Коршакова Оксана Миколаївна ЗАХИСТ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНИХ ПОСЛУГ: ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, окреслено її зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначено мету та задачі, об’єкт і предмет, методи дослідження, подано інформацію про наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості щодо апробації положень роботи та публікацій.
Розділ 1 «Загальна характеристика правовідносин щодо цивільно-правового захисту прав споживачів житлово-комунальних послуг» складається з чотирьох підрозділів, у яких охарактеризовано сутність правовідносин, що виникають з приводу здійснення захисту прав споживачів житлово-комунальних послуг, висвітлено історію розвитку законодавства щодо захисту прав споживачів, надання послуг та зокрема захисту прав споживачів житлово-комунальних послуг.
У підрозділі 1.1 «Генезис розвитку законодавства щодо регулювання відносин з приводу захисту прав споживачів» розглянуто питання становлення та розвитку поняття споживача житлово-комунальних послуг та системи законодавства щодо захисту прав споживачів житлово-комунальних послуг.
Аналіз історії розвитку законодавства з приводу захисту прав споживачів житлово-комунальних послуг дозволив з’ясувати, що основоположні принципи захисту прав споживача, як наслідку поступового розвитку відносин купівлі-продажу, були закладені за часів римського права та мали закріплення ще у звичаєвому праві Київської Русі. Такий висновок зроблено виходячи з того, що, укладаючи договір купівлі-продажу, покупець мав на меті споживання товару, а отже, набував статусу споживача.
Визначено, що розвиток цивільного права уможливив виокремлення із зобов’язального права договори виконання робіт, а в подальшому – договори надання послуг. Із появою тепло- та водокомунікацій у житлі виникла потреба у врегулюванні відносин щодо обслуговування цих комунікацій та порядку надання вказаних послуг. А отже, закладаються основи правового регулювання відносин з приводу надання житлово-комунальних послуг та захисту прав їх споживачів. Перше законодавство становлять нормативні акти ще дореволюційної епохи (наприклад, Цивільне уложення 1825 р., Квартирний закон Тимчасового уряду від 4 серпня 1917 р.) та положення органів влади Радянського Союзу 1918–1920 років (Цивільний кодекс УРСР 1922 р.).
Підкреслено, що законодавство стосовно захисту прав споживачів та житлове право часів Радянського союзу заклало базу чинного законодавства України з питань захисту прав споживачів житлово-комунальних послуг. При цьому зазначено, що, хоча сьогодні Україна є державою з ринковою економікою, регулювання відносин з приводу надання житлово-комунальних послуг здійснюється за колишньою адміністративно-плановою системою, що є недопустимим, адже створює непорозуміння щодо власника житла, енергетичних ресурсів, суб’єктного складу відносин з приводу надання житлово-комунальних послуг, що, у свою чергу, негативно відображається на системі захисту прав споживачів цих послуг.
У підрозділі 1.2 «Характеристика сучасного законодавства в сфері захисту прав споживачів житлово-комунальних послуг» здійснено всебічний аналіз чинного вітчизняного законодавства у сфері захисту прав споживачів житлово-комунальних послуг. Відзначено, що до числа нормативно-правових актів, які регулюють захист прав споживачів житлово-комунальних послуг, входять, крім Конституції України та Цивільного кодексу України, закони України «Про захист прав споживачів» та «Про житлово-комунальні послуги», а також значна кількість інших нормативно-правових актів, на рівні як законів, так і підзаконних актів.
Визначено, що у випадках, коли житлово-комунальні послуги надаються фізичній особі, що використовує їх в особистих, побутових цілях, не пов’язаних зі здійсненням підприємницької діяльності, на ці відносини поширюються положення законодавства про захист прав споживачів, а саме Закон України «Про захист прав споживачів», який закріплює загальні принципи державної політики у сфері захисту прав споживачів у разі придбання товарів, виконання робіт та отримання послуг. Зауважено, що обмеження сфери дії споживчого законодавства лише для споживача – фізичної особи є недоцільним. Адже на підставі постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів» можна дійти висновку, що юридична особа, яка споживає житлово-комунальні послуги для власних потреб, що забезпечують життєдіяльність її працівників, та без мети отримання прибутку, може розглядатись як споживач. У даному випадку більш вірним є визначення споживача в Законі України «Про житлово-комунальні послуги», за яким споживачем є фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу. Запропоновано власне визначення споживача житлово-комунальних послуг: споживач житлово-комунальних послуг – фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов’язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов’язків найманого працівника, а також непідприємницькі юридичні особи, до собівартості продукції або послуг яких не закладається вартість житлово-комунальних послуг.
