Гуманітарна парадигма в системі державного управління :

Краткое содержание

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

         У вступі розкрито сутність і стан дослідження наукової проблеми: обґрунтовано актуальність теми дисертації; показано її зв’язок із науковими програмами й напрямами досліджень Національної академії державного управління при Президентові України; визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і методологію дослідження; розкрито наукову новизну і практичне значення отриманих результатів; наведено дані щодо їх апробації та публікацій за темою дослідження. 

  У першому розділі – “Становлення сучасної гуманітарної парадигми та її управлінське значення” – здійснено аналіз розвитку людинознавчої методології, визначено основні етапи її становлення та продемонстровано її важливі настанови щодо управлінсько-соціальної взаємодії.

Проведено історіографічний аналіз становлення сучасної гуманітарної методології з часів Стародавньої Греції до сучасних течій філософії і психології, що дало змогу розкрити процес поглиблення розуміння людської сутності та рушійних сил діяльності з продукування нових предметних форм соціальності. Показано, що людинознавчі ідеї наявні у філософських концепціях із початку їх зародження, але в силу визначення людини як частини природного чи соціального цілого тогочасний наївний гуманізм підпорядковував людину вищим силам, зокрема державі. Ця залежність постулюється і світобаченням епохи Середньовіччя, коли переваги держави щодо людини трактуються на іншій, теологічній, основі. Тому людина ще не має власної сутності, а її діяльність детермінується зовнішніми силами. Епоха Відродження започаткувала дослідження людини на її власній, земній основі, тут поряд із абстрактним гуманізмом зародився гуманітаризм, що вперше спробував розкрити людський світ через знання та раціональне мислення.

На нашу думку, засновником гуманітарної методології взагалі та її практичного спрямування є І. Кант, який вперше теоретично обґрунтував свободу як властиву людині сутність і розкрив раціональні основи її здійснення. Атрибутивна властивість свободи людини проявляється у її самодостатності та самовизначеності (здатності покладати власну мету), що здійснюється через раціональне обґрунтування норм моралі і права та доповнюється ірраціональною вірою. Особливістю самоствердження людини, за І. Кантом, є її активність – критичне та конструктивне ставлення до дійсності, постійне продукування нових форм предметності. Справжня свобода включає також здатність особи подолати власні пристрасті, афекти та оманливі думки, що можуть сприйматися нею як невідворотні причини її діяльності. Вільний вибір людини перетворює її у повноправного суб’єкта соціальних змін, є основою її громадянської активності та причетності до державних справ.

Здійснений аналіз сучасної філософсько-методологічної літератури свідчить про те, що досягнення теоретичної думки у розкритті методологічних основ гуманітаризму пов’язані насамперед із запереченням абстрактного гранд-наративу Г. Гегеля, умоглядного проекту домінування загальносоціального над особистісним (марксизм) та абсолютизації однієї із багатьох властивостей людини (волі) як рушія її діяльності (ніцшеанство). Показано, що значний внесок у посткласичне розуміння людини та розкриття гуманітарних основ сучасних суспільно-владних трансформацій належить таким філософським школам ХХ ст., як прагматизм, феноменологія, екзистенціалізм, персоналізм, герменевтика та комунікативна філософія. Вони глибоко розкрили внутрішній світ людини, зумовленість її діяльності особистісним мотиваційним ядром, прагненнями та очікуваннями.

Компаративний аналіз різних шкіл психології дозволив глибше зрозуміти внутрішній світ особи, розкрити наявні види суб’єктивних спонук людської активності, зафіксувати дві основні моделі вивчення і трактування психологічних явищ – природничо-наукову і гуманітарну парадигми. Перша з них асоціюється із школами бігевіоризму, психоаналізу і радянською течією у психології та характеризується як орієнтація на вивчення внутрішніх, суб’єктивно-психологічних процесів засобами природничих наук, із властивими їм причинно-наслідковим зв’язком, встановленням загальних закономірностей тощо. На відміну від природничо-наукової, гуманітарна парадигма, що одержала теоретичний розвиток і практичне застосування у гуманістичній психології, акцентує увагу на свідомому ставленні людини до своїх дій, фіксує повноту її проявів тощо.

