ЕКЗИСТЕНЦІЙНА ПАРАДИГМА ПРОЗИ МАРІЇ МАТІОС : Вирыч ЕЛЕНА ВЛАДИМИРОВНА экзистенциальный ПАРАДИГМА ПРОЗЫ Марии Матиос VIRICH OLENA VOLODYMYRIVNA EXISTING PARADIGM OF MARIA MATIOS\'S PROSE

Краткое содержание

У Вступі визначено актуальність обраної теми; сформульовано мету й передбачені нею завдання; з’ясовано об’єкт і предмет дослідження; окреслено теоретико-методологічні засади роботи, зв’язок із науковими програмами та планами; вказано використані методи; обґрунтовано наукову новизну та практичну цінність одержаних результатів дослідження та форми апробації.
У першому розділі «Історія та теорія питання» зосереджено увагу на з’ясуванні основних теоретичних аспектів екзистенційно-феноменологічного та герменевтичного методів аналізу художніх текстів. Наголошено, що «екзистенційна свідомість», яка останнім часом привертає особливу увагу науковців-гуманітаріїв, є досить продуктивною категорією літературознавчої аналітики.
У підрозділі 1.1. «Розвиток вітчизняної екзистенційної антропології та українське літературознавство (до проблеми розширення методологічної бази)» охарактеризовано тенденції екзистенційної антропології Київської світоглядно-антропологічної школи і доведено, що напрацювання українських філософів у галузі екзистенційної антропології не можуть бути проігноровані вітчизняним літературознавством, а мають бути активно залучені до його методологічного арсеналу, оскільки взаємопереплетіння і взаємодоповнення екзистенціал-есенціалій становлять феномен людського характеру. Велика кількість робіт сучасних українських літературознавців, присвячених екзистенційній проблематиці літературно-художньої творчості, переконливо свідчить про екзистенціалістський спосіб філософування як глибинно ментальний для українського культурно-духовного універсуму.
У підрозділі 1.2. «Людина і середовище в художньому світі: екзистенційний підхід» зауважено, що в межах аналізу художнього світу літературного твору під поняттям «предмет» розуміють не лише власне предмети, а й компоненти природного середовища: рослини, тварини, стихійні явища тощо, які можуть містити закодовану інформацію; основним регулятивом стосунків людини і середовища визначено момент екзистенційного вибору. Відтак в основу структурування художнього світу покладається концепт «людина і середовище». Констатовано, що, створюючи художню дійсність літературного твору, митець відбирає з реальності лише те, що забезпечує втілення його задуму, актуалізуючи ті реалії, які сприяють моделюванню концепції твору, стають яскравими засобами характеротворення. Зазначено, що художній світ, будучи «вмістилищем» його концептуальних смислів, не може не охоплювати взаємостосунків і взаємодій, виражених у понятті «опір середовища».
У підрозділі 1.3. «Екзистенційне спрямування прози Марії Матіос у рецепції літературної критики» зроблено огляд критичної та наукової літератури, присвяченої творчості Марії Матіос, який переконує нас у тому, що, хоча цікавість до екзистенційної проблематики творчості письменниці досить висока, однак системного її дослідження сучасне літературознавство сьогодні не має. Тематика, як і художньо-смислова палітра творів письменниці, надзвичайно різноманітні, проте незмінним є її глибокий інтерес до проблеми екзистенції людини на крутосхилах історичної долі народу та особистої долі персонажа.
Мотиви парадоксальності, часто й безглуздості світу, самотності людини та пошуків виходу з неї, які були освоєні світовою літературою ще в середині ХХ ст., але табуйовані для радянської літератури, потужним струменем вилилися у творчість митця, давши глибоко національні, специфічні їхні модифікації, сформовані унікальним українським буттям, своєрідним українським менталітетом, де відчуження й усамітнення часто є не трагедією, а благом, а життя набуває змісту і сенсу в стражданні, а не у звільненні від нього.
