СІТЬОВА ПАРАДИГМА ТЕРИТОРІАЛЬНОГО РОЗВИТКУ: СУТНІСТЬ, ЛОГІКА ВПРОВАДЖЕННЯ :

Краткое содержание

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, його мету і завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, наукову новизну, теоретичне й практичне значення одержаних результатів, наведено дані щодо їх апробації.

У першому розділі – “Теоретичний фундамент дослідження сітьової парадигми територіального розвитку” – розглянуто теоретичні засади сітьової парадигми територіального розвитку, її основні ідеї та принципи.

Проаналізовано зв’язок зміни парадигм територіального розвитку із зміною пріоритетів його ресурсного та соціально-ціннісного забезпечення. На підставі вивчення праць західних вчених розкрито концептуально-теоретичну основу сітьової парадигми територіального розвитку, яка спирається на наукові розробки, в яких обстоюються ідеї соціального поліцентризму, поліцентризму влади в суспільстві, утверджується полісуб’єктність та поліваріантність територіального розвитку, підкреслюється роль і значення для суспільного розвитку соціальної та міжінституціональної довіри, пріоритетність таких цінностей, як соціальне благо та справедливість, відзначається значний вплив неформальних компонентів інституціональних практик на ефективність взаємодії системних суб’єктів влади та суспільства. Згідно з цією концептуально-теоретичною основою модернізуються політичні підходи, переосмислюється роль держави як регулятора економічного та соціального розвитку, удосконалюються публічні структури управління, механізми та інструменти планування і реалізації регіональної політики. Її ядром стає зростання економіки відповідно до вимог забезпечення безпеки особистості, суспільної злагоди, законності та правопорядку, поваги до регіональної ідентичності.

Зазначені ідеї розцінено автором як елементи смислового поля “екологічного погляду” (сітьової парадигми), яка поєднує системну методологію з ідеями синергетики та нормативно-ціннісними настановами сучасного суспільства. Метод “глибокої екології” усуває механістичність (лінійність) мислення, недоліки абстрактних підходів до пізнання явищ у природі та суспільстві (Ф.Капра). Абстракція та аналіз як основні методи науки індустріальної епохи стали недостатніми для розуміння складних процесів, пов’язаних з перетворенням централізованої владної вертикалі на відкриту саморегульовану систему, яка поєднує управління та політику, і в такий спосіб – організаційні ресурси суб’єктів влади та самоорганізаційні ресурси суб’єктів суспільства. Нові цінності, що закладені в сітьову парадигму розвитку, поступово заміщають ідеї самоствердження, панування, експансії, конкуренції, раціоналізму, редукціонізму, лінійності та кількості, що підтверджують наукові праці зарубіжних і українських вчених, у яких застосовано ідею “глибокої екології” для аналізу сутності процесів територіального розвитку в нових умовах (Е.Беннермен, В.Вайнерфельд, П.Ф.Вайтлі, М.Китінг, Т.Ларссон, Б.Колер-Кох, К.Номден, Б.Г.Пітерс, Дж.Пітерс, A-M.Слоутер, П.Хіндмор, Ж.Шрьодер, Д.Юїл, І.Бусигіна, І.А.Грицяк, М.І.Долішній, С.І.Дорогунцов, С.М.Злупко, В.Ю.Керецман, В.Н.Лексин, М.Лендьел, О.М.Мельник, Л.К.Семків, В.К.Симоненко, А.Н.Швецов, В.Г.Шемятенкова, П.Г.Щедровицький та ін.).

Аргументовано, що оновлення категорійного апарату науки публічного управління та регіоналістики пов’язано з формуванням сітьової парадигми територіального розвитку на основі понять, найважливішими з яких є: “новий регіоналізм”, “багаторівневе врядування”, “інтегроване врядування” (joined-up gove
ment), “вертикальна та горизонтальна координація”, “наскрізне управління”, “кооперативний регіоналізм”, “соціальний капітал”, “інституціональна довіра”, “тривимірний принцип субсидіарності”. Методологічна значущість цих понять полягає в позначенні гнучкої системи публічного управління, більш відкритої до потреб суспільства, нелінійного характеру публічно-владних відносин. Інструментом побудови такої системи є політична сіть територіального розвитку – структура управління процесами територіального розвитку з певною конфігурацією формальних та неформальних інформаційно-комунікативних контактів представників органів публічної влади, державних, муніципальних закладів, громадських та бізнес-організацій, які мають спільний інтерес у розробленні та прийнятті рішень щодо розв’язання конкретних проблем місцевого і регіонального розвитку на партнерських засадах.

