLDEN AGE: COGNITIVE-DISCOURSE DIMENSIONS

Краткое содержание

У першому розділі «Мовний феномен грецької патристики золотої доби в контексті лінгвокультурології, комунікативної і когнітивної лінгвістики» розглядається концепція мовної особистості автора як теоретична та методологічна основа дослідження мовного феномену грецької патристики золотої доби, обґрунтовується доцільність застосування когнітивних та дискурсивних методик при дослідженні патристики, розглядається історія вивчення питання лінгвокультурного діалогу між античністю та християнством, рецепції античної спадщини у патристичному дискурсі, а також історія розвитку християнської ораторської прози.
Концепція мовної особистості автора стала теоретичною та методологічною основою дисертації. Мовний феномен грецької патристики золотої доби розглядається у дисертації через аналіз та моделювання трьох рівнів мовної особистості Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста. Обґрунтовано, що мовний феномен грецької патристики слід досліджувати у таких аспектах: 1) аналіз лексики, тропів та художніх образів; 2) дослідження вербалізації ключових концептів та реконструювання фрагментів індивідуально-авторських картин світу; 3) визначення прецедентних текстів, введених у дискурс особистості; аналіз мовних тактик та комунікативних стратегій мовних особистостей, згідно з якими вони звертаються до прецедентних текстів у своїх творах.
Питання мовної особистості активно досліджується у сучасній лінгвістиці (Ю. Караулов, В. Карасик, К. Ажеж, І. Голубовська, Н. Сологуб, Л. Гнатюк, І. Синиця). Під мовною особистістю розуміється сукупність здібностей і властивостей людини, які зумовлюють створення і сприйняття нею текстів. Виділяють три рівні мовної особистості: вербально-семантичний, лінгвокогнітивний, мотиваційний. У будь-якому мовленнєвому акті відбувається взаємодія всіх трьох рівнів мовної особистості, тому мовна особистість не є набором певних абстрактних ознак, а мовною іпостассю особистості, актуалізованою комунікативно-прагматичною діяльністю.
Вербально-семантичний рівень представлений лексиконом мовної особистості. Лексикон особистості грає допоміжну роль при відтворенні образу тієї чи іншої мовної особистості. На думку Ю. Караулова, доцільніше розглядати лексикон особистості у його функціонуванні, у зв’язку з усім дискурсом мовної особистості.
Одиницями лінгвокогнітивного рівня особистості є концепти, ідеї, образи, знання, які складають концептуальну картину світу. Тезаурус особистості дуже пов'язаний з лексиконом особистості, що проявляється у вербалізації концептів, образів, знань про світ. У когнітивній лінгвістиці «концепт» — це фрагмент знання, досвід особистості, що включає як мовну, так і позамовну інформацію (В. Карасик). В лінгвокультурології концепт трактується як згусток певної національної культури у свідомості людини, що засвідчує її етнонаціональну приналежність (А. Вежбицька, Ю. Степанов).
Одиницями мотиваційного рівня мовної особистості є комунікативні наміри та мотиви. На думку Ю. Караулова, лінгвістичним відповідником одиниць мотиваційного рівня є прецедентні тексти. Під прецедентними текстами, введеними у дискурс певної особистості, розуміються найбільш важливі для особистості в пізнавальному плані тексти, а також найбільш значимі для певної культури тексти. Вплив прецедентних текстів на формування мовної особистості досліджується у працях Ю. Караулова, Д. Гудкова, Л. Гнатюк. Під впливом прецедентних текстів формуються світоглядна позиція особистості, її знання про дійсність, емоційний тип. Введені в дискурс особистості прецедентні тексти поєднуються в унікальні комбінації, відображаючи когнітивні та мотиваційні установки особистості. Прецедентний текст є свідченням лінгвокультурного діалогу автора з сучасною і попередньою культурою.
Звертання авторів до прецедентних текстів розглядається у дисертації як результат діалогу культур. Ранньохристиянська література виникла в точці перетину двох традицій: біблійної та античної. Прецедентні тексти Святого Письма та твори античних авторів впливали на формування світогляду християнських письменників та їхніх індивідуальних картин світу. Натомість античні першоджерела поступаються своєю когнітивною значимістю для християнських авторів текстам Святого Письма.
