| Краткое содержание: |
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, аналізується сучасний стан її наукової розробленості, з’ясовується зв’язок із науковими програмами, формулюються мета, завдання, об’єкт, предмет та методи дослідження, розкривається наукова новизна та практичне значення одержаних результатів, наводяться відомості про апробацію основних положень і висновків та дані про публікації за темою дослідження.
У першому розділі – «Теоретичні засади державного управління інноваційним розвитком освіти» – аналізується стан теоретичних напрацювань з теми дослідження у вітчизняній та зарубіжній науковій літературі, з’ясовується зміст понять «інноваційний розвиток освіти», «державне управління інноваційним розвитком освіти», визначаються концептуальні основи державного управління ІРО.
Погляди науковців на природу інновацій є досить різнобічні. «Інновація» розглядається фахівцями як процес і як результат впровадження нововведень, як новий продукт і як інструмент впливу (механізм), проте, в дисертації акцентується увага на головному завданні інновації – забезпеченні для певної системи переходу до якісно вищого стану розвитку. З огляду на це, «інноваційний розвиток освіти» визначається як безперервний процес якісних змін в освіті (у завданнях, змісті, методах тощо) на основі впровадження інновацій, завдяки чому освітня галузь отримує реальну можливість своєчасно реагувати на зростаючі соціальні, культурні та економічні виклики суспільства, а державне управління освітою в умовах прискореного руху суспільства до вищих технологічних укладів не лише має забезпечувати ефективне функціонування системи освіти, а й створювати умови для її інноваційного розвитку.
Одним із визнаних сучасних напрямів у теорії інноваційного розвитку є концепція технологічних укладів, що стосується довготермінового соціально-економічного зростання суспільства у вигляді послідовного заміщення великих комплексів технологічно пов’язаних виробництв (С. Глазьєв). Ця концепція є продовженням теорії довгих хвиль та циклів М. Кондратьєва і Й. Шумпетера, де інноваційний процес розглядається як створення нових технологій, що задають коливання усій світовій економіці.
Не менш вагомими є так звані прагматичні концепції інноваційного розвитку, що розробляються сучасними фахівцями, зокрема, Г. Меншем, К. Крістенсеном, С. Ройтманом та О. Фіговським тощо. Так, Г. Менш наголошує на базисних, поліпшуючих та псевдоінноваціях, К.Крістенсен – підтримуючих і «підривних» інноваціях, С. Ройтман і О. Фіговський обґрунтовують необхідність створення системи накопичення і збереження інновацій як авторської продукції, А. Пригожин досліджує генеральні цінності ділової організації – керованість, інноваційність, клієнтозорієнтованість.
Разом з тим, в окремих працях українських науковців аналізуються питання державного управління інноваційними процесами. Зокрема, В. Солових узагальнює основні риси сучасної «інноваційної держави», характерною особливістю якої є не уніфікація людської діяльності, не нав’язування певних принципів і моделей поведінки, а створення реальних передумов для особистої ініціативи, розвитку та запровадження інновацій. Д. Карамишев звертає увагу на широкомасштабну технологізацію суспільства, можливість запровадження ефективних організаційно-управлінських рішень з метою отримання соціально-економічного ефекту. С. Ніколаєнко пропонує обґрунтовану схематичну модель системи управління інноваційним розвитком національної освіти тощо.
Перспективною для відповіді на виклики сучасного суспільства є нова концепція державного управління «Good Gove
ance» (В. Авер’янов, Т. Безверхнюк, В. Корженко, В. Нікітін, Ю. Шаров та ін.), яка передбачає здійснення економічної, політичної та адміністративної влади на основі принципів відкритості, співучасті, підзвітності, ефективності, погодженості. Практична реалізація цих принципів створює умови для входження до європейського адміністративного простору, утвердження демократичного урядування. Концепція «Good Gove
ance» може бути використана як методологічна основа для розробки нової моделі управлінської взаємодії територіальних органів влади та організацій громадянського суспільства.
Усе зазначене дає певні орієнтири для осмислення специфічних особливостей державного управління освітою та обґрунтувати власне розуміння «державного управління інноваційним розвитком освіти» як цілеспрямованого, послідовного і системного впливу органів державного управління на процеси в освіті з метою забезпечення її інноваційного розвитку та підвищення конкурентоспроможності в глобальному освітньому середовищі.
З аналізу наукових джерел випливає, що на даний час практично відсутня теоретико-методологічна модель макрорівня державного управління інноваційним розвитком освіти.
У другому розділі – «Державне управління інноваційним розвитком освіти: зарубіжний та вітчизняний досвід» – узагальнено сутнісні особливості соціальних практик регулювання інноваційних освітніх процесів у провідних інноваційних країнах світу – США та Німеччині; проаналізовано чинну нормативно-правову базу щодо забезпечення інноваційної освітньої діяльності та досліджено сучасний стан державного управління інноваційним розвитком освіти в Україні, а також визначено та обґрунтовано основні його етапи за роки незалежності.
Проведений у дисертації аналіз основних тенденцій розвитку сучасної освіти в США та Німеччині свідчить, що стратегічними орієнтирами сучасної освітньої політики цих країн є створення гнучких умов для навчання та заохочення кращих стандартів в освіту, забезпечення різноманітності якісних освітніх послуг для набуття нових знань протягом усього життя, сприяння інноваційній культурі й творчості в освіті та вкладання значних інвестицій в освітню галузь. Завдяки чітко вибудуваним стратегіям ІРО та спільним зусиллям влади й громадськості у цих країнах створено належні умови для прискореного просування в нову еру нанотехнологій.