Другий розділ «Художня реальність прози Марії Матіос: екзистенційна наповненість образів і мотивів» присвячено дослідженню творчого доробку Марії Матіос крізь призму екзистенційно-гуманістичної традиції української філософської культури, що засвідчило майстерне поєднання постмодерного письма з народною традицією, відкривши читачеві нові обрії й можливості літературно-художнього пізнання.
У підрозділі 2.1. «Парадоксальність як провідна риса художньої реальності в прозі Марії Матіос» визначено, що аналізовані в роботі твори наскрізь пронизані парадоксальністю: зустрічаємося з парадоксами світогляду та характерів персонажів, із парадоксами їхніх дій і вчинків та парадоксальними їхніми наслідками, з парадоксами долі та Божого Промислу. У романі «Солодка Даруся» парадоксальний світ невеличкого села існує на тлі глобального парадоксу буття народу, дітьми якого є персонажі твору. У повісті «Москалиця» парадоксальним є існування головної героїні Северини Северин, яка за іронією долі опиняється в повній ізоляції від соціуму. Твір більше схожий на текст житійної літератури. Письменниця використовує прийоми притчового опису, звертаючись до авторитету Бога-Абсолюта та описуючи життя «затворниці-аскета». У «Щоденнику страченої» парадоксальною є сама історія «літопису» (так називає героїня свій щоденник), де Лариса Ковальчук, описуючи «важливі» моменти життя, вдало режисує перед читачем історію свого емоційно-чуттєвого становлення. Будучи у кардинально різних амплуа, персонажі так і не досягають душевної гармонії.
Питання філософського осмислення життя тісно переплетене з відбиттям історичних реалій, яким відведене чільне місце в прозі Марії Матіос. Такий час названо «часом епістемологічного неспокою», коли парадоксальні ситуації, події, висловлювання є панівними у житті і літературі («Солодка Даруся» та «Москалиця» – українська історія 30-х – 70-х років ХХ століття, «Щоденник страченої» – період на межі ХХ – ХХІ століття). Через історію життя поодинокої людини відтворено буття в періоди частих змін режимів та державних кордонів. На цій підставі в аналізованих творах можна побачити швидкі зміни емоційно насичених подій, на тлі яких кожна героїня проходить свій життєвий шлях, індивідуально трагічний, що не має ніякого значення для суспільства, – ще один, чи не найтрагічніший парадокс.
У підрозділі 2.2. «Міфопоетика та її роль у творенні психологічного портрета» простежено, що у творах письменниця зуміла поєднати прадавні міфологічні образи, місцевий буковинський фольклор з майстерним вималюванням існування українського народу в сучасному розрізі.
Міфопоетика сприяє поглибленню і розширенню змісту образу головних героїнь та надає особливої філософічності змісту тексту. Введенням у художню структуру міфопоетичних символів цвинтарної брами як межі між світом мертвих і світом живих, самого цвинтаря як царства мудрості й пізнання істини, поєднання опозиційних архетипних пар: кохання / смерть, весілля / похорон, смерть / життя, письменниця примушує читача замислитись над проблемами сенсу людського буття та істинних цінностей («Солодка Даруся»).
Розкриття семантики міфологічних кодів псів, що супроводжують кожен ритуальний похід головної героїні роману «Солодка Даруся» в «царство мертвих», гаддя, що рятує Северину від наглої смерті та супроводжує по її самотньому життю («Москалиця»), дозволяє трактувати образи персонажів як людей, що у своїй буттєвій упослідженості піднімаються над оточенням на духовно вищий рівень.
Міф у творах наявний здебільшого не у предметно-подієвих запозиченнях, а в перенесенні в сюжет психологічних засад і логіки, пов’язаних із міфологічною практикою, з концепціями походження тропів та опертям на міфологічні образи, свідомим чи підсвідомим фольклоризмом та міфологізмом. Міфологічні коди у романі «Солодка Даруся» та повісті «Москалиця» свідчать про наділення образів жінок характеристикою цілительок «хворого» світу.
