КУРАС Артем Іванович ПОЛІТИКА БЕЗПЕКИ В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ

Краткое содержание

У вступі дисертації визначено актуальність, мету, завдання, об’єкт і предмет дослідження, сформульовано наукову новизну, викладено методо¬логічну основу роботи, розкрито теоретичне і практичне значення резуль-татів, а також їх апробацію, визначено зв’язок теми з науковими програмами.
У першому розділі «Теоретико-методологічні підходи до дослідження політики безпеки» проаналізовано стан наукового осмислення проблеми, визначено понятійний апарат та методологію дослідження.
У першому підрозділі «Еволюція наукових підходів до аналізу феномена безпеки: від етатистського до гуманістичного» проаналізовано станов¬лення концепції безпеки починаючи з ХVI ст., коли з’явилися перші праці, в яких зародження сучасної держави було нерозривно пов’язане із поняттям безпеки. Як зазначали у своїх працях Т. Гоббс, І. Кант, С. Пуфендорф та інші мислителі, саме необхідність убезпечити себе від загроз, як зовнішніх, так і внутрішніх (війни всіх проти всіх), змусила громадян відмовитися від частини своїх прав на користь держави, яка брала на себе зобов’язання гарантувати їх безпеку. Починаючи з середини XVII ст. внутрішня безпека відокремлюється від зовнішньої безпеки, а в 1650-і роки стала ключовим концептом зовнішньої та оборонної політики, міжнародного права, а її забезпечення – основним завданням держави. У Конституції США 1787 р. безпека пов’язана зі свободою, а у Декларації прав людини і громадянина 1789 р. безпека проголошувалася одним з базових прав людини. Так концепція правової держави стала основою подальших досліджень політики безпеки в середині ХІХ ст. На конференції Ліги націй колективна безпека стала ключовою концепцією у міжнародному праві та міжнародних відно¬синах. Починаючи з 1945 р. концепція національної безпеки стала основним фокусом дисциплін з міжнародних відносин. У ході «холодної війни» концепції безпеки постали як політичні й наукові конструкти.
На думку дисертанта, концепція безпеки наприкінці ХХ ст. була переос¬мислена значною мірою під впливом глобалізації та руйнування біполярного світу. Відбувся відхід від визнання держави та національної безпеки ключовим об’єктом до утвердження пріоритету інтересів людини, громадя¬нина як конкретної держави, так і людства загалом в рамках концепції людської безпеки. Як показано в дисертації, початком нового підходу до розуміння політики безпеки став звіт для Генерального секретаря ООН про концепцію безпеки 1986 р., участь у підготовці якого брали і представники УРСР. У ньому безпека була визначена як умова, за якої держави вважають, що не існує небезпеки воєнної атаки, політичного тиску чи економічного примусу, і таким чином вони можуть вільно розвиватися на власний розсуд. Міжнародна безпека є результатом і сумою безпеки кожної держави-члена міжнародної спільноти, відповідно вона не може бути досягнута без повної міжнародної співпраці.
Подальший розвиток гуманістичної концепції безпеки спричинив появу визначень її ключових компонентів: політичної безпеки (забезпечення прав людини); безпеки спільноти (захист ідентичності, традиційних цінностей); особистої безпеки (захист людей від проявів фізичного насилля з боку власної держави або інших країн чи осіб); економічної безпеки (наявність гарантованого базового доходу особи); безпеки довкілля (запобігання зни¬щенню природи у короткостроковій та довгостроковій перспективі); безпеки здоров’я (гарантування мінімального рівня захисту від хвороб); продовольчої безпеки (фізичний доступ та економічні можливості будь-якої особи для споживання основних продуктів харчування). Враховуючи запропоноване ООН поняття людської безпеки, нові концепції безпеки були прийняті Організацією Американських держав, Європейським Союзом, ООН і НАТО.
У дисертації відзначається, що дослідження проблем політики безпеки мають і регіональні особливості. Із закінченням «холодної війни» політичне домінування двох наддержав змінилося плюралізмом, який представляв основні інтелектуальні традиції усіх регіонів світу, а також культурну та релігійну різноманітність.