Що стосується України, то в становленні й утвердженні державного управління ІРО за роки незалежності (з 1991 р. – до теперішнього часу) можна виокремити декілька етапів. Перший етап охоплює 1991-1998 роки, коли відбувається закладення концептуальних основ ІРО в стратегічному документі Державна національна програма «Освіта» («Україна ХХІ століття»). На другому етапі (1999-2004 рр.) інтенсивно розробляється правова база щодо упорядкування інноваційної освітньої діяльності, визначаються пріоритети ІРО (приймаються знакові державні документи: Концепція науково-технологічного та інноваційного розвитку України (1999 р.), «Положення про порядок здійснення інноваційної освітньої діяльності» (2000 р.), Закон України «Про інноваційну діяльність» (2002 р.), Національна доктрина розвитку освіти (2002 р.). Третій етап (з 2005 року – до теперішнього часу) пов'язаний з розробкою нових стратегічних орієнтирів інноваційної політики держави на глобалізаційні виклики суспільства (приєднання України до країн-учасниць Болонського процесу, запровадження зовнішнього незалежного оцінювання в середній школі; проведення парламентських слухань щодо «Стратегії інноваційного розвитку України на 2010-2020 роки в умовах глобалізаційних викликів» (2009 р.), прийняття Концепції розвитку національної інноваційної системи (2009 р.), Указ Президента України від 30 вересня 2010 р. № 926/ 2010 «Про заходи щодо забезпечення пріоритетного розвитку освіти в Україні» та ін.).
Проте, за рейтингом Європейського інноваційного табло Україна знаходиться в останній за рівнем інновативності четвертій групі – «країни, що рухаються навздогін» зі значенням індексу 0,23. До цієї групи входять: Угорщина – 0,24, Росія – 0,23, Латвія – 0,22, Польща – 0,21, Хорватія, Греція – 0,20, Болгарія – 0,19, Румунія – 0,16, Туреччина – 0,08. У порівнянні з іншими країнами ЄС відставання України становить: від «країн-лідерів» – приблизно у 3 рази (Швеція – 0,68), від «країн-послідовників» – у 2 рази (Великобританія – 0,48), від країн «помірні інноватори» – у 1,6 рази (Норвегія – 0,35). У рейтингу Глобального індексу інновацій («Global innovation index») у 2008-2009 рр. Україна займає 79 місце серед 130 країн.
Проведений аналіз законів, концепцій та стратегічних освітніх програм України стосовно забезпечення ІРО свідчить про розпорошеність законодавчої бази, неточність окремих формулювань, розбіжність в інтерпретації деяких положень, дублювання повноважень міністерств і відомств. Функції місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування взагалі не спрямовані на здійснення ІРО. Для забезпечення організаційних та правових засад державного регулювання інноваційної діяльності необхідно уточнити поняття «інноваційний розвиток освіти» та «державна інноваційна політика».
У третьому розділі – «Удосконалення державного управління інноваційним розвитком освіти в Україні» – проаналізовано виклики та можливі реакції щодо удосконалення державного управління ІРО, теоретично обґрунтовано необхідність упровадження для цього функціональної моделі, з’ясовано переваги та ризики процесів децентралізації ІРО; сформульовано концептуальні положення стосовно перспектив розвитку державного управління ІРО в Україні.
Головними проблемами, які гальмують сьогодні інноваційні процеси в системі освіти України, є те, що вона позбавлена загальновизнаної концепції інноваційного розвитку. Інноваційні процеси здійснюються без ґрунтовного аналізу світового досвіду, характеризуються невизначеністю важелів впливу на їх розвиток. Існує розрив між наукою і практикою, інновації не мають належної фінансової підтримки. Освіта позбавлена гнучкого управління на основі чітко розподілених повноважень органів управління освітою, відсутнє розмаїття мережі навчальних закладів та різноманітних альтернативних освітніх програм, не вистачає висококваліфікованих кадрів, особливо в сільській місцевості, не відповідає вимогам сучасності матеріально-технічна база, чимала кількість шкіл залишається поза межею доступу до всесвітньої мережі Інтернет.
Стан державного управління інноваційними процесами у вітчизняній освіті не можна визнати задовільним. Впровадження інновацій відбувається уповільнено та хаотично. Інноваційні освітні проекти та програми не проходять належної експертизи та попередньої експериментальної перевірки. Чинні закони та нормативно-правові акти щодо проведення інноваційної освітньої діяльності не забезпечують їй відповідного правового поля і не додають позитивних імпульсів для генерування інновацій. Процедура проведення інноваційної діяльності позбавлена правової відповідальності за її здійснення.
Дієвою реакцією на зазначені виклики може стати розробка нового Закону України «Про інноваційний розвиток освіти», який би відповідав не лише сучасним, а й майбутнім викликам суспільства, забезпечував правові й організаційні засади державного управління ІРО, стимулював активність суб’єктів інноваційної освітньої діяльності й гарантував освіті інноваційну стабільність. Цей закон, по-перше, повинен стосуватися виключно освіти і містити єдину наскрізну стратегічну ціль для всіх рівнів освіти (від дошкільної до післядипломної); по-друге, у ньому слід виділити спеціальний розділ «Відповідальність у системі управління освітою», де чітко прописати відповідальних на всіх задіяних рівнях, а саме: «Інституційний рівень (рівень навчального закладу)», «Громадське самоврядування (об’єднання освітян, недержавні організації, ЗМІ, батьківські ради)», «Органи місцевого самоврядування», «Місцеві органи виконавчої влади», «Центральні органи виконавчої влади»); по-третє, окремого законодавчого врегулювання потребують «Підвищення кваліфікації вчителів» та «Освіта дорослих» тощо. Закон для освіти з новою структурою дозволить уникнути дублювань, розпорошеності в законодавчих актах, сконцентрувати увагу освіти на досягнення результату.
|