У підрозділі 2.3. «Символіка та сакралізація образів: особливості трактування» констатовано, що глибинних екзистенційних змістів набирають елементи предметного середовища у зв’язку з наданням їм метафізичної сутності – означення не тільки візуальних предметів, а й кодів почуттів, екзистенційних станів персонажів. Таким кодом усамітнення, «добровільного висунення себе в самотність», є, наприклад, кладка над потоком, яку героїня повісті «Москалиця» прибирала, щоб убезпечити себе від непроханих гостей.
Високим ступенем інтенціональності наділені об’єкти рослинного і тваринного світу; води потоку під час повені, що нагадують людські пристрасті, злами гірських хребтів, що асоціюються зі зламами людських доль у «Москалиці»; світло великого «круглого» місяця, що, відбиваючись у воді, заповнює увесь простір (від неба до землі) довкіл Дарусі й Цвичка («Солодка Даруся») у сцені купання в тепличці, та місячна доріжка між ними, що «інформує» читача не тільки про містичність, ідеальність їхніх стосунків, а й про хисткість, примарність їхнього щастя; пси, в супроводі яких Даруся здійснює свої ритуальні походи на татову могилу; коти й гадюки, що мешкають у Северининій оселі. Все це реалії зредукованої дійсності, що сприяють глибшому проникненню в екзистенцію персонажів, розширюючи та поглиблюючи інтерпретаційні змісти.
Актуалізація образів спричиняє перенесення подій із площини дійсності в площину художньої умовності, де вони набувають додаткового смислового звучання. Відбувається процес символізації. Врешті-решт завдяки багатошаровим символічним кодам мікросвіт душ головних героїнь розмикається в макросвіт історії народу. Визначено, що для прози Марії Матіос характерними є образи-символи квітів, коріння, конфети, води-ріки, кладки тощо, тому образи героїнь творів набувають символічного значення, починають сприйматися як код української душі з її потягом до краси, залюбленістю у світ, з її добротою й довірливістю, що так часто їй не на користь, призводячи навіть до історичних трагедій.
У підрозділі 2.4. «Екзистенційні мотиви та способи їхньої художньої експлікації» йдеться про використання майстром слова екзистенційних мотивів трагічної невлаштованості людського буття, несприйняття соціумом «не таких» людей. У дисертації виокремлено мотив відчуження-самотності та смерті-кінця. Мотив самотності в аналізованих текстах постає результатом формування власної системи цінностей та прагнення внутрішньої свободи персонажів, тоді як проблема вибору конкретизується через екзистенційний мотив смерті. У романі «Солодка Даруся» представлено драму поодинокої долі через призму трагедії життя суспільства, у психологічній розвідці «Щоденник страченої» досліджено внутрішню драму закоханої жінки, у повісті «Москалиця» відтворено жіночу філософію, що виникла на розломі вкрай складного й заплутаного життя. Твори – різні, але їх об’єднує трагізм існування Людини в безвиході долі.
У характерах аналізованих персонажів зовнішня упокореність (вони не стають в опозицію до оточення, а приймають усе як фатум) уживається з протестом, здатністю захищати власні переконання (всупереч суспільній думці, вони міцно тримаються за своє), заляканість сусідить із хоробрістю (героїні стороняться людей, та не бояться потойбічного світу: Даруся спілкується з духом батька, Северина – зі щезником), доброта і прихильність поєднуються з недовірою, відразою і несприйняттям (обидві перебувають у гармонії з природою, але конфліктують із соціумом).
Сюжетні колізії творів неодмінно пов’язані зі смертю (в «Солодкій Дарусі» – батьків героїні, в «Москалиці» – зі смертю матері, а в фіналі і Северини, в «Щоденнику страченої» – з невдалою смертю-вбивством). Письменницю глибоко цікавить онтологія смерті як одна з фундаментальних підвалин художньої картини світу: смерть як невідворотний і природний процес, що втілює жах («Москалиця»), смерть, що межує з відчуттям тривоги («Солодка Даруся»), смерть як метафора кінця, духовного вмирання («Щоденник страченої»).
Аналізовані твори Марії Матіос об’єднані схожими принципами розгортання авторської концепції; письменниця втілює модель сильної, цілісної особистості з власним ставленням до життя, мужньо долаючої кризові ситуації, залишаючись при цьому високодуховною і незламною.