Протягом 1990-х років сформувалися нові національні підходи до політики безпеки, зокрема у Франції, (І. Лакосте, Д. Біго, Б. Бадьє), Велико¬британії (Б. Бузан, К. Бут, П. Роджерс), Канаді (Г. Портер), Німеччині (У. Альбрехт, Д. Зенхаас, В. Ріттбергер, Е.-О. Чемпіль), які стали викликом американській концептуалізації політики безпеки. Починаючи з 1990-х років у Південній Європі відродилася геополітика. В інших частинах світу з’явилася критична, або нова, геополітична школа та розроблялися нові підходи до прогнозування глобальних викликів (екологічна геополітика чи політична геоекологія). В Європі виникли нові центри інтелектуальної і концептуальної інновації у сфері політики безпеки (Аберіствіті, Парижі, Копенгагені), що привело до формування нової теорії європейської безпеки, мережевого маніфесту про критичний підхід до політики безпеки в Європі. Відновлення української державності у 1991 р. започаткувало діаметрально протилежний радянському підхід до політики безпеки, що базувався на гуманістичних, європейських цінностях, пріоритеті прав людини і громадянина.
У другому підрозділі «Взаємозв’язок видів безпеки. Визначення поняття політики безпеки» проаналізовано появу в науковому дискурсі різних видів безпеки та їх вплив на політичну практику.
У дисертації показано, що історично першою сформувалася концепція соціальної безпеки, яка стала одним з ключових понять політики Нового курсу Т. Рузвельта. У 1948 р. соціальна безпека, закріплена у Загальній декларації прав людини, стала одним з основних прав людини. Починаючи з 1950 р. сформувався консенсус щодо розуміння соціальної безпеки: правові заходи спрямовані на забезпечення осіб з обмеженими чи відсутніми можливостями для отримання доходу, на охорону здоров’я громадян. Ще одним ключовим моментом повоєнних досліджень політики безпеки стало формування концепції національної безпеки держави, яка активно використовувалася в часи «холодної війни» для виправдання пріоритетності державних витрат на військово-промисловий комплекс, а не на поліпшення соціального забезпечення громадян у більшості країн світу. Дещо пізніше з’явилося поняття політичної безпеки, яка ототожнюється здебільшого з державною безпекою, проте її зміст значно ширший. Дисертант аналізує і такі види безпеки, як колективна, економічна, гендерна, безпека суспільства, людський розвиток, секюритизація тощо.
Особлива увага в роботі приділяється аналізу концепції людської безпеки, що є результатом перегляду традиційного підходу до розуміння безпеки і пріоритетом у діяльності низки міжнародних і регіональних організацій. Її переваги: реалістичність, цілісний підхід, спрямованість на задоволення інтересів усіх учасників (гра з ненульовою сумою). До недоліків слід віднести надмірну абстрактність, стирання меж між людським розвитком і правами людини під впливом ліберальної ідеології. Основним завданням концепції людської безпеки є уніфікація підходів до розуміння безпеки та об’єднання основних сфер і акторів, що займаються безпекою задля поси¬лення координації між ними. На думку дисертанта, деякі концепції безпеки можуть вступати у конфлікт між собою, як це було, наприклад, із теоріями соціальної (гарантування мінімального добробуту) та національної (розвиток оборонного комплексу) безпеки в США та більшості країн світу в період «холодної війни». Не менш конфліктними є концепції економічної безпеки, однією з умов якої є зменшення залежності від зовнішніх чинників і ресурсів, та екологічної безпеки, що передбачає скорочення шкідливих виробництв, ощадливе використання природних ресурсів. До певної міри зняти суперечність між різними видами безпеки здатне поняття політики безпеки. Воно є результатом комплексного підходу до аналізу, виявлення та запобігання загрозам людині.
Чітка і послідовна політика безпеки є вимогою сьогодення. Під політи¬кою безпеки дисертант розуміє сукупність організаційних, політико-право¬вих, економічних, соціальних, інформаційних заходів та відповідної інститу¬ційної системи для їх реалізації, спрямованих на всебічне гарантування безпеки людини на території держави. В її основі – пріоритет прав і свобод людини і громадянина, створення сприятливого середовища для розвитку як індивіда, так і суспільства, протидія регіональним і глобальним загрозам.
