ПРАВОВА ПРИРОДА ТА ПРОБЛЕМИ КВАЛІФІКАЦІЇ ЗАХОПЛЕННЯ ЗАРУЧНИКІВ У МІЖНАРОДНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ :

Краткое содержание

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Останнім часом у світі відзначається суттєвий зріст рівня злочинності, яка дестабілізує економіку, здійснює руйнівний вплив на політику та суспільне життя, підриває устої світової спільноти, стає загрозою для її безпеки.

Окрім кількісної зміни злочинності, яка знайшла своє відображення у різкому стрибку загальної чисельності злочинів, проявляються й якісні її зміни. І це, перш за все, стосується терористичних складів злочинів, до яких сучасні дослідники відносять і захоплення заручників.

Протягом кількох років у міжнародному праві захоплення заручників разом із піратством, незаконним захопленням та використанням ядерних матеріалів розглядається як різновид міжнародного тероризму, визнаного злочином ще у Конвенції про попередження та покарання тероризму 1937 р.

Самостійним різновидом міжнародного злочину захоплення заручників було визнано Міжнародною конвенцією про боротьбу з захопленням заручників 1979 р.

Особливо актуально проблема захоплення заручників постала перед міжнародною співдружністю у другій половині XX ст. Це сталося через те, що цей різновид міжнародних злочинів став практично невід’ємною частиною тактичного арсеналу терористичних організацій в їхній злочинній діяльності. Говорячи про найбільш відомі приклади терористичних захоплень заручників, можна пригадати, наприклад: захоплення в якості заручників олімпійської команди Ізраїлю, яке відбулося 5 вересня 1972 р. у Мюнхені; захоплення 27 червня 1976 р. літака авіакомпанії “Ер Франс”, який вилетів рейсом 139 Тель-Авів – Париж та мав на борту двісті п’ятдесят пасажирів та екіпаж; захоплення 86 пасажирів та 5 членів екіпажу літака авіакомпанії “Люфтганза”, який 13 жовтня 1977 р. піднявся у небо з аеродрому у Пальма де Мальорці; захоплення заручників 4 листопада 1979 р. у американському посольстві у Тегерані; захоплення чеченськими  бойовиками заручників у Москві у театрі на Дубровці під час вистави “Норд-Ост”, яке сталося 23 жовтня 2002 р.; захоплення чеченськими терористами школи у Беслані 1 вересня 2004 р.

Через ці та інші акти захоплення заручників зазначену проблему у XX ст. було визнано як таку на міжнародному рівні. Проте вона не є новою для суспільства, наукова історична література стверджує, що поняття “заручник” було відоме ще у IV–III тисячоріччі до н. е.

Даній проблематиці приділялась увага як у працях науковців із далекого зарубіжжя, наприклад, Е. де Ваттеля, Г. Гроція, Д. Ламберта, Ф. Ліста, Ч. Хайда, так і у працях вчених країн СНД – В. Антипенка, М. Бажана, О. Богданова, Л. Гаухмана, В. Глушкова, В. Ємельянова, О. Кібальника, В. Комісарова, М. Костенка, В. Крутова, В. Кудрявцева, М. Лисова, І. Лукашука, Е. Муратова, А. Наумова, Т. Орешкіної, В. Панова,  С. Сауляка, Т. Сироїд, П. Скоблікова, В. Сташиса, М. Таубе та інших.

Проте, праці указаних авторів не можна назвати вичерпними з точки зору розгляду проблеми захоплення заручників у міжнародно-правовому аспекті. Дехто з них (наприклад, Е. де Ваттель, Г. Гроций, О. Кібальник, М. Костенко, В. Кудрявцев, Ф. Ліст, І. Лукашук, А. Наумов, В. Панов, Т. Сироїд, М. Таубе, Ч. Хайд,) розглядаючи загальні питання міжнародного права, висвітлювали проблему захоплення заручників у міжнародно-правовому аспекті, але лише частково, що не сприяло саме її всебічному розгляду. Інші (наприклад, В. Антипенко, О. Богданов, Л. Гаухман, В. Глушков, В. Ємельянов, В. Комісаров, В. Крутов, М. Лисов, Е. Муратов, Т. Орешкіна, С. Сауляк, П. Скобліков та інші) розглядали цю проблему виключно з точки зору національного законодавства, тим самим звужуючи коло питань до національних кримінально-правових, кримінологічних та криміналістичних аспектів.

