ЛУЧЕНКО ДМИТРО ВАЛЕНТИНОВИЧ НСТИТУТ ОСКАРЖЕННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРАВІ : Лученко Дмитрий Валентинович Институт обжалования в административном ПРАВЕ LUCHENKO DMITRY VALENTYNOVYCH INSTITUTE OF APPEALS IN ADMINISTRATIVE LAW

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, вказано на зв’язок роботи з науковими програмами, планами та темами, визначено мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, а також його методологічну основу, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих
результатів, наведено відомості про апробацію матеріалів дисертації, її структуру та обсяг.
Розділ 1 «Виникнення та утвердження ідеї оскарження актів публічної влади» складається з трьох підрозділів, які присвячені аналізу розвитку ідеї оскарження актів публічної влади у класичній літературі, джерелах радянського періоду і в сучасній доктрині.
У підрозділі 1.1 «Ідея оскарження актів державної влади у класичній філософсько-правовій та юридичній літературі» розкривається генезис ідеї оскарження актів публічної влади як механізму зворотного впливу особи на державу від античних часів до початку ХХ ст. Характеризуються зародки обґрунтування права оскарження як противаги державному свавіллю у давньогрецькій і давньоримській філософії (Платон, Аристотель, Цицерон та ін.), працях середньовічних теологів і юристів (Тома Аквінський, Марсилій Падуанський та ін.), філософії права і політики Нового часу (Дж. Локк, Ш. Л. Монтеск’є тощо), а також у джерелах Середніх віків і Нового часу (Велика хартія вольностей, Конституція США тощо). Окремо висвітлено розвиток подібних ідей у роботах філософів, юристів, політичних діячів, які працювали на території сучасної України (Л. Деревинський, С. Оріховський, П. Орлик, П. Юркевич та ін.). Наголошується, що наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. увага фахівців з поліцейського, а згодом адміністративного права зміщується у бік способів закріплення права на оскарження, обґрунтування ідеї судового перегляду актів публічної влади, значення оскарження для забезпечення режиму законності (роботи Е. Берендтса, Л. Дюгі, В. Рязановського).
У підрозділі 1.2. «Проблеми оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно- владних повноважень у літературі радянського періоду» доводиться обмежена цінність радянського досвіду правового регулювання й дослідження інституту оскарження. У цей період наука адміністративного права здебільшого виходила з розуміння права як управлінського й репресивного інструменту в руках держави, а не як механізму захисту приватних осіб від державного свавілля. Тому тогочасний підхід до оскарження тяжів до рестриктивного тлумачення права на оскарження. З’ясовується, що в науковій літературі радянського періоду були спроби обґрунтувати «безспірність» відносин між органами державної влади та громадянами, а отже відсутність необхідності в адміністративній юстиції та її інститутах для захисту прав останніх (С. Абрамов, М. Студенікіна). Доводиться важливість аналізу адміністративно-правової літератури того часу, оскільки саме в ній значна увага приділялася спеціально-юридичним проблемам оскарження - його функціям, значенню, місцю в системі адміністративних проваджень, предмету захисту, а також закладено підвалини для подальшого розвитку інституту оскарження (М. Загряцков, Я. Магазинер, Є. Носов).
У підрозділі 1.3 «Сучасна вітчизняна адміністративно-правова доктрина у сфері оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень» аналізується стан розробленості вітчизняною наукою проблем оскарження та характеризуються основні напрямки й методологічні підходи до дослідження судового і позасудового оскарження в адміністративному праві. Наголошується, що попри значну увагу до різних аспектів оскарження як з боку вчених- адміністративістів, так і представників інших галузей права (В. Авер’янов, Ю. Битяк, В. Гаращук, І. Грибок, М. Гультай, І. Коліушко, Т. Коломоєць, В. Колпаков, В. Комаров, О. Комзюк, О. Константний, Н. Кучерявенко, Р. Мельник, О. Миколенко, В. Настюк, Н. Писаренко, В. Русанова, А. Селіванов, А. Школик та ін.), у науковій літературі відсутнє цілісне бачення механізму оскарження, категоріальний апарат у цій сфері потребує вдосконалення, а численні пропозиції щодо вдосконалення законодавства про судове і позасудове оскарження є суперечливими й такими, що ігнорують системні зв’язки між різними аспектами інституту оскарження (суб’єктивним, нормативним, функціональним і діяльнісним).