У другому розділі «Європейська практика реалізації політики без¬пеки» розкрито передумови формування, особливості європейського підходу до забезпечення безпеки Об’єднаної Європи та заходи щодо утвердження політики безпеки в ЄС.
У першому підрозділі «Геополітичний контекст об’єднавчих процесів на Європейському континенті» проаналізовано вплив глобалізації, руйнування біполярного світового порядку, перегляду уявлень про безпеку на зародження та розвиток інтеграційних процесів у країнах Західної Європи. Автор зазначає, що поглиблення концепції безпеки як у державній політиці, так і наукових дослідженнях вплинуло на просторове уявлення про саму безпеку. Перехід від вузької (простір, територія) концепції воєнної безпеки, гарантованої державою-нацією (чи воєнним союзом) для своїх громадян проти численних загроз з боку інших держав (країн, націй, союзів), до ширшої концепції безпеки передбачав вертикальне розширення об’єктів як за рахунок акторів безпекової політики, так і її просторового виміру: від індивіда до людства, чи від місцевої до глобальної та навіть «глокальної» спільноти. Для країн Європи стало очевидним, що у новому геостра-тегічному середовищі відкритість є обов’язковою умовою, а співробітництво держав для спільного глобального управління – єдиний можливий варіант розвитку подій у майбутньому.
У дисертації показано, що з початку 1950-х років європейська інтеграція та безпека стали невід’ємними складовими розвитку континенту. Із самого початку інтеграційні процеси у Західній Європі реалізовувалися для забез¬печення миру на континенті. Після двох світових воєн і появи неофунк¬ціоналістської концепції інтеграції основним завданням ініціаторів євроінтеграції було зменшення ризику виникнення воєн між країнами Європи. Процес наднаціональної інтеграції започаткований для трансфор¬мації невпорядкованої системи країн Західної Європи у «робочу мирну систему». В результаті у регіоні сформувалася спільнота безпеки, що на тривалий час виключила можливість використання сили як інструмента розв’язання конфліктів. У цьому сенсі процес європейської інтеграції став процесом «десекюритизації», що характеризується зростаючою маргіналі¬зацією взаємних тривог щодо безпеки на користь інших проблем.
У другому підрозділі «Зміст безпекового виміру європейської інтеграції» здійснено аналіз офіційних документів Євросоюзу з метою виявлення ключових характеристик європейського підходу до політики безпеки. Автором було визначено: коло об’єктів європейської безпеки (ЄС та індивіди: громадяни як держав-членів, так і третіх країн); систему цінностей, які захищає Євросоюз не лише у своїх кордонах, а й на міжнародній арені (окрім традиційних (добробут, демократія, права людини), це європейська інтеграція та політична ідентичність ЄС), та перелік можливих загроз (уповільнення темпів інтеграційного процесу, збройні конфлікти та регіональна нестабільність, транснаціональні загрози, порушення прав людини, слабкість демократичних інститутів тощо).
Автор вважає, що безпековий підхід Євросоюзу, корені якого можна відстежити із середини ХХ ст. і який почав конкретизуватися в 1990-х роках, можна охарактеризувати як комплексний та кооперативний. Іншими словами, Європейський Союз сповідує широкий підхід до стратегії безпеки з акцентом на співробітництво всіх учасників, що дає можливість викори¬стання широкого набору інструментів та засобів політики безпеки. Акцент на першопричинах ризиків зумовлює спрямування політики безпеки на превентивні заходи.
Як показано у дисертації, ЄС не лише посилив зв’язок між демократією, дотриманням прав людини та безпекою, а й розглядає активне поширення цих цінностей як невід’ємну складову посилення міжнародної стабільності. Відповідно зосередження уваги на потенційно конфліктних регіонах стало провідним мотивом реформи Євросоюзу в сфері захисту прав людини на початку ХХІ ст. Її завданням було утвердження проактивного, стратегічного підходу до політики захисту прав людини для запобігання та розв’язання конфліктів.
