ІНСТИТУТ ТИМЧАСОВОГО ГЕНЕРАЛ-ГУБЕРНАТОРА В УКРАЇНІ У КІНЦІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ. :

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Кардинальні, а в певних аспектах – і докорінні зміни у політичному та соціально-економічному житті українського суспільства, які відбулися протягом останніх років, суттєвим чином вплинули на розвиток правових відносин. Прийняття Верховною Радою України нової Конституції та низка інших передумов спричинили значні зміни в існуючих і виникнення зовсім нових видів суспільних відносин, що, у свою чергу, надало особливої актуальності проблемам пошуку і розробки правових механізмів, які змогли б адекватно регулювати ці відносини у тих політико-правових та економічних умовах, що склалися і складаються сьогодні в Україні.

Вивчення організації та діяльності як всього місцевого адміністративного апарату царату, так і особливостей правового статусу тимчасових генерал-губернаторів, які запроваджувалися у місцевостях, де проголошувався воєнний стан є нагальною потребою у дослідженні процесу перетворень 80-90-х років XIX – початку ХХ ст. в Україні. Проблема компетенції тимчасових генерал-губернаторів, їх еволюції,  співпраці з місцевим адміністративним апаратом,  особливостей їхньої діяльності у різні періоди доволі багатоаспектна.

Сучасний інтерес до досвіду розвитку державних інституцій в Російській імперії у другій половині XIX ст., змін у цій сфері, які здійснювалися з ініціативи та при вирішальній ролі центральних органів влади, ставить завдання заповнення лакун, що залишилися в правознавстві та історичній науці після радянської доби. Нові завдання, що стоять перед суспільством, передбачають звернення до проблематики, яка почала розроблятися вітчизняними дослідниками XIX століття та широко вивчається закордонними авторами. До таких актуальних напрямків відносяться проблеми характеру самодержавної влади, її здатності до політичного прогресу та еволюціонування, пов’язані із цим питання самозбереження “старого режиму”, а також проблеми структури та характеру правлячої еліти в центрі та на місцях, її спроможності брати участь у модернізації країни. Дати відповіді принаймні на частину з цих питань і допоможе дослідження інституту тимчасових генерал-губернаторів в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Стан наукового опрацювання проблеми. Історіографія історії тимчасових генерал-губернаторств на території України не є багатою. Автори, як дореволюційні, так і радянські, а також сучасні, звертались переважно до аналізу інституту генерал-губернатора, лише побіжно торкаючись питань його тимчасової форми. Дореволюційна юридична історіографія в силу політичного характеру створення і діяльності тимчасових генерал-губернаторств не зосереджувала на ньому спеціальної уваги. Одним з перших звернувся до аналізу інституту генерал-губернатора І. Андрієвський, однак в його роботі це зроблено побіжно, як і у монографії Є. Анучіна “Історичний нарис розвитку адміністративно-поліцейських установ у Росії”. Торкалися цих питань І. Блінов та В. Гессен. О. Градовський спеціально розглянув не тільки історію інституту генерал-губернатора, а й особливості його правового становища. Ці ж питання висвітлив у своїй монографії “Нарис історії і сучасного значення генерал-губернатора”, опублікованій в 1903 р. в часописі “Вестник права”, К. Соколов. Він, наскільки дозволяла цензура, зупиняється на історії тимчасових генерал-губернаторств, запроваджених у 1879 р. Тимчасові генерал-губернаторства періоду революції 1905-1907 рр. скільки-небудь серйозно не досліджувались. Досвід цих подій певною мірою врахований у книзі Є. Ігнатьєва “Росія і окраїни” (1906). У роки Першої світової війни у Львові побачила світ брошура І. Крип’якевича, де розкрито діяльність генерал-губернаторства у Галичині та Буковині та її наслідки.

Радянська історіографія зверталась до проблеми введення тимчасових генерал-губернаторств на території України в контексті їх протистояння революційному рухові. У численних публікаціях присвячених боротьбі народників та подіям першої російської революції розкривається, хоч і з ідеологізованих позицій, соціально-політична панорама, на тлі якої діяли тимчасові генерал-губернатори. Більшу увагу викликав цей інститут кінця 70-х – початку 80-х рр. ХІХ ст. У контексті кризи самодержавства (“другої революційної ситуації”) його аналізували П. Зайончковський, Б. Ітенберг, М. Хейфец.

Висвітлювали питання організаційно-правових основ місцевої загальної адміністрації в Російській імперії в останні роки її існування американський дослідник Р. Роббінс та німецький Е. Амбургер.

У 90-х рр. ХХ ст. побачили світ результати історико-правових студій О. Ярмиша. У докторській дисертації та двох монографіях, досліджуючи каральний апарат самодержавства в Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст., він аналізує правове становище, компетенцію, правозастосовчу діяльність київського генерал-губернатора, тимчасових генерал-губернаторів, призначених в роки революції 1905-1907 рр. Правові та організаційні аспекти функціонування генерал-губернаторств на українських землях в складі Російської імперії дослідила в докторській дисертації та монографіях В. Шандра. Досить активно інститут генерал-губернатора досліджується сучасними російськими авторами: Л. Лисенко, Н. Матхановою, О. Моряковою. При цьому на тимчасових генерал-губернаторствах кінця ХІХ – початку ХХ ст. вони спеціально не акцентуються. Питання, пов’язані з історією тимчасового генерал-губернаторства на території західноукраїнських земель в роки Першої світової війни, розкриті у монографії А. Бахтуріної (2000 р.).

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що хоча окремі аспекти соціально-політичних чинників утворення, організаційно-правових засад діяльності та практичних дій тимчасових генерал-губернаторів на території українських губерній у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. і знайшли відображення в науковій літературі, спеціально проблема досліджується уперше.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у відповідності з п.1 – “Історія держави, права і правоохоронних органів України” “Головних напрямків наукових досліджень Університету внутрішніх справ МВС України на 1996–2000 рр.”, п.1.1 “Головних напрямків наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ на 2001-2005 роки”.