КРИМІНАЛЬНЕ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ: ЗМІСТ ТА ФОРМА

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Головним і визначальним завданням у розробці нового кримінально-процесуального кодексу залишається приведення його у відповідність з міжнародними стандартами у галузі прав людини (Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Європейська конвенція з прав людини тощо). Однією з актуальних проблем, що пов’язана з реформуванням українського законодавства, є визначення місця кримінального переслідування в кримінальному процесі України.

Необхідно зазначити, що чинний Кримінально-процесуальний кодекс (КПК) України не містить цього терміну. Цим поняттям позначалася кримінально-процесуальна функція, яка була відома статутам кримінального судочинства, що діяли наприкінці XIX - на початку XX століття. У даний час воно вживається в міжнародних правових документах, які ратифіковані Україною, та Модельному КПК для держав – учасників СНД. Цим обумовлюється необхідність теоретичного дослідження і впровадження даного поняття в кримінально-процесуальне законодавство України.

Правовою базою для створення нового КПК, як і всього вітчизняного законодавства, є Конституція України. Саме Основний Закон, що містить в собі досягнення світової цивілізації в галузі прав і державності та який проголосив права і свободи людини найвищою цінністю, визначає в даний час ідеологію реформування кримінального судочинства, й відповідно зміст нового кримінально-процесуального закону. Кримінально-процесуальні кодекси колишніх союзних республік не містили поняття „кримінальне переслідування”. Разом з тим, ця проблема отримала визначене, хоч і, на наш погляд, недостатнє відображення в теорії кримінального процесу.

Теоретичну основу дисертації складають ідеї і праці класиків правової думки, зокрема, таких як: М.М. Гернет, А.А. Квачевський, А.Ф. Коні, Н.В. Муравйов, В.К. Случевський, Н.С. Таганцев, М.О. Таубе, І.Я. Фойницький та іншими.

У радянський та пострадянський період кримінальне переслідування вивчалося багатьма вченими-фахівцями з теорії кримінального процесу, такими як Ю.П. Аленін, В.П. Бож’єв, О.Д. Бойков, С.Ю. Віцин, В.І. Галаган, М.М. Гродзинський, Ю.М. Грошевий, А.Я. Дубинський, З.З. Зінатуллін, А.В. Іщенко, В.С. Кузьмічов, О.М. Ларін, П.А. Лупинська, О.І. Михайлов, М.М. Михеєнко, П.О. Недбайло, В.Т. Нор, І.Л. Петрухін, В.М. Савицький, Г.П. Саркисянц, О.Б. Соловйов, М.К. Свиридов, С.М. Стахівський, М.С. Строгович, М.О. Чельцов, В.Я. Чеканов, О.О. Чувильов, С.А. Шейфер, В.П. Шибіко, М.Є. Шумило, Н.А. Якубович, Ю.К. Якимович та іншими.

Водночас слід підкреслити, що згадані науковці досліджували всі ці питання через призму основного напряму їх розробок, але це не зменшує їх значущості для удосконалення правового регулювання кримінального переслідування. Наукові ідеї, сформульовані в роботах цих авторів, вже знайшли відображення в законодавстві України та були сприйняті правозастосовчою практикою. Але цілий ряд проблем щодо кримінального переслідування не втрачає своєї актуальності.

Базовими джерелами дослідження були Конституція України, відповідні міжнародно-правові акти (Загальна декларація прав людини 1948 р., Європейська конвенція з прав людини 1950 р., Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р.), чинний та проекти нового Кримінально-процесуального кодексу України, постанови Пленуму Верховного Суду України, відомчі нормативно-правові акти МВС України, Генеральної прокуратури, проект Модельного кримінально-процесуального кодексу для країн-учасників СНД.

У ході дослідження вивчалося також законодавство зарубіжних держав, праці зарубіжних юристів, що стосуються теми дисертації.

Теоретична основа дослідження грунтується на положеннях Концепції судово-правової реформи України. Під час дослідження використовувалися також роботи вчених-юристів, фахівців в галузі теорії держави і права, конституційного права, адміністративного права, цивільного процесу, кримінального права, кримінального процесу, кримінології та криміналістики.

Емпірична база дослідження включає результати вивчення практики органів досудового слідства та прокуратури за 2000-2006 рр. Крім того, за спеціально розробленою анкетою, опитано 414 респондентів, з яких 382 – слідчі органів внутрішніх справ та 32 – прокурори.