Дисертант показав, що політика ЄС щодо демократизації та дотримання прав людини дедалі більше включалася у сферу безпеки. Активна пропа¬ганда ліберальних принципів (демократія, права людини, верховенство права), належне урядування розглядалися як основний внесок у поліпшення ситуації з дотриманням прав людини як на індивідуальному, так і національному рівнях, а також як інструмент ослаблення першопричин конфліктів, механізм посилення структурної стабільності на національному, регіональному та міжнародному рівнях. Нарешті, вірність ліберальним цінностям відіграла важливу роль у формуванні європейської ідентичності: оскільки Євросоюз підтримував ці цінності, то їх зміцнення і захист стали суттю його політичної ідентичності.
У третьому підрозділі «Заходи та інструменти політики безпеки Євро¬союзу» детально розглянуто три основних сфери впливу ЄС на внутрішню та зовнішню ситуацію: політичну, економічну та військову. Політичні та економічні заходи впливають на діяльність політичних акторів у третіх країнах через позитивні та негативні стимули так само, як консультації і переговори – на зовнішньополітичну діяльність ЄС. Ці інструменти «м’якої» сили були і є основними важелями у політиці безпеки ЄС.
Що стосується позитивних стимулів, то політичний діалог використо¬вується для встановлення формалізованих та постійних дипломатичних відносин ЄС з певними країнами чи групами країн. У цих рамках Євросоюз фокусується на силі власного прикладу та переконання, що демонструє партнерам важливість визнання і дотримання європейських цінностей. В економічній сфері основну роль відіграють так звані позитивні економічні санкції: фінансова допомога, сприяння розвитку, спрощення торгівлі, відкриття доступу на ринок ЄС тощо. ЄС також може виділяти ресурси для проведення політичних, управлінських та економічних реформ у третіх країнах. Негативні економічні санкції накладалися на треті країни і на ранніх етапах існування Євросоюзу, однак наприкінці ХХ ст. вони використо¬вуються як інструмент не лише зовнішньої, а й безпекової політики. Нині ЄС послідовно поєднує позитивні стимули із негативними – загрозами накла¬дення санкцій у випадку продовження чи ескалації збройного протистояння, порушення прав людини, демонтажу демократичних інститутів тощо. Ці заходи прописані у більшості угод з третіми країнами про асоційоване членство. Найбільш очевидно такий підхід проявився у так званих Копен¬гагенських критеріях, відповідність яким є необхідною умовою вступу в ЄС.
Як зазначає дисертант, у воєнній сфері ЄС не може забезпечити власну безпеку без допомоги США. Відповідно європейська інтеграція, тим більше оборонна інтеграція, неможлива без НАТО як базового механізму залучення США до Європи. Тому Україні на її шляху до ЄС доведеться дати позитивну відповідь на питання про членство в Північноатлантичному союзі.
У третьому розділі «Євроінтеграційний вимір політики безпеки в Україні» проаналізовано основні чинники відповідності політики безпеки зовнішньополітичному курсу України на членство в Євросоюзі.
У першому підрозділі «Нормативно-правова основа політики безпеки» проаналізовано основні законодавчі акти, що визначають політику України у сфері безпеки. Як зазначає автор, Конституція України містить як позитив¬ний, так і негативний підходи до розуміння і реалізації політики безпеки. Позитивний підхід розглядає безпеку як право людини і громадянина на безпечні умови існування (на життя і здоров’я, честь і гідність, екологічну і економічну безпеку, на захист прав споживачів та конкуренції тощо). Під негативним підходом розуміється застосування політики безпеки для накладення обмежувальних заходів на права і свободи людини (збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації; права на свободу думки і слова, на свободу об’єднання, на мирні зібрання), якщо здійснення цих прав загрожуватиме інтересам безпеки людини і країни.
Прийнята у 2007 р. Стратегія національної безпеки України відобразила тенденцію до посилення етатистського, а не гуманістичного підходу. Нею визначено, що стратегічними цілями політики національної безпеки України у середньостроковій перспективі є створення прийнятних зовнішніх і внутрішніх умов для реалізації національних інтересів України, ефективної системи забезпечення національної безпеки і зміцнення її органів. До позитивних моментів документа слід віднести можливість участі інститутів громадянського суспільства у реалізації Стратегії (через громадську експер¬тизу проектів нормативно-правових актів та концептуальних документів з питань національної безпеки; участь у роботі громадських експертних рад при державних органах у сфері безпеки; інформування суспільства про діяльність органів державної влади у сфері безпеки). А координація заходів з наукового супроводу реалізації Стратегії здійснюється Національним інститутом стратегічних досліджень за участю Національної академії наук України, Національної академії правових наук України.