Таким чином, можна зробити висновок про недостатнє розкриття проблеми захоплення заручників саме у міжнародно-правовому аспекті. І оскільки такий недолік існує, його слід позбавитися. Отож, зважаючи на це, здається доцільним звернутися до міжнародно-правових аспектів питання захоплення заручників і перш за все звернути увагу на історичне становлення заборони на захоплення заручників, яку ми бачимо сьогодні, та проаналізувати національне законодавство, у тому числі й українське, з точки зору його відповідності міжнародним нормам у цій сфері.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Роботу виконано відповідно до Тематики пріоритетних напрямів фундаментальних та прикладних досліджень вищих навчальних закладів та науково-дослідних установ МВС України на період 2002 – 2005 р., затвердженої наказом МВС України від 30 червня 2002 р. № 635; Головних напрямів наукових досліджень Національного університету внутрішніх справ МВС України на 2001 – 2005 р., схвалених Вченою радою Національного університету внутрішніх справ 23 березня 2001 р.; Пріоритетних напрямів наукових та дисертаційних досліджень, які потребують першочергового розроблення і впровадження у практичну діяльність органів внутрішніх справ, на період 2004 – 2009 р., затверджених наказом МВС України № 755 від 5 липня 2004 р. та Комплексної програми з профілактики злочинності на 2001 – 2005 р., затвердженої Указом Президента України від 25 грудня 2000 р.

Об’єктом дисертаційного дослідження є суспільні відносини у галузі міжнародно-правового регулювання боротьби з захопленням заручників.

Предметом дослідження є еволюція, зміст, нормативне регулювання і реалізація міжнародних та національних норм щодо протидії заручництву.

Мета дисертаційного дослідження полягає у визначенні правової природи заручництва, аналізі існуючої міжнародно-правової нормативної бази, що регламентує боротьбу з актами захоплення заручників, дослідженні ступеня визнання міжнародно-правових норм державами та їх реалізації у внутрішньому праві.

Для досягнення поставленої мети дисертант мав вирішити такі завдання:

-         проаналізувати історію виникнення міжнародно-визнаного складу злочину захоплення заручників;

-         теоретично осмислити чинну систему міжнародних норм універсального і регіонального рівнів із тим, щоб визначити її природу і сутність;

-         визначити захоплення заручників в аспекті зв’язку з галузями міжнародного права;

-         вирішити завдання про розмежування складу злочину захоплення заручників із суміжними складами злочинів (викрадення людини, незаконне позбавлення волі, підміна дитини) у міжнародному кримінальному праві;

-         визначити роль національного кримінального законодавства держав у попередженні та боротьбі зі злочинами терористичного характеру;

-         зробити висновки і сформулювати рекомендації щодо приведення норм законодавства України у відповідність до вимог міжнародних конвенцій по боротьбі з захопленням заручників.

Методи дослідження. Методологічною основою дисертаційної роботи є загальні положення теорії пізнання, теорії систем, теорії права і суспільних явищ. У дослідженні окремих питань застосовувалися різноманітні наукові методи.

Діалектичний метод дозволив розглянути питання боротьби з захопленням заручників у взаємозв’язку з іншими проблемами протидії тероризму, шляхом їх дослідження в органічній єдності з іншими елементами міжнародного кримінального права; системний метод допоміг вивчити це явище у безпосередньому зв’язку зі суміжними злочинами (незаконне позбавлення волі, викрадення людини, підміна дитини); системно-структурний метод уможливив комплексне дослідження поняття “захоплення заручників” і його елементів; порівняльно-правовий метод дав змогу показати становлення нормативної бази по боротьбі з захопленням заручників у міжнародному праві та національному законодавстві й окреслити пріоритетні напрямки його розвитку в майбутньому, а також застосовувався при розгляді кримінального законодавства зарубіжних країн, що дало можливість внести пропозиції зі вдосконалення чинного законодавства України; логіко-семантичний метод надав можливість сформулювати рекомендації для внесення змін та доповнень у тексти окремих нормативно-правових актів.

Емпіричною базою роботи стали найважливіші міжнародно-правові документи, прийняті Організацією Об’єднаних Націй, Радою Європи, Співдружністю Незалежних Держав, Організацією Американських Держав, матеріали конгресів ООН із попередження злочинності й поводження з правопорушниками, національне законодавство окремих держав.

Наукова новизна дисертаційного дослідження  полягає у тому, що дана робота є першою в українській науці міжнародного права спробою висвітлити правову природу та проблеми кваліфікації захоплення заручників у міжнародному кримінальному праві. Уперше в українському правознавстві на теоретичному рівні визначено основні елементи складу злочину захоплення заручників у міжнародному кримінальному праві і проведено критичний аналіз його закріплення міжнародними нормами та законодавством держав. У результаті проведеного дослідження сформульовано ряд положень, узагальнень, висновків і рекомендацій, із числа яких виносяться на захист:

-         твердження про існування в період із IV ст. до н.е. двох способів отримання заручників: взяття заручників (використовувалося у сфері міждержавних відносин для забезпечення виконання домовленостей) та захоплення заручників (використовувалося у сфері міждержавних відносин для породження примусових зобов’язань);

-         наявність детермінантного зв’язку між явищем захоплення заручників та виникненням і нормативним закріпленням у міжнародному праві інституту репресалій виявлена у рамках вивчення історичного аспекту проблеми захоплення заручників;