Політичні сіті формуються згідно з узгодженими правилами співро­бітництва, процедурами прийняття спільних рішень в єдиній системі цінностей, яка формує міжінституціональну довіру та корпоративний інтерес всіх учасників. Політичні сіті територіального розвитку дають змогу систематично та своєчасно коригувати державну регіональну політику залежно від конкретних обставин та потреб територіальних громад. Поєднання в єдиній організаційно-управлінській структурі політичних, міжуправлінських, проектних, експертних сітей територіального розвитку є процесом формування цілісної моделі політико-адміністративних сітей управління, яка використовується публічною владою для просторової ідентифікації стратегії державної регіональної політики, розроблення і реалізації проектів та програм місцевого й регіонального розвитку. Вона являє собою модель партнерства різних секторів суспільства і використовується як інструмент узгодження цілей політики та управління, поєднання організаційних і самоорганізаційних ресурсів суб’єктів територіального розвитку.

Побудова державного управління регіональними процесами за зразком моделі політико-адміністративних сітей управління є результатом впливу нового парадигмального бачення територіального розвитку. Об’єктивний характер зміни парадигм є процесом, що супроводжується поступовою втратою домінуючих цінностей індустріального типу розвитку та парадигми міжрегіонального перерозподілу ресурсів, підвищенням ролі парадигми “полюсів зростання”, орієнтованої на ринкові механізми самоорганізації суб’єктів територіального розвитку. Разом з тим у регіональній політиці набувають більшої значущості соціальні ресурси розвитку. Їх використання в публічно-управлінській практиці потребує вдосконалення публічно-владних відносин на основі методологічного осмислення таких понять, як “сітьове суспільство”, “сітьові структури”, “сітьова організація”, “сітьова логіка взаємодії”, “сітьова економіка”, “соціальна сіть”, “політична сіть”, “сітьовий регіон”, “культурно-економічна регіоналізація”, які в поєднанні з методологічним інструментарієм теорії публічного управління та регіоналістики можуть застосовуватись як конструкти сучасної теорії та практики побудови моделі політико-адміністративних сітей управління регіональним розвитком.

У другому розділі – “Суспільні стимули та ризики інституціоналізації політичної сіті територіального розвитку” – проаналізовано інституціональні ефекти використання соціального капіталу в процесах територіального розвитку, явище синергізму політичної сіті територіального розвитку, її роль як моделі просторової ідентифікації стратегії державної регіональної політики.

Розкрито тісний зв’язок формальних та неформальних компонентів діяльності суб’єктів територіального розвитку. Показано, що неформальні чинники є нематеріальними (самоорганізаційними) ресурсами розвитку територій, які можуть продукувати як позитивні стимули, так і суспільні ризики (конструктивні та деструктивні інституціональні ефекти). Конструктивний інституціональний ефект від застосування моделі політичної сіті виникає за таких умов: за наявності ефективних інститутів влади та громадянського суспільства, реальних механізмів здійснення корпоративної соціальної відповідальності, сумісності цінностей формальних і неформальних компонентів взаємодії. За цих умов формується симетрична політична сіть, функціонування якої продукує синергетичний ефект спільної діяльності суб’єктів територіального розвитку. Деструктивний інституціональний ефект виникає у разі відсутності зазначених факторів, що зумовлює формування асиметричної політичної сіті, функціонування якої характеризується опортуністичною поведінкою окремих політичних/економічних суб’єктів, реалізацією ними вузькокорпоративних інтересів, що суперечать загальнонаціональним.

Виявлено, що ризик отримання деструктивного інституціонального ефекту ускладнює використання соціального капіталу як самоорганізаційного ресурсу міст та регіонів. Тому перехід від вертикальної до горизонтальної взаємодії суб’єктів територіального розвитку має здійснюватись з чітким окресленням проблем, що виникають у процесі взаємодії формальних і неформальних практик. Ціннісна симетричність/асиметричність формальних та нефор­мальних практик зумовлює соціальну або асоціальну спрямованість спільної діяльності зацікавлених суб’єктів на досягнення реальних чи декларованих цілей, використання відповідних стратегій, ресурсів і видів капіталу. Виходячи з цього обґрунтовано, що інституціоналізація політичної сіті територіального розвитку має базуватись на соціальному капіталі, потенціал якого становлять: спільна мета; ідеологія згуртованості та соціального партнерства; міжінституціональна довіра, реально діючий соціально-політичний механізм установлення балансу соціально-економічних інтересів усіх основних груп суспільства; дотримання правових норм взаємодії суб’єктів територіального розвитку; виключення прямої інституціональної (адміністративної) залежності одних суб’єктів від інших у процесі здійснення комунікацій та прийняття рішень. Фундаментальною умовою реалізації соціального капіталу є міжінституціональна довіра, яка формується в разі забезпечення тісних інтерактивних інституціональних та особистісних зв’язків; високої діалогової політичної культури; спроможності влагоджувати конфліктні чи спірні ситуації, не вдаючись до третейських суддів – держави чи суду; готовності суб’єктів територіального розвитку розкривати важливу інформацію, справедливо розподіляти витрати та вигоди у спільних регіональних проектах.

