МОДЕРНІЗАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ: ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ :

Краткое содержание

1.     ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, гіпотезу, наукову новизну, практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про ступінь апробації результатів дослідження і публікації автора за темою дисертації.

У першому розділі – «Теоретико-методологічні засади державної мовної політики» – проаналізовано стан наукових розробок з теми дисертаційної роботи, визначено основні терміни за проблематикою дослідження, обґрунтовано методологічну базу та основні напрями дослідження.

Доведено, що, незважаючи на значну кількість публікацій за проблематикою дисертаційного дослідження, майже всі вони мають вузькогалузеву спеціалізацію і не дають комплексної відповіді на питання щодо модернізації державної мовної політики в Україні. Тому нагальною є потреба в комплексній науковій розробці проблеми державного управління в цій сфері.

Особливістю наукових досліджень з державної мовної політики є їх міждисциплінарність (державне управління, мовознавство, соціологія, соціолінгвістика, політологія), що спричиняє складність у визначенні основних категорій і понять, якими оперують дослідники, зокрема таких, як: «державна мовна політика», «державна мова», «мовні відносини». На підставі аналізу цих термінів з’ясовано, що існують різні підходи до розуміння сутності державної мовної політики в процесі розвитку та функціонування державної мови та задоволення мовних потреб громадян. Автором уточнено трактування поняття «державна мовна політика» та подано власну дефініцію поняття «мовні відносини» і «модернізація державної мовної політики». Тлумачення цих понять і їх дослідження проводилося з позиції забезпечення права громадян на участь у процесі прийняття управлінських рішень щодо функціонування певних мов у межах окремого простору.

Поєднання різних підходів до тлумачення понять «державне управління», «державна політика», «мовна політика» дозволило сформулювати таке визначення понять «мовні відносини», «державна мовна політика» та «модернізація державної мовної політики». Таким чином мовні відносини – це відносини, що виникають між мовними групами під час вибору, використання та визначення статусу мови (мов) у певному соціокультурному середовищі, а державна мовна політика – це діяльність держави і суспільства, спрямована на вирішення проблем у сфері мовних відносин за погодженням інтересів різних мовних груп. Модернізація державної мовної політики – це процес цілеспрямованого коригування мети, способів і засобів вироблення, впровадження та оцінювання цієї політики, обумовлений змінами регіональних, політичних та соціокультурних чинників, які відображають мовні потреби громадян в умовах сьогодення. Головною метою модернізації державної мовної політики в Україні автором визначено перехід від програмно-цільового до проектного підходів стосовно формування та реалізації зазначеної державної політики.

Порівняльний аналіз категорій «програмно-цільовий метод» та «проектний підхід» дав можливість обґрунтувати доцільність використання методів соціокультурного проектування для модернізації державної мовної політики в Україні. Зокрема з’ясовано, що використання проектного підходу для розв’язання проблемних мовних ситуацій на регіональному рівні ґрунтується на розумінні людини як найвищої цінності, дає можливість створити умови для розширення участі народу в гарантуванні громадянам реальної участі влади у виробленні та прийнятті державно-управлінських рішень. Технологія проектного підходу ґрунтується на обмеженості в часі і ресурсах, визначенні чітких цілей проекту та ступеня їх унікальності, термінів початку та закінчення проекту, умов його здійснення, внутрішніх і зовнішніх взаємозв’язків операцій, завдань і ресурсів. Саме такі умови передбачають виявлення активності й ініціативності як з боку суб’єктів державного управління, так і з боку громадськості.

Державна мова політика є надчутливою до будь-яких втручань, тому використання в такій специфічній сфері методів соціокультурного проектування дасть можливість не лише визначити конкретні параметри проблемної мовної ситуації, що існує в кожному регіоні України, з’ясувати умови її появи та розвитку, але й показати та оцінити потенційні зміни як в системі державного управління (децентралізація, конкретизація, деполітизація цілей, а також зміна функцій органів державної влади та місцевого самоврядування), так і в суспільстві в цілому. Для зміни ситуації у сфері державної мовної необхідно змінити на державному рівні підходи та методи, що лежать в основі її формування та реалізації. Одним із пріоритетів державної мовної політики в період демократизації суспільного життя повинно бути надання громадянам права брати участь у вирішенні мовних проблем. Новий зміст модернізації державної мовної політики в Україні з точки зору використання проектного підходу передбачає підтримку розвитку та функціонування державної мови та мов національних меншин з урахуванням ціннісних орієнтацій, соціально-психологічних особливостей та мовних потреб громадян, що у свою чергу потребує науково-теоретичного осмислення.