Розділ 2 «Механізм оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень: теоретична характеристика» складається з чотирьох підрозділів і присвячений розробці теоретичної основи роботи, в тому числі визначенню, обґрунтуванню та характеристиці елементів механізму оскарження в їх взаємозв’язку.
У підрозділі 2.1. «Оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень як правова категорія» закладається загальне розуміння механізму оскарження в адміністративному праві. Доводиться, що оскарження є багатоаспектною правовою категорією, яка охоплює низку елементів механізму оскарження: а) суб’єктивно-правовий, тобто оскарження як право людини; б) функціональний, тобто основні завдання, які виконує судове і позасудове оскарження, а саме: захист прав і законних інтересів (основна функція), забезпечення верховенства права і демократії (похідна функція); в) нормативний, тобто сукупність норм права, які регламентують процедури оскарження; г) діяльнісний, тобто характеристика оскарження як адміністративно-правового відношення та адміністративної й судової процедури.
Зазначається, що всі наведені елементи діють як єдиний механізм оскарження. Використання поняття «механізм оскарження» дає змогу: відобразити зв’язки між суб’єктивним, нормативним, функціональним і діяльнісним елементами оскарження; наголосити на певному правовому результаті, що має досягатися через оскарження, і вимогах, відповідність процедур оскарження яким цей результат забезпечує; підкреслити, що оцінка результативності оскарження має відбуватися не тільки і не стільки на рівні законодавчого регулювання судового і позасудового оскарження, скільки на рівні діяльнісного елементу оскарження, тобто в конкретних адміністративно-правових відносинах і опосередковуючих ці відносини адміністративних і судових провадженнях.
У підрозділі 2.2 «Право на оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно- владних повноважень як елемент механізму оскарження» це право розкривається як право людини і водночас як суб’єктивне право особи - учасника відповідних правовідносин. Характеризуються риси права на оскарження, властиві кожному фундаментальному праву (природність, невід’ ємність і невідчужуваність, обов’язок держави гарантувати таке право у межах міжнародних стандартів тощо). Зазначається, що як суб’єктивне право, право на оскарження складається з низки правомочностей, наводиться їх характеристика. Наголошується, що праву на оскарження кореспондують юридичні обов’язки, дотримання яких уможливлює здійснення права і попереджає зловживання останнім.
Розкрито статутні й функціональні, національні й міжнародні гарантії права на оскарження. Визначено зобов’язання держави у сфері гарантування права на оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень, зокрема: а) створення необхідного законодавства; б) створення інститутів, необхідних для реалізації права на оскарження; в) забезпечення своєчасного розгляду скарг та адміністративних позовів; г) забезпечення виконання рішень, ухвалених за наслідками оскарження; д) забезпечення в необхідних випадках притягнення до відповідальності суб’єктів публічно-владних повноважень, чиї рішення, дії або бездіяльність було результативно оскаржено; е) інформування разом з інститутами громадянського суспільства громадян щодо способів і порядку реалізації права на оскарження.
У підрозділі 2.3 «Нормативний елемент механізму оскарження» показано, яке місце відведено нормам, що регламентують судове і позасудове оскарження, в системі адміністративного права України. Доведено, що оскарження становить комплексний (складний) інститут адміністративного права. Його комплексність виявляється в тому, що він: а) охоплює велику сферу суспільних відносин, пов’язаних із реалізацією права на оскарження; б) має внутрішню будову, тобто складається з низки інститутів (субінститутів) адміністративного права, які, у свою чергу, мають свою внутрішню структуру і співвідносяться з інститутом оскарження як загальне та окреме; в) містить норми матеріального і процесуального права, тобто регламентує і права, і обов’язки відповідних суб’єктів права, і порядок їх здійснення; г) інститути, які входять до інституту оскарження, мають свою внутрішню специфіку, що зокрема виявляється в існуванні загальної та спеціальних процедур оскарження. До складу інституту оскарження входять: інститут судового оскарження, інститут адміністративного оскарження та інститут непрямого оскарження. Разом вони утворюють комплексний інститут оскарження, що випливає з їх спільної правової природи, єдності функцій оскарження, основних принципів оскарження, взаємозв’язків між різними видами оскарження.
