ЦУВІНА ТЕТЯНА АНДРІЇВНА ПРИНЦИП ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА У ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ: ТЕОРЕТИКО-ПРИКЛАДНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ : ЦУВИНА ТАТЬЯНА АНДРИЕВНА ПРИНЦИП ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА В ГРАЖДАНСКОМ СУДОЧЕСТВЕ: ТЕОРЕТИКО-ПРИМЕРНОЕ ИССЛЕДОВАНИЕ TSUVINA TETYANA ANDRIYIVNA PRINCIPLE OF THE RULE OF LAW IN CIVIL JUDICIARY: THEORETICAL AND APPLIED RESEARCH

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми роботи, визначено мету й завдання дослідження, його об’єкт і предмет, методи, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення одержаних результатів.
Розділ 1 «Принцип верховенства права у цивільному судочинстві: витоки, сутність і структурно-функціональна
характеристика» складається із чотирьох підрозділів і висновків.
У підрозділі 1.1 «Верховенство права та його сучасна
інтерпретація» досліджено еволюцію розуміння феномену верховенства права в історичному та порівняльно-правовому аспектах.
Розглянуто історичні витоки ідеї верховенства права та сучасні формальні й субстантивні концепції верховенства права. Запропоновано поряд із формальними й субстантивними елементами верховенства права виокремлювати третю групу, - процесуальні, що відбивають спільне ядро розуміння процесуальної справедливості в межах країн континентального та англо-американського права, і за своєю сутністю є гарантіями належної судової процедури (доступність правосуддя, незалежність і неупередженість суду, право бути почутим).
У підрозділі 1.2 «Інтернаціоналізація верховенства права» розкрито сутність феномену інтернаціоналізації верховенства права, а також особливості інтерпретації верховенства права у практиці ЄСПЛ та Суду справедливості ЄС.
Розглянуто дві тенденції реалізації вимог верховенства права у міжнародно-правовій площині - екстернаціоналізація та інтернаціоналізація верховенства права. Як окремий прояв інтернаціоналізації верховенства права розкрито європеїзацію верховенства права, що становить собою розробку єдиного спільного розуміння вимог верховенства права в межах країн Ради Європи та ЄС.
Виокремлено ключові вимоги, з якими пов’язується верховенство права в практиці ЄСПЛ, а саме: законність, правова визначеність, дотримання прав людини і пропорційність правообмеження, рівність осіб й недискримінація, право на справедливий судовий розгляд. Визначено особливості тлумачення принципу верховенства права у практиці Суду справедливості ЄС.
Підрозділ 1.3 «Принцип верховенства права і розвиток вчення про принципи цивільного судочинства» присвячено дослідженню розвитку теорії принципів цивільного судочинства у вітчизняному й зарубіжних правопорядках, а також впливу міжнародних стандартів справедливого правосуддя на формування уявлень про сутність і систему принципів цивільного судочинства.
Досліджено історію й сучасні тенденції розвитку теорії принципів цивільного судочинства в англо-американській та континентальній правових системах, а також з урахуванням модельної правотворчості у сфері цивільного судочинства. Запропоновано класифікацію підходів до розуміння принципів цивільного судочинства, заснованих на позитивістській методологічній платформі, шляхом виокремлення доктринального, легістського та помірковано позитивістського підходів. Обґрунтовано доцільність вивчення проблеми принципів цивільного судочинства на основі інтегративної юриспруденції. Сформульовано визначення поняття принципів цивільного судочинства з урахуванням їх іманентних аксіологічних, генетичних і функціональних ознак. Принципи цивільного судочинства розглянуто як складну ієрархічну систему, що детермінована «розгортанням» ідеї верховенства права у сфері здійснення правосуддя в цивільних справах і складається із основоположних принципів цивільного судочинства та спеціальних принципів цивільного судочинства.
Підрозділ 1.4 «Принцип верховенства права у цивільному судочинстві: структурно-функціональна характеристика» присвячено дослідженню особливостей закріплення принципу верховенства права в цивільному процесуальному законодавстві, його функцій та структури з урахуванням специфіки сфери здійснення правосуддя в цивільних справах.