Серед розмаїття творів грецької патристики золотої доби переважають два жанри ораторської прози: гомілія та епідейктична промова. У перші століття християнства гомілією називався вид храмової проповіді. З часів усталення християнського богослужіння та формування біблійного канону, гоміліями називаються бесіди пресвітерів, присвячені тлумаченню прочитаних на літургії уривків зі Святого Письма. Іншим жанром християнського красномовства золотої доби грецької патристики є епідейктична промова. Епідейктичне красномовство жанрову усталеність отримує ще у V ст. до н.е. у творчості Горгія та Ісократа, досягає апогею в ораторській діяльності Демосфена, відроджується за часів ІІ софістики у творчості Елія Аристида, Діона Хрисостома у ІІ ст. н.е., Лібанія, Гімерія та Фемістія у IV ст. н.е. У IV ст. н.е. епідейктичне красномовство зазнає розквіту у творчості християнських проповідників, зокрема, Василя Великого, Григорія Богослова, Григорія Нисського та Іоанна Златоуста, яке, зберігаючи античні традиції, репрезентує при цьому біблійне світосприйняття, нові християнські ідеї, новий ідеал досконалої людини, містить водночас пієтет до тисячолітньої традиції та полеміку з нею. У дисертації християнське епідейктичне красномовство розглядається як одне з втілень лінгвокультурного діалогу між античністю та християнством.
Лінгвокультурний діалог античності та християнства у ранньопатристичному дискурсі вражає своєю контрастністю та різноманітністю проявів. У творах Отців Церкви I-IV ст. присутнє як цілковите заперечення античних цінностей (Татіан), так і філеллінство (Климент Александрійський), як відверта полеміка (Тертуліан), так і взаємопроникнення та пристосування поглядів на основі критеріїв відповідності універсальній істині (Юстин, Атенагор, Василь Великий, Григорій Богослов). Рецепція античної спадщини конкретним християнським автором цілком залежить від широти / вузькості його богословських поглядів, його відкритості до дискусії або полемічної спрямованості. Проінтерпретувати ставлення певного ранньохристиянського автора до античної спадщини як цілковито негативне, або ж навпаки позитивне буде серйозним спрощенням, оскільки на думку багатьох дослідників (А. Холдер, П. Віддікомб, С. Хільдебранд, Г. Бетц, С. Аверинцев, А. Спаський, В. Бичков, Л. Звонська) жоден християнський автор не дотримувався однозначного погляду стосовно грецької освіти, філософії та культури. Серед результатів лінгвокультурного діалогу античності та християнства слід назвати адаптацію не суперечливих Святому Письму філософських ідей та понять, способів їх вербалізації у тексті, використання філософської термінології, риторичних технік, літературних жанрів, художніх образів, звертання до прецедентних текстів античності у комунікативних цілях християнського дискурсу.
У другому розділі «Вербально-семантичний рівень мовних особистостей Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста» описується лексикон Трьох Святителів, зокрема, досліджується вживана Василем Великим та Григорієм Богословом тринітарна термінологія, аналізується містико-аскетична лексика у промовах Трьох Святителів, акцентується увага на переосмисленні значень, семантичних зміщеннях та новотворах у лексиці, з’ясовується розуміння слова ἡ φιλοσοφία «філософія» в епідейктичних промовах Григорія Богослова та Іоанна Златоуста. Детально аналізуються мовні засоби вираження категорії оцінки, перифрази та порівняння в епідейктичних промовах.
На формування лексикону мовних особистостей Василя Великого та Григорія Богослова значною мірою вплинули богословські суперечки IV ст. щодо змісту та мовної репрезентації догмату Святої Трійці. Хоча й урочисті промови Василя Великого не містять усіх властивих для його творів термінів, однак автор спорадично вживає терміни ἡ οὐσία «усія», «сутність» та ἡ ὑπόστασις «іпостась», найбільш точне визначення змісту яких у християнському дискурсі належить саме Василю Великому, а також дискутує з приводу вживання термінів ἡ ὁμοιότης«подібність» та ἡ ταυτότης «тотожність» на позначення міжособистісних властивостей Іпостасей Святої Трійці. Епідейктичні промови Григорія Богослова, на відміну від інших двох авторів, містять багато тринітарних термінів. Автор послідовно вживає термін ὁμοούσιος «Єдиносущний», шукає прийоми вербалізації властивостей Іпостасей Святої Трійці, зокрема, для позначення персональної властивості Святого Духу автор застосовує три терміни: ἡ πρόοδος «сходження», ἡ ἔκπεμψις «посилання», τὸ ἐκπορευτόν «вихід», «сходження». Прецедентні випадки вживання слів, якими Григорій Богослов позначає властивості Іпостасей Святої Трійці в епідейктичних промовах засвідчені або у творах Платона, або неоплатоніків Плотіна, Ямбліха, Прокла, Дамаскія та гностиків, проте у дискурсі Григорія Богослова вони набувають нового контекстуального прочитання. Епідейктичні промови Іоанна Златоуста не містять відгомону тринітарних суперечок, хоча й автор завершує більшість промов хвалебною формулою на честь Святої Трійці.