Наведено аргументи на користь того, що в процесах інституціоналізації політичної сіті територіального розвитку важливу роль відіграють такі фактори, як знання, сучасні управлінські технології, репутація суб’єктів територіального розвитку у певному інституціональному середовищі тощо, які впливають на стратегію використання значущих ресурсів кожним з учасників політичної сіті. До сукупності значущих ресурсів суб’єктів територіального розвитку, які можуть бути в їх розпорядженні, належать: економічні ресурси (матеріальні, грошові ресурси, блага для споживання, умови для отримання грошових доходів тощо); інформаційні ресурси (знання); адміністративні та політичні ресурси (призначення на посаду, прийняття політичних рішень, законодавчих та інших нормативно-правових актів тощо); особистісні ресурси (якості, можливості, зв’язки кожного окремого учасника). Наявність тих чи інших значущих ресурсів у кожного із суб’єктів територіального розвитку, їх співвідношення та вміння їх використовувати для спільних цілей визначає місце учасників в ієрархії політичної сіті територіального розвитку.

З’ясовано, що баланс організації/самоорганізації встановлюється на основі знань та компетентності щодо раціонального використання значущих ресурсів суб’єктів влади і суспільства. У цьому контексті стверджується, що інституціоналізація політичної сіті територіального розвитку стає можливою за умови, якщо недержавний сектор у цілому досягає високого рівня знань, комунікації та міжнародних контактів, які дають йому певні переваги відносно політичних та адміністративних ресурсів суб’єктів влади. Бізнес-структури є провідними центрами збирання, зберігання та використання економічної інформації, високорозвиненого менеджменту; громадські організації та університети – центрами розроблення політичних і соціальних технологій, генераторами знання із суспільно-прикладних проблем стратегічного бачення суспільного розвитку. Ці переваги скасовують чи суттєво обмежують дію залізного закону ієрархії. Зміна характеру зв’язків в ієрархічних відносинах не порушує домінуючу роль органів публічної влади як учасників політичної сіті, оскільки вони є розпорядниками найбільшого обсягу значущих ресурсів. Залучаючись до політичної сіті територіального розвитку, органи влади отримують доступ до “сітьового капіталу” – іміджу, ділової репутації, інформаційного, когнітивного, експертного, фінансового та матеріального потенціалів недержавних суб’єктів територіального розвитку.

Аргументовано, що логіка встановлення балансу процесів організації та самоорганізації соціально-територіальних систем базується на синергетичній інтерпретації співвідношення понять “організація/самоорганізація”, “соціальний капітал”, “держава”, “місцеве самоврядування”, “громадянське суспільство”, яка полягає ось у чому. Інститут державної влади, будучи продуктом самоорганізації суспільства, одночасно виступає суб’єктом організації публічно-владних відносин першого порядку. У цьому статусі держава формує умови саморозвитку суспільства шляхом створення інститутів місцевого самоврядування та громадянського суспільства, нормативної бази їх діяльності. Інститут місцевого самоврядування виникає як продукт самоорганізації держави, яка впроваджує в державне управління принцип “організаційного плюралізму” та утворює суб’єкта організації публічно-владних відносин другого порядку. Інститути держави та місцевого самоврядування забезпечують поєднання процесів організації та самоорганізації суспільства на основі функціональної організаційної сумісності через механізм делегованих державою повноважень. “Організаційний плюралізм” сприяє підвищенню організаційної здатності усієї системи публічного управління адаптуватись до нелінійних самоорганізаційних процесів за рахунок використання управлінського потенціалу місцевого самоврядування як агента держави на місцевому рівні, значущих ресурсів громадянського суспільства та актуалізованого соціального капіталу.

Розглянуто модель політичної сіті територіального розвитку як інституціональний інструмент просторової ідентифікації стратегії державної регіональної політики. Ця модель виступає механізмом представлення та реалізації інтересів територіальних громад, органів та посадових осіб місцевого самоврядування, регіональних бізнесових та громадських організацій. Сітьовий спосіб представлення місцевих інтересів сприяє узгодженню та прийняттю політичних рішень з комплексу економічних та інших питань територіального розвитку, які неможливо оперативно та ефективно вирішувати в системі адміністративної організаційно-управлінської вертикалі. Ця мотивація є додатковим імпульсом для переходу до відкритої спільної діяльності структур публічного управління з різними політичними сітями, які представляють ту чи іншу сферу господарської чи публічно-управлінської діяльності. Показано, що політико-адміністративні сіті управління регіональними процесами є найбільш адекватною структурою для врахування всієї палітри місцевих та регіональних інтересів у сфері виробництва суспільних благ.