Незважаючи на увагу науковців до дослідження кримінального переслідування, залишається багато дискусійних питань та проблем щодо даного інституту. Деякі зрушення в цьому напрямі сталися в останні роки у зв’язку з підготовкою і прийняттям Модельного кримінально-процесуального кодексу для держав-учасниць СНД (1996 р.), а також введенням в дію КПК Російської Федерації 2001 року, КПК Білорусі та Казахстану, в яких з’явилися розділи і статті, присвячені кримінальному переслідуванню. Для прикладу пошлемося на КПК РФ, прийнятий Державною Думою 22 листопада 2001 року, який містить ряд важливих положень, що відносяться до регламентації кримінального переслідування. Глава 3 вказаного КПК називається: „Кримінальне переслідування”. В ст.ст.20, 25, що містяться в цій главі, йдеться про справи публічного, приватно-публічного і приватного переслідування, про право громадян на здійснення або участь в кримінальному переслідуванні і обвинуваченні; ст.21 присвячена державним органам і посадовим особам, що здійснюють функцію кримінального переслідування, серед яких названі прокурор, слідчий, орган дізнання, начальник органу дізнання і дізнавач. Нарешті, ст.27 КПК визначає підстави припинення кримінального переслідування.

Однак ознайомлення з КПК РФ приводить до висновку, що в ньому не розкривається зміст поняття кримінального переслідування і не вирішений ряд важливих питань, що відносяться до цього аспекту кримінально-процесуальної діяльності. Не уник цих недоліків і проект КПК України (реєстраційний № 0952). Сказане спонукає до серйозного теоретичного осмислення даної проблеми.

Вищевикладене обумовило вибір теми дисертаційного дослідження, яка є актуальною і має наукове та практичне значення. Для вітчизняної правової науки розробка даної тематики вимагає переосмислення з сучасних позицій поняття кримінального переслідування, його структури, змісту та форми, суб’єктів, що його здійснюють.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження спрямоване на виконання основних положень Комплексної програми профілактики злочинності на 2001-2005 роки, яка затверджена Указом Президента України від 25 грудня 2000 року № 1376, а також є складовою частиною наукових досліджень Міністерства внутрішніх справ України „Про затвердження пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розробленя та впровадження їх результатів в практичну діяльність органів внутрішніх справ України на період 2004-2009 років” (Наказ МВС України від 05.07.2004 р. №755).

Дисертація виконана відповідно до плану науково-дослідних робіт Київського національного університету внутрішніх справ і кафедри кримінального процесу названого закладу освіти й кафедри кримінального процесу та криміналістики навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безеки та психологічної служби КНУВС.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертації є наукова розробка і обґрунтування на основі наукових джерел та узагальнення правозастосовчої практики вітчизняного і зарубіжного досвіду поняття, структури та форм кримінального переслідування в умовах правової реформи і на підставі цього формулювання пропозицій щодо вдосконалення кримінально-процесуального законодавства.

Досягненню поставленої мети сприяє вирішення таких завдань:

·       узагальнення й аналіз концептуальних позицій вітчизняних і зарубіжних авторів, міжнародних документів з проблеми кримінального переслідування;

·       формулювання поняття кримінального переслідування та визначення його основних методологічних положень;

·       визначення ролі та місця кримінального переслідування в кримінальному судочинстві;

·       обґрунтування та розробка підстав застосування кримінального переслідування у кримінальному судочинстві України;

·       теоретичне обґрунтування засобів правового забезпечення кримінального переслідування;

·       встановлення меж кримінального переслідування;

·       визначення співвідношення кримінального переслідування з іншими видами кримінально-процесуальної діяльності;

·       обґрунтування пропозицій і рекомендацій, спрямованих на приведення у відповідність з положеннями міжнародних договорів чинних нормативно-правових актів України, які регламентують кримінальне переслідування.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають та змінюються під час здійснення кримінального переслідування.

Предметом дослідження є чинні кримінально-процесуальні норми та процесуальні відносини, що виникають під час реалізації кримінального переслідування.