Виокремлено чотири підходи до визначення структури верховенства права в цивільному судочинстві - абстрактно-невизначений підхід; підхід, орієнтований на верховенство закону; підхід, орієнтований на гарантії справедливого судочинства; підхід, орієнтований на виокремлення підпринципів. Зроблено висновок про доцільність розгляду верховенства права як певного мета-принципу, «парасолькового» основоположного принципу цивільного судочинства, складовими якого є такі підпринципи, як законність, правова визначеність, пропорційність, доступність правосуддя, незалежність і неупередженість суду, право бути почутим. Досліджено функції принципу верховенства права як певного стандарту у сфері правотворчості, правотлумачення й правореалізації.
Розділ 2 «Доступність правосуддя: міжнародні стандарти доступу до незалежного і неупередженого суду та національний контекст» складається з чотирьох підрозділів і висновків.
Підрозділ 2.1 «Доступність правосуддя як наукова проблема» присвячено розгляду еволюції розуміння феномену доступності правосуддя в цивільних справах та її сучасній інтерпретації в контексті принципу верховенства права.
З точки зору інституційної архітектоніки констатовано, що доступність правосуддя включає доступ до суду, доступ до ефективних засобів правового захисту, доступ до ADR і доступ до міжнародних засобів захисту прав людини. Крізь призму доступності правосуддя розкрито ідеї процесуального централізму і процесуального плюралізму. Обґрунтовано доцільність сприйняття на національному рівні широкого підходу до доступності правосуддя, що базується на ідеї процесуального плюралізму і легітимізує широку концепцію предмета цивільного процесуального права та широку концепцію розуміння цивільного процесу. Виокремлено підстави для включення ADR до сфери цивільного процесу.
У підрозділі 2.2 «Доступ до суду та межі конвенційного регулювання» проаналізовано доступ до суду як елемент доступності правосуддя в цивільному судочинстві у контексті ЄКПЛ і практики ЄСПЛ.
Надано структурну характеристику доступу до суду. На основі практики ЄСПЛ зроблено висновок, що право на доступ до суду не має абсолютного характеру і може бути обмежене з урахуванням вимог принципу пропорційності. Розглянуто алгоритм оцінки легітимності обмежень права на доступ до суду. Визначено причини порушення права на доступ до суду й проаналізовано суб’єктивні, юрисдикційні, темпоральні, процесуальні та фінансові перешкоди в доступі до суду.
Підрозділ 2.3 «Незалежність суду» присвячено інтерпретації принципу незалежності суду як інституційної складової верховенства права в цивільному судочинстві.
У структурі незалежності суду запропоновано виокремлювати незалежність суду de jure, що відбиває закріплені законодавчо гарантії незалежності суду, і незалежність суду de facto, що є показником реального дотримання гарантій незалежності суду й сприйняття судів як незалежних інституцій з боку суспільства. Встановлено й проаналізовано різні рівні незалежності суду de jure: інституційну незалежність судової гілки влади, внутрішню незалежність судів, індивідуальну незалежність судді. Виокремлено систему міжнародних гарантій інституційної незалежності судової гілки влади (організаційні, фінансові, загальні процесуальні гарантії та гарантії щодо притягнення суддів до відповідальності), а також гарантії внутрішньої незалежності суду та індивідуальної незалежності судді під час розгляду конкретної справи.
У підрозділі 2.4 «Неупередженість суду» проаналізовано основні стандарти неупередженості суду й гарантії її забезпечення, на основі практики ЄСПЛ виокремлено й охарактеризовано різні види упередженості суду.
Розглянуто два стандарти неупередженості суду - стандарт фактичної неупередженості і стандарт видимої неупередженості, а також визначено особливості їх застосування. Визначено такі види неупередженості суду, як об’єктивна й суб’єктивна, функціональна й персональна, експліцитна й імпліцитна. На основі практики ЄСПЛ і закордонного законодавства виокремлено основні ситуації, які можуть викликати сумніви в неупередженості судді, спираючись на що розроблено класифікацію видів упередженості суду. Запропоновано розрізняти процесуальний та етичний виміри неупередженості суду. Механізмами забезпечення неупередженості суду в її процесуальному вимірі визнано гарантії права на справедливий судовий розгляд щодо неупередженості суду, закріплені в п. 1 ст. 6 ЄКПЛ і практиці ЄСПЛ, інститут відводу судді, можливість передачі справи до іншого суду у разі, коли стороною у справі є суд або суддя цього суду. Запропоновано законодавчі зміни, спрямовані на вдосконалення регламентації принципу неупередженості суду та механізмів його забезпечення.