У другому розділі – «Формування та реалізація державної мовної політики: вітчизняний і зарубіжний досвід» – досліджено історію становлення та розвитку правової та організаційної складових державної мовної політики в незалежній Україні, розглянуто особливості формування та реалізації державної мовної політики в зарубіжних країнах у контексті розвитку та становлення законодавчо-інституційної та програмно-цільової складових.

На підставі аналізу становлення і розвитку законодавчої складової державної мовної політики визначено, що в незалежній Україні вона реалізується відповідно до нормативно-правових актів різної юридичної сили, які регулюють мовні відносини в різних сферах суспільного життя. Разом із тим існуюча правова база є застарілою і не відповідає вимогам сучасності, що спричиняє неефективність державної мовної політики та політизацію мовного питання. Це зумовлює потребу в прийнятті нового закону України про мови, який відповідатиме Конституції України та вимогам сучасності. З’ясовано, що можливостями подальшого розвитку нормативно-правової бази державної мовної політики є реальні перспективи систематизації, уніфікації діючих документів та усунення суперечностей у них у межах нових підходів та методів модернізації державної мовної політики; розробка реальних механізмів їх практичного впровадження, що сприятиме підвищенню ефективності всієї системи державного управління в цій сфері; розробка й реалізація цільової програми сприяння розвитку та функціонуванню української мови з урахуванням запитів не тільки національного мовного складу населення, а й регіонального; наближення норм чинного законодавства до європейських стандартів за рахунок розвитку співпраці з країнами Європейського Союзу й участі в загальноєвропейських програмах, направлених на вирішення мовних проблем.

Простежено, що позитивним кроком у становленні організаційної складової державної мовної політики було створення 24 лютого 1997 р. Ради з питань мовної політики при Президентові Україні як головного дорадчого органу виконавчої влади, на засіданні якого розглядалися, затверджувалися та подавалися на розгляд Президентові України аналітичні доповіді про мовну ситуацію в державі та першочергові заходи щодо реалізації державної мовної політики. Діяльність цього державного органу влади було припинено в листопаді 2001 р.

З’ясовано, що сьогодні основними суб’єктами державної мовної політики в Україні є Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України та Президент України, які відповідно до Конституції України забезпечують всебічний розвиток і функціонування української мови та мов національних меншин в усіх сферах суспільного життя на всій території України і затверджують концептуальні засади зазначеної політики. Показано, що серед уповноважених органів державного управління, що відповідають за вирішення мовних питань, є Управління з питань гуманітарної політики Кабінету Міністрів України та сектор з мовної політики Міністерства культури та туризму України. Це свідчить про відсутність інституційної вертикалі, яка б реалізовувала основні правові засади державної мовної політики та визначала б її пріоритетні напрями.

У процесі розгляду особливостей організаційної складової державної мовної політики в Україні з’ясовано, що сьогодні проблема невиконання нормативно-правових актів зумовлена відсутністю відповідних державних установ, до повноважень яких належить контроль за дотриманням мовного законодавства. Розглядаючи організаційну систему державної мовної політики, визначено, що відповідні органи державної управління постійно реорганізовувалися, змінювали пріоритети й напрями діяльності, що призводило до зміни їх повноважень, завдань, функцій і негативно позначалося на ефективності їх роботи. Це зумовило потребу у створенні відповідного органу державного управління, який би займався питаннями формування та реалізації державної мовної політики з урахуванням позитивного зарубіжного досвіду.

Аналіз повноважень, завдань, функцій, форм і методів роботи інституцій, уповноважених вирішувати мовні питання, дав можливість визначити пріоритетні напрями їх діяльності, серед яких: 1) приведення мовного законодавства і практики його застосування відповідно до Конституції України та Рішення Конституційного Суду України; 2) утвердження української мови як державної в усіх сферах суспільного життя на всій території України;
3) утвердження української мови як мови міжетнічного спілкування і порозуміння в Україні, гаранта державної незалежності і національної безпеки; 4) створення належної нормативної бази підтримки й пільг для українськомовних засобів масової інформації; 5) вироблення дієвих засобів захисту від актів зовнішньої мовно-культурної експансії та публічної дискредитації української мови; 6) поліпшення якості українського мовлення на теле- та радіоканалах України; 7) сприяння розвитку мов національних меншин; 8) запобігання дискримінації за мовною ознакою; 9) сприяння підвищенню загальної мовної культури громадян України; 10) створення системи контролю за дотриманням мовного законодавства.