У підрозділі 2.4 «Діяльніший елемент механізму оскарження» показано, що оскарження може розглядатися з двох сторін: як адміністративне правовідношення і як відповідне судове чи адміністративне провадження (стадія адміністративного провадження), тобто як складова адміністративного процесу. Такий підхід відповідає двом основним проявам дії норм права як суспільного регулятора: реалізації норм права через вступ у правовідносини і правозастосуванню. Відносини оскарження характеризуються з точки зору їх нормативних підстав, суб’єктного складу, об’єктів, юридичного змісту, зв’язку з адміністративно-правовим спором між приватною особою і суб’єктом публічно-владних повноважень та ін. Окрему увагу приділено кореспондуючим суб’єктивним правам і юридичним обов’язкам суб’єктів відносин оскарження (скаржник, суб’єкт публічно-владних повноважень, чиє рішення, дія або бездіяльність оскаржується, суб’єкт розгляду скарги чи адміністративного позову).
Дисертантом підтримується широка концепція адміністративного процесу, наводяться додаткові аргументи на її користь. Доведено, що саме цей підхід дозволяє пояснити взаємозв’язок між різними адміністративними та судовими провадженнями, зокрема і в аспекті оскарження. Надано характеристику процедур розгляду скарг та адміністративних позовів як правозастосовної діяльності, визначено обов’язкові та факультативні стадії й етапи цієї діяльності, вказано принципи проваджень з оскарження.
Розділ 3 «Механізм оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень і європейські правові цінності» складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню взаємозв’ язків між інститутом оскарження і трьома засадничими європейськими правовими цінностями - правами людини, верховенством права і демократією, що, з одного боку, показує функціональний аспект оскарження, а з іншого - окреслює вплив цих цінностей та їх складових на дію механізму оскарження у правовій системі.
Підрозділ 3.1 «Оскарження як засіб гарантування прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб» акцентує увагу на ролі оскарження у правозахисті. Виокремлюються специфічні характеристики, яким відповідають суб’єктивні права, що захищаються через оскарження: 1) вони є правовими можливостями приватної особи у відносинах із суб’єктом публічно-владних повноважень; 2) реалізуються у відносинах із суб’єктом публічно-владних повноважень з приводу здійснення його повноважень; 3) у процесі захисту зазвичай захищаються права, які належать скаржнику; 4) захистові підлягає фактичне існування права, його обсяг і зміст. Піддається критиці концепція суб’єктивного публічного права як об’єкта захисту через оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень.
Доводиться недоцільність виокремлення свободи людини як окремого об’єкта захисту з використанням оскарження, оскільки у прикладному аспекті категорії «права людини» і «свободи людини» є тотожними. Дається характеристика законного інтересу як об’ єкта захисту через оскарження, його спільних рис і відмінностей від суб’єктивного права.
У підрозділі 3.2 «Адміністративно-правове оскарження у контексті верховенства права» пропонується бачення доктрини верховенства права, що розвивається під впливом світових глобалізаційних процесів, в аспекті теми дисертації. Привертається увага до елементів верховенства права, які визначаються з використанням практики ЄСПЛ. Наголошується на тому, що зв’язок оскарження і верховенства права має двосторонній характер. Завдяки оскарженню забезпечується законність як складова верховенства права. Водночас діяльність з розгляду скарг має спиратися на визнання прямої дії Конституції та регулятивного значення міжнародних стандартів прав людини. Завдяки цьому відбувається переорієнтація цільового призначення судового та відомчого контролю із забезпечення формального дотримання закону у бік лімітування державної дискреції та захисту прав людини. Крім того, через оскарження забезпечується відповідність нормативних та індивідуальних рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень й іншим елементам верховенства права, що утворюють так звану «якість закону». Обґрунтовується також позиція щодо наявності зворотного зв’язку між верховенством права та інститутом оскарження, який полягає в тому, що ефективність і дієвість оскарження можливі лише в правових системах, де реально діє верховенство права.