Дисертант констатує ґрунтовне нормативно-правове забезпечення галузе¬вої безпеки (зокрема енергетичної, продовольчої, інформаційної безпеки, цивільного захисту), однак відзначає необхідність удосконалення законо¬давства щодо воєнної сфери та оновлення Закону України «Про основи національної безпеки» (2003) та Стратегії національної безпеки (2007).
У другому підрозділі «Інституційне забезпечення політики безпеки» проаналізовано роль основних (Президент України, Кабінет Міністрів України, Верховна Рада України) та допоміжних суб’єктів забезпечення національної безпеки країни (НБУ, КСУ, суди загальної юрисдикції, прокуратура, органи місцевого самоврядування, громадяни та їх об’єднання, політичні партії). Особлива увага приділена РНБО, котра як координаційний орган з питань національної безпеки і оборони України, що здійснює координацію і контроль діяльності органів лише виконавчої влади у згаданій сфері, не може вважатися загальним органом управління національною безпекою. На думку дисертанта, часта зміна керівництва цього органу нега¬тивно позначається на ефективності його діяльності, і зокрема аналітичної. Потребує окремих наукових досліджень питання про переосмислення статусу даного органу і його зосередження на організації управління органами державної влади, що забезпечують національну безпеку і реалізацію політики безпеки в цілому.
На думку автора, слід переглянути й структуру державних органів, що відповідають за питання безпеки, оскільки деякі з них фактично не виконують свої завдання (як, наприклад, Національна рада з питань безпечної життєдіяльності населення) або ж недостатньою мірою включені у процес взаємодії з громадянами та відповідними органами державної влади та органами місцевого самоврядування.
У третьому підрозділі «Євроінтеграційний процес в Україні: етапи та особливості» дисертант на основі аналізу історії відносин між Україною та Європейським Союзом окреслює перспективи їх подальшого розвитку. Курс на поглиблення європейської інтеграції закріплений у Стратегії національної безпеки 2007 р. Так, реалізація збалансованої політики у відносинах з клю¬човими міжнародними партнерами України, спрямованої на захист націо¬нальних інтересів, передбачає поглиблення стратегічного партнерства Украї¬ни з ЄС на засадах економічної інтеграції та політичної асоціації, завер¬шення процесу укладення угоди про асоціацію і забезпечення її подальшої імплементації. У 2008 р. Єврокомісія, згідно з європейським підходом до розуміння політики безпеки, оголосила про нову ініціативу – Східне партнерство (СП), що заклало нову концептуальну основу для спів¬праці ЄС з новими сусідами. Слабкими елементами програми СП є: концеп-туальна єдність з Європейською політикою сусідства; брак чіткої політичної плат¬форми; асиметрія між порядком денним ЄС і країн-партнерів у двосто¬ронніх взаєминах; слабкі стимули; відсутність чіткої кореляції СП із політикою ЄС щодо Росії. Через п’ять років після запуску програми з’ясу¬валося, що згідно з Індексом європейської інтеграції країн-учасників програми Східного партнерства Україна за багатьма показниками поступа¬лася Молдові та Грузії. 24 листопада 2009 р. набрав чинності «Порядок денний асоціації Україна – ЄС», що став продовженням Плану дій між Україною та ЄС.
Трагічні події початку 2014 р. відкрили новий етап у взаємовідносинах України та Євросоюзу, що ознаменувався підписанням Угоди про асоціацію. Дисертантом детально проаналізовані такі розділи Угоди: ІІ «Політичний діалог та реформи, політична асоціація, співробітництво та конвергенція у сфері зовнішньої та безпекової політики», ІІІ «Юстиція, свобода та безпека» та V «Економічне та галузеве співробітництво». Це дало підстави дисертанту зробити висновок про співпадіння європейських та українських підходів до розуміння політики безпеки та інструментів її забезпечення.