Шляхом аналізу гуманітарного змісту основних шкіл менеджменту та застосовуваних у них орієнтованих на людину методологічних настанов аргументується думка, що зміна і розвиток вказаних шкіл продемонстрували наростаючу тенденцію до повнішого  врахування внутрішніх, психологічних чинників учасників управління, а також його суб’єктивних та інтерсуб’єктивних аспектів. Тенденція посилення ролі гуманітарної методології в менеджменті виявлена через наростання впливу відповідних течій (школа людських відносин, організаційної культури, сучасні теорії мотивації тощо) та закономірностей, що розкривають необхідність свідомого й багатомірного ставлення людини до управлінської ситуації. Пост класичне спрямування гуманітарної методології в цьому аспекті стверджується за допомогою парадигми, яка фіксацію довільності людських ставлень доповнює вимогою єдності соціально апробованих настанов. Аналітична реконструкція гуманітарного змісту основних шкіл менеджменту сприяла орієнтації на розкриття методів здійснення впливу на особу, виявлення мотивів діяльності учасників управлінських процесів, що досягається за допомогою методів інтроспекції, ідентифікації, рефлексії, емпатії, актуалізації та широкого спектру методів соціологічних досліджень. Пізнавальне відтворення практики менеджменту орієнтувало на врахування вказаних методів і в процесі дослідження державного управління.

Зроблено висновок, що в сучасній методологічній культурі діють дві відмінні парадигми розуміння психологічного світу людини, що формують два відповідні типи соціальної взаємодії і залучення людини до управлінського спілкування. На основі природничо-наукової парадигми стверджується модель зовнішньої детермінації особи, що в конкретній управлінській практиці виявляється як примус або маніпуляція. Гуманітарна парадигма психології розвиває концепцію самодостатності людської особистості, стверджує визначальну роль самодетермінації та самоактуалізації під час участі в політичних та державно-управлінських процесах.

У другому розділі – “Теоретико-методологічні основи впровадження гуманітарної парадигми в державне управління України” – обґрунтовано можливість застосування гуманітарної методології та її конкретно структурованої моделі (парадигми) у державному управлінні.

Результатом застосування дедуктивно-гіпотетичного методу до дослідження наростаючого впливу гуманітарної методології на весь процес соціального розвитку стала гіпотеза про те, що державне управління теж відчуває цей вплив і стоїть перед викликом її системного впровадження. Обґрунтування цієї гіпотези проводиться насамперед шляхом дослідження історичної зміни поглядів на сутність держави та здійснюваного нею управління, що дозволило зробити висновок про те, що ці зміни відтворювали досягнутий рівень суспільно-владних відносин і водночас активно впливали на утворення їх нових форм. Однією із важливих тенденцій поглиблення вказаних поглядів був пошук орієнтованого на людину призначення держави. На нашу думку, загальна тенденція розвитку держави та форм її теоретичного осмислення здійснюється у напрямку ствердження її людських підвалин. Так, сучасні концепції публічного врядування (new public management, good gove
ance, “soft power” etc.) розглядають поділ державного управління на політичну й адміністративну складову, визначають призначення останньої як надання послуг населенню, що призводить до формування нової, орієнтованої на забезпечення потреб кожної людини, управлінської культури.

Досліджено процес зародження гуманітарної методології в українській суспільно-політичній думці та встановлено, що українські традиції розгляду суспільно-владних відносин засновані переважно на абстрактно-гуманістичних, громадівських, націоналістичних та державницьких засадах, а особистісні, людиноцентричні основи державної політики представлені недостатньо. У дисертаційному дослідженні розкрито такі основи, як зміст суспільно-політичних поглядів І. Франка та концепції права Б. Кістяківського. Послідовно проведений ними пріоритет цінності людини щодо політичних і державних справ повністю відповідає сучасним тенденціям розвитку цивілізаційних процесів і є надзвичайно важливим для становлення української демократії. Актуальність людиноцентричного значення діяльності держави посилюється тією обставиною, що тривалий історичний період українське суспільство жило в умовах антигуманного радянського режиму. У цьому контексті системно відстежується принципова відмінність між ідеологічно зумовленою, тоталітарною за своєю суттю діяльністю держави та діяльністю свідомо визначеною на основі гуманітарної парадигми. Продемонстровано колізії пострадянського пошуку належної теоретико-методологічної основи державного управління, проблемність вибору пріоритетної орієнтації серед гуманітарних, меркантильних, національних, соціетарних, етатичних та інших цінностей. Відмінність гуманітарної парадигми вбачається в тому, що вона орієнтується на людину як вищу цінність та стверджує її наукове розуміння як істоти діяльної і цілепокладаючої, практично орієнтованої і особистісно-унікальної, самодетермінованої і зумовленої існуючим соціально-культурним полем.