У підрозділі 3.3 «Оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень як інститут демократії» розкривається значення інституту оскарження для забезпечення демократичного характеру Української держави. Доводиться, що право на оскарження становить один із каналів зв’язку приватних осіб і носіїв публічної влади, держави в цілому. Завдяки оскарженню не лише захищаються права і законні інтереси приватних осіб, але й корегуються нормотворча і правозастосовна практика суб’єктів публічно-владних повноважень на майбутнє, усуваються суб’єктивне та невідповідне змісту норми права тлумачення останньої, а також видання індивідуально-правових актів, які суперечать законодавству, припиняються і попереджаються спроби підзаконної нормотворчості, що мають на меті нівелювати значення закону або ігнорують його положення. Як наслідок, оскарження слугує чинником забезпечення демократичного характеру нормотворчості, підконтрольності та підзвітності суб’єктів публічно-владних повноважень.
Розділ 4 «Матеріально-правова передумова і процесуальне оформлення оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень» складається з двох підрозділів і включає характеристику адміністративно-правового спору та процесуальних форм його вирішення через оскарження.
У підрозділі 4.1 «Адміністративно-правовий спір як матеріальна передумова використання механізму оскарження» з’ясовується природа адміністративно-правового спору, розмежовуються категорії «юридичний конфлікт» і «правовий спір», останній розглядається як один із способів вирішення конфлікту. Правові спори поділяються на публічно-правові та приватно-правові. Показується специфіка правових спорів за участі носіїв публічної влади. Адміністративно-правовий спір характеризується як один з видів публічно-правових спорів разом з конституційними й процесуальними (що виникають у сфері здійснення правосуддя та досудового слідства) спорами. Пропонується авторська класифікація критеріїв відмежування адміністративно-правових спорів від інших видів публічно-правових спорів. До таких критеріїв віднесено: а) сферу і специфіку правовідносин, в яких виник спір; б) особливості суб’єктного складу; в) підставу спору; г) порядок розгляду і вирішення спору; д) специфічні засоби захисту прав і законних інтересів. На підставі проведеного аналізу ставиться під сумнів доцільність використання у КАС України поняття «публічно-правовий спір», оскільки йдеться про «адміністративно-правовий спір».
У підрозділі 4.2 «Процесуальні форми оскарження» надається характеристика процесуальних форм судового і позасудового оскарження.
Зокрема, у пункті 4.2.1 «Процесуальна форма розв’язання адміністративно-правових спорів: поняття і структура» пропонується авторське бачення процесуальної форми як юридичної конструкції, що відбиває нормативно сформульовані вимоги до розгляду скарг і адміністративних позовів та спосіб такого розгляду. Визначаються ознаки процесуальної форми (нормативний характер, відповідність принципам адміністративного процесу, системність, доцільність, універсальність і гнучкість, гарантованість прав осіб, які беруть участь у розгляді справи, доступність і економічність, науковість). Зазначені ознаки аналізуються під кутом специфіки розгляду справ з оскарження у судовому і позасудовому порядку. Пропонується характеризувати процесуальну форму оскарження через такі елементи: а) процесуальний засіб звернення; б) засоби попереднього забезпечення; в) засоби гарантування прав скаржника (позивача); г) способи захисту прав і законних інтересів скаржників (позивачів); д) особливості оскарження і виконання рішень, ухвалених за наслідками розгляду скарги (позову).
У пункті 4.2.2 «Позовна процесуальна форма» визначаються ознаки адміністративного позову як процесуального засобу звернення до адміністративного суду у справах про оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень (спрямованість на вирішення адміністративно-правового спору, наявність відповідача - носія публічної влади, заснованість вимоги про захист права чи законного інтересу виключно на законі, скерованість цієї вимоги до адміністративного суду тощо). Визначаються засоби попереднього захисту у межах позовної процесуальної форми. Критикується пропозиція щодо запровадження в адміністративне судочинство заходів попереднього захисту до подання позову. Характеризуються способи захисту прав і законних інтересів скаржників (позивачів), які можуть бути застосовані адміністративним судом у контексті загальної і спеціальної процедур судового оскарження, а також існуюча модель перегляду судових рішень, ухвалених у справах про оскарження в аспекті проблем її вдосконалення.
У пункті 4.2.3 «Скаржна процесуальна форма» скарга розглядається як процесуальний засіб оскарження, виокремлюються її спільні риси та відмінності від адміністративного позову. Окрема увага акцентується на визначенні скарги як вимоги про захист прав і законних інтересів, структурі скарги, простоті та меншій урегульованості її оформлення і розгляду. На підставі чинного законодавства, а також проектів Закону (Кодексу) «Про адміністративну процедуру» характеризуються засоби попереднього захисту у провадженні за скаргою, способи захисту прав і законних інтересів скаржника. Доводиться необхідність використання критеріїв законності, обґрунтованості, пропорційності та правової визначеності при розгляді скарг і оцінці рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень. Перші три вимоги виступають основними, а четверта - допоміжною. Визначаються особливості оскарження рішень за наслідками розгляду скарги.