Ураховуючи недоліки становлення і розвитку правової та організаційної складової державної мовної політики в Україні, було проаналізовано досвід зарубіжних країн, в основу формування та реалізації державної мовної політики яких було покладено реформування правової та організаційної складових.

Аналіз досвіду Канади, Франції, Словаччини, Естонії та Казахстану дав можливість з’ясувати, що становлення та розвиток державної мовної політики в цих країнах відбувається в законодавчо-інституційному та програмно-цільовому напрямах.

Досліджено, що правовою основою державної мовної політики у Франції є Конституція Республіки та Закон «Про мову» від 1994 р. (відомий як закон Тубона). Закон регулює використання державної мови у сфері споживання товарів і послуг, праці, освіти, державної служби, електронних ЗМІ, науково-культурних та масових заходів. Відповідальність за формування та реалізацію державної мовної політики у Франції покладено на різні установи. Зокрема, на національному рівні – це найвища Рада Франкофонії, підпорядкована апаратові президента, та Вища Рада з французької мови під керівництвом служб прем’єр-міністра. Визначенням курсу, законодавством, нормуванням, координацією та підтримкою робіт спеціальних комісій, особливо у сфері термінології та інженерної лінгвістики, займається загальне управління французької мови Міністерства культури та Французька Академія. У сфері міжнародних зв’язків міжнародною Асоціацією мерів та голів міст і метрополій з таким самим мовним статусом та іншими установами. Програми, спрямовані на підтримку французької мови, реалізуються міжнародним Агентством культурної та технічної співпраці і спеціалізованими виробниками, як-от: французькомовна програма телебачення ТV5 та Асоціація університетів.

Особливість державної мовної політики Канади полягає в тому, що вона базується на принципах мультикультуралізму з визнанням двомовності. Поштовхом для введення двомовності в Канаді став Закон про офіційні мови, поданий тодішнім прем’єр-міністром країни П’єром Еліотом Трюдо і схвалений парламентом 1969 р. (уточнення робилися 1982 р. та 1988 р.). Акт встановлював рівність англійської та французької мов як у парламенті та уряді, так і в канадському суспільстві. Також правовою основою реалізації мовної політики є Хартія французької мови, прийнята 1977 р., відповідно до якої французька мова є єдиною офіційною мовою Квебеку, а його громадяни мають право використовувати цю мову у всіх сферах суспільного життя. Проте Конституція Канади, прийнята в 1980 р., передбачає офіційну рівність між англійською та французькою мовами на всій території Канади. Нині в Канаді на урядовому рівні реалізується Програма розвитку офіційних мов меншин, яка повинна сприяти життєздатності франко- та англомовних меншин та заохочувати їх до участі в усіх сферах життя суспільства шляхом угод про співробітництво з організаціями меншин, територіями, муніципальними та федеральними органам.

         У період з 1963 до 1970 р. питаннями мовної політики в Канаді займалася Королівська комісія з двомовності, яку 1971 р. було реорганізовано в Комісію з двомовності та двокультурності. Сьогодні відповідальними за формування та реалізацію державної мовної політики в Канаді є: федеральні органи виконавчої та законодавчої влади, Департамент юстиції, Департамент канадської спадщини, Казначейство, Комісія з громадських послуг, Комісаріат офіційних мов, Федеральний суд, Постійна Комісія з питань офіційних мов, Постійний сенаторський комітет з питань офіційних мов, а також державні департаменти, органи і корпорації

Упродовж сторіч в основу мовної політики Словаччини було покладено прагнення словаків забезпечити використання словацької мови в забезпеченні комунікативних, пізнавальних, естетичних потреб суспільства, у їх намірі захищати й удосконалювати свою мову за допомогою політичних, культурних та інших засобів, поширених у суспільстві. Правовою основою здійснення державної мовної політики Словаччини стала Конституція Республіки, ухвалена 1992 р., та Закон Національної Ради Словацької Республіки про державну мову, прийнятий 1995 р. Проте 1 вересня 2009 р. Парламент Словацької Республіки ухвалив новий Закон про захист державної мови. Відповідальними за здійснення мовної політики в Словаччині є Міністерство культури Словацької Республіки як наглядацький орган, що відповідає за дотриманням Закону та встановлює штрафи за його порушення.