Теоретико-методологічну основу дисертаційного дослідження визначено за допомогою сутнісного та етимологічно-порівняльного аналізу термінів “парадигма” та “синтагма”, “антропологія” та “гуманітаризм”, “природничо-наукова парадигма” та “гуманітарна парадигма”, що дозволило глибше зрозуміти зміст гуманітарної парадигми як цілісної методологічної моделі, яка узгоджує наукове, концептуально-теоретичне знання про людину із практичними, зокрема державно-управлінськими засобами забезпечення умов розвитку кожної особи. Таким чином, теоретично обґрунтувано можливість застосування гуманітарної парадигми як конкретної методологічної моделі пізнання та здійснення державного управління.

У третьому розділі – “Трансформаційний вплив гуманітарної парадигми на державне управління” – аналізується сутність сучасного врядування з огляду на його відповідність вимогам гуманітарної методології.

Використання методологічних настанов постмодерну та попередній аналіз тенденцій розвитку публічного врядування зумовили висновок про те, що державне управління не може розглядатися як незмінне у часі – його сутність є залежною від усталеного рівня суспільно-владних відносин. На нашу думку, основне призначення сучасної держави не повністю відповідає досить поширеній концепції її антагоністичної сутності, і тому потрібне переосмислення у напрямку розуміння державного управління як інституту соціального порозуміння.

 Такий підхід відрізняється від державницького і є своєрідним уточненням демократичного, оскільки орієнтує на поглиблення його змісту за рахунок визнання паритетності інтересів всіх учасників державно-управлінського процесу та сприйняття кожного громадянина як співсуб’єкта влади. Відповідно до цього змінюється сутність держави, яка із засобу насильства трансформується в інститут оптимізації соціальних відносин, тобто стає демократичною, соціальною та правовою. Основним призначенням такої держави є гарантування необхідних умов для гармонійного розвитку все більшої кількості її громадян, а функції державного управління зміщуються до співробітництва і партнерства з громадськістю та використання методів свідомого впливу.

Послідовно проведено думку, що наукове розуміння державного управління неможливе без використання системного аналізу, а це в контексті нашого дослідження сприяло висвітленню державного управління як соціальної підсистеми, що в єдності своїх організаційних підрозділів та функцій правомірно може розглядатися як система. Встановлено, що комунікативна сутність державного управління реалізується через сукупність різноманітних установ, які з необхідністю повинні демонструвати структурну і функціональну цілісність, давати синергетичний ефект – нову якість внаслідок поєднання зусиль всіх суб’єктів і ресурсів. Системність управління на державному рівні включає діяльність законодавчої, виконавчої та судової гілок влади та визначається як привнесення інтегруючого впливу у стохастичну сукупність соціальних зв’язків, надання їм цілепокладаючого та організаційного впливу. Гуманітарний підхід зумовив розкриття державного управління як динамічної системи людської діяльності, що логічно поєднує у собі об’єктивні і суб’єктивні аспекти, ідеальні і матеріальні чинники та розгортається у низку етапів здійснення.