У третьому розділі «Проблема екзистенційного вибору / не-вибору та основні моделі її художньої реалізації» доведено, що майстерне змалювання ситуацій і характерів у досліджуваних творах та поліфонія засобів і прийомів їхнього зображення розкривають глибини різних станів свідомості героїнь, а відтак сприяють віднайденню екзистенційних змістів, закладених авторкою в тексти, що виявляються у своєрідних модифікаціях внутрішніх проблем людського буття, найважливішими з яких постають проблеми світосприйняття, світовідношення та особистісного вибору, що є основою наявності чи відсутності сенсу людського існування.
У підрозділі 3.1. «На межі ворогуючих світів: сила духу і страху, ненависті і прощення, совісті й безнадії (“Москалиця”)» розкрито феномен самотності героїні повісті «Москалиця». Самим фактом народження Северина приречена на зовнішню самотність у її психічній формі, що невдовзі доповнюється й фізичною – сирітством та одинокістю, зумовленими відстороненістю дівчини від оточення. Так, відчуження, відстороненість від світу переходить у внутрішню форму усамітнення. А вихід із внутрішньої самотності можливий лише у віднайденні самоідентичності при взаємодії екзистенційно-особистісної та екзистенційно-комунікативної легітимізації, яка є нічим іншим, як легітимізацією групи вільного внутрішнього спілкування особистостей, що вийшли за межі самотності – замкненості. Свободи Северина досягти не могла, оскільки виявилася людиною на пограниччі двох антагоністичних світів: зі світом московських окупантів була пов’язана батьківською кров’ю та неусвідомленою тугою за ним, з українським світом – життям та материнською кров’ю. Їй вдалося досягти етичного самовизначення, легітимізувати перед внутрішнім «Я» власні дії та етичну позицію, якою ці дії обумовлені.
Задавнений страх і холодний розум перетворили її на збайдужілу, «змерзлу до життя» людину, а неможливість вибору – «хто рідний, а хто чужий» – призвела до усамітнення, з якого став можливим лише один вихід – у потойбіччя, у смерть,.
Підрозділ 3.2. «Екзистенція “естетика” та трагедія не-вибору (“Щоденник страченої”)» розкриває трагедію жінки, яка розминулася в житті сама з собою та зі своїм істинним місцем у бутті. Це закономірний наслідок життя людини, яка жила в стані, названому в екзистенційній філософії «модусом розсіяння» (С. К’єркегор) на «естетичній» його стадії, основним принципом якої є насолода, що її «естетик» шукає поза межами свого онтологічного центру буття, в просторі поза ним, віддаляючись від себе самого.
Щоденник фіксує властивий героїні нарцисизм, ознаку самотності-замкнутості, а також майже всі ступені естетичної стадії модусу розсіяння. Внутрішня самотність-відкритість зумовлена внутрішньою комунікацією, що сприяє самопізнанню й самовдосконаленню та призводить до самолегітимізації, в якій людина самовизначається й починає поважати себе. Позбавлена здатності до коекзистенції, Лариса проживає останні роки в стані «амеби», у світі, де «час більше не минає» (Г. Марсель). Таке існування не обіцяє моделювання нової екзистенції, адже повернення до свого справжнього центру буття неможливе.
Найяскравіше виражений у Ларисиних реакціях останній ступінь розсіяння, який характеризується насолодою від знищення зовнішніх умов насолоди. Шукаючи «справжності» буття поза своїм особистісним центром, героїня Марії Матіос позбавила себе і свого чоловіка перспективи батьківства, чим зруйнувала майбутнє в стосунках, адже людина, перебуваючи в естетичній стадії розсіювання, не здатна брати на себе відповідальність. Визначивши своє місце в бутті поза межами особистісного центру й залишивши своє істинне місце порожнім, героїня відчуває свою неприкаяність, бездомність. Таким є трагічний підсумок життя, який можна кваліфікувати як трагедію не-вибору, трагедію бездуховності й безвідповідальності.