У пункті 4.2.4 «Процесуальна форма непрямих способів оскарження» обґрунтовується існування непрямого способу оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень і відповідної процесуальної форми. Наголошується, що за непрямого оскарження скаржник звертається за захистом своїх прав і законних інтересів до органів, які мають повноваження вжити заходів, спрямованих на скасування, визнання неправомірним відповідного рішення (дії, бездіяльності). Акцентується увага на правовому регулюванні процесуальних аспектів непрямого оскарження через звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, органів прокуратури, уповноважених Президента України та ін.
Розділ 5 «Досвід зарубіжних країн та європейські стандарти у сфері правового регулювання інституту оскарження» складається з двох підрозділів, присвячених аналізу європейських стандартів і рекомендацій у сфері судового і позасудового оскарження, а також дослідженню досвіду реформування законодавства про оскарження в європейських і пострадянських країнах.
Підрозділ 5.1 «Європейські стандарти і рекомендації у сфері оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень» присвячено аналізу резолюцій і рекомендацій Ради Європи щодо гарантування права на оскарження, а також прецедентній практиці ЄСПЛ (переважно в контексті статей 6, 13 Європейської конвенції з прав людини і ст. 1 Першого протоколу до Конвенції). Приділяється увага обов’язку держави забезпечити право на оскарження щодо різних видів нормативних актів і не допускати обмеження цього права, важливості судового і відомчого контролю, урегульованості правового статусу судів та інших органів, які розглядають скарги (позови) проти органів публічної влади, критеріям перегляду оскаржених адміністративних актів та проблемам ефективності оскарження. Досліджуються особливості врегулювання судового оскарження у різних країнах Європи. Робиться висновок про відсутність єдиної моделі адміністративного оскарження, а також моделі співвідношення адміністративного і судового оскарження.
У підрозділі 5.2 «Досвід реформування законодавства у сфері судового і позасудового оскарження в пострадянських країнах» аналізується законодавство країн Балтії, Білорусі, Вірменії, Грузії, Молдови, Таджикистану та інших пострадянських республік з метою виявлення позитивного досвіду, що може бути використаний в Україні. Зокрема, аналіз охоплює: сферу дії відповідного законодавства; проблеми кодифікації у сфері оскарження, в тому числі в аспекті розмежування судового оскарження актів «позитивного» управління і постанов у справах про адміністративні правопорушення, а також виокремлення процесуальної складової притягнення до адміністративної відповідальності в окремий кодифікований акт; процесуальний статус сторін у справах про оскарження; засоби попереднього захисту прав скаржників; способи захисту прав і законних інтересів; взаємозв’язки між адміністративним і судовим оскарженням; питання оскарження рішень, ухвалених за результатами розгляду скарги (адміністративного позову); особливості оскарження в адміністративно-юрисдикційній сфері.
Встановлено, що єдиної моделі оскарження в пострадянських країнах не існує, але їх досвід є корисним для України і дозволяє акцентувати увагу на важливих моментах, серед яких: а) необхідність кодифікації актів про адміністративну процедуру із чітким визначенням сфер, в яких загальний порядок розгляду скарг не застосовується; б) необхідність забезпечення права на скаргу як фізичним, так і юридичним особам; в) недоцільність запровадження інституту скарги в публічних інтересах; г) визначення адміністративного оскарження як факультативного механізму захисту прав і законних інтересів приватних осіб.
Розділ 6 «Удосконалення законодавства про оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень» складається з чотирьох підрозділів та підсумовує проведене теоретичне дослідження шляхом формулювання пропозицій щодо покращення якості законодавства про судове і позасудове оскарження.
У підрозділі 6.1 «Загальні питання розвитку законодавчого регулювання механізмів оскарження в адміністративному праві України» вирішується питання про співвідношення судового та адміністративного оскарження. Аргументується, що факультативний характер адміністративного оскарження відповідає вітчизняним реаліям сьогодення. Водночас обґрунтовується доцільність повернення до питання впровадження адміністративного оскарження як обов’язкової передумови звернення до адміністративного суду за певних умов, вказується на юридичні складнощі цього процесу й можливості їх подолання. Розглядаються альтернативні способи позасудового врегулювання спорів (арбітраж, медіація та ін.) та наводиться аргументація стосовно визначення доцільності застосування кожного з них при оскарженні рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень.