Вказано, що Закон України «Про захист прав споживачів» містить загальні способи захисту прав споживачів, але більшість з них застосувати в разі порушення вимог щодо надання житлово-комунальних послуг не є можливим. Зокрема це стосується заміни товару, безоплатного усунення недоліків, тому що комунальні ресурси споживаються відразу, причому процес їх споживання тісно пов’язаний з процесом їх передачі споживачеві. Так, при наданні житлово-комунальних послуг із порушенням вимог щодо температури гарячої води усунення недоліків можна вимагати лише щодо ресурсів, які споживач отримає в майбутньому. Щодо неотриманих або отриманих неякісних житлово-комунальних послуг споживач може лише розраховувати на перерахунок плати. Це, на нашу думку, не відповідає нормам Цивільного кодексу, тому що ці випадки варто розглядати як невиконання умов договору та постачання бракованого товару, який не може бути оплачений, а отже, постачальник повинен здійснити не перерахунок вартості, а повернути споживачу кошти.
Наголошено, що сьогодні правове регулювання надання житлово-комунальних послуг здійснюється на основі розгалуженої системи нормативних актів, більшість з яких є відомчими актами, що суперечать один одному і водночас не враховують окремі аспекти сучасного стану надання житлово-комунальних послуг. Крім того, вказані послуги мають надаватися на основі укладеного письмового договору, що містить всі істотні умови, до яких, окрім предмета і ціни договору, порядку оплати, періодичності та строків надання житлово-комунальних послуг, належать якісні показники наданих послуг та визначення відповідальності сторін.
У підрозділі 1. 3 «Правовідносини за участю споживачів житлово-комунальних послуг та зміст їх суб’єктивних прав» з’ясовано, що суб’єктами у правовідносинах, які виникають з приводу надання житлово-комунальних послуг, виступають, з одного боку, споживач, з іншого – особи, що є виконавцями, надавачами житлово-комунальних послуг. Споживачі як суб’єкти цивільних прав реалізують свою правосуб’єктність шляхом вступу до договірних відносин. Відносини з приводу захисту прав споживачів житлово-комунальних послуг виникають при відшкодуванні шкоди, завданої ненаданням або неналежним наданням житлово-комунальних послуг, а їх сторонами виступають споживачі як постраждала сторона та особа, зобов’язана відшкодувати завдану шкоду, – виконавець, надавач послуги.
Зауважено, що надання житлово-комунальних послуг є різновидом договірних, а отже, зобов’язальних відносин. Відповідно споживач як сторона, чиї права було порушено, має право здійснити захист своїх прав та вимагати відшкодування завданої шкоди, а зобов’язана особа, у свою чергу, повинна відшкодувати її у повному обсязі. Пропонується визначити права споживача з приводу надання житлово-комунальних послуг як забезпечені державою можливості отримувати житлово-комунальні послуги, що відповідають встановленим державним стандартам і нормативам якості, можливість отримувати необхідну інформацію про їх перелік та споживчі властивості, а також вдаватись до різних форм охорони та захисту.
Визначено, що загальні права споживача житлово-комунальних послуг, такі, наприклад, як право на захист своїх прав державою, право на належну якість, право на необхідну, доступну, достовірну
та своєчасну інформацію про житлово-комунальну послугу, а також про її виконавця, надавача, право на відшкодування шкоди передбачені в Законі України «Про захист прав споживачів», спеціальні норми мають міститися в Законі України «Про житлово-комунальні послуги». Так, відповідно до ст. 20 вказаного Закону, споживач має право одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, але ні в Законі, ні в договорі самі показники якості відсутні або встановлюються виробником. Зроблено висновок, що саме відсутність чітко прописаних прав споживачів призводить до численних порушень по зобов’язальним відносинам щодо надання житлово-комунальних послуг. Крім того, право споживача на захист зводиться лише до одного реального права – можливості звернутися за захистом до державних органів або громадських об’єднань.