У підрозділі 3.3. «Від людини-жертви до людини самодостатньої (“Солодка Даруся”)» зосереджено увагу на своєрідному стані самотності-усамітненні, що є вибором героїні, яка добровільно прирекла себе на страждання та спокуту Світового Зла. Сенсом усамітнення дівчини є збереження власної ідентичності, «самості», що відповідає вистражданим у плині сирітського життя цінностям. Зовнішня форма самотності Дарусі має фізичний (набута в дитинстві німота) і психологічний (неможливість повноцінного спілкування з оточенням) вияви. Містичне спілкування з померлим батьком стає для героїні твору виходом із зовнішньої самотності в її фізичній формі, і цей ірреальний світ «поза Йорчихою» стає світом справжнього життя. Характерним для буття героїні є й стан туги, який осмислюється як туга за покійним батьком, хоча насправді це туга за порушеною, знищеною повнотою буття, в якому колись панували гармонія і любов.
Образ стражденної й терплячої жінки-дівчини переростає в образ жертви й піднімається до висот самоздійсненої, самототожної людини, що силою духу подолала межі відчаю й зуміла присвятити себе Добру, сягнувши поза межі власної долі. Переживши межові ситуації і стани, героїня роману здійснила свій екзистенційний вибір, добровільно обравши шлях страждання й усамітнення, які допомогли зберегти «самість», добру душу «божественної дитини».
У підрозділі 3.4. «Художня експлікація самотності у творчості Марії Матіос» звернено увагу на проблему кризових станів, що найчастіше призводить до самотності та стає початковим етапом екзистенції – осмислення буття і себе в бутті, спонукаючи до вибору цінностей.
На концептуальному рівні зустрічаємося з поняттями, що є домінантними у філософії екзистенціалізму: самотність, відчуження, межові ситуації, саморефлексія, вибір тощо. Ці змістові концепти не декларуються авторкою, а реалізуються в «художньому світі» компонентами поетики в їхніх системних, взаємоузгоджених зв’язках, серед яких – предметне оточення героїнь, їхні дії та реакції на світ, внутрішні монологи, діалоги, символічне чи міфопоетичне наповнення конкретних обставин буття персонажів.
Героїні досліджуваних творів є цілком самотніми жінками. Кожна з них пережила кризові стани – ситуації, що загрожували їхньому фізичному існуванню. Для Дарусі («Солодка Даруся») цією ситуацією є зрада таємниці батьків, психічне потрясіння, яке призвело до втрати голосу та зумовило зовнішню самотність. Для Северини («Москалиця») кризовим станом, що зумовив її відчуження від навколишнього світу, виявилося саме її народження. Для героїні психологічної розвідки «Щоденник страченої» – спроба суїциду.
Поставивши своїх героїнь в абсолютно однакову екзистенційну ситуацію усамітнення, письменниця майстерно зобразила цілком відмінні причини та перебіг цього стану, цілком відмінні реакції кожної з героїнь на світ, на самих себе та, відповідно, і їхній різний життєвий вибір.
Отже, стан усамітнення героїнь у кожному окремому випадку насичений різними екзистенціалами, що дає підстави для відповідної класифікації: усамітнення-конфронтація, усамітнення-захист та усамітнення-самособою-наповнення.
У Висновках підсумовано й узагальнено основні результати дисертації.
Осмислення літературного процесу в Україні кінця ХХ – початку ХХІ ст. передбачає як дослідження еволюції стилів загалом, так і індивідуальної своєрідності окремих його учасників. Чільне місце в українському письменстві цього періоду посідає постать Марії Матіос, творчість якої в останні роки привертає особливу увагу науковців.
Чимало дослідників ведуть свої пошуки саме під кутом зору екзистенційної проблематики, що переконливо свідчить, із одного боку, про схильність письменниці до літературного осмислення цих проблем, а з іншого – про тісний зв’язок екзистенційного філософування з ментальними глибинами українського культурно-духовного універсуму. Химерне переплетіння і взаємодоповнення екзистенціал-есенціалій становить феномен людського характеру, поєднуючи універсальні характеристики особистості й специфічні вияви конкретного індивіда, що найбільш рельєфно виступають у кризових, екзистенційно насичених ситуаціях. Саме тому напрацювання українських філософів у галузі екзистенційної антропології активно залучаються вітчизняним літературознавством до його методологічного арсеналу.