Реалізація державної мовної політики як в Естонії, так і в Казахстані відбувається відповідно до Конституції та Закону про мову цих країн. У межах програмно-цільового напрямку в Естонії розроблено програму «Інтеграції естонського суспільства 2000–2007 рр.», якою передбачено уніфікацію естонського суспільства на основі загального володіння державною мовою. У Казахстані цей напрямок представлено низкою державних, регіональних і галузевих програм функціонування й розвитку мов, спрямованих на покращення знання казахської мови та розширення сфер її використання.

З метою підготовки Закону про мову 1990 р. естонським урядом було засновано Національну мовну колегію, орган, до повноважень якого входила відповідальність за формування та реалізацію державної мовної політики, моніторинг використання естонської мови як рідної і як другої. Для втілення основних засад державної мовної політики та розробки правових актів на основі Закону про мову 1989 р., у 1990 р. в межах управління Державної канцелярії Естонії було створено Державний департамент з питань мови. З
1995 р. цей Департамент було підпорядковано Міністерству освіти Естонії та реорганізовано у мовну інспекцію, що є урядовим органом, основними завданнями якого є реалізація державного контролю та застосування міри державного примусу в межах, передбачених Законом про мову.

У Казахстані уповноваженим державним органом з питань мовної політики є Комітет з мовних питань при Міністерстві культури та інформації, якому підпорядковані Управління з розвитку мови, що діють у всіх областях як місцеві органи виконавчої влади.

Вивчений зарубіжний досвід Канади, Франції, Словаччини, Естонії та Казахстану стосовно формування та реалізації державної мовної політики дозволяє обґрунтувати підходи до модернізації державної мовної політики в Україні.

У третьому розділі – «Модернізація державної мовної політики в Україні на засадах проектного підходу» – здійснено комплексний аналіз основних чинників впливу на розвиток державної мовної політики в Україні, зокрема політичного та регіонального, визначено вплив регіональної ідентичності на розвиток мовних відносин, сформульовано концептуальні засади модернізації державної мовної політики в Україні на основі проектного підходу.

Визначено, що сьогодні на мовну ситуацію в Україні найбільше впливають два чинники – політичний та регіональний. Розглядаючи їх вплив на процес формування та реалізації державної мовної політики, виявлено, що їх наявність у мовному просторі простежується переважно під час передвиборчих кампаній, коли позиції політичних партій як суб’єктів вироблення зазначеної політики співвідносяться з регіональною ідентичністю населення, зумовленою низкою чинників (історичних, соціально-психологічних, економічних, політичних та ін.).

Показано, що поряд із мовною та національною ідентичністю належність до певного регіону є складовою мовної ідентичності, що зумовлює відмінність у сприйнятті мовного питання. Результати вивчення громадської думки свідчать, що в регіонах по-різному оцінюють питання мови, історичні події та постаті, а також зовнішньополітичну орієнтацію країни. Водночас амбівалентність поглядів населення сприяє прагненню політичних гравців здобути владу через вплив на свій електорат, ураховуючи регіональні особливості електорального середовища (у тому числі й мовної). Виявлено, що носії тієї самої мови в різних регіонах мають відмінні уподобання відповідно до соціально-психологічних, політичних та глобалізаційних чинників, зумовлених низкою суб’єктивних та об’єктивних чинників впливу на регіональний поділ. Так, мешканці Західної України віддають перевагу політиці українізації, а Східної України – підтримують політику федералізації.

З’ясовано, що неврахування цих відмінностей в орієнтаціях стає причиною політизації мовного питання та активізації впливу політичного чинника на процес формування та реалізації мовної політики. У зв’язку з цим виникає необхідність у застосовуванні проектного підходу, що дасть можливість визначити параметри проблемної мовної ситуації, передумови її виникнення та розвитку в кожному регіоні, а також з’ясувати потреби громадян щодо розв’язання зазначеної ситуації на основі історичної та культурної єдності регіонів.

