УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНИМ РОЗВИТКОМ ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ ГРОМАДИ МІСТА :

Краткое содержание

1.                              ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено стан її наукової розробки, розкрито зв’язок з науковими проектами, програмами, планами, сформульовано мету, завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, а також наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, наведено відомості про їх апробацію та публікації.

2.       У першому розділі – «Теоретичні засади управління соціальним розвитком» – аналізується сутність соціального розвитку як концептуального підходу до забезпечення соціального благополуччя та зміст наукового поняття «соціальний розвиток», визначаються основні аспекти та ідеологічні засади соціального розвитку, з’ясовуються типи його стратегій та підходи щодо управління ним.

Соціальний розвиток у більшості наукових праць розглядається як спосіб підвищення благополуччя людей, отже його неможливо розглядати відокремлено від поняття «соціальне благополуччя».

Узагальнення сучасних досліджень дає підставу для висновку, що соціальне благополуччя є похідним від трьох таких складових: керованість соціальними проблемами, задоволення соціальних потреб, створення соціальних можливостей. Ці три складові стосуються індивідуумів, сімей, груп, громад і цілих суспільств. Таким чином, вони повинні бути присутніми на різних соціальних рівнях з тим, щоб держава ставала «державою загального добробуту».

Можна визначити чотири основних концептуальних підходи щодо забезпечення соціального благополуччя:

–                    соціальна філантропія (представники цього підходу вважають головними чинниками забезпечення соціального благополуччя приватні пожертвування, волонтерську працю і діяльність громадських організацій);

–                    соціальна робота (забезпечення благополуччя покладається на професійний персонал, що взаємодіє з людьми, соціальними групами і громадою);

–                    соціальне (або публічне) адміністрування («державна інтервенція» через законодавчий супровід надання державою соціальних послуг);

–                    соціальний розвиток (прибічники цього підходу спираються на поєднання економічного підйому та соціального благополуччя).

Соціальний розвиток являє собою процес запланованих соціальних змін, що передбачають забезпечення благополуччя населення в цілому у поєднанні з динамічним прогресом економіки.

В дисертації аналізуються такі особливості процесу соціального розвитку:

·      органічна пов’язаність з економічним розвитком, що додає йому унікальності у порівнянні з іншими підходами щодо забезпечення соціального благополуччя;

·      включає наступні складові: існуючі соціальні умови або ситуацію, які треба змінити; безпосередньо процес змін; кінцеве досягнення цілей;

·      вважається прогресивним за своєю сутністю, оскільки спрямовується на поліпшення умов існування людей, чому не може бути альтернативи у сучасному суспільстві;

·      має бути інтервенціоністським, тобто соціальні удосконалення є результатом організованих зусиль, спрямованих на підвищення соціального благополуччя;

·      цілі соціального розвитку досягаються через різні стратегії, спрямовані безпосередньо або опосередковано на забезпечення зв’язку соціальних інтервенцій із зусиллями щодо економічного зростання;

·      він фокусується на населенні в цілому, а не на окремих соціальних групах, тобто є універсалістським, передбачає універсальність соціального розвитку в його територіальному вимірі.

·           метою соціального розвитку є забезпечення соціального благополуччя з використанням різних механізмів.

Основу для розробки різних типів стратегій соціального розвитку складають ідеології індивідуалізму,  комунітаризму та колективізму. Ідеологія індивідуалізму (ліберальна ідеологія) ґрунтується на засадах ідеального суспільства, де найвищою цінністю вважається людина. Згідно з цією ідеологією люди знаходяться в центрі «соціального всесвіту» і, отже їм мають гарантуватися природні права, свободи та можливості раціонального вибору. Комунітаристська ідеологія акцентує увагу на людині як члені певної соціальної спільноти, групи, колективу. Її прибічники вважають, що саме територіальні громади формують базис суспільства і що поліпшення життя є кращою можливістю для забезпечення щастя людей, відчуття приналежності до цього процесу. Колективістська ідеологія проголошує кращим суспільством таке, де найвищу цінність має спільнота людей. Колективами виступають асоціації людей, які спільно володіють ресурсами і мають розділену владу для ухвалення рішень. Повністю сформованим і найбільшим колективом є держава, яка розглядається як всеосяжний механізм задоволення інтересів громадян.

Виходячи із зазначеного, можна виділити основні типи стратегій соціального розвитку: стратегії, за яких відповідальність за забезпечення соціального розвитку повністю покладається на самих індивідуумів, засновані на ліберальній або індивідуалістській ідеології; стратегії, за яких головну роль в забезпеченні соціального розвитку відіграють місцеві громади (ідеологія комунітаризму); стратегії, де в забезпеченні соціального розвитку домінує держава (колективістська ідеологія).

Разом з тим, у наукових публікаціях прийнято виокремлювати дві основні індивідуалістські стратегії в залежності від акцентів, що стосуються  впровадження і розвитку підприємницької культури та поліпшення індивідуальних здібностей; дві комунітаристські стратегії – пов’язані з соціальним розвитком та з активною діяльністю громади, яка забезпечує соціальний розвиток; чотири колективістські стратегії – ґрунтуються на централізованому плануванні, на своєрідному перерозподілі ресурсів, на певних засадах щодо забезпечення базових потреб та ідеях сталого розвитку.

3.       У другому розділі – «Особливості соціального розвитку міст: українські реалії та закордонний досвід» – з’ясовуються організаційно-правові основи управління соціальним розвитком міст в Україні, аналізується закордонний досвід, з’ясовуються проблеми соціального розвитку на місцевому рівні.