Теоретична база екзистенційно-феноменологічного напряму літературознавчих досліджень сприяла постановці і розв’язанню питань, ще не опрацьованих із достатньою глибиною і послідовністю нашим літературознавством. Запропонована модель інтерпретації дала можливість «вертикального» прочитання й експлікації змісту знакових творів Марії Матіос, підтверджуючи думку про те, що оригінальна авторська інтенційність, помножена на екзистенційні характеристики людського буття, спроможна дати глибинні екзистенційні смисли.
Виходячи з того, що людина не існує ізольовано від жодної зі сфер середовища, а вибудовує власне буття, в той чи інший спосіб, пристосовуючи його до себе чи змінюючи відповідно до обраних цінностей; а також те, що художній світ як компонент поетикальної системи літературного твору, будучи «вмістилищем» його концептуальних смислів, не може не охоплювати цих взаємостосунків і взаємодій, які виражаються, зокрема, й у понятті «опір середовища», – ми розглядаємо персонаж у його екзистенційних виявах як один із компонентів художнього світу літературного твору. Середовище не є тотожним об’єктивній реальності, адже самовизначаючись і самовдосконалюючись у бутті, людина структурує світ власного існування, пристосовуючи і редукуючи його компоненти: одні гіперболізуючи, інші мінімалізуючи.
Марії Матіос вдалося знайти той художній простір, у якому її влучне, а часом дошкульно-парадоксальне слово, емоції-почуття, думки тісно переплетені між собою. Огляд критичної та наукової літератури, присвяченої творчості письменниці, показав, що, незважаючи на надзвичайно велику кількість критичних робіт, системного дослідження її творів, зокрема під кутом зору екзистенційно-філософського їхнього спрямування, на сьогодні не існує, що робить потребу в такому дослідженні актуальною.
Аналізуючи процес формування художньої реальності як концепту буття через особистісний рівень людини, приходимо до висновку, що аналізовані нами твори Марії Матіос об’єднані схожими принципами розгортання авторської концепції. Вони цікаві своїм філософським наповненням, що змушує замислитися над екзистенційними проблемами долі, людського вибору, відповідальності тощо, які, в ті чи інші періоди, набираючи більшої чи меншої гостроти й актуальності, все ж залишаються вічними.
Герої письменниці – це люди «не від світу цього», носії істинних цінностей та почуттів, що керуються в житті законами природності, правди, «голосом серця», а не нормативами та приписами парадоксального світу, що знаходять у собі силу на бунт проти нього. Та в кожному випадку шлях чистої серцем «природної» людини в парадоксальному світі – це шлях страждання, шлях спокути своїх власних чи чужих гріхів.
Використання міфопоетики в романі «Солодка Даруся» та повісті «Москалиця» сприяє поглибленню і розширенню змісту образу головної героїні та посилює філософічність тексту в цілому. Уведенням у художню структуру міфопоетичних символів цвинтарної брами, самого цвинтаря, поєднанням опозиційних архетипних пар кохання / смерть, весілля / похорон, смерть / життя, письменниця змушує читача замислитися над філософськими проблемами сенсу людського існування та істинних цінностей.
Зіставлення логіки використання міфологічних кодів у творах відкриває можливість збагатити образи головних героїнь характеристикою цілительок «хворого» світу, що цілком відповідає реальній логіці речей, адже чистота душі, страждання й пожиттєва спокута безвинних гріхів, співчуття й любов до світу та всього живого в ньому – це і є той цілющий субстрат життя, що не дає світові скотитися до апокаліптичного хаосу й загибелі.
Завдяки символічним кодам мікросвіт душ головних героїнь набуває глибинних, філософських сенсів. Характерними є образи-символи квітів, коріння, води-ріки, конфети тощо. Звідси й самі образи головних героїнь творів набувають символічного значення, починають сприйматися як код української душі з її потягом до краси, залюбленості в світ, з їхньою добротою й довірливістю, що так часто призводить навіть до історичних трагедій.