Посилена увага до аскетичного життя, поява та зміцнення чернецтва у IV ст. позначилася на творах Трьох Святителів, в урочистих промовах яких зустрічається лексика з семантикою аскези. Частина даної групи лексики є неологізмами, що виникли разом з розвитком чернецтва (τὸ ἀσκητήριον «скит», «місце посиленої аскези» та τὸ μοναστήριον «монастир»), частина – отримала нові конотації у значенні (ἡ ἀναχώρησις «пустельництво» пор. з клас. «відхід»), частина – почала вживатися у вузькому сенсі порівняно з класичним періодом (класичні μοναδικός «одинокий» та κοινωνικός «спільний» вживаються у словосполученнях ὁ μοναδικὸς βίος та ὁ κοινωνικὸς βίος зі значеннями «чернече життя пустельного типу» та «чернече життя общинного типу»). Промовам Григорія Богослова та Іоанна Златоуста властивий термін ἡ φιλοσοφία, який розуміється або у контексті споглядально-діяльного життя християнського містика (Григорій Богослов), або як морально-аскетичний кодекс християнина (Іоанн Златоуст).
Створюючи архетипний образ християнської доброчесності, автори вживають мовні засоби з аксіологічною семантикою, зокрема, позитивні оцінні прикметники, які або вказують на святість героя у загальному сенсі, наприклад, ἅγιος «святий», εὐσεβής «благочестивий», μακάριος «блаженний», δίκαιος «праведний», ὅσιος «набожний», або конкретизують його душевні чесноти, наприклад, μεγαλόψυχος «великодушний», σοφός «мудрий», σώφρων κατὰ Θεόν «розсудливий у Богові», πρᾷος «cумирний», συμπαθής «співчутливий», ἐγκρατής «стриманий», πρόθυμος «ревний», καρτερικός «терпеливий». Властива для когнітивного рівня мовної особистості Григорія Богослова ідея обоження зумовлює вживання ним прикметників з alpha privativum у функції засобів вираження категорії оцінки. Герой отримує позитивну оцінку шляхом заперечення певної вади або властивості, притаманної звичайній людині. Епідейктичні промови Трьох Святителів рясніють негативними оцінними прикметниками, які вживаються для зображення антигероїв, наприклад, δειλός «ниций», ἀλαζών «зарозумілий», φθαρτός «зіпсований», ἄθεος «безбожний», ἀσεβής «нечестивий», πλεονεκτικός «жадібний», βίαιος «насильницький», πονηρός «злий», «поганий», μοχθηρός «негідний», τοῦ ἐκεῖθεν πυρὸς ἄξιος «гідний вічного вогню».
Перифрази, які часто зустрічаються в епідейктичних творах Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста, мають біблійне походження. Так, у біблійних перифразах часто репрезентуються невидимий світ (ἡ πόλις τοῦ Θεοῦ «місто Бога», ἡ ἄνω Ἰερουσαλήμ «небесний Єрусалим», κόλπος Ἀβραάμ «лоно Авраамове»), Бог (ὁ ποιμὴν ὁ καλός «добрий Пастир», ὁ δίκαιος κριτής «праведний Суддя», ὁ βασιλεὺς τῶν ἀγγέλων «Цар ангелів»), внутрішній світ досконалої людини (душа як ὁ ναὸς τοῦ Θεοῦ ζῶν «живий храм Бога», тіло як ὁ καθαρὸς νυμφών «чисте шлюбне ложе»).
