МОДЕРНІЗАЦІЯ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ: ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
МОДЕРНІЗАЦІЯ ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ: ТЕОРЕТИЧНІ ТА ПРАКТИЧНІ АСПЕКТИ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

 

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження; ступінь наукової розробки проблеми; вказується на зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначаються мета, завдання, об’єкт, предмет, гіпотеза та методи дослідження; характеризується наукова новизна одержаних результатів, їх наукова і практична значимість, наводяться дані щодо апробації результатів дослідження та публікації за темою.

Перший розділ – “Методологія,  методи та джерельна база  дослідження” – присвячено систематизації основних дослідницьких підходів до визначення сутності публічної адміністрації та її модернізації в умовах посткомуністичної трансформації суспільства, характеристиці методології та методів дослідження, аналізу джерельної бази та ступеня наукової розробки проблеми

         Визначено, що публічне управління загалом, а особливо питання його модернізації, є одним із найскладніших об’єктів наукового пізнання. Влада змінюється разом із суспільством, будучи активним суб’єктом змін, водночас – відчуваючи вплив суспільства. Принциповим для вивчення модернізації публічної адміністрації посткомуністичних країн є врахування переоцінки цінностей, орієнтації на загальнолюдські пріоритети, динаміки змін, які охоплюють усі сторони життя, як на особистісному, так і на груповому та суспільному рівнях.

         Формуючись в умовах розвитку суспільства, публічна адміністрація посткомуністичних країн повинна керувати цим процесом, беручи до уваги внутрішні та зовнішні фактори: глобалізацію, прогрес технології, вплив громадянського суспільства, вимогу прозорості, а також фрагментацію публічного сектора, непослідовність політики, необхідність подолання кризи тощо. Кожен із цих чинників має як позитивні, так і негативні впливи на діяльність публічної адміністрації.

         Простежуючи методологічні підходи у науці публічного управління (ринково-ліберальний, ліберально-комунітарний, демократичного громадянства, адміністративний підхід, правовий, державно-управлінський), автор  приходить до висновку, що їх основою має бути політичний реалізм та розгляд суспільства у динаміці. Теорія державного управління повинна сконцентруватися на виявленні та визначенні закономірностей перетворень у державно-управлінській діяльності, наслідком яких є створення сучасної публічної адміністрації, а також на визначенні її характерних ознак.

         Системна парадигма дослідження ґрунтується на таких підходах: суспільна система розглядається як цілісність, що вимагає з’ясування відносин між цим цілим та його частинами; дослідження повинно мати комплексний характер; увага зосереджується на інститутах, які визначають рамки та хід окремих процесів; організація суспільства тісно пов’язана із історичним процесом; особлива увага звертається на глобальні трансформації; найбільш типовим методом системної парадигми є порівняння, що здійснюється в основному на якісному рівні.

Публічна адміністрація - ключова частина цілісної суспільної системи, яка переймає усі позитивні риси та недоліки суспільства, впливаючи, в свою чергу, на нього. Відтак, цей феномен має досліджуватися з різних точок зору: правової, соціальної, політичної, публічної, організаційної, психологічної, морально-етичної тощо.

Автором виявлено феномен поєднання на етапі змін суспільства надмірного впливу зовнішнього фактора з дискредитацією концепції планування, яка в уявленні багатьох розробників політики тісно пов’язувалася із стратегічним мисленням.

Результатом стала концентрація на тактичних завданнях та їх досить часта зміна. Вирішення цієї проблеми пов’язується автором із розвитком громадянського суспільства, створенням «мозкових центрів» тощо.

 Методологічно важливо також усвідомити зв’язок модернізації публічної адміністрації із інноваціями, впровадження яких є об’єктивно необхідним, але пов’язане з політичними, економічними, технічними та екологічними ризиками.

Виходячи із соціально-політичної детермінованості публічного управління та вважаючи, що цементуючою основою реформаторських заходів є демократія, як інституційна матриця, в межах якої здійснюється державне управління, автор наголошує, що високу результативність розвитку суспільства можуть забезпечити лише розвинені демократичні інститути, гласність, культура й ефективність управління. Отже, необхідно виходити із органічного взаємозв’язку держави, права, політики, управління.

         Аналізуючи науку державного управління, автор відзначає її об’єднуючий характер, вказує, що вона синтезує дослідження істориків, політологів, соціологів, представників інших наук щодо сфери публічного управління. Тому одним із її завдань є розробка нових методологічних підходів та синтез методологій інших суспільних наук, осмислення термінів з точки зору публічного управління; зв’язок із практикою,  підвищена увага до людського фактора. Критично оцінено надмірне захоплення політиків та вчених посткомуністичних країн методом подібності та аналогій, визнано необхідним сконцентрування уваги на аналізі досвіду модернізації публічної адміністрації у посткомуністичних державах, дотриманні принципів історизму та зв’язку з практикою.