Відповідно до визначення комунікативної та системної сутності державного управління розглядається роль наукового знання, що аналізується з огляду його адекватності своєму об’єкту, практичної орієнтованості та узгодженості із намірами і мотивами суб’єкта. Розкрито, що розуміння сучасного державного управління неможливе без усвідомлення специфіки знання цієї сфери діяльності, воно не може бути зведене до набору знань інших наук, оскільки акумулює особливий досвід перетворення соціальної сфери засобами владного впливу. До атрибутивних ознак знання з державного управління належать: міждисциплінарність – включення даних різних наук; поєднання емпіричного, теоретичного і метатеоретичного (як самоусвідомлення суб’єкта) рівнів; системність та концептуальна визначеність; єдність реального та належного; індивідуалізуюча конкретність; прикладне спрямування тощо. Сучасна соціальна і гуманітарна зорієнтованість держави зумовлює відповідні зміни державно-управлінського знання, воно все більше стає діалогічним і плюралістичним, спрямованим на з’ясування позиції кожного учасника процесу управління та досягнення їх порозуміння. Вказані риси державно-управлінського знання, а також аксіологічна та мотиваційна наповненість характеризують його загальну близькість до гуманітарної проблематики.

На нашу думку, дослідження методології здійснення державного управління є складною науковою проблемою, що вимагає застосування різноманітного інструментарію, основою якого має бути логічне узагальнення – зведення безмежних проявів до універсальної сутності, тобто застосування парадигмального підходу, що класифікує управлінський процес за допомогою низки взаємозв’язаних категорій, дає відповідь на запитання: “що робити?”,  “задля чого робити?” і “як робити?”. Таким чином обґрунтовано, що однією із важливих особливостей державного управління є його методологічна визначеність або залежність ефективності здійснення від рівня усвідомлення та узгодження всіх аспектів процесу. Дійсно, перед суб’єктом управління стоїть завдання визначити мету та мотив своєї діяльності, її ресурси та засоби, сприятливі та несприятливі тенденції, сукупність можливих для використання методів тощо. Як вказувалося раніше, методологічною моделлю, що дозволяє узгодити всі аспекти управлінської діяльності, є парадигма. Саме послідовне застосування єдиної парадигми може забезпечити проведення в життя чітко визначеної концепції змін, віднайти адекватні їй ресурси і методи та знайти свідомих прихильників. Водночас орієнтація на багатоманітні людські цінності та інститути громадянського суспільства може убезпечити від уніфікуючих тенденцій політичних режимів.

У четвертому розділі – “Значення гуманітарної парадигми для державнго управління України” – встановлено, що необхідною тенденцією сучасних змін влади і державного управління є наповнення їх гуманітарним змістом та активне звернення до орієнтованих на людину технологій. Концептуальна визначеність такої тенденції стверджується практикою публічного врядування країн розвинутої демократії та є завданням теоретичного усвідомлення для української методології державного управління. Вирішення цього завдання уможливить подолання стихійності і ситуаційності в процесі управління та дозволить визначити координати стратегічного розвитку й повсякденної діяльності. Гуманітарна парадигма визначає як пріоритетні для державного управління цінності життя людини, її права, свободи та вільний розвиток. У цьому контексті безпосереднім об’єктом аналізу став проект Концепції гуманітарного розвитку України, підданий широкому науковому і громадському обговоренню на початку 2008 р. Розгляд представлених внаслідок цього різних поглядів дозволив виявити рівень осмислення гуманітарної проблематики, розкрити її значення для держави в порівнянні з іншими пріоритетами розвитку. Обгрунтовано думку, що концепція розвитку країни може бути лише одна і визначення її як гуманітарної потребує послідовного переосмислення основних стратегічних цілей державного управління в напрямку забезпечення пріоритетності людського розвитку та відокремлення такого підходу від інших систем ціннісних координат. Внаслідок цього існує загроза нівелювання справжнього гуманістичного змісту згаданої концепції, підміни іншими пріоритетами або її ігнорування при розробці реальних програм діяльності уряду тощо.

За методологічну основу розгляду значення гуманітарної парадигми взято конституційно закріплені права людини, що визначають зміст діяльності всіх органів державної влади, стверджують пріоритетність людини щодо держави. Підкреслено, що конституційна заданість прав і свобод людини є основою здійснення гуманітарної парадигми в державному управлінні. Водночас стверджується, що відвічний дуалізм держави й людини досить часто вирішується на користь держави, а права людини порушуються. Теоретичним підґрунтям такого стану у практиці державного управління України є домінування позитивістської концепції права, яка визнає первинними встановлені законодавством держави правові норми, або первинність законів щодо приватних прав особи. Таким чином заперечуються невідчужувані права людини та досягається домінування держави над нею. На противагу цьому реалізація гуманітарної парадигми передбачає визнання не просто принципу верховенства права, а саме принципу верховенства приватних прав особи. 