Закріплені в Конституції України норми дозволяють стверджувати, що людина з її правами є найвищою соціальною цінністю. Разом з тим,  законодавчі засади соціально спрямованої економіки ще не сформовані. Так, поняття «прожитковий мінімум» не включає вимогу щодо «неухильного поліпшення умов життя», українським громадянам не гарантується право на чотирьохтижневу щорічну оплачувану відпустку, на винагороду, яка забезпечує достатній життєвий рівень, на забезпечення гідного рівня життя у разі втрати працездатності тощо. У жодному законі не прописано умови забезпечення всіх громадян якісною медичною допомогою. Законодавчо не захищеними залишаються і права працюючих громадян, зокрема тих, які не з власної провини стали заручниками збанкрутілих підприємств.

Ускладнюються проблеми, що пов’язані із забезпеченням ефективного управління соціальним розвитком на рівні органів місцевого самоврядування. Делеговані їм повноваження не повністю забезпечуються фінансово та організаційно. Більшість громадян є фактично відстороненими від системи управління містом, а існуючі при міськвиконкомах ради промисловців та підприємців, громадські ради й інші громадські об’єднання виконують скоріше формальні функції.

Отже,  для забезпечення гідного життя громадян на основі соціального розвитку обґрунтовується доцільність спрямування зусиль влади і коштів місцевих бюджетів на задоволення потреб населення в якісних медичних послугах, на створення додаткових робочих місць, будівництво житла, поліпшення роботи комунального господарства.

Узагальнення закордонного досвіду свідчить, що участь територіальної громади у вирішенні питань розвитку міст стає головною запорукою успішної реалізації програм соціального розвитку. Прикладом можуть слугувати США, Швеція, Фінляндія, де територіальні громади мають законодавчо оформлені широкі повноваження щодо вирішення нагальних проблем соціального розвитку міст.

4.       У третьому розділі – «Стратегії та механізм управління соціальним розвитком міст» – аналізується інтегральний підхід в реалізації стратегій соціального розвитку міст, пропонується універсальна технологія розробки стратегій, наводиться наукове обґрунтування сучасного механізму управління соціальним розвитком територіальної громади міста.

Існуючі підходи, що стосуються розробки і реалізації стратегій соціального розвитку міст, мають різну ідеологічну основу і орієнтовані на різні управлінські рівні: індивідуальний, громади та суспільства. У дисертації, як найбільш перспективний і дієвий, розглядається інтегральний підхід, що передбачає спільну реалізацію стратегій усіх трьох типів і дозволяє максимально мобілізувати зусилля різних соціальних інституцій на забезпечення соціального благополуччя. У даному випадку стратегії розглядаються не як конкуруючі, а як доповнюючі одна одну.

Обґрунтовуються такі етапи розробки стратегії соціального розвитку міста:

1.                   аналіз основних соціальних проблем, визначення потреб та інтересів членів територіальної громади;

2.                   визначення сильних і слабких сторін існуючої соціальної політики;

3.                   вивчення зовнішнього середовища та умов, в межах яких планується реалізація стратегії;

4.                   визначення цілей розвитку;

5.                   розробка концепції соціального розвитку;

6.                   планування конкретних дій і термінів реалізації стратегії;

7.                   аналіз ефективності і результативності, коригування цілей і методів їх досягнення.

Інтегральний підхід дозволяє забезпечити ефективну реалізацію стратегій соціального розвитку завдяки налагодженню соціального партнерства, що передбачає включення в цей процес організацій різних типів (державних, приватних, громадських).  На його основі з’являється можливість створення формальних організаційних структур, які можуть взяти відповідальність за управління діями щодо соціального розвитку і погоджувати реалізацію стратегій на різних рівнях. У даних структурах повинні працювати висококваліфіковані фахівці із знаннями і навичками, необхідними для продуктивної участі в досягненні цілей соціального розвитку. При цьому будь-яка організація, відповідальна за управління соціальним розвитком, повинна визнавати, поважати і прагнути узгоджувати свої дії з іншими організаціями, причетними до реалізації стратегій соціального розвитку. Тобто, в діяльності органів влади доцільно використовувати  управлінський підхід, який можна назвати керованим плюралізмом. Він, зокрема, вимагає надання гарантій участі представникам громадських і приватних організацій в діяльності  організаційних структур щодо управління соціальним розвитком та впливу на рішення, що ними приймаються.

В сучасній науковій думці найбільшого розповсюдження отримали два підходи стосовно інституцій, які можуть виступати головними суб’єктами процесів соціального розвитку: перший підхід – функції управління соціальним розвитком, координації та узгодження різних прикладних програм покладаються на спеціально створені у виконавчих органах міських рад структурні підрозділи; другий підхід – створення незалежного інституту (Агентства), який залучав би до цих процесів представників різних соціальних, професійних, територіальних, демографічних та інших груп (він є більш ефективним, оскільки дозволяє зосередити зусилля та розподілити відповідальність за результати реалізації стратегії між усіма суб’єктами соціального розвитку міста). Агентство соціального розвитку (АСР) як громадська організація із делегованими повноваженнями, може формуватися з представників міської ради, місцевих адміністрацій, керівників містоутворюючих підприємств, асоціацій підприємців, громадських організацій. Широке представництво в Агентстві усіх зацікавлених сторін є запорукою розробки виваженої стратегії розвитку та її успішного втілення в життя.