ПАРХОМЕНКО ВЛАДИСЛАВ АНАТОЛІЙОВИЧ ВІТЧИЗНЯНА МЕМУАРИСТИКА ЯК ДЖЕРЕЛО З ІСТОРІЇ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ 1914–1921 рр.

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність вирішення проблеми, що досліджується, її хронологічні і територіальні межі, визначено об’єкт і предмет, мету та завдання дисертації, з’ясовано наукову новизну, практичне значення отриманих результатів, подано інформацію про апробацію та структуру дисертації.
Перший розділ «Історіографія, джерельна база та методологія дослідження» складається з трьох підрозділів і містить загальний аналіз історіографії проблеми, джерельної бази, методологічного підґрунтя та розкриває інформаційні можливості висвітлення мемуаристики як джерела з історії визвольних змагань 1914–1921 рр.
У підрозділі 1.1 «Стан історіографічної розробки теми» вміщено характеристику історіографічного осмислення вітчизняної мемуарної спадщини із досліджуваної проблеми.
Проблема фіксації й осмислення подій визвольних змагань українського народу як лідерами, так і рядовими учасниками безпосередньо постала ще під час драматичних подій Першої світової війни та Української революції. Питання вітчизняної мемуаристики у невеликій розвідці «Українська мемуаристика, її сучасний стан і значення» актуалізував історик І. Кревецький ще в 1919 р. Його розширена праця на цю ж тематику в співавторстві з О. Назаруком «Як писати мемуари?» (1921 р.) водночас стала, так би мовити, методичним посібником для багатьох учасників Української революції. У 1924 р. І. Калинович склав бібліографічний покажчик основної мемуарної літератури, присвяченої подіям Першої світової війни 1914–1918 рр. та національно-демократичної революції в Україні. Крім українських, він навів твори закордонних, зокрема німецьких та польських, мемуаристів, а також спогади представників білогвардійського руху.
Одним із перших серед лідерів Української революції оприлюднив мемуари голова уряду – Генерального секретаріату Центральної Ради – очільник Директорії УНР В. Винниченко. У 1919–1920 рр. ним видано тритомний мемуарно-публіцистичний твір «Відродження нації», в якому підбито підсумки його політичної кар’єри, викладено власні погляди на події тих часів. Водночас «Відродження нації» стало першою узагальнюючою працею, що відіграла провідну роль у подальшому концептуальному оформленні «уенерівської» історіографічної течії, котра стала домінуючою у 1920‒1930-х рр. в емігрантській українській історіографії.
Активним мемуаристом на початку 1920-х рр. проявив себе чільний діяч консервативно-гетьманського руху, міністр закордонних справ Української Держави Д. Дорошенко. У 1921‒1922 рр. він почав оприлюднювати спогади про події Першої світової війни й Української революції та спробував підсумувати власну участь у них. Типовими для мемуарного жанру слід вважати спогади гетьмана України П. Скоропадського, написані частково по «гарячих слідах» подій упродовж першої половини 1919 р. Його твори, безсумнівно, відображають особистісне, часто дещо прикрашене, сприйняття приходу до влади й процес побудови Української Держави на консервативних засадах.
Серед інших мемуарних свідчень, що з’явилися в міжвоєнний період і стали важливим джерелом з історії Української революції, слід назвати у першу чергу праці політичних діячів УНР: М. Єреміїва, М. Ковалевського, І. Мазепи, Б. Мартоса, П. Христюка, М. Шаповала; лідерів ЗУНР: К. Левицького, М. Лозинського, Л. Цегельського; українських військових: М. Галагана, О. Грекова, М. Омеляновича-Павленка, В. Петріва, Ю. Тютюнника та багатьох інших.
Одним з основних осередків публікації мемуарної літератури з історії Першої світової війни та Української революції був видавничий кооператив «Червона Калина» у Львові (1921–1939). Окрім книжок відповідного змісту, тут щорічно видавався історичний календар-альманах «Червоної Калини» (КЧК), а з жовтня 1929 р. – й щомісячний журнал «Літопис «Червоної Калини» (ЛЧК), присвячений українській воєнній історії, зокрема добі 1914–1921 рр. Обидва періодичні видання регулярно вміщували й мемуаристику, присвячену визвольним змаганням.