У підрозділі 1.4 «Житлово-комунальна послуга в контексті захисту прав споживачів житлово-комунальних послуг» проведено аналіз та обґрунтовано позицію про належність житлово-комунальної послуги до об’єктів цивільних прав, а також доведено, що житлово-комунальна послуга має комплексний характер. Визначено, що специфіка забезпечення споживачів житлово-комунальних послуг полягає в тому, що вони, як правило, отримують їх не безпосередньо від виробника енергетичних ресурсів, а через посередників, а саме від організації, що здійснює транспортування енергетичних ресурсів, управління багатоквартирним будинком, об’єднанням співвласників багатоквартирних будинків, керуючою організацією та ін.
На підставі аналізу понять договорів підряду, виконання робіт та надання послуг відмежовано поняття житлово-комунальної послуги та сформульовано її визначення. Запропоновано авторське визначення житлово-комунальної послуги та комфортних умов. Приділено увагу змісту житлово-комунальної послуги. Досліджено нормативні акти, що визначають кожну із послуг, що входить до комплексного поняття житлово-комунальної послуги.
У розділі 2 «Здійснення захисту прав споживачів житлово-комунальних послуг», який складається з чотирьох підрозділів, визначено специфіку захисту прав споживачів житлово-комунальних послуг, охарактеризовано механізм захисту прав споживачів житлово-комунальних послуг, форми та способи здійснення такого захисту та відповідальність за порушення умов договору щодо надання житлово-комунальних послуг.
У підрозділі 2.1 «Механізм захисту прав споживачів житлово-комунальних послуг» розглянуто поняття механізму захисту прав та інтересів споживачів житлово-комунальних послуг. Науковцями, зокрема Г. А. Осетинською, наголошувалось на невідповідності назви Закону України «Про захист прав споживачів» в частині того, що захист є складовим елементом охорони прав, що, у свою чергу, призводить до двозначності терміна захисту прав споживачів житлово-комунальних послуг. Тому нами зазначено, що механізм захисту прав споживачів житлово-комунальних послуг здійснюється в рамках вказаного Закону, а відтак під захистом прав споживачів варто розуміти не тільки регулятивні і захисні норми, а й охоронні. Тобто споживачі мають право на захист своїх прав не тільки з моменту вчинення порушення, а з моменту набуття статусу споживача.
У підрозділі 2.2 «Договір як спосіб регулювання відносин з приводу надання житлово-комунальних послуг» проаналізовано правову природу і ознаки договору надання житлово-комунальних послуг, визначено особливості зазначеного договору. Договори надання житлово-комунальних послуг є різними, а їх правова природа не завжди відповідає суті договору послуг, тому іменування договорів щодо постачання енергетичних ресурсів, прибирання прибудинкової території, водопостачання, управління багатоквартирним будинком, вивозу побутових відходів тощо є лише умовним визначенням договору житлово-комунальних послуг, що вживається для зручності. Тому нами запропоновано декілька шляхів подальшого розвитку законодавства щодо визначення договорів надання житлово-комунальних послуг: або виробити нові правові конструкції для кожного виду житлово-комунальної послуги і ввести їх поняття до Цивільного кодексу, або створити новий кодифікований нормативний акт – наприклад, Житлово-комунальний кодекс. Висловлено думку, що оптимальним є доопрацювання існуючого законодавства у сфері надання житлово-комунальних послуг з подальшою його трансформацією відповідно до фактичних ринкових відносин.
Указано, що традиційне договірне право базується на принципах рівності і свободи сторін. Але договірне право у сфері надання житлово-комунальних послуг сформовано на підставі конструкції «сильна – слабка сторона», за якої слабкою стороною є споживач, який позбавлений права вільно обирати контрагента, змінювати умови договору та взагалі позбавлений права односторонньої відмови від виконання договору. Тому, з огляду на доопрацювання позиції В. В. Сергієнко, О. А. Беляневич та Р. М. Гейнц, доведено доцільність використання при укладенні договору щодо надання житлово-комунальних послуг не типового договору, а примірних договорів. Це пов’язано з тим, що типові договори значно обмежують свободу договору та порушують основні принципи доктрини цивільного права. Доведено необхідність укладення договорів щодо надання житлово-комунальних послуг у випадках залучення посередників (ОСББ, керуюча компанія тощо) між надавачом послуг та безпосередньо кінцевим споживачем. З цією метою пропонується багатосторонність таких договорів, однією зі сторін якого є кінцевий споживач.