Методи дослідження. В процесі дослідження використовувались загальнонаукові і спеціальні методи. Історичний – під час вивчення становлення і відображення в нормативно-правових актах України та інших держав кримінального переслідування як функції кримінального процесу. Системного аналізу – який дав можливість проаналізувати положення Конституції України, кримінально-процесуального законодавства України та держав СНД, відомчі нормативні акти різних правоохоронних органів, постанови Пленуму Верховного Суду України, відповідні розділи проекту Кримінально-процесуального кодексу України. Структурний метод дозволив вивчити види, структуру та зміст кримінального переслідування в кримінальному судочинстві України, обґрунтувати мету, завдання і значення кримінального переслідування. Логіко-семантичний – для вивчення та поглиблення понятійного апарату „функція”, „переслідування”, „обвинувачення”, „реалізація” тощо. Історико-правовий – використовувався при розгляді інституту кримінального переслідування та нормативно-правової бази, що є підґрунтям його застосування у досудовому слідстві та під час розгляду справ у суді. Формально-логічний – для визначення понять „форми кримінального переслідування”, „кримінально-процесуальна функція”, „види кримінального переслідування”. Метод соціологічного дослідження (анкетування, спостереження, інтерв’ювання) дозволив з’ясувати думку слідчих та прокурорів щодо кримінального переслідування.

Автор дотримувався принципу єдності конкретно-історичного, концептуального, системного і функціонального підходів при дослідженні об’єкта та предмета дисертації.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що дисертація є одним з перших в українській юридичній науці комплексним дослідженням поняття та змісту кримінального переслідування в умовах дії Конституції України 1996 р., реформи кримінального та кримінально-процесуального законодавства, що здійснюється з урахуванням нових ідей та тенденцій розвитку суспільних відносин, і визначенням напрямів удосконалення законодавства з цього питання. У дисертації обгрунтовується ряд нових положень та висновків, що істотно розширюють і поглиблюють зміст, структуру та понятійний апарат теорії кримінального процесу. До найбільш суттєвих слід віднести такі:

вперше:

·       сформульовано авторське поняття „кримінального переслідування у кримінально-процесуальній діяльності”. Під ним розуміється регламентована кримінально-процесуальним законом діяльність спеціально уповноважених органів держави (дізнавача, начальника органу дізнання, слідчого, начальника слідчого відділу, прокурора, його заступників і помічників) в межах їх компетенції, а також потерпілих, цивільних позивачів, їх представників, спрямована на забезпечення невідворотності юридичної відповідальності за вчинений злочин, шляхом порушення кримінальної справи, затримання особи, що вчинила злочин, застосування заходів кримінально-процесуального примусу, формулювання обвинувачення та підтримання державного обвинувачення з метою застосування до них кримінального покарання;

·       сформульовано перелік чинників, які необхідно враховувати під час вирішення питання щодо доцільності запозичення норм зарубіжного законодавства стосовно кримінального переслідування. Обґрунтована можливість застосування під час удосконалення законодавства України правових норм лише тих держав, які мають схожий з українським тип кримінального процесу. При цьому необхідно враховувати історичний, географічний, демографічний, економічний, соціальний, кримінологічний чинники;

·       запропоновано авторську редакцію окремих статей до проекту кримінально-процесуального кодексу України (ст.ст. 6, 36, 40, 43).

удосконалено:

·       класифікацію кримінально-процесуальних функцій з розподілом їх на основні (кримінального переслідування, захисту, вирішення справи, розслідування, цивільного позову, захисту від позову) й додаткові (судового контролю, процесуального керівництва розслідуванням, забезпечення прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у справі, сприяння здійсненню кримінального судочинства, забезпечення кримінально-процесуальної діяльності, запобігання злочинів);

·       визначення функції кримінального переслідування як діяльності з порушення кримінальної справи, встановлення та затримання особи й застосування відносно неї запобіжних заходів, пред’явлення обвинувачення, складання обвинувального висновку, направлення кримінальної справи до суду та підтримання обвинувачення в суді;

·       характеристику видів кримінального переслідування відповідно до того, за чиєю ініціативою воно порушується й за якою процедурою реалізується. Виділяється три види кримінального переслідування, які здійснюються: в публічному порядку; в приватно-публічному порядку; в приватному порядку;

·       визначення співвідношення понять „кримінальне переслідування” й „обвинувачення” як змісту та форми. Виділяються наступні форми кримінального переслідування: у формі підозри, обвинувачення, під час застосування примусових заходів медичного характеру, під час провадження за протокольною формою досудової підготовки матеріалів, а також можливість запровадження кримінального переслідування у процесі заочного розслідування кримінальних справ. Доведено, що кримінальне переслідування здійснюється під час проведення оперативно-розшукових заходів, а також у стадіях кримінального процесу: порушення кримінальної справи, досудового розслідування, судового розгляду.