Доведено, що орієнтація державного управління на гуманітарні цінності вимагає адекватного вирішення проблем детермінації державно-управлінської діяльності, тобто визначення ролі різних чинників. Таке визначення стосується узгодження мети і засобів, взаємодії стимулів і мотивів, відповідності впливів і відгуків тощо. Проблема єдності мети і засобів вирішується як заперечення макіавеллізму (“мета виправдовує засоби”) і проведення вимоги застосовувати лише ті ресурси, що не суперечать людській сутності. Необхідним аспектом розгляду специфіки адекватної гуманітарній парадигмі детермінації є системне узгодження значень категорій “умова”, “причина”, “основа”, “засада” та “підстава”, що дозволяє термінологічно впорядкувати цей процес. Так, суб’єктивні чинники обґрунтування державно-управлінських рішень структуруються як теоретично необхідні (основа) і суб’єктивно можливі (засада). Мотиваційна детермінованість розкривається за допомогою сучасних “розуміючих” методів психології, що сприяє врахуванню особистісних спонук активного ставлення до державно-управлінських процесів.

Виявлено, що гуманітаризм відрізняється від гуманізму орієнтацією на знання та його використання як раціональної основи діяльності. Як теоретико-методологічна основа державно-управлінської діяльності гуманітарне знання дозволяє відтворити її суб’єктивно-особистісні та інтерсуб’єктивні особливості. Саме останні визначають внутрішній зміст управлінської взаємодії, дозволяють розкрити глибинний світ людських намірів, мотивів та інших спонук свідомої активності, а також спрямувати її у соціально-значиме русло. Суб’єктивна складова гуманітарного знання орієнтує на використання конкретних чи індивідуальних методик управлінського впливу, тобто врахування тієї істини, що цей вплив спрямований на свідомих і вільно детермінованих учасників подій.

Необхідність застосування подібних методів конкретизації розповсюджується і на процес впровадження гуманітарної парадигми державно-управлінськими засобами, що стосується насамперед визначення її суб’єктів, напрямків, ресурсів, методів, індикаторів тощо. Конкретика їх врахування залежить від покладеного в основу концепта – усвідомленої концепції чи суб’єктивно-упередженої установки, що формується за допомогою загальної світоглядної, наукової чи ідеологічної позиції суб’єкта. Гуманітарна парадигма є поєднанням концептуальної ґрунтовності і методичного припису, за рахунок чого забезпечується єдність управлінських функцій і методів діяльності. Здійснення соціально-консолідуючого призначення державного управління щодо всіх соціальних суб’єктів ґрунтується на використанні спільних для всіх учасників гуманітарних цінностей. Останні конкретизуються залежно від суб’єкта, рівня та тривалості впровадження, і якість державного управління залежить насамперед від рівня розуміння гуманітарної парадигми його суб’єктами, їх управлінської компетентності та політичної волі.

У п’ятому розділі – “Шляхи реалізації гуманітарної парадигми в умовах сучасної України” – досліджено вектори та можливості реалізації гуманітарної парадигми засобами держави. У цьому контексті існувала потреба ще раз уважно розглянути специфіку методологічних настанов гуманітарної парадигми, поєднання в ній суб’єктивних, об’єктивних та інтерсуб’єктивних чинників реального процесу управління. Значний вплив на здійснене тут дослідження мала суперечність між тоталізуючою та індивідуалізуючою тенденціями пізнання, що вирішується в гуманітарній парадигмі за допомогою критеріїв розвитку суспільно-владних відносин та вимогою враховувати діалектичну єдність універсального і особливого.