У підрозділі 6.2 «Напрями вдосконалення законодавства і правозастосування у сфері судового оскарження рішень, дій або бездіяльності суб ’єктів публічно-владних повноважень» пропонується вдосконалити термінологічний апарат КАС України (впровадження термінів «суб’єкт публічно- владних повноважень», «адміністративно-правовий спір», виключення терміна «свободи людини» з предметів захисту через оскарження тощо). Обґрунтовується, як виняток, доцільність запровадження позову в публічних інтересах у справах про оскарження нормативно-правових актів та про оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень у зв’язку з очищенням влади (люстрацією). Доводиться необхідність закріплення у КАС України правила, згідно з яким у разі колізії з іншими законодавчими актами щодо підвідомчості справ про оскарження рішень, дій або бездіяльності суб’єктів публічно-владних повноважень застосуванню підлягає КАС України, що має на меті уніфікувати процедуру судового оскарження і виключити випадки розгляду таких справ у порядку господарського чи цивільного судочинства. Вказується на необхідність зменшення судового збору у розглядуваних категоріях справ. Наголошується на необхідності впровадження і розширення використання електронних процесуальних інструментів (електронне подання позовів, доказів тощо). Пропонується наділити адміністративний суд повноваженнями із зобов’язання відповідача ухвалити необхідне позивачеві рішення за винятком рішень, які ухвалюються виборними органами. Звернено увагу на ризики, пов’язані із запровадженням адвокатської монополії. Пропонується низка новел до законодавства про оскарження до суду рішень у справах про адміністративні правопорушення (розгляд цих справ виключно за правилами КАС України, розширення предмета оскарження, запровадження судового збору в цих справах і визначення його розміру, особливості оскарження рішень за наслідками розгляду таких справ та ін.).
Підрозділ 6.3 «Напрями вдосконалення позасудового оскарження рішень, дій або бездіяльності суб ’єктів публічно-владних повноважень» містить пропозиції щодо врегулювання адміністративного оскарження у новому Законі (Кодексі) України «Про адміністративну процедуру». Вказується на прогресивні положення проекту вказаного Закону в редакції 2014 р. Водночас аргументується доцільність прискорення процедури адміністративного оскарження, спрощення вимог до оформлення і подання скарг, спрощення процедури розгляду скарги через відмову від обов’ язкового розгляду за участі скаржника, використання електронних форм подання скарг, встановлення 15- денного строку на звернення зі скаргою з моменту набрання чинності адміністративним актом або з моменту, коли скаржник дізнався чи мав дізнатися про видання акта, що зачіпає його права і законні інтереси. Обґрунтовується доцільність розгляду скарг комісіями зі «змішаним» порядком формування (державні службовці і незалежні фахівці). Формулюються підстави і порядок застосування засобів тимчасового характеру (зупинення дії оскаржуваного акта). Уточнюється сфера дії Закону про адміністративну процедуру і відповідно розмежування загальної і спеціальних процедур адміністративного оскарження.
У підрозділі 6.4 «Удосконалення законодавства про електронні петиції в аспекті проблем оскарження» з’ясовується правова природа електронних петицій та їх значення як засобу оскарження. Доводиться, що скарга, подана у формі електронної петиції: 1) є способом вираження соціально гострої проблеми (вимоги), яка зачіпає інтереси значної кількості осіб; 2) здатна бути одним з найефективніших способів впливу приватних осіб на суб’єктів публічно-владних повноважень. На підставі аналізу функціонування інституту електронних петицій, змісту самих петицій, які станом на 29.08.2017 р. скеровані Президентові України (27 615 петицій), Верховній
Раді України (694 петицій), Уряду України (32 петиції), визначаються чинники неефективності цього засобу в існуючому вигляді. Пропонуються шляхи вирішення цієї проблеми (недопущення розпорошення голосів за однотипними петиціями з тотожними вимогами, запровадження сортування петицій за видами і вдосконалення інтерфейсу відповідних ресурсів, блокування нерелевантних петицій та ін.).