У третьому розділі – “Культурно-економічна регіоналізація та форму­вання сітьових регіонів як провідні тенденції сучасності: приклад управління ЄС” – проаналізовано сутність культурно-економічної (постіндустріальної) регіоналізації та сітьового принципу регіоноутворення, розглянуто методоло­гічне значення ідей нового (європейського) регіоналізму для побудови моделі політико-адміністративних сітей управління ЄС, роль, структуру інформаційно-когнітивного простору територіального розвитку як інструмента підвищення ефективності державної регіональної політики.

З’ясовано методологічне значення для науки державного управління поняття культурно-економічної регіоналізації як просторово-фрагментарної локалізації культурної, економічної та інших видів діяльності, що базуються на цінностях інтегрування, високих стандартах публічного управління, новітніх соціальних практиках і технологіях, сучасній інформаційно-комунікаційній інфраструктурі та розвиненій системі публічних послуг. Показано, що ним позначають процеси диференціації регіонів, наслідком яких є вибіркове (точкове) входження окремих територіальних утворень (фрагментів чи зон територій) у світові процеси, які підпорядковані сітьовій логіці та більш інтенсивному темпоритму взаємодії соціальних структур, що базуються на єдиних цінностях політико-управлінських еліт, культурних та бізнесових спільнот у глобальному, регіональному, локальному вимірах (Е.Гіденс, М.Кастельс, О.Скаленко, П.Г.Щедровицький). Ущільнення та висока швидкість здійснення комунікацій зумовлює більшу залежність соціального простору не від фізичної території та концентрації організаційних важелів впливу в одному адміністративному центрі, а від логіки колективного мислення і колективної дії (сітьової логіки), рівня розвитку людських ресурсів, технологій, інтелектуального та соціального капіталу, ціннісно-нормативного потенціалу публічної влади. Зони територій, де сформовані соціально-управлінські практики з високими стандартами професійної діяльності, формують супратериторіальну сіть міст (регіонів), що надбудовується над фізичним простором (територією) держав.

Обґрунтовано, що адміністративно-територіальний параметр діяльності органів публічної влади в умовах постіндустріалізму перестає бути бар’єром для співробітництва однієї локальної території (зони) з іншою. У процесах розвитку зростає роль культурно-економічного потенціалу території, який стає основою формування екстериторіальної сіті розвитку подібних територій. До її складу включаються тільки ті локальні зони територій, де сформовані публічно-управлінські практики доброго врядування з високими нормами інноваційної діяльності та відповідна управлінська культура. Співробітництво цих територій за­безпечується єдиним інформаційно-когнітивним простором територіального розвитку – супратериторіальним простором певної конфігурації, що утворюється на основі інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури та ІКТ шляхом поширення і використання конкретних інформаційних ресурсів – світових, національних, регіональних, локальних, у яких відображені знання про проблеми та механізми розвитку територій відповідного масштабу, з метою їх застосування як інструментів впливу на суб’єктів територіального розвитку. Обґрунтовано, що зміст понять культурно-економічної регіоналізації та інформаційно-когнітивного простору територіального розвитку є теоретичною основою для формулювання важливих методологічних настанов щодо оновлення державної регіональної політики в Україні з позицій забезпечення публічно-управлінських практик високорозвиненими стандартами доброго врядування, які базуються на інформації, знаннях, ІКТ, максимальному використанні соціальної енергії недержавних суб’єктів територіального розвитку (соціального капіталу).

На підставі експертної оцінки під час проведення круглого столу “Розвиток громад через формування міжрегіональної муніципальної консульта­тивної мережі” (Київ, 2007 р.) було здійснено практичну верифікацію ідеї створення єдиного інформаційно-когнітивного простору територіального розвитку як елемента культурно-економічної регіоналізації. Позитивний висновок експертної спільноти щодо обговорюваної проблеми зафіксовано в рекомендаціях круглого столу, у яких зазначено, що організація міжсек­то­ральної співпраці та партнерства на основі створення спеціалізованого Інтернет-ресурсу міжрегіональної сіті суб’єктів територіального розвитку є оптимальним механізмом залучення недержавних організацій (асоціацій органів місцевого самоврядування, агентств місцевого та регіонального роз­витку тощо) до реалізації системних реформ на базовому та регіональному рівнях. Органам державної влади було рекомендовано сприяти розвитку інформа­ційно-когнітивного простору як важливого механізму реалізації Дер­жавної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року, яка затвер­д­жена Постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2006 р. № 1001 та передбачає розробку Радою Міністрів АРК, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями стратегій розвитку відповідних регіонів.