Розділ 3 «Законність і правова визначеність як гарантії сталості правозастосування в цивільному судочинстві» складається із чотирьох підрозділів та висновків.
У підрозділі 3.1 «Законність і проблема надмірного формалізму» розглянуто особливості сучасного тлумачення принципу законності й прикладних проблем його реалізації в цивільному судочинстві.
Досліджено формальне й субстантивне розуміння законності. Доведено необхідність сприйняття у цивільному процесуальному праві субстантивного розуміння законності, що, крім дотримання формальних вимог, потребує також, щоб закон відповідав верховенству права з точки зору заборони свавільного втручання з боку органів влади до сфери прав людини і визнання пріоритетності останніх. Висвітлено прикладні проблеми реалізації принципу законності в цивільному судочинстві з позицій таких вимог, як: забезпечення якості закону, заборона надання зворотної дії в часі нормативно-правовим актам під час провадження в цивільній справі, суд, встановлений законом і заборона надмірного формалізму. Окремою вимогою принципу законності виступає необхідність існування суду, встановленого законом, що містить інституційну, процесуальну й компетенційну складову. Надано сучасну інтерпретацію спеціально-дозвільного режиму в цивільному судочинстві з урахуванням феномену надмірного формалізму (правового пуризму). Сформульовано основні правила, які мають застосовуватися національними судами з метою недопущення надмірного формалізму при розгляді справи.
У підрозділі 3.2 «Єдність судової практики та механізми її забезпечення» розглянуто проблеми реалізації принципу правової визначеності в цивільному судочинстві через призму ролі й функцій судів найвищої інстанції, поглядів ЄСПЛ на єдність судової практики і механізмів забезпечення її єдності.
Аргументовано доцільність виокремлення підходів до визначення ролі верховних судів на основі превалюючих інтересів під час провадження у суді, відповідно до чого розрізняються концепція приватних інтересів і концепція публічних інтересів. Доведено, що з точки зору ефективності судочинства слід надати перевагу концепції публічних інтересів, що продиктовано потребою забезпечення єдності судової практики.
Проаналізовано різні типи дивергенції практики вищих судів, а також алгоритм оцінки порушення права на справедливий судовий розгляд через відсутність єдності судової практики у практиці ЄСПЛ. У компаративній перспективі запропоновано класифікацію механізмів забезпечення єдності судової практики на ординарні (перегляд справ у судах найвищої інстанції, зокрема, касація або ревізія) і спеціальні, що можуть бути пов’язані з розглядом конкретної справи (преюдиційні запити, консультативні висновки, конституційна скарга) або застосовуватися поза межами провадження в конкретній справі (роз’яснення, керівні роз’яснення, постанови пленуму судів вищих інстанцій, інтерпретаційні рішення, касація в інтересах права).
У підрозділі 3.3 «Принцип res judicata і остаточність судових рішень» розкрито сутність принципу res judicata й основних його вимог відповідно до практики ЄСПЛ та закордонного досвіду.
Проаналізовано національні доктрини, що забезпечують дотримання вимоги res judicata в іноземних правопорядках і особливості тлумачення цього принципу в практиці іноземних держав. Сформульовано та охарактеризовано конкретні вимоги res judicata, якими є: неможливість перегляду остаточного й обов’язкового судового рішення лише з метою проведення повторного слухання і нового вирішення справи; існування чітких часових рамок і підстав для оскарження судових рішень посадовими особами держави, зокрема прокурором, якщо вони не брали участі в розгляді справи в суді першої інстанції; дотримання правил щодо належних суб’єктів і строків оскарження, неможливість безпідставного поновлення строків оскарження, необхідність дотримання вимог до форми і змісту апеляційних та касаційних скарг тощо; заборона нового розгляду справи за тотожним позовом, а також заборона обходу остаточних судових рішень шляхом подачі нових позовів, які, хоча і не є тотожними, однак ґрунтуються на тих самих фактичних обставинах справи та мають на меті новий розгляд і вирішення справи, якщо у справі вже ухвалене остаточне рішення; дотримання правил преюдиції. Виокремлено суб’єктний, об’єктний критерії і критерій істотності для застосування преюдиційних фактів у цивільному судочинстві.