У висновках узагальнено основні теоретичні положення дослідження та сформульовано практичні рекомендації.
1. Політика безпеки – це сукупність організаційних, політико-правових, економічних, соціальних, інформаційних заходів та відповідної інститу¬ційної системи для їх реалізації, спрямованих на всебічне гарантування безпеки людини як на національному, так і на міжнародному рівні. В її основі – пріоритет прав і свобод людини і громадянина, створення сприят¬ливого середовища для розвитку як індивіда, так і суспільства загалом, протидія регіональним і глобальним загрозам. Збільшення кількості та урізноманітнення загроз, з якими стикаються сучасне суспільство і держава, вимагає активнішого використання політичних та економічних, а не силових інструментів для запобігання та врегулювання конфліктних ситуацій, що загрожують безпеці. Така політика безпеки передбачає широке використання як позитивних, так і негативних стимулів, які формують безпечні форми поведінки усіх учасників політичного процесу.
2. Ініціатива Східного партнерства 2008 р., що стала логічним допов¬ненням Європейської політики сусідства, започаткованої 2003 р., стала компромісом між бажанням ЄС розширити сферу безпеки на Європейському континеті та наявними у нього можливостями для його реалізації. Це стосувалося насамперед відсутності одностайності серед держав-членів щодо політики у цій сфері та відповідних матеріальних і фінансових ресур¬сів. Крім того, ці документи зафіксували небажання ЄС активно втручатися у сферу геополітчних інтересів Російської Федерації, що претендувала на збереження домінування над пострадянськими країнами. У зв’язку зі зміною балансу сил у регіоні очевидною є потреба розробки нових програмних документів Євросоюзу щодо його східної політики, які повинні передбачати поглиблення ступеня інтеграції в рамках ЄС та більшу включеність у цей процес пострадянських країн, що сприятиме зміценню безпеки у світі.
3. Україна під гарантії безпеки трьох із шести ядерних держав відмо¬вилася від ядерної зброї у 1994 р. У цей же час ЄС почав укладати перші угоди про асоціацію з країнами Східної Європи. Нині кількість держав, що володіють ядерною зброєю, зросла до дев’яти, що з урахуванням неперед¬бачуваності їх політики вимагає розробки нових механізмів, окрім гарантій безпеки та військової допомоги для країн, що відмовилися чи відмовляться від ядерної зброї. Це може включати спрощений порядок набуття членства у міжнародних та регіональних організаціях, що дають можливість скористатися перевагами глобалізації. При збереженні свого ядерного потенціалу Білорусь, Казахстан і Україна викликали б більший інтерес з боку міжнародного співтовариства, яке б доклало зусиль для зміцнення демократичних інститутів у цих країнах.
4. Інституційне забезпечення політики безпеки вимагає узгодженості, скоординованості у діяльності органів публічної влади та громадян, спря¬мованих на раннє попередження появи можливих загроз та моніторинг потенційно небезпечних явищ, вироблення спільного стратегічного бачення шляхів державотворення та розробки довгострокових стратегій підвищення рівня обізнаності громадян щодо поведінки у кризових ситуаціях (природ¬них, техногенних, соціальних тощо). Такий підхід до політики безпеки покладає додаткові зобов’язання не лише на державу, а й громадян, зокрема щодо активної участі у вирішенні як місцевих, так і загальнонаціональних проблем, поліпшення соціального капіталу тощо.
5. У контексті європейського вектора зовнішньої політики найважли¬вішими особливостями підходу Євросоюзу до розуміння політики безпеки є: 1) європеїзація – визнання того факту, що ЄС дедалі більше сприймається як окремий об’єкт безпеки. ЄС сам став основним об’єктом в інституційному дискурсі безпеки; 2) індивідуалізація – індивіди набувають набагато більшого значення як об’єкт безпеки в європейському безпековому дискурсі. Ця тенденція стосується громадян як Євросоюзу, так і країн за його межами. Оскільки ЄС розглядає порушення прав людини як основну причину зброй¬них конфліктів, міграцій, транснаціональної злочинності та міжнародного тероризму, то індивідуальна безпека в третіх країнах розглядається як передумова міжнародної та європейської безпеки.