Порівняння, що містяться в урочистому красномовстві Трьох Святителів, за образними асоціаціями можна класифікувати наступним чином: а) порівняння з природними явищами; б) порівняння з сонцем та дією світла; в) порівняння з поведінкою тварин; г) порівняння з морем та мореплавством; д) порівняння з військовим мистецтвом; е) порівняння з іграми, колісничними перегонами та мистецтвом; є) одиничні порівняння з різноманітними сферами життя, наприклад, лікарським мистецтвом, музичними інструментами, в’язницею.
У третьому розділі «Вербалізація ключових концептів в епідейктичних промовах Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста» опрацьовуються у лінгвістичному аспекті важливі для індивідуальних картин світу авторів концепти, а саме – концепти ἡ ἀρετή «доброчесність», ὁ ἀγών «змагання», «боротьба», τὸ φῶς «світло», а для індивідуально-авторської картини світу Григорія Богослова – концепт ἡ θέωσις «обоження» та концепт ἡ ἔλλαμψις «осяяння Божественним Світлом».
Уславлення героїв епідейктичних промов Трьох Святителів відбувається у категоріях концепту ἡ ἀρετή «доброчесність», який слід вважати ключовим для християнського урочистого красномовства. У дисертації доведено, що понятійний компонент концепту ἡ ἀρετή «доброчесність» в урочистих промовах Трьох Святителів вербалізується як ἡ ἀγάπη «любов» до Бога і до людей, ἡ εἰς Χριστὸν πίστις «віра у Христа», ἡ εἰς Θεὸν ἐλπίς «надія на Бога», ἡ εὐσέβεια «набожність», ὁ φόβος τοῦ Θεοῦ «страх Божий», τὸ εὐχαριστεῖν τὸν Θεόν «вдячність Богу», ἡ δικαιοσύνη «справедливість», ἡ σωφροσύνη «непорочність», ἡ σοφία «мудрість», ἡ φρόνησις «розсудливість», ἡ ταπεινοφροσύνη «смиренність», ἡ προθυμία «душевний запал», ἡ παῤῥησία «безстрашність у словах», ἡ ἀνδρεία «мужність», ἡ ὑπομονή «витривалість», ἡ καρτερία «терпіння», ἡ στεῤῥότης «стійкість», ἡ ἐγκράτεια «стриманість», ἡ ἁπλότης «простота», τὸ ἐπιεικές «доброта», ἡ εὐσπλαγχνία «милосердя», τὸ ἔλεος «співчутливість», ἡ μεγαλοψυχία «великодушність», ἡ φιλανθρωπία «людяність».
В епідейктичних промовах ἡ ἀρετή «доброчесність» героя зображується як душевна краса та гармонійна впорядкованість. Григорій Богослов говорить про τὸ τῆς ἀρετῆς κάλλος «красу доброчесності», вживає метафоричні висловлювання ἀρετῇ μόνῃ κοσμεῖσθαι «прикрашатися лише доброчесністю», τῷ τεχνίτῃ Λόγῳ ῥυθμίζεσθαι καὶ δημιουργεῖσθαι πρὸς ἀρετήν «досягати ритму та порядку на шляху доброчесності за допомогою Творця-Логосу». Герой промов Григорія Богослова постає як τὸ παράδειγμα τῆς αρετῆς «зразок доброчесності», а герой промов Іоанна Златоуста – як ἡ εἰκὼν τῆς ἀρετῆς «ікона доброчесності», τὸ ἀρχέτυπον τῆς ἀρετῆς «архетипний образ доброчесності». У промовах Трьох Святителів наголошується на необхідності ἡ μίμησις τῆς ἀρετῆς «мімезису доброчесності».
В епідейктичному красномовстві Трьох Святителів внутрішнє вдосконалення героїв, їх духовна боротьба або мученицький подвиг вербалізуються у категоріях концепту ὁ ἀγών. Григорій Богослов в епідейктичних промовах репрезентує духовний подвиг святого як ὁ τῆς ἀρετῆς ἀγών «агон доброчесності», а Василь Великий як ἡ ἄθλησις «боротьбу». Мученицький агон святих репрезентується лексичними засобами, що вживалися у давньогрецькій літературі для опису спортивних змагань атлетів або драматичних агонів. У промовах Василя Великого зі значенням внутрішньої боротьби та підготовки до мученицького агону вживаються дієслова ἐναθλεῖν «боротися», διαθλεῖν «змагатися», метафоричні вислови типу γυμνάζεσθαι καὶ ἀλείφειν πρὸς τὸν ἀγῶνα ταῖς νηστείαις, ταῖς ἀγρυπνίαις, ταῖς προσευχαῖς «тренуватися і намащуватися до мученицького подвигу постуванням, утримуванням від сну, молитвами».