У підрозділі 3.4 «Виконання судових рішень: проблемні аспекти у контексті верховенства права» проаналізовано сучасні проблеми виконання судових рішень у національному правопорядку та запропоновано шляхи їх вирішення.
Доведено, що виконання судових рішень є невід’ємною вимогою правової визначеності й верховенства права. У контексті практики ЄСПЛ вивчено проблему невиконання судових рішень національних судів, боржником за якими є держава, а також визначено першопричини невиконання вказаної категорії рішень і шляхи подолання цієї проблеми. Серед перспективних напрямків удосконалення законодавства та правозастосовної практики у сфері виконання судових рішень виокремлено посилення консенсуальних засад у виконавчому провадженні, подальше розширення компетенції приватних виконавців і посилення гарантій судового контролю за їх діяльністю, запровадження автоматичного спрощеного порядку приведення до примусового виконання рішень, боржником за якими виступає держава, закріплення ефективних превентивних і компенсаторних засобів захисту права на виконання судового рішення у контексті п. 1 ст. 6 та ст. 13 ЄКПЛ.
Розділ 4 «Пропорційність та право бути почутим» складається із трьох підрозділів і висновків.
У підрозділі 4.1 «Принцип пропорційності і легітимність
правообмежень у цивільному судочинстві» розглянуто особливості реалізації принципу пропорційності як інструменту для визначення правомірності втручання в права людини під час здійснення правосуддя у цивільних справах.
Запропоновано трактувати принцип пропорційності в цивільному судочинстві в загальноправовому та власне процесуальному значенні. Обґрунтовано необхідність засвоєння національними судами трискладової структури тесту на пропорційність, що включає три критерії: доцільність, необхідність і співмірність (балансування). Виокремлено напрямки застосування тесту на пропорційність у загальноправовому значенні. Дано інтерпретацію власне процесуального значення принципу пропорційності як вимоги, яка визначає межі дискреційних повноважень судді при виборі порядку розгляду справи й подальшому керівництві розглядом справи і забезпечує ефективність цивільного судочинства з точки зору дотримання балансу між публічними й приватними інтересами.
У підрозділі 4.2 «Принцип пропорційності і кейс-менеджмент у цивільному судочинстві» зосереджено увагу на передумовах, принципах та елементах концепції судового кейс-менеджменту (судового керівництва розглядом справи).
Розглянуто особливості концепції судового кейс-менеджменту в цивільному судочинстві. Установлено передумови ефективного кейс-менеджменту і його принципи (принцип пропорційності, принцип співпраці суду і сторін, принцип легітимної мети). У структурі кейс¬менеджменту виокремлено дві групи повноважень: повноваження щодо вибору провадження (порядку), за правилами якого має розглядатися справа, і повноваження під час розгляду справи за правилами певного виду провадження (повноваження щодо керівництва часом судового розгляду; повноваження, використання яких сприяє підготовці справи до судового розгляду, концентрації процесу та доказового матеріалу; повноваження щодо врегулювання спору тощо), а також надана їх характеристика. Запропоновано доповнити ЦПК України ст. 111, яка врегульовувала б загальні питання судового кейс-менеджменту. Обґрунтовано, що перспективним напрямком удосконалення цивільного процесуального законодавства є інтеграція медіації в цивільне судочинство.
У підрозділі 4.3 «Право бути почутим» розглянуто принцип права бути почутим як елемент належної судової процедури в контексті принципу верховенства права.
Охарактеризовано принцип права бути почутим як структурно складний концепт та виокремлено такі його гарантії, як:
а) належне повідомлення; б) усність судового розгляду; в) право участі у розгляді справи; г) принцип «рівної зброї» та змагальність; д) умотивованість судового рішення. Доведено, що виняткове значення для реалізації гарантій права бути почутим має принцип пропорційності. Обґрунтовано, що право на усне слухання не є абсолютним і може бути обмежене з урахуванням вимог принципу пропорційності. Задля формування ефективної національної моделі усності цивільного судочинства запропоновано враховувати такі критерії: а) характер правових і фактичних питань, які має вирішити суд під час розгляду конкретної справи; б) докази, які мають бути досліджені судом; в) важливість справи для заявника; г) можливість ефективного представництва інтересів сторони за відсутності усного слухання.