Виокремлення позитивного зарубіжного досвіду дало можливість визначити основні напрями модернізації державної мовної політики в Україні, а саме: удосконалення її нормативно-правової складової, реформування організаційної структури державної мовної політики, удосконалення організаційно-правових і матеріально-технічних засад її функціонування. Установлено, що реформування державної мовної політики в Україні повинно ґрунтуватися на засадах проектного підходу. Актуальність застосування такого підходу зумовлена тим, що технологія проектування дозволить суб’єктам державної мовної політики більш ефективно здійснювати аналітичні, організаційно-управлінські та консультаційно-методичні функції.

Автором було обґрунтовано потребу застосування методів проектного підходу до модернізації державної мовної політики, що повинна відбуватися в межах відповідних етапів, кожен з яких має свої завдання та зміст: перший етап – аналіз мовної ситуації та виявлення найбільш актуальних і типових для регіону мовних проблем. Вирішення цих проблем передбачає наявність системи збирання, обробки та аналізу інформації про соціально-політичне, історичне та культурне життя регіону; другий етап – передбачення стану мовної ситуації в майбутньому, варіанти її розвитку як за умови збереження існуючих тенденцій та відповідних процесів, так і в тому випадку, якщо вони будуть змінені в бажаному напрямку як результат управлінського рішення чи реалізації того чи іншого проекту; третій етап – систематизація загального стану мовного розвитку регіону та розробка на цій основі відповідної концепції; четвертий етап – формування та реалізація державної мовної політики з урахуванням регіональних особливостей, тобто це перехід від загальної концепції мовної політики до програми її розвитку в окремому регіоні; п’ятий етап – створення відповідних організаційних структур; шостий етап – узагальнення та аналіз проміжних результатів реалізації державної мовної політики в цілому та окремих проектів зокрема, урахування їх ефективності та внесення необхідних змін.

Запропонований підхід дасть можливість з’ясувати протиріччя, що склалися сьогодні між реальним станом у сфері державної мовної політики й місцем мовної складової в соціокультурному розвитку регіону. У кожному регіоні модернізація державної мовної політики повинна відбуватися на основі врахування його мовних потреб, що дасть можливість визначити шляхи розв’язання цієї проблеми, серед яких було запропоновано такі:

–     створення постійної системи моніторингу динаміки та тенденцій розширення сфери функціонування української мови в регіоні;

–     популяризація державної мови, піднесення її авторитету серед населення шляхом залучення представників органів державної влади та місцевого самоврядування, громадських організацій, освітніх установ та інших;

–     забезпечення підвищення кваліфікації державних службовців з подальшим контрольним вимірюванням рівня знання державної мови;

–     розширення мережі навчальних закладів різного типу (від дошкільних до вищих) з українською мовою навчання;

–     оновлення змісту освіти (як за рахунок базової, так і варіативної складової) в напрямку підвищення рівня загальної та національної культури особистості;

–     забезпечення підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації педагогічних і викладацьких кадрів для викладання українською мовою базових і профільних дисциплін у навчальних закладах різних рівнів акредитації та форм власності;

–     задоволення мовних потреб усіх мовних груп, які проживають у певному регіоні.

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі розв’язано актуальне завдання, що полягає в науковому обґрунтуванні теоретико-методологічних положень та розробці на їх основі концептуальних засад модернізації державної мовної політики в Україні. Результати дослідження підтверджують гіпотезу, на якій воно ґрунтується, та дають можливість зробити певні узагальнюючі висновки, що мають теоретичне й практичне значення.

1. На основі аналізу та узагальнення попередніх вітчизняних і зарубіжних наукових досліджень за проблематикою дисертаційного дослідження уточнено поняття «державна мовна політика», а також подано авторське визначення понять «мовні відносини» та «модернізація державної мовної політики». Ці визначення ґрунтуються на сучасному розумінні державного управління та сутності процесів, що відбуваються у сфері державної мовної політики.