Обґрунтовується думка, що цілісна реалізація гуманітарної парадигми засобами державного управління може здійснюватися за умови її застосування у різних галузях державної політики. А основою такої реалізації повинне бути спільне для основних суб’єктів соціально-управлінських змін розуміння вихідної ситуації, яке досягається використанням легітимно узгоджених принципів і методів пізнання. Характерними рисами дослідження процесів публічного врядування за допомогою гуманітарної парадигми є поєднання гносеологічної та аксіологічної функцій, що дозволяє систематизувати показники розвитку людини і працювати над їх покращенням.

Підтверджено думку про те, що впровадження гуманітарної парадигми спрямоване насамперед на дотримання принципу верховенства прав людини, що, водночас, є встановленням справжньої соціальної справедливості. Остання трактується не як забезпечення рівності у розподілі благ, а як диференційований підхід і врахування індивідуальних можливостей і здібностей конкретних осіб. Забезпечення приватних прав особи відбувається завдяки узгодженню змісту законів із конституційно гарантованими невідчужуваними правами людини, тобто через відхилення “неправових” законів. Забезпечення рівноправних відносин між окремими громадянами і представниками влади у вирішенні життєвих питань і зменшення дистанції влади є одним із важливих напрямків подальшого впровадження гуманітарної парадигми.

Встановлено, що одним із дієвих засобів реалізації гуманітарної парадигми є державна кадрова політика, яка має загальносоціальне значення, оскільки її принципи, засоби та методи визначають не лише принципи формування корпусу державних службовців, а й систему трудових відносин у суспільстві, міру соціальної мобільності, впровадження у соціальну практику єдиних критеріїв цінності праці, рівень професійної гідності й поваги, мотивацію до праці та можливості розвитку кожної окремої особи. Справді, умовою дієвості морально-мотиваційного потенціалу суспільства є гарантування державою належної оцінки і кар’єрного зростання професійних, відповідальних і сумлінних працівників, адже суб’єктивізм у роботі з людьми набуває взірцевого (парадигмального) значення і відтворюється за законом ланцюгової реакції. Упровадження гуманітарних цінностей засобами державної кадрової політики є злободенним для українських суспільно-владних відносин з огляду на досить поширену практику авторитаризму та корупційності, а також необхідність формувати цивілізаційну систему, що базується на принципах відкритості й змагальності, підконтрольності й колегіальності, диференційованого та індивідуального підходу у ставленні до кожної людини.

Розкривається теза, що важливою сферою реалізації принципів демократизму та основних методологічних настанов гуманітарної парадигми є управлінська організація та її культура. До особливостей реалізації гуманітарної парадигми засобами адміністративної культури належать: колегіальний стиль управління, справедлива винагорода, дієвість принципів відкритості, професійності і змагальності у вирішенні кадрових питань і наданні адміністративних послуг, суб’єкт-суб’єктне спілкування, пріоритетна цінність розвитку особистості тощо. Водночас підкреслюється, що українські реалії демонструють складність упровадження адміністративної культури гуманітарного зразка, викликану насамперед збереженням командно-адміністративного типу управління. Гуманітарним цінностям протистоять такі риси суспільно-управлінських відносин, як авторитаризм і конформізм, волюнтаризм і лояльність, директивність і сервильність тощо.

Державне управління володіє значним ресурсом впливу на внутрішні, психологічні особливості як чиновників, так і всього населення, від діяльності і ставлення яких залежать масштаби впровадження гуманітарної парадигми. Особистісний потенціал гуманітарної парадигми пов’язаний із такими рисами сучасного керівника, як усвідомленість цінності людинознавства для практики врядування, розуміння принципу верховенства приватних прав людини і високого статусу людської свободи, вміння використовувати своє високе призначення для служіння загальній справі та застосовувати всі наявні ресурси (насамперед соціальний капітал і людський потенціал) для розвитку суспільства і особи.

З огляду на проведений цілісний аналіз утвердження гуманітарної методології у державно-управлінській діяльності та у суспільно-владних відносинах, обґрунтовується необхідність проведення гуманітарного аудиту. Його теоретично-методологічні основи розкриваються через порівняння із іншими практикованими формами державного та громадського контролю та виокремлення сутнісних ознак здійснення – врахування рівня застосування гуманітарної парадигми та досягнення результатів у забезпеченні умов гармонійного розвитку людини.