-         періодизація розвитку заборони на захоплення заручників у міжнародному праві визначена на підставі аналізу історичних аспектів проблеми захоплення заручників, яка складається з наступних етапів:

1)    етап позитивного (інституціонального) ставлення до використання заручників (IV тис. до н.е. – кінець 20-х рр. XX ст. н.е.);

2)    етап відносно негативного (частково негативного) ставлення до використання заручників (1929 р. – 1963 р.);

3)    етап непрямої (опосередкованої) заборони актів захоплення заручників (1963 р. – 1979 р.);

4)    етап цілковитої прямої заборони будь-яких дій щодо захоплення, утримання або використання заручників (розпочався у 1979 р. із прийняттям Міжнародної конвенції про боротьбу з захопленням заручників);

-         пропозиція автора щодо визначення системи норм по боротьбі з захопленням заручників, яка складається з низки універсальних та регіональних конвенцій та доповнюється положеннями, закріпленими на внутрішньодержавному рівні;

-         визначення основних елементів злочину захоплення заручників (захоплення або утримання заручника; погроза вбити, заподіяти шкоду або продовжувати утримання; використання двох попередніх елементів не як самоцілі злочину, а як засобу примушення третіх осіб (особи) до певної поведінки), які дозволяють відокремити його від суміжних складів злочинів (таких, як викрадення людини, незаконне позбавлення волі та підміна дитини), зроблене на підставі аналізу положень Міжнародної конвенції про боротьбу з захопленням заручників 1979 р.;

-         пропозиція автора щодо віднесення актів захоплення заручників до категорії міжнародних злочинів;

-         наголос автора на необхідності закріплення на міжнародному рівні уніфікованої системи видів та мір покарань за злочин захоплення заручників (а також за замах на його вчинення та співучасть у цьому злочині);

-         твердження, що існуюча міжнародна нормативно-правова база у сфері боротьби з захопленням заручників містить низку недоліків, усунення яких дозволить посилити правозастосовчий потенціал останньої;

-         твердження автора про виключне значення внутрішньодержавних норм у забезпеченні міжнародної боротьби з захопленням заручників на сучасному етапі, що базується на невирішеності питання про індивідуальну відповідальність за захоплення заручників у міжнародному праві; відсутності постійно діючих міжнародних судових органів із юрисдикцією щодо захоплення заручників; використанні міжнародними інструментами по боротьбі з захопленням заручників внутрішньодержавного законодавства країн-учасниць для притягнення злочинців до відповідальності за вказаний вид злочину;

-         науково обґрунтуванні пропозиції із вдосконалення національних нормативно-правових актів, що передбачають відповідальність за вчинення злочину захоплення заручників.

Наукове і практичне значення результатів дослідження. Сформульовані у ході дисертаційного дослідження висновки, положення та пропозиції є внеском до теорії і практики міжнародного права і можуть бути використані при вдосконаленні міжнародно-правових документів у галузі боротьби з міжнародною злочинністю, у законотворчій діяльності Верховної Ради України, у науково-дослідній роботі (у дисертації проведено комплексний аналіз міжнародно-правових документів із питань міжнародного співробітництва держав у боротьбі з захопленням заручників положення, висновки якого можуть бути використані для подальших наукових досліджень цієї проблеми), у науково-освітній сфері (під час викладання курсу «Міжнародне публічне право», «Міжнародне кримінальне право»), у науково-методичній сфері (для вдосконалення навчальних програм із міжнародного публічного права і міжнародного кримінального права, при підготовці підручників і навчально-методичних посібників). У практичному плані положення та висновки дисертації можуть бути використані при підготовці та перепідготовці юристів у тому числі й працівників правоохоронних органів.

Апробація результатів дослідження. Основні тези дисертації висвітлено у виступах автора на науковому семінарі з підбиття підсумків конкурсу № 7 за програмою малих грантів Харківського Центру з вивчення організованої злочинності спільно з Американським Університетом у Вашингтоні (Харків, 23 грудня 2002 р.), на науково-практичній конференції “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених” (Харків, 25 травня 2005 р.), на І Міжнародній науково-практичній конференції „Від громадянського суспільства – до правової держави” (Харків, 28 квітня 2006 р.), на науково-практичній конференції “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених” (Харків, 12 травня 2006 р.), а також на ІI Міжнародній науково-практичній конференції „Від громадянського суспільства – до правової держави” (Харків, 25 квітня 2007 р.).

Публікації. Основні теоретичні положення дисертації викладені автором у восьми наукових роботах (чотирьох статтях, надрукованих у фахових виданнях та чотирьох тезах наукових доповідей).

Структура і обсяг дисертації. Структура роботи обумовлена її предметом, цілями та завданнями дослідження, а також логікою і послідовністю розкриття теми дослідження, викладення його результатів. Вона складається зі вступу, двох розділів, які містять у собі вісім підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 184 сторінки. До тексту додається список використаних джерел на 12 сторінках.