На найбільший архівний і музейний центр української еміграції в міжвоєнній Європі перетворився Музей визвольної боротьби України (МВБУ) в Празі (1925–1948). У фондах його чотирьох відділів зберігалися численні документи з таборових архівів, документальні матеріали українських дипломатичних місій, документація українських урядів доби визвольних змагань, особові колекції емігрантів, серед яких були й рукописи мемуарів.
Отже, у мемуарній спадщині міжвоєнного періоду фіксуються основні напрями: республікансько-демократичний (уенерівський) та консервативно-державницький (гетьманський). Деякі науковці (В. Великочий) виділяють також «зуенерівський».
Наприкінці 1980-х рр., на хвилі горбачовської «перебудови», до наукового й суспільно-політичного дискурсу України впроваджено дві частини «Споминів» видатного історика, керівника Української Центральної Ради М. Грушевського. Дві наявні частини мемуарів видрукувано в 1988–1989 рр. на сторінках часопису Спілки письменників України – «Київ».
З відновленням державної незалежності України 1991 р. розпочався сучасний етап із дослідження вітчизняної мемуаристики. У переважній більшості випадків теоретичному осмисленню специфіки жанру цієї спеціальної історичної дисципліни передувала потужна хвиля різного рівня археографічних публікацій (передруків) спогадів чільних діячів та рядових учасників Української революції 1917‒1921 рр. і часів вітчизняної історії від початку Першої світової війни.
Серед нечисленних спеціальних досліджень, присвячених вітчизняній мемуаристиці доби Української революції, слід згадати захищені кандидатські дисертації ‒ А. Маликом «Мемуари як джерело до історії Української революції (березень 1917 ‒ квітень 1918 рр.)» та Ю. Калібердою «Військова мемуаристика як джерело вивчення історії українських військових формувань 1917‒1921 рр.», де висвітлено окремі аспекти вітчизняної мемуарної спадщини доби визвольних змагань в Україні.
Останнім часом взагалі змінилася на краще ситуація з дослідженнями у галузі такої спеціальної історичної дисципліни, як мемуаристика. 2009 р. у збірнику Інституту історії України НАН України «Проблеми вивчення історії Української революції 1917–1921 рр.» надруковано проблемну методологічну статтю проф. Р. Пирога «Мемуари сучасників як джерело з історії Української революції 1917–1921 років». Окремі аспекти з української мемуарної спадщини визвольного руху 1914–1921 рр. фрагментарно розглянуто в наукових розвідках М. Барана, М. Васильчука, І. Войцехівської, С. Злупко, В. Капелюшного, Р. Ковалюка, О. Кураєва, І. Монолатія, Н. Мхиторяна, В. Передерій, Ф. Погребенник, Я. Файзуліна, М. Федунь, Н. Шульгати.
У ґрунтовних дослідженнях провідних науковців В. Великочия, І. Верби, В. Вериги, В. Верстюка, І. Дацківа, М. Литвина, О. Реєнта, О. Рубльова, В. Солдатенка, М. Стопчака також частково висвітлена проблема мемуарних свідчень стосовно подій Першої світової війни та Української революції. У 2010 р. опубліковано монографію В. Горака «Українська гетьманська держава 1918 р. у світлі споминів її сучасників».
Для дослідників історії Першої світової війни та Української революції 1917‒1921 рр. і, відповідно, вітчизняної мемуаристики цього періоду надзвичайно цінним у пошуковій діяльності є науково-бібліографічне видання 2001 р. «Українська революція і державність (1917‒1920 рр.)», підготовлене співробітниками Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, в якому подано 698 бібліографічних позицій (вони частково дублюються), пов’язаних із мемуарами.
Водночас слід констатувати поки що виразну тенденцію відставання студіювання джерелознавчих властивостей мемуарів від практики їхньої публікації та використання в конкретно-історичних розвідках.