Розкрито сутність процесу утворення трансадміністративних (супратери­торіальних) мікро- та макрорегіонів певних конфігурацій, які формуються незалежно від меж адміністративно-територіальних одиниць чи держави в цілому. Трансадміністративний макрорегіон може бути представлений як сіть великих та малих міських центрів (мікрорегіонів з однаковим чи подібним культурно-економічним потенціалом), які доповнюють економіку один одного та конкурують з іншими макрорегіонами у європейському та світовому масштабах, а не лише в масштабі держави. Аргументовано, що в ситуації утворення сітьових регіонів супратериторіальність як елемент культурно-економічної регіоналізації не відміняє ролі та значення адміністративно-територіального фактора, важливості функцій публічно-управлінських структур, виключними повнова­женнями яких завжди залишатиметься розв’язання проблем економічного розвитку і відновлення життєздатності територіальних систем на основі інститутів політичного представництва та соціальної відповідальності.

Установлено логічний зв’язок процесів культурно-економічної регіона­лізації з новим (європейським) регіоналізмом, який забезпечує сучасну концептуальну основу об’єктивно зумовленого переходу від індустріального до постіндустріального типу територіального розвитку. Новий регіоналізм як концепція та ідеологія регіонального співробітництва обґрунтовує важливе значення культурно-економічної єдності адміністративно-територіальних одиниць, на які поділено соціально-політичний та економічний простір ЄС, підкреслює спільність їх цілей та завдань, необхідність забезпечення балансу повноважень та компетенцій суб’єктів публічної влади у прийнятті політичних рішень на наддержавному, національному та регіональному рівнях. Виявлено, що в інституціональному вимірі впровадження ідей нового регіоналізму в суспільне життя країн ЄС супроводжувалось системними реформами, спрямованими на децентралізацію публічної влади і розширення адміні­стративних повноважень регіонів та міст. Ці реформи стали підґрунтям для реалізації моделі політико-адміністративних сітей управління ЄС. Утворення таких сітей є складним процесом багатофакторного аналізу складових взаємодії, які забезпечують: багаторівневу та поліцентричну модель територіального розвитку; умови для раціонального рішення суб’єктами територіального розвитку щодо участі в сітьовій взаємодії; формування конфігурації (структури) політичних сітей її персональними учасниками; узгодження інтересів, соціальних позицій та ціннісних установок суб’єктів територіального розвитку; спільне використання значущих ресурсів; формулювання спільної мети (цілей); реалізацію принципів добровільності, рівноправ’я, автономності суб’єктів діяльності; укладання формальних угод та неформальних домовленостей на засадах відкритості та прозорості прийняття рішень у межах сіті; функціо­нування системи прийняття рішень та процедур узгодження інтересів.

У четвертому розділі – “Формування міжінституціональної довіри у процесі інституціоналізації політичної сіті територіального розвитку в Україні: проблеми і перспективи” – здійснено аналіз проблеми ціннісної сумісності формальних та неформальних практик у процесі інституціоналізації політичної сіті територіального розвитку, основних складових між­інституціональної довіри.

Обґрунтовано, що нестабільність політичної та соціально-економічної ситуації в Україні, відтворення регіональних конфліктів, низька ефективність виробництва суспільних благ та інші негативні фактори тісно пов’язані з процесами подвійної (формальної та неформальної) інституціоналізації демократичних інститутів суспільства, ціннісною несумісністю формальних і неформальних практик. За таких обставин система публічно-владних відносин функціонує в режимі заміщення формальних правил взаємодії неформальними, або їх конкуренцією, що здебільшого супроводжується нехтуванням владою різних рівнів належним виконанням своїх прямих повноважень, вимог забезпечення демократичного контролю з боку організацій громадянського суспільства, ухилянням суб’єктів влади та суспільства від корпоративної соціальної відповідальності. Загальна логіка таких дій спирається на так звані “інституціональні пастки”, найбільш типовими серед яких є: відсутність необхідних законодавчих норм; їх нечіткість; наявність численних суперечливих інструкцій; можливість двозначної інтерпретації правил; вибірковий контроль з боку влади за дотриманням правил суб’єктами суспільства тощо.