Значну роль у змалюванні психологічних станів головної героїні роману «Солодка Даруся» відіграє засіб характеротворення, який у цій роботі визначено «антропологічним паралелізмом» — коли психологічні стани, почуття персонажа з тих чи інших причин не описуються автором детально, а передаються через його дії, портретну динаміку, що є тотожними діям і портретним характеристикам іншого персонажа, чий психологічний стан, що є їхньою мотивацією, детально описаний автором.
У заявлених творах письменниця використовує екзистенційні мотиви трагічної невлаштованості людського буття, несприйняття соціумом «не таких» людей. Серед головних виокремлюємо мотив відчуження-самотності та смерті-кінця. Мотив самотності формує власну систему цінностей та прагнення внутрішньої свободи персонажів, тоді як проблема вибору конкретизується через екзистенційний мотив смерті. Сильна цілісна особистість досліджуваних героїв, із власним ставленням до життя, мужньо долає критичні ситуації, залишаючись високодуховною, цілісною і незламною.
Розглянувши питання своєрідності трактування проблеми самотності в повісті Марії Матіос «Москалиця», приходимо до висновку про оригінальність її постановки та розв’язання, яка полягає в зображенні героїні в доекзистенційному стані, на різних етапах екзистенції. Северина, перебуваючи на порубіжжі двох антагоністичних світів, з кожним із них кровно й емоційно пов’язана, що гранично загострює проблему екзистенційного вибору та власної етичної позиції щодо них. Саме ця неможливість вибору – «хто рідний, а хто чужий» – призвела героїню до нового етапу самотності, усамітнення, з якого для жінки виходу не було: і від тих, і від інших вона «сховалася» за небесну браму.
Психологічна розвідка Марії Матіос «Щоденник страченої» розкриває трагедію жінки, що розминулася в житті сама з собою та зі своїм істинним місцем у бутті. Це закономірний наслідок життя людини, яка весь відведений їй термін земного існування прожила в стані, названому в екзистенційній філософії «модусом розсіяння», на «естетичній» його стадії, основним принципом і опорною точкою якої є насолода, що її «естетик» шукає поза межами свого онтологічного центру буття, в просторі поза ним, раз по раз переносячи свій недійсний, уявний центр буття все далі на периферію, віддаляючись від себе самої – непізнаної й нествердженої в акті абсолютного вибору, який можливий лише в модусі концентрації та зібраності.
Щоденник фіксує властивий героїні нарцисизм, що є ознакою самотності-замкнутості та всі ступені естетичної стадії модусу розсіяння, найяскравіший з яких – останній: ступінь руйнації, що є наслідком «сумніву у дійсності буття».
Домінантним у прагненнях головної героїні роману є бажання сексуальної насолоди, що його задоволення залежить від чоловіка, у почуття якого вона не вірить і якого прагне підкорити собі. Цим руйнує всілякі підвалини для взаємопорозуміння з ним, спонукаючи коханого все більше віддалятись, у зв’язку з чим насолода, до якої прагне, стає взагалі неможливою.
Позбавлена здатності до коекзистенції та будь-яких надій, Лариса проживає останні роки в стані «амеби». Світ нагадує тюрму, з якої є лише один вихід – назад, у спогади. Таке існування не обіцяє вже моделювання нової екзистенції, адже повернення до свого дійсного центру буття неможливе. Жінка, що в пошуках насолоди заблукала й розминулася з собою, остаточно втратила можливість для віднайдення свого місця в існуванні. Таким є трагічний підсумок життя, «просвистаного в чотири пальці», який можна кваліфікувати як трагедію не-вибору, трагедію бездуховності й безвідповідальності, оскільки «вибрати себе – означає взяти на себе відповідальність за будь-яку справу і слово» (С. К’єркегор).