Обґрунтована потреба обов’язковості закріплення в договорі надання житлово-комунальних послуг усіх якісних показників з детальним їх описом без відсилань до інших нормативних актів, а також положень щодо відповідальності кожної сторони.
У підрозділі 2.3 «Форми і способи захисту прав споживачів житлово-комунальних послуг» здійснено аналіз поглядів учених на поняття форм і способів захисту прав споживачів житлово-комунальних послуг, який показав відсутність чіткого їх визначення та класифікації, що на практиці призводить до підміни понять. Форму захисту прав споживачів житлово-комунальних послуг запропоновано визначати як міру дозволеної поведінки споживача, пов’язану з припиненням правопорушення, відновленням становища, що існувало до правопорушення, та відшкодуванням потерпілому збитків. Способи захисту наповнюють форму захисту: саме через способи реалізується, отримує вираз форма захисту.
Вказано, що у відносинах надання житлово-комунальних послуг можуть застосовуватися загальноцивілістичні способи захисту порушених прав, перелік яких міститься в ст. 16 Цивільного кодексу України. На основі аналізу судової практики доведено необхідність доповнення переліку способів захисту прав споживачів можливістю визнання договору неукладеним.
Зауважено, що, окрім визначених чинним законодавством способів, захист прав може здійснюватись і іншими способами, передбаченими договором та законом. Так, все більшого значення набуває здійснення захисту порушених прав споживачів шляхом самозахисту, можливість якого гарантована ст. 55 Конституції України. Самозахист – це заходи щодо охорони свого майна, але тільки такі, що дозволені законом. У відносинах з приводу захисту прав споживачів житлово-комунальних послуг самозахист здійснюється, наприклад, шляхом самостійного вжиття заходів щодо охорони житла та свого майна, усунення наслідків аварії, із подальшим пред’явленням вимог виконавцю щодо відшкодування завданої шкоди.
Вказано, що неюрисдикційна форма захисту прав споживачів житлово-комунальних послуг може здійснюватись за допомогою заходів оперативного впливу, яким притаманна односторонність і, незважаючи на застосування їх самим споживачем без звернення до державних органів, їм властивий юридичний, а не фактичний характер, тобто вони завжди тягнуть за собою зміну прав і обов’язків, перш за все для правопорушника. Заходи оперативного впливу не є притаманними лише господарському праву, вони нерозривно пов’язані із зобов’язальними відносинами та виступають одним із видів правових гарантій, спрямованих на забезпечення належного виконання зобов’язань щодо надання житлово-комунальних послуг шляхом надання споживачеві права безпосереднього оперативного впливу на виконавця, надавача, що порушує умови договору.
Зауважено, що право обирати форму та спосіб захисту порушених прав належить споживачеві. Аргументовано, що одностороння відмова від договору – це односторонній правочин, що припиняє зобов’язання у позасудовому порядку, тоді як право на одностороннє розірвання договору реалізується лише в претензійно-позовному порядку. Метою вжиття конкретних способів захисту є зміна прав та обов’язків як для порушника, так і для самого споживача, а також вони спрямовані на відновлення і компенсацію порушених ненаданням або неналежним наданням житлово-комунальних послуг, прав споживачів. З цією метою споживач може вимагати і компенсації моральної шкоди. При цьому звертається увага на те, що до ст. 22 Закону України «Про захист прав споживачів» необхідно внести зміни відносно відшкодування моральної шкоди. Так, моральна шкода має відшкодовуватись не лише як доповнення до відшкодування порушених майнових прав, а й як самостійна вимога.
У підрозділі 2.4 «Особливості відповідальності за порушення прав споживачів житлово-комунальних послуг» під відповідальністю розуміються певні негативні наслідки, що настають для порушника за вчинення протиправного діяння. При цьому для настання відповідальності не є обов’язковим наявність вини.
Доведено, що відповідальність завжди пов’язана з покладанням на особу несприятливих майнових позбавлень, а отже, якщо майнова сфера правопорушника не зменшується в результаті застосування примусових заходів, то відповідальності немає. Зважаючи на загальні положення цивільного права, за якими регулювання майнових відносин здійснюється за принципом рівності прав сторін, основною метою цивільно-правової відповідальності є відновлення рівності прав суб’єктів цивільного права. А отже, відповідальність, що покладається на виконавця, надавача житлово-комунальних послуг, має дорівнювати відповідальності, яка застосовується до споживача, зокрема в частині компенсації завданої шкоди.