Концепт τὸ φῶς «світло» є одним з ключових концептів у дискурсі епідейктичних промов Трьох Святителів. Прославляючи героїв, усі автори створюють їх світлий образ, вживають метафори з семантикою світла, однак лише Григорій Богослов занурюється у глибини містичного богослов’я, наголошуючи на осяянні героїв Божественним світлом, на їх наближенні й уподібненні Богу. За концепцією Григорія Богослова, осяяння Божественним Світлом (ἡ ἔλλαμψις) стає неодмінною умовою зустрічі душі людини з Святою Трійцею та досягнення обоження (ἡ θέωσις). Герой промови автора має Θεῷ συγγενέσθαι καὶ τῷ ἀκραιφνεστάτῳ φωτὶ κραθῆναι «поріднитися з Богом та поєднатися з Чистим Світлом», λαμπρῷ τῷ φωτὶ τῆς μίας θεότητος ἐναστράπτεσθαι «осяятися блискучим сяйвом Єдиного Божества», τοῦ φωτὸς πληροῦσθαι «наповнитися світлом», φωτὶ φῶς εὑρίσκειν «у світлі знайти Cвітло». Епідейктичні промови Трьох Святителів містять численні місця, де Бог називається Світлом. Описуючи дії Бога, автори часто вживають лексику з семантикою світла, зокрема, φωτίζειν «освітлювати», «осяювати», τὸ σκότος λύειν «розганяти темряву», τὸ φῶς ὑφιστῆναι «встановлювати світло». В урочистому красномовстві вживаються лексичні засоби, метафори та порівняння з семантикою світла з метою представлення життя, внутрішнього світу, подвигу та небесної слави героїв, архетипних образів досконалої людини. Частотними є лексеми ἡ λαμπάς, ὁ λαμπτήρ, ὁ λύχνος та ὁ φωστήρ зі значенням «світоч» у розумінні святого, який своїм життям та прикладом τὴν σωτηρίαν πυρσεύει «осяює шлях спасіння», εἰς τὰς ἡμετέρας καταλάμπει διανοίας «осяює наш розум». Світло святих уявляється авторами яскравішим, ніж сонячні промені (αἱ ἀκτῖναι), ніж блискавка (ἡ ἀστράπη), ніж міріади сонць (οἱ μυρίοι ἥλιοι), ніж будь-яке інше світло, доступне чуттєвому сприйняттю (τὸ αἰσθητὸν φῶς). У патристичному дискурсі всі аспекти життя людини на шляху уподібнення Богові концептуалізуються у категоріях сходження до Троїчного Бога-Світла.
Концепт ἡ θέωσις є однією з визначальних особливостей лінгвокогнітивного рівня мовної особистості Григорія Богослова. Понятійне ядро концепту ἡ θέωσις у дискурсі Григорія Богослова складають його есхатологічні сподівання на прославлення людської природи внаслідок обоження. В епідейктичних промовах Григорія Богослова шлях вдосконалення героя описується як його містичне τὸ πρὸς Θεὸν ἀνάγεσθαι «сходження до Бога», як його ἡ πρὸς τὸ πρῶτον ἀγαθὸν ἄνοδος «сходження до Першого Блага». Мета людського життя – Θεῷ συγγενέσθαι «поєднатися з Богом», θεὸν γενέσθαι τοῦ παθεῖν ὑψιλότερον «стати богом, непідвладним стражданню». Щоб досягнути обоження та стати θεοειδής «богоподібним» герой промови повинен пройти через ἡ κάθαρσις «очищення» та ἡ θεωρία «споглядання», які розуміються автором у контексті східнохристиянської аскетичної містики та тринітарного богослов’я. Містичний шлях обоження героя стає можливим завдяки ἡ τῆς ψυχῆς κάθαρσις «катарсису душі», δάκρυον ῥύπου καθάρσιον ἐν καρδίᾳ «слізному очищенню серця від бруду», τὸ ἀνακαθαίρειν τὸν τῆς διανοίας ὀφθαλμὸν τῆς λήμης «очищенню очей розуму від нечистоти». Про вдосконалення героя епідейктичної промови говориться, що він πλουτεῖ θεωρίαν «багатіє спогляданням», при чому ἀνάπαυσις πάσης θεωρίας «довершеним кінцем усіх споглядань» героя є Бог.