2. У результаті дослідження правових засад визначено, що державна мовна політика в незалежній Україні реалізується відповідно до нормативно-правових актів різної юридичної сили, що регулюють мовні відносини в різних сферах суспільного життя. З’ясовано, що чинна правова база є застарілою і не відповідає вимогам сучасності, а також призводить до неефективності державної мовної політики і спричиняє політизацію мовного питання. Це зумовлює потребу приведення означеного законодавства у відповідність до Конституції України та ухвалення нового закону «Про мови в Україні».

3. Аналіз процесу становлення та розвитку організаційної складової державної мовної політики показав, що сьогодні в Україні проблема невиконання нормативно-правових актів зумовлена відсутністю відповідних державних установ, до повноважень яких належить контроль за дотриманням мовного законодавства. Органи державного управління у сфері державної мовної політики, які було створено в період незалежності, постійно реорганізовувалися, змінювали пріоритети й напрямки діяльності, що негативно позначилося на ефективності їх роботи. Саме це зумовлює потребу у створенні єдиного органу державної влади, який відповідатиме за формування та реалізацію державної мовної політики в Україні.

4. Вивчення досвіду формування та реалізації державної мовної політики в зарубіжних країнах (Франція, Канада, Словаччина, Естонія та Казахстан) свідчить, що в країнах, де чітко визначена роль мови, тобто мова розглядається як ідентифікаційна складова держави та нації, державою створено всі умови для її розвитку та функціонування, як-от: належне законодавство; відповідна організаційна складова, що відповідає за вирішення мовних питань; низка програм, які виконуються, тощо. Зокрема, позитивним є використання досвіду цих країн щодо забезпечення функціонування державної мови шляхом її законодавчого закріплення та створення низки органів державного управління, які сприяли б її поширенню, вивченню, підвищенню престижу.

5. Проведений комплексний аналіз сучасного стану державної мовної політики в Україні дав можливість визначити основні чинники впливу на специфіку розвитку мовних відносин у державі – політичний та регіональний. З’ясовано, що політичний чинник під час передвиборчих кампаній співвідноситься з регіональною ідентичністю громадян. Оскільки поряд із мовною та національною ідентичністю належність до певного регіону виступає як головна, стійка складова мовної ідентичності, що, у свою чергу, зумовлює відмінність у сприйнятті мовного питання. Регіональний чинник визначається через урахування історичних, соціально-психологічних, економічних, політичних та інших факторів, що впливають на регіональний поділ населення, що підтверджено даними соціологічних опитувань. Показано, що відмінності в політичних орієнтаціях спричиняють загострення мовного питання та активізацію впливу політичних лідерів на процес становлення й розвитку мовних відносин. Було запропоновано застосування проектного підходу, за допомогою якого можна визначити передумови виникнення проблемних мовних ситуацій у кожному регіоні та з’ясувати потреби громадян щодо його вирішення задля формування єдиної системи мовних орієнтацій на основі історичної та культурної єдності регіонів.

6. На основі отриманих вище результатів дослідження розроблено концептуальні засади модернізації державної мовної політики в Україні на засадах проектного підходу. Реалізація цих засад передбачає врахування політичних та регіональних чинників під час модернізації державної мовної політики та визначення параметрів конкретної проблемної мовної ситуації, умов її виникнення та розвитку. Визначено, що модернізація державної мовної політики в Україні повинна здійснюватися відповідно до етапів та методів, визначених технологією проектного підходу, що дасть можливість суб’єктам державного управління в цій сфері на основі проаналізованої та обробленої інформації визначати напрями розв’язання проблемної мовної ситуації. Серед запропонованих шляхів зокрема такі: створення постійної системи моніторингу динаміки та тенденцій розширення сфери функціонування української мови в регіоні; популяризація державної мови; піднесення її авторитету серед населення шляхом залучення представників органів державного управління та місцевого самоврядування, громадських організацій та освітніх установ; забезпечення підвищення кваліфікації державних службовців з подальшим контрольним вимірюванням на знання державної мови; розширення мережі навчальних закладів різного типу (від дошкільних до вищих) з українською мовою навчання; оновлення змісту освіти (як за рахунок базової, так і варіативної складової) в напрямку підвищення рівня загальної та національної культури особистості; забезпечення підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації педагогічних і викладацьких кадрів для викладання українською мовою базових і профільних дисциплін у навчальних закладах різних рівнів акредитації та форм власності; задоволення мовних потреб усіх мовних груп, які проживають у певному регіоні.