Недостатнє вивчення проблеми в сучасній історіографії й обумовило вибір теми даного дослідження.
Підрозділ 1.2 «Джерельний комплекс та методологічна основа». Провідні вітчизняні науковці (Я. Калакура, І. Колесник, С. Макарчук) класифікують мемуарну літературу як один із видів історіографічних джерел, наголошуючи при цьому на необхідності їхнього диференційованого спеціального аналізу. З цією метою використовується стандартизований набір оціночних критеріїв для дослідження й аналізу мемуарного жанру (спогади, автобіографії, щоденники, листування, некрологи), що насамперед стосується особливостей їхніх інформативних можливостей, індивідуальності авторів-мемуаристів тощо.
Значну оригінальність і новизну для розкриття мемуаристики як історичного джерела визвольних змагань початку ХХ ст., зрозуміло, становлять матеріали центральних державних архівів України.
Так, у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України) зберігаються численні фонди українських урядів 1917‒1921 рр., а також фонди «празького» походження, представлені матеріалами інституцій та організацій, а також фондами особового походження, які до 1945 р. були складовою Музею визвольної боротьби України у Празі, а згодом опинилися в СРСР та УРСР.
До таких фондів ЦДАВО України, зокрема, належать матеріали: ф. 1429 – документи Канцелярії Директорії Української Народної Республіки; ф. 3518 «Надзвичайна дипломатична місія УНР в Угорщині, м. Будапешт»; ф. 3519 «Надзвичайна дипломатична місія УНР в Чехословаччині, м. Прага»; ф. 3793 «Український соціологічний інститут в Празі (Чехословаччина)»; ф. 3866 «Український історичний кабінет в Празі (Чехословаччина)»; фонди особового походження: ф. 1876 – Євтимович В. П., військовий, громадсько-політичний діяч; ф. 3560 ‒ Животко А. П., член Української Центральної Ради; ф. 3562 ‒ Григоріїв Н. Я., міністр освіти УНР; ф. 3563 ‒ Шаповал М. Ю., міністр пошт і телеграфу УНР, міністр земельних справ Директорії; ф. 3695 ‒ Шелухін С. П., член Української Центральної Ради, генеральний суддя УНР; ф. 3803 – Тищенко Ю. П., публіцист; ф. 3807 ‒ Жук А., громадсько-політичний діяч; ф. 3830 ‒ Приходько В. К., член Української Центральної Ради, міністр юстиції; ф. 3864 ‒ Щербаківський В. М., перший ректор Українського вільного університету в Празі; ф. 3876 – Білецький Л. Т., літературознавець; ф. 3884 ‒ Пилькевич О. М., генерал-хорунжий армії УНР; ф. 3889 ‒ Русова С. Ф., член Української Центральної Ради; ф. 3933 ‒ Мазепа І. П., міністр внутрішніх справ, голова Ради Народних Міністрів Директорії УНР; ф. 3947 ‒ Петрів В. М., генерал-хорунжий та військовий міністр УНР; ф. 4012 ‒ Омелянович-Павленко М. В., генерал-полковник, командуючий Дієвою армією УНР; ф. 4186 – Дорошенко Д. І., історик, політичний і громадський діяч; ф. 4379 ‒ Боберський І., український емігрант, професор академічної гімназії у Львові, та ін.
Незважаючи на певну фрагментарність змісту справ вищезгаданих архівних фондів, вони містять матеріали особового походження: рукописи й чернетки спогадів, автобіографії, листування та ін. Використання цих архівних матеріалів дозволило не лише виявити окремі маловідомі мемуарні фрагменти, а й уточнити, верифікувати вже опубліковані спогади, виразніше представити персоналії їхніх авторів ‒ мемуаристів, а також осіб, про яких ідеться у спогадах.