набули подальшого розвитку:

·       порядок порушення та здійснення кримінального переслідування у ході досудового провадження. Реалізація функції кримінального переслідування шляхом формулювання та пред’явлення обвинувачення повинна бути обов’язком дізнавача, слідчого та начальника слідчого відділу;

·       правові засоби кримінального переслідування. Зважаючи на те, що кримінальне переслідування є форма боротьби із злочинними посяганнями за конкретними кримінальними справами, дана діяльність регулюється кримінальним, кримінально-процесуальним, кримінально-виконавчим і оперативно-розшуковим законодавством України;

·       класифікація суб’єктів, що беруть участь у здійсненні кримінального переслідування. Пропонується розподілити їх на дві групи. До першої можна віднести посадових осіб державних органів, що ведуть боротьбу із злочинністю: прокурори, їх заступники і помічники, слідчі, начальники слідчих відділів, особи, що провадять дізнання, начальники органів дізнання, співробітники оперативних підрозділів різних відомств (МВС, СБУ, податкової міліції тощо). Другу групу утворюють потерпілі, а також їх законні представники, представники і правонаступники.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані та аргументовані у дисертації теоретичні положення, висновки й пропозиції є певним внеском у розвиток науки кримінального процесу, оскільки розширюють і поглиблюють уявлення щодо сутності та змісту кримінального переслідування. Результати дослідження можуть бути використані:

– у науково-дослідній роботі – для подальшої розробки науково-обґрунтованих положень і рекомендацій щодо законодавчого врегулювання кримінального переслідування;

– у законотворчій роботі – при внесенні змін та доповнень до чинного КПК, а також під час доопрацювання проекту КПК, підготовки інших законопроектів, нормативних актів, які регламентують діяльність органів розслідування та прокуратури, прийнятті постанов Пленуму Верховного Суду України з відповідних питань;

– у навчальному процесі – під час написання окремих розділів, підручників і навчальних посібників з курсів „Кримінальний процес”, „Дізнання в ОВС”.

Теоретичні висновки наукового дослідження використовуються у навчальному процесі під час викладання курсів „Кримінальний процес” та „Дізнання в ОВС” на юридичному факультеті й факультетах оперативних служб і громадської безпеки навчально-наукового інституту підготовки кадрів громадської безпеки та психологічної служби КНУВС. Методичні рекомендації з даної проблематики були враховані кафедрою кримінального процесу та криміналістики Київського юридичного інституту МВС під час розробки тематичних планів.

Основні положення і висновки дисертації були сформульовані в пропозиціях, направлених до Комитету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, до головного слідчого управління МВС України (див. акти впровадження).

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження обговорювалися на засіданнях кафедри теорії кримінального процесу Київського національного університету внутрішніх справ, а також кафедри кримінального процесу і криміналістики навчально-наукового інституту підготовки кдрів громадської безпеки та психологічної служби КНУВС. Висновки, зроблені автором були апробовані під час виступів на наукових конференціях у: Міжнародному інституті лінгвістики і права: „Актуальні проблеми вдосконалення національного законодавства України, 25-26 квітня 2001 р.; Національній академії внутрішніх справ України: „Теорія та практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах”, 25 квітня 2002 р.; Київському юридичному інституті МВС: „Правоохоронна діяльність: теорія, практика і навчання”, 14 травня 2004 р.

Публікації. Основні результати дослідження опубліковані у чотирьох статтях у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України, та були предметом доповідей на трьох науково-практичних конференціях, а також знайшли відображення у методичному посібнику „Кримінальний процес” та навчально-методичному посібнику „Дізнання в органах внутрішніх справ”.

Структура роботи визначена предметом та зумовлена метою і завданням наукового дослідження. Складається з вступу, трьох розділів, що містять дев’ять підрозділів, висновків, списку використаних джерел на 15 сторінках (173 найменування), додатки на 8 сторінках, акти впровадження на 4 сторінках). Повний обсяг дисертації – 182 сторінки, обсяг основного тексту – 160 сторінок.