У романі «Солодка Даруся» зображено своєрідний вид самотності – усамітнення, що є вибором героїні, яка добровільно прирекла себе на страждання та спокуту світового Зла, відчуваючи на підсвідомому рівні свою причетність до нього. Сенсом усамітнення дівчини є збереження власної ідентичності, «самості», що відповідає вистражданим у плині сирітського життя цінностям. Її усамітнення, продиктоване неприйняттям абсурдності світу, запереченням зла, яке все ж не породило в ній ворожості до оточення, ненависті чи несприйняття світу. Основними складовими її екзистенції є доброта й любов до життя, вміння співчувати не лише людині, а й рослині чи тварині, що до певної міри нейтралізують відчуття жаху, туги, загубленості у світі, які також наявні у світовідчутті героїні.
Образ стражденної й терплячої жінки-дівчини переростає в образ нещасної людини-жертви й піднімається до висот образу людини самоздійсненої і самототожної, що силою духу подолала межі відчаю й зуміла присвятити себе Добру, сягнувши поза межі власної долі. Переживши кризові стани та межові ситуації, вона здійснила свій екзистенційний вибір, добровільно обравши страждання й усамітнення, які допомогли їй зберегти свою «самість», свою світлу душу «божественної дитини».
Проаналізувавши екзистенційний стан усамітнення героїнь досліджуваних творів Марії Матіос, не можна не звернути уваги на те, що в кожному окремому випадку цей стан насичений не лише різними екзистенціалами, різною динамікою їхнього виявлення чи їхніми комбінаціями, а й має цілком відмінне емотивно-етичне підґрунтя та різне спрямування, що, очевидно, вимагає певної класифікації станів усамітнення. Умовно можна їх позначити таким чином: усамітнення-конфронтація («Щоденник страченої»), усамітнення-захист («Москалиця»), для визначення усамітнення героїні роману «Солодка Даруся» найбільше підходить відомий неологізм В. Стуса «самособоюнаповнення».
Усамітнення-конфронтація – психологічний стан, в основі якого – егоцентризм, комплекс меншовартості та деформації іншого плану. Основні вияви усамітнення-конфронтації – безпричинна агресія, ворожість до світу, зневага, відсутність позитивних екзистенціалів та проекції в майбутнє. Основна поведінкова модель при цьому – заволодіти або знищити. Усім цим живе і страждає головна героїня психологічної розвідки «Щоденник страченої».
Усамітнення-захист ґрунтується переважно на почутті страху. Культивовані риси вдачі такої людини – потаємність, приховування власних думок, недовіра, тотальний самоконтроль над почуттями, перевага раціональної сфери над емоційною, словом, рішуча і переконана націленість на самозбереження, причому як фізичне, так і духовне. Однак у такому стані людина намагається зберегти і доброзичливість, і прагнення допомогти іншим людям. Її супроводжує відчуття можливої пастки, а тому максимальна обережність у всьму ніколи не покидає. У такому стані усамітнення перебуває героїня повісті «Москалиця».
Усамітнення-героїні роману «Солодка Даруся» найбільш цікаве й складне. Його зміст найкраще вкладається, як уже було сказано, у відомий неологізм В. Стуса «самособоюнаповнення». Даруся впевнена у своєму праві бути «інакшою», але при цьому не позбавляє права бути «інакшими» й інших людей. Її переповнює любов до життя, до світу, їй притаманна, в термінах екзистенціалізму, «воля мати совість», що дуже яскраво проявляється у стосунках із іншими людьми, хоча й не з усіма, а також із природою. Такий моральний позитив – невичерпне джерело її сили й надії. Зберегти свою душу, духовні цінності – такі основні засади її характеру й поведінки.
Як підкреслювалося неодноразово, твори Марії Матіос цілком суголосні основним ідеям сучасних філософських учень, зокрема ідеям екзистенціалізму. Майстерне змалювання ситуацій і характерів, поліфонія способів і прийомів їхньої художньої презентації розкривають запаморочливі глибини людської душі, її вражаючу мінливість, здатність реагувати – дуже по-різному, часто парадоксально і несподівано – на різні обставини і перипетії долі.
Отже, творчий доробок Марії Матіос збагатив екзистенційно-гуманістичну традицію української літератури, показав органічність майстерного поєднання новітнього постмодерного письма з народною традицією, що відкриває нові обрії і можливості літературно-художнього осягнення дійсності.