КРИМІНАЛЬНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ЗЛІСНУ НЕПОКОРУ ВИМОГАМ АДМІНІСТРАЦІЇ ВИПРАВНОЇ УСТАНОВИ

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У період розбудови правової держави одним із напрямів забезпечення суворого дотримання закону, гарантій прав і свобод людини, правопорядку в цілому є відповідне до закону виконання і відбування покарань у кримінально-виконавчих установах, що досягається різноманітними засобами, у тому числі і кримінально-правовими. Діяльність цих установ повинна бути спрямована на забезпечення режиму виконання і відбування покарання, створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів.

Сучасна кримінальна політика України спрямована на посилення боротьби з тяжкими і особливо тяжкими злочинами, їх рецидивом, у тому числі й у місцях позбавлення волі. Перебуваючи в спеціально створених умовах, засуджені зобов’язані дотримуватися встановленого законодавством порядку та умов відбування покарання. У разі порушення нормальної діяльності кримінально-виконавчих установ, що виконують покарання у виді позбавлення волі, законодавець використовує засоби її захисту. Одним із них є ст. 391 КК України, яка передбачає кримінальну відповідальність за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи.

Судова практика свідчить, що за останні роки засуджені досить часто притягуються до кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого ст. 391 Кримінального кодексу України (надалі – КК України), незважаючи на велику різноманітність заходів впливу, передбачених кримінально-виконавчим законодавством, спрямованих на виправлення і профілактику їх асоціальної поведінки (серед усіх злочинів, вчинених у місцях позбавлення волі, склад злочину, передбачений ст. 391 КК України (ст. 183³ КК України в редакції 1960 р.), становив у 1994 р. 23 %, 1998 р. – 52,6 %, 2002 р. – 72,7 %, 2003 р. – 69,2 %, 2004 р. – 73,1 %, 2005 р. – 55,2 %, 2006 р. – 53,5 %, першому півріччі 2007 р. – 54,2 %).

Вчинення засудженими під час відбування покарання у виправних колоніях нових злочинів свідчить, що в них ще не створені необхідні передумови для належної організації виправного впливу, а режим і засоби його забезпечення не сприяють підвищенню відповідальності засуджених за їх поведінку, що призводе до неефективності призначеного покарання.

В юридичній літературі проблеми кримінальної відповідальності за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи досліджувалися у працях таких відомих вчених, як М.І. Бажанов, І.С. Власов, В.І. Горобцов, Т.М. Добровольська, В.І. Єгоров, М.І. Загородников, О.І. Зубков, В.Д. Іванов, О.І. Лукашов, К.В. Мазняк, О.С. Міхлін, М.О. Огурцов, О.М. Павлухін, Ш.С. Рашковська, О.Л. Ременсон, В.М. Трубников, І.М. Тяжкова та ін.

Разом з тим проблема кримінальної відповідальності за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи в науці кримінального права є ще недостатньо теоретично розробленою. У вітчизняному кримінальному праві до сьогодні немає самостійної наукової роботи, спеціально присвяченої характеристиці цього злочину. Теоретичному аналізу даний склад злочину всебічно не піддавався. Після прийняття у 2001 р. КК України склад злочину, передбачений ст. 391 КК України, досліджувався в основному в науково-практичних коментарях та підручниках. Тому низка основних питань кримінальної відповідальності за злісну непокору вимогам адміністрації виправної установи залишається невирішеною. Недостатньо розкритими є зокрема об’єктивні та суб’єктивні ознаки цього складу злочину, тим більше, що ст. 391 КК України має нову редакцію. Більше того, після прийняття у 2003 р. Кримінально-виконавчого кодексу України (надалі – КВК України) виявилися розбіжності між конструктивними ознаками складу злочину і нормами кримінально-виконавчого законодавства, які перешкоджають, а в деяких випадках і унеможливлюють застосування ст. 391 КК України.

Отже, необхідність даного дослідження обумовлена існуванням достатньої кількості проблемних питань, що виникають при кримінально-правовому аналізі вказаної норми, з метою вироблення науково обґрунтованих пропозицій щодо її удосконалення та застосування.

Усе вищевикладене й зумовило вибір теми даного дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.  Дослідження виконано відповідно до плану науково-дослідної роботи кафедри кримінального права і кримінології Харківського національного університету внутрішніх справ у межах державної Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, затвердженої Указом Президента України № 1376 від 25 грудня 2000 р., а також Комплексної програми профілактики правопорушень на 2007-2009 рр., затвердженої постановою Кабінету Міністрів України № 1767 від 20.12.2006 р. Дисертація базується на п. 7 Пріоритетних напрямків наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження в практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004-2009 рр., затверджених наказом МВС України № 755 від 05.07.2004 р.

Тема дисертації затверджена вченою радою Національного університету внутрішніх справ 28 жовтня 2005 р. (протокол № 11).