ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА ПРОВАДЖЕННЯ ДІЗНАННЯ ОРГАНАМИ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Нові реалії, у яких перебуває Україна після прийняття Конституції, проведення малої судової реформи вимагають створення в державі ефективного кримінального судочинства, яке покликане сприяти посиленню боротьби зі злочинністю, забезпеченню невідворотності кримінальної відповідальності, з одного боку, і максимальному гарантуванню прав і свобод особи, – з іншого.

Важлива роль у розкритті злочинів і виявленні осіб, які їх учинили, належить органам дізнання та досудового слідства. Вимога подальшого поліпшення роботи зазначених державних органів викликає необхідність удосконалення правової основи їх діяльності, тому що від цього багато в чому залежить успішне виконання завдань кримінального судочинства.

Проблеми правового регулювання й ефективності провадження дізнання досліджувалися багатьма як вітчизняними процесуалістами, так і вченими країн співдружності незалежних держав. Однак, незважаючи на значну кількість наукових публікацій, питання про співвідношення дізнання та досудового слідства, дізнання й оперативно-розшукової діяльності, процесуальне положення органу дізнання й особи, яка провадить дізнання, дотепер залишаються дискусійними.

Актуальність теми. Основний обсяг роботи з вирішення заяв та повідомлень про вчинені злочини та злочини, що готуються, провадження дізнання і протокольної форми досудової підготовки матеріалів виконується органами дізнання системи МВС України (міліцією, органами Державного пожежного нагляду, командирами військових частин, з’єднань внутрішніх військ), діяльність яких регламентована різними відомчими нормативними актами, часом роз’єднаними, суперечливими й такими, що не узгоджуються з чинним кримінально-процесуальним законодавством.

Законодавець в Основному законі (ст. 121) чітко відмежував поняття “дізнання” від понять “оперативно-розшукова діяльність” та “досудове слідство”. Це викликає необхідність переосмислення багатьох положень кримінально-процесуальної теорії про сутність та функціональне призначення інституту дізнання, його місце в системі кримінального процесу України, процесуальний статус органів дізнання й особи, яка провадить дізнання, їх процесуальні правовідносини з іншими державними органами та посадовими особами у сфері кримінального судочинства.

У діяльності органів внутрішніх справ склалася важкопояснювана з точки зору кримінально-процесуального законодавства практика, коли дізнавачі за наказом начальника органу дізнання фактично виконують обов’язки слідчого та направляють кримінальні справи з обвинувальним висновком до суду, хоча результати такого розслідування в статистичній звітності виглядають як робота слідчих. Таким чином, в органах внутрішніх справ, всупереч вимогам Конституції, не існує чіткого розмежування дізнання і досудового слідства, а це у свою чергу, свідчить про наявність двох слідчих апаратів в одній системі.

Вищевказане підтверджує необхідність комплексного наукового дослідження проблем правового регулювання провадження дізнання, перегляду багатьох положень кримінально-процесуального законодавства з питань дізнання.

Зазначені обставини свідчать про актуальність обраної теми дисертаційного дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація підготовлена відповідно до Положення про організацію науково-дослідних робіт у МВС України і є результатом виконання розробленого кафедрою кримінального процесу Національного університету внутрішніх справ плану проведення актуальних наукових досліджень, присвячених діяльності органів внутрішніх справ, зокрема, підвищенню ефективності та якості розслідування кримінальних справ.