У четвертому розділі «Прецедентний текст в епідейктичних промовах Трьох Святителів у когнітивно-дискурсивному та лінгвокультурологічному вимірах» встановлюються когнітивно важливі для мовних особистостей авторів прецедентні тексти, аналізується явище біблійної та античної інтертекстуальності в епідейктичних промовах Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста, окреслюються комунікативні стратегії та мовні тактики християнських проповідників в епідейктичних промовах.
Епідейктичні промови Трьох Святителів містять велику кількість звертань до прецедентних текстів Святого Письма. Біблійні алюзії та цитати часто виконують функцію аргументації міркувань автора, тому звертання до прецедентних текстів Біблії у даному випадку підпорядковане тактиці апелювання до авторитетного джерела. Григорій Богослов звертається до прецедентних текстів Святого Письма з метою аргументації когнітивно значимих для нього ідей, зокрема, ідей воскресіння тіла і душі, обоження людини та осяяння Божественним Світлом, Іоанн Златоуст – теми Богоявлення у Старому та Новому Завітах тощо. Серед комунікативних намірів, згідно з якими автори вводять біблійний інтертекст у свій дискурс, присутні наміри зіставити подвиг героя з прецедентними біблійними історіями та дискредитувати негативних персонажів промови шляхом уподібнення з негативними персонажами Біблії.
Всі три автори звертаються до прецедентних текстів Святого Письма згідно з успадкованою від античної риторики тактикою зіставлення (ἡ σύγκρισις) чеснот героя промови з чеснотами героїв минулого. До групи, з якою зіставляється об’єкт уславлення, потрапляють герої Старого та Нового Завітів. Довершеним прикладом адаптації античної тактики ἡ σύγκρισις до комунікативних цілей християнського панегірику є промови Григорія Богослова «In laudem Basilii Magni» та Іоанна Златоуста «De laudibus sancti Pauli apostoli». Застосування античної тактики ἡ σύγκρισις згідно з комунікативними намірами ораторів переконати цільову аудиторію у необхідності наслідувати доброчесність героя свідчать про плідний лінгвокультурний діалог двох світів у жанрі епідейктичного красномовства. Натомість, Василь Великий вдається до такого роду зіставлень лише у двох промовах «In Gordium martyrem» та «In Mamantem martyrem», що свідчить про найбільший серед трьох авторів відхід від усталених правил епідейктичного жанру.
Вживання прецедентних текстів античності в урочистих промовах Григорія Богослова та Іоанна Златоуста відбувається згідно з мовними тактиками, з одного боку, апелювання до авторитету античного автора, а з іншого боку, дискредитації античних авторів, героїв античних міфів тощо. Амбівалентне ставлення до еллінської спадщини та вибіркова рецепція античних ідей та образів визначає стиль творів грецької патристики. Серед досліджуваних творів найбільше античних алюзій та ремінісценцій у промовах Григорія Богослова, натомість епідейктичні твори Василя Великого їх взагалі не містять. Григорій Богослов часто звертається до прецедентних текстів Платона, Гомера, Піндара, Геродота, вживає численні алюзії на античні міфи з метою зображення святої людини як найвищої досконалості на відміну від оспіваних міфами давньогрецьких богів, напівбогів та героїв. Звертання Іоанна Златоуста до прецедентних текстів античності у промові «De Babyla contra Julianum et gentiles» зумовлене полемічними мотивами автора, тактиками дискредитації давньогрецьких ідеалів та переконання адресатів у перевазі християнських цінностей над античними. Майстерне поєднання біблійних та античних алюзій у творах Григорія Богослова та Іоанна Златоуста свідчить про плідний лінгвокультурний діалог між християнством та еллінською цивілізацією у патристичному дискурсі.