Показано, що опортуністична поведінка представників публічної влади перетворює ресурс її легітимності на нелегітимний владний ресурс окремих політиків і чиновників, який слугує егоїстично-груповим інтересам та цілям, спричиняє формування асиметричних політичних сітей заміщуваного або конкурентного типів, продукує деструктивні інституціональні ефекти. Характер­ними ознаками останніх є: недовіра з боку населення до формальних інститутів влади місцевого, регіонального, центрального рівнів; домінування в системі публічно-владних відносин елементів неопатрімоніального типу вузько- корпоративної солі­дарності політико-адміністративної еліти. Ці фактори цілковито блокують реалізацію стратегії підвищення ефективності системи публічно-владних відносин в Україні. Тому будь-яка стратегія їх реформування має передбачити не тільки розбудову раціональної формальної інституціональної системи, а й упровадження системно діючих механізмів, які забезпечують сумісність формальних та неформальних практик суб’єктів територіального розвитку, мобілізують не тільки матеріальні, а й моральні ресурси країни. Такий підхід, що базується на соціальному капіталі, є єдино можливим при розв’язанні проблем переходу від імітації системних реформ до їх реального впровадження.

Актуалізація соціального капіталу як ресурсного потенціалу територіального розвитку забезпечується інституціональною стабільністю, реалізацією принципів соціальної та економічної справедливості. Ці завдання не можуть бути покладені тільки на інститути публічної влади, оскільки вони можуть бути вирішені тільки за участі всіх суб’єктів територіального розвитку. Генеральні функції між ними розподіляються в такий спосіб. Публічна влада забезпечує інституціональну стабільність, громадський сектор – соціальну справедливість, суб’єкти ринку – економічну ефективність. Усі суб’єкти територіального розвитку матимуть змогу скоординовано вирішувати ці завдання за умови ефективно діючої інфра­структури міжінституціональної довіри – системи законодавчих норм, принципів, цінностей, інструментів і механізмів її реалізації в процесах формальної та неформальної взаємодії інституціональних структур суспільства. Результатом дії цих елементів є системна якість соціального простору, яка характеризується міжінституціональною довірою, корпоративною соціальною відповідальністю інститутів публічної влади та громадянського суспільства за розв’язання проблем територіального розвитку. Визначено основний елемент інфраструктури міжінституціональної довіри, яким є кооперація публічної влади, побудована за критерієм її багатовимірності. Згідно з ним влада має бути спроможною реалізувати свій адміністративний ресурс (перший вимір), підпорядковувати себе самообмеженню (другий вимір), формувати певну систему цінностей і переконань (третій вимір). На сучасному етапі державного будівництва в Україні актуалізується третій вимір влади, який вимагає досягнення ціннісної сумісності органів публічної влади та суспільства.

Доведено, що ефективність публічної влади досягається завдяки впровадженню принципів “організаційного плюралізму”, функціональної організаційної сумісності рівнів влади (держави та місцевого самоврядування), ціннісної сумісності влади і суспільства. Такі принципи створюють умови для включення в процес розвитку соціально-територіальних систем потенціалу соціального капіталу, який актуалізується на основі формування соціальної довіри, реалізації принципів рівноправ’я, добровільності участі, раціональності вибору учасників взаємодії. Ці умови не порушують принцип ієрархічності взаємодії публічно-управлінських та інших соціальних структур, а тільки змінюють характер функціонування їх елементів, збалансовано поєднуючи ресурси організації та самоорганізації.

Здійснено практичну верифікацію концептуальної розробки принципу поєднання організації та самоорганізації, на основі впровадження якого актуалізується соціальний капітал та формується міжінституціональна довіра. Відповідно до її положень були сформульовані завдання Програми державної підтримки розвитку місцевого самоврядування, затвер­д­же­ної Указом Президента України “Про державну підтримку розвитку місцевого самоврядування в Україні” від 30 серпня 2001 р. № 749/2001. У Про­грамі розвиток місцевого самоврядування визначено як пріоритетний напрям державної політики, спрямованої на актуалізацію самоорганізаційного потенціалу територіальних громад, становлення громадянського суспільства. Верифікація показала, що активізація самоорганізаційних процесів на місцевому рівні є проблематичною з огляду на відсутність міжінституціональної довіри, низьку муніципальну свідомість громадян України, недостатню компетентність представників місцевого самоврядування та організацій громадянського суспільства, культурно-інституціональні бар’єри, що перешкоджають реалізації ними різноманітних форм місцевої демократії, які на практиці здебільшого набувають формального характеру. З цього випливає, що інституціоналізація сітьових форм взаємодії стає можливою за умов створення законодавчої бази, сприятливої для налагодження партнерських відносин суб’єктів територіального розвитку, набуття ними досвіду публічно-управлінських та суспільно-політичних практик ё врядування.