У фондах Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України) опрацьовані матеріали ф. 269 «Колекція документів «Український музей в Празі». Створений у травні 1925 р. у Празі за ініціативою професорів Українського вільного університету під назвою «Музей визвольної боротьби України» (МВБУ), він став центром із збирання й збереження матеріальних пам’яток, пов’язаних із визвольною боротьбою України, насамперед подіями Першої світової війни й подальшими національно-визвольними змаганнями. У 1948, 1958 й 1983 рр. документи й матеріали МВБУ були перевезені до СРСР і розпорошені між різними установами. Більшість згаданих зібрань надійшла до ЦДАВО України, колишнього Партійного архіву Інституту історії партії при ЦК КП України (нині ‒ ЦДАГО України). У 1997‒1999 рр. ці документи пройшли науково-технічне упорядкування. У процесі цієї роботи сформовано й описано 1 644 справи.
До ф. 269, крім матеріалів колишнього МВБУ, увійшли й окремі документи з інших архівних зібрань української еміграції (Українська бібліотека ім. С. Петлюри у Парижі, Товариство бувших вояків Армії УНР у Франції та ін.). Більшість документів і матеріалів ф. 269 має фрагментарний характер і є невеличкою часткою тих фондів і колекцій, які розпорошені по інших архівосховищах України або за її межами.
Серед матеріалів ф. 269 (опис 2) присутні й особисті документи (зокрема листування, творчі матеріали, мемуари) українських державних, військових, громадсько-політичних діячів, представників науки, культури й освіти, зокрема В. Петріва, В. Приходька, В. Проходи, С. Русової, Л. Чикаленка, О. Шульгіна та ін. Для написання дисертації також залучені матеріали галузевого Державного архіву Служби безпеки України (ДА СБ України) ‒ фонду 6 «Кримінальні справи на реабілітованих осіб». Зокрема, використані архівно-кримінальні справи на осіб, які були заарештовані переважно 1945 р. у повоєнній Центрально-Східній Європі, що потрапила під радянський контроль. Ідеться про колишніх військових Армії УНР чи цивільних урядовців українських урядів, які опинилися після поразки визвольних змагань в еміграції й були авторами спогадів про часи Української революції 1917‒1921 рр. Нами опрацьовані справи полковника Г. Порохівського, підполковника В. Проходи, генерал-поручика В. Сінклера, військового й дипломата М. Галагана та ін.
У кожній архівній справі міститься важлива інформація щодо біографій ув’язнених та їхньої участі у «контрреволюційних» урядах і збройних формуваннях. Це, зокрема, дозволяє досліднику уточнити окремі персональні відомості дієвих учасників подій визвольних змагань.
Певний матеріал з історії революційних подій міститься в фондах колишніх Істпартів, що зберігаються в обласних архівах. Залучено фонди держархівів Вінницької, Київської, Дніпропетровської, Миколаївської, Одеської, Херсонської областей. В них відображено погляд представників радянського табору на події 1917–1921 рр. в Україні.
Важливою складовою джерельної бази слід вважати періодичні видання міжвоєнного періоду ХХ ст. ‒ еміграційні та західноукраїнські: зокрема, паризький часопис «Тризуб», празька «Розбудова нації», журнал «Табор», альманах «За державність» (Каліш ‒ Варшава), львівські ‒ «Літературно-науковий вісник» (згодом «Вісник»), календарі-альманахи «Червоної Калини», «Літопис «Червоної Калини» та ін. Усі вони періодично й системно вміщували спогади військових та цивільних осіб ‒ активних учасників і свідків подій 1914‒1921 рр. в Україні.
Події Української революції знайшли певне відображення й у спогадах представників Білого руху, наприклад, у 22-томному виданні «Архів російської революції» (Берлін, 1921–1937 рр.).
У радянській Україні в 1921 р. створено Всеукраїнську комісію з історії Жовтневої революції та комуністичної партії (більшовиків) України (Істпарт). Істпарти посіли провідне місце в системі наукових установ України. Його друкованим органом став журнал «Літопис революції», де почали публікуватися мемуари представників радянського табору (за 1922–1935 рр. надруковано 168 спогадів про події Громадянської війни на території України).