6. Європейська політика уже не зосереджується виключно на питаннях співробітництва держав для ефективнішої реалізації національних безпе¬кових інтересів. Формується постмодерне розуміння політики безпеки, що не виходить лише з традиційного принципу національного суверенітету і пріоритету національних інтересів, а акцентує увагу на підтриманні інтеграційних процесів, посиленні здатності наднаціональної організації діяти ефективно і просувати спільні цінності на світовій арені. Європейська політика безпеки є ключовим елементом постмодерної європейської ідентичності. Основоположними принципами європейського безпекового підходу є поглиблення і розширення ЄС, поширення ліберальних цінностей та стабільного розвитку, підтримка міжнародного співробітництва та мультилатералізму. Він доповнюється прагненням створити умови для структурної стабільності в регіоні та світі, що передбачає економічний розвиток, соціальну справедливість та екологічну стабільність.
7. Сучасні загрози безпеці мають глобальний та невоєнний характер, (міграції, кліматичні зміни, розмивання державного суверенітету, погір¬шення стану навколишнього середовища тощо), що вимагає максимального використання соціального капіталу суспільства та потенціалу громадян¬ського суспільства для утвердження демократичних принципів і розвитку нематеріальних (інформаційних, освітніх, культурних, науково-технічних) можливостей зміцнення системи безпеки. Для безпеки держави важливу роль відіграє стабільність внутрішньополітичного розвитку країни, прогно¬зованість інститутів центральної та місцевої влади. В останні роки політичні сили України не можуть досягти консенсусу щодо внутрішньо- та зовнішньополітичного розвитку країни, що спричиняє політичні кризи та зниження ефективності політики безпеки.
8. Події 2014 р. в Україні засвідчили, що політика безпеки ЄС не здатна швидко адаптуватися до нових умов та враховувати нові загрози, а тому вимагає подальшого вдосконаленння. Нова політика безпеки Об’єднаної Європи повинна передбачати підтримку незалежності й непорушності кордонів країн-членів, зміцнення їх обороноздатності; пріоритет індивіду¬альної охорони громадян ЄС та людства загалом від загроз життю та здоров’ю перед втратою чи погіршенням матеріальних і нематеріальних благ; координацію зусиль щодо сприяння сталому і збалансованому розвитку держав-членів; активізацію зусиль щодо зміцнення системи безпеки ЄС.
9. Вітчизняні фахівці з безпекових студій, виходячи із складної ситуації, в якій опинилася Україна, та маючи грунтовні напрацювання в галузі наукового осмислення сучасних параметрів політики безпеки, можуть першими сформулювати нову концепцію політики безпеки, яка б одночасно враховувала оновлену ядерну загозу, що визначила розвиток наукових досліджень у ХХ ст., та нові глобальні виклики, що формують порядок денний у ХХІ ст.
10. Українське законодавство щодо національної безпеки закріпило пріоритет людини, її прав та інтересів у вирішенні питань у цій сфері, що відображає глобальну тенденцію до гуманістичного розуміння політики безпеки. Однак коли йдеться про реальні загрози та інструменти протидії їм, то на перший план виходять інтереси держави. Проте можна стверджувати певний прогрес у переході до гуманістичного розуміння політики безпеки. Слід прийняти оновлену Стратегію національної безпеки, яка враховувала б не тільки проєвропейську орієнтацію зовнішньої політики України, гуманістичне розуміння політики безпеки, а й нові геополітичні реалії, що можуть радикально змінити баланс сил у світі.
11. Потенційні спроби дестабілізації ситуації на Європейському континенті не вписуються у концепцію традиційної колективної оборони, орієнтованої на пряме воєнне втручання з боку держави, що створює загрозу сповільненої реакції на прояви так званої «гібридної війни». Тому необхідно зміцнити Спільну зовнішню і оборонну політику Євросоюзу для посилення його воєнної складової. Єдність зовнішньополітичних позицій держав-членів з ключових питань політики безпеки сприятиме запобіганню конфліктних ситуацій або їх швидкому врегулюванню, оскільки мінімізуватиме можливості маніпулювання інтересами окремих держав-членів з боку третіх країн.