У п’ятому розділі – “Інституціональні механізми впровадження сітьової парадигми територіального розвитку в Україні” – розглянуто та обґрунтовано роль і призначення електронного урядування, муніципального консалтингу, сітьової моделі представництва регіональних інтересів.

Обґрунтовано, що зазначені механізми є системними елементами побудови децентралізованої системи публічно-владних відносин, формування інфраструктури міжінституціо­нальної довіри та політико-адміністративних сітей управління. Показано відмінність між концепціями “електронний уряд” (e-gove
ment) та “електронне урядування” (e-gove
ance), їх тісний зв’язок із сітьовою парадигмою територіального розвитку. Перша спрямована на підвищення ефективності оперативної управлінської діяльності публічних органів влади через авто­матизацію та стандартизацію процесу управління інформаційними потоками, які забезпечують виконання завдань як усередині відомства, так і між різними органами на різних рівнях територіальної організації влади. Друга концептуально тісно пов’язана з осмисленням сітьового способу взаємодії суб’єктів влади і суспільства, процесу масштабних інституціональних перетворень у державі. Ця концепція є складовою сучасних концептуально-теоретичних уявлень про публічне управління, згідно з якими ІКТ та інформаційні ресурси застосовуються не тільки для розвитку технологій управління, а й для переходу від індустріального типу централізованого, ієрархічного публічного управління до горизонтального міжінституціонального співробітництва, забезпечення ефективності інститутів публічної влади з погляду дотримання свобод та прав громадян, подолання проявів корупції та формування довіри населення до влади. З цього погляду концепція електронного урядування виступає важливим елементом сітьової парадигми територіального розвитку, впровадження якої потребує в умовах України вдосконалення нормативної бази діяльності інститутів влади та суспільства стосовно перерозподілу зон їх пріоритетної компетенції, оновлення та розширення ціннісних парадигм суспільства, зміни освітніх акцентів, принципів формування та витрачання коштів Державного бюджету.

У рамках реалізації проекту “Електронне місто” у м. Українка Обухівського району Київської області здійснено практичну верифікацію концептуальної позиції щодо необхідності зміни пріоритетів державної регіональної політики, акцентованої на формуванні практики електронного урядування. За цим проектом у квітні 2008 р. була впроваджена електронна система документообігу, яка дала змогу автоматизувати та стандартизувати процес управління інформаційними потоками. Значно скоротився час обробки документів, збільшилась кількість звернень громадян, підвищилася якість їх розгляду, ефективнішим став контроль виконання доручень керівництва тощо. Для верифікації були проведені семінари і тренінги для посадових осіб виконавчого комітету Української міської ради з метою формування психологічної та технологічної готовності до відкритої і прозорої діяльності на основі ІКТ. Верифікація показала, що більш складним елементом практики електронного урядування є впровадження системи прозорості та інтерактивної взаємодії з населенням і громадськими структурами. Це потребує розвитку електронного урядування до стадій публічності та участі, підвищення взаємної довіри влади і територіальної громади, відходу від традиційних бюрократичних принципів. Такий системний підхід стає можливим на основі глибокого реформування всієї системи публічного управління та розвитку форм місцевої демократії.

Розкрито досвід європейських країн, де інститут муніципального консалтингу виступає ефективним інструментом формування публічно-управлінських практик доброго врядування. Його призначення, крім вирішення завдань стратегії інноваційного розвитку міста/регіону, полягає також у формуванні муніци­пальної свідомості, соціальної відповідальності посадових осіб місцевого самоврядування, довіри до органів влади з боку населення та організованих структур суспільства. Це відбувається на основі високоморальної та професійної діяльності консалтингових структур-посередників, спроможних організовувати конструктивні, ідеологічно незаангажовані дискусії з представниками публічної влади та бізнесу, виробляти спільні підходи, науково обґрунтовувати інтереси територіальної громади та найбільш оптимальні публічно-управлінські стратегії їх реалізації.

З’ясовано, що в Україні спостерігаються незадовільний стан розвитку муніципального консалтингу, низький рівень його затребуваності з боку органів місцевого самоврядування. Актуальність розв’язання цієї проблеми підтвер­­джена в процесі практичної верифікації концептуальної розробки щодо доцільності інституціоналізації системи муніципального консалтингу як механізму впровадження інноваційних публічно-управлінських практик органів місцевого самоврядування. Окремі концептуальні положення реалізовано при підготовці методичного посібника і нормативної бази Всеукраїнського конкурсу проектів та програм розвитку місцевого самоврядування, що проводиться з 2003 р. згідно з Указом Президента України “Про Всеукраїнський конкурс проектів та програм розвитку місцевого самоврядування” від 28 жовтня 2002 р. № 952/2002. Вони стосуються: формулювання пріоритетів та завдань конкурсу, основними з яких є створення інформаційного банку інноваційних ідей, їх упровадження в практику муніципальної діяльності; вимог щодо інноваційності проектних пропозицій; спільної участі в їх підготовці та реалізації на партнерських засадах органів місцевого самоврядування, бізнес-структур та громадських організацій, що спеціалізуються на наданні послуг з муніципального консалтингу. Результати верифікації свідчать, що механізми муніципального консалтингу активізують проектний інноваційний підхід до розв’язання проблем місцевого і регіональ­ного розвитку на основі сучасних знань і технологій муніципального управління, сприяють розвитку партнерських відносин та формуванню міжінституціональної довіри, створюють конкурентне середовище для органів місцевого само­врядування, в якому знання та компетентність є перевагою в отриманні фінан­сової підтримки держави.

Розкрито основні недоліки діючої системи представництва регіональних інтересів в Україні, які зумовлені недосконалою інституціональною системою та нерозвиненою інфраструктурою міжінституціональної довіри. Обґрунтовано необхідність розвитку цього інституту на основі сітьових форм взаємодії, здійснено практичну верифікацію стратегічного підходу до реалізації такого завдання. Її результати підтверджують, що в практиці державного управління не реалізується системний підхід до розв’язання цих проблем. Проте поступово формуються окремі елементи політико-правового поля впровадження сітьової моделі представництва регіональних інтересів. Зокрема, Кабінет Міністрів України ухвалив Постанову “Про утворення Ради з питань регіонального розвитку та місцевого самоврядування” від 2 квітня 2009 р. № 309. Вона спрямована на поглиблення взаємодії органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування на основі поєднання загальнодержавних і місцевих інтересів із забезпечення ефективного розвитку регіонів. Ідея утворення рад з питань регіонального розвитку міститься в проекті Закону України “Про засади державної регіональної політики”, в якому пропонується утворити Національну раду з питань державної регіональної політики (національний рівень) та Раду регіонального розвитку (регіональний рівень). Їх призначення полягає у здійсненні консультативних та експертних функцій щодо просторової ідентифікації державної стратегії регіональної політики, підготовці висновків, оцінок та пропозицій стосовно нормативно-правового забезпечення на рівні центральних та регіональних органів виконавчої влади, прийняття ними рішень щодо проектів та програм регіонального розвитку.

Як важливий елемент політико-правового поля сітьової моделі представ­ництва регіональних інтересів розцінено Закон України “Про асоціації органів місцевого самоврядування” від 16 квітня 2009 р. № 1275-VI, який визначив правові засади організації і діяльності асоціацій органів місцевого само­врядування та їх добровільних об’єднань, їх взаємовідносини з органами державної влади і органами місцевого самоврядування з приводу представництва й захисту регіональних та місцевих інтересів при прийнятті державних рішень щодо соціально-економічного і культурного розвитку територій. У цьому аспекті результати верифікації свідчать про негативний вплив інерції вже усталених суспільно-політичних практик на реалізацію недержавними структурами права на представництво регіональних інтересів. Зроблено висновки щодо необхідності продовження системного аналітичного опрацювання завдань проекту “Стратегія захисту прав та представлення інтересів органів місцевого самоврядування”, який реалізується Асоціацією міст України та громад у рамках проекту Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) “Розширення навчальних послуг та дорадчої допомоги” і має бути впроваджений до 2012 р. У цьому проекті враховано концептуальні розробки дисертаційного дослідження, які стосуються запровадження інституціональних механізмів організації ефективного діалогу між Асоціацією міст України та громад і органів державної влади на основі сітьової взаємодії в єдиному інформаційно-когнітивному просторі.

Аргументовано, що реорганізація інституціонального забезпечення нової державної регіональної політики має здійснюватись у контексті децентралізації публічно-владних відносин, удосконалення парламентських та муніципальних виборів з погляду адекватності складу представницьких органів регіональним та місцевим інтересам, розвитку форм місцевої демократії, актуалізації діяльності дорадчих органів при центральних, регіональних та місцевих органах влади, посилення ролі асоціацій органів місцевого самоврядування як суб’єктів сітьової моделі представництва регіональних інтересів. Ради з питань регіонального розвитку поряд з асоціаціями органів місцевого самоврядування мають стати вузловими центрами динамічного поля сітьової взаємодії інституціональних груп інтересів, діяльність яких має бути забезпечена розгалуженими горизонтальними інформаційними зв’язками у єдиному інформаційно-когнітивному просторі територіального розвитку.