Розуміючи методологію як систему методів, способів та  принципів організації і побудови теоретичної й практичної діяльності та вчення про цю систему, автор прагне пов’язати методологію дослідження із методологіями розвитку України та публічного управління. Автор керувався розумінням публічного управління як процесу, що перебуває на етапі становлення,  та його складності, що вимагає синтезу методологій державного управління, насамперед системної, діалектичної, модерністської та постмодерністської, що знайшло відображення у методологічних принципах дослідження, основними з яких є  системність, об’єктивізм з урахуванням великого  значення суб’єктивного фактора, історизм.

Методика роботи із друкованими джерелами передбачала, насамперед, ознайомлення з методологічними й теоретичними працями провідних українських та зарубіжних учених, що дозволило виявити стан вивчення проблеми модернізації публічної адміністрації та оцінити широту проблеми, пов’язаної із різними галузями знань. Наступним кроком було виявлення та аналіз опублікованих джерел. Після цього було проаналізовано спеціальні дослідження з питання модернізації публічної  адміністрації українських та зарубіжних учених: монографії, статті та матеріали наукових конференцій.

Аналізуючи вивчення проблеми модернізації публічної адміністрації, автор відмічає зростання  наукової і прикладної апробації отриманих результатів. Водночас існує необхідність ширшого використання багатого міжнародного досвіду наукових досліджень у цій сфері. Тому автором проаналізовано тематику наукових програм провідних інституцій європейських країн, що спеціалізуються на питаннях модернізації публічної адміністрації, а також дослідження з проблеми модернізації управління. Відзначено інтеграцію наукових процесів, що сприяє виробленню спільних підходів та глибшому аналізу модернізаційних процесів у посткомуністичних державах.

 У другому розділі – “Теоретична характеристика модернізації публічної адміністрації у посткомуністичних країнах” – розкрито зміст посткомуністичної трансформації, проаналізовано вузлові поняття та фактори перетворень.

Аналізуючи використання терміну “модернізація”, автор приходить до висновку, що це поняття у країнах Центральної та Східної Європи відносно публічної адміністрації чи окремих напрямів її розвитку (інновація, технологізація, інформатизація тощо) використовується для позначення осучаснення й акцентоване на майбутнє. Зроблено висновок про пов’язаність  понять “модернізація”, “трансформація”, “перехід”, “вестернізація”, “європеїзація”, “реструктуризація”, “реконструкція” та визначено їх особливості.

         Аналізуючи теорію трьох демократичних хвиль С. Хантінгтона,  автор пропонує уточнити хронологічні рамки третьої хвилі та вважати посткомуністичну трансформацію в країнах ЦСЄ особливим випадком четвертої хвилі.  Виникненню сучасної модернізаційної парадигми сприяли кілька факторів: соціополітичний, інформаційно-політичний, ідеологічний та теоретичний, які дозволили сформулювати оптимістичні підходи до світового розвитку та деталізувати їх стосовно конкретних умов кінця ХХ століття. Проаналізовано виникнення нових модернізаційних теорій –неомодернізації, постмодернізації, екологічної модернізації та наявність альтерантивних варіантів: контрмодернізація  та антимодернізація.

Систематизуючи визначення посткомуністичної модернізації (обманна, рецидивуюча, неорганічна, навздогінна, форсована, запізнена, фрагментарна, неповна, часткова, прогресивна, перервна, наздоганяючи,  надмодернізація, „реставраційний” транзит, соціальна, входження у сучасність, консервативна,

залежна тощо), автор наголошує, що використання метафори допомагає науковцям правильніше зрозуміти суть процесу трансформації та визначити своє ставлення до неї і пропонує ввести також поняття «модернізація на випередження», яке передбачає трансформаційні процеси із врахуванням перспективи, яку демонструють сусідні країни чи групи країн.

Залежно від типу суспільства виділено різні типи модернізації: технократичний, який відзначається еволюційністю, безперервністю пристосування політичних інститутів до соціально-економічних трансформацій, процесуальним підходом до внесення змін у правову систему тощо;  ідеократичний тип, пов’язаний із пануванням однієї ідеї, яка визначає мету, завдання та методи діяльності суспільства чи харизматичний тип модернізації, який пов’язується з наявністю національного лідера, що самостійно визначає мету та зміст перетворень. Виявлено та обгрунтовано прискорення модернізації на етапі трансформації суспільства і діалектичну єдність посткомуністичної модернізації та інтеграції. Виділено спільні риси сучасної модернізації публічного управління: орієнтація на громадян, інтеграція та реорганізація бізнес-процесів, зміни у культурі, партнерство держави, приватного сектора та громадян.

         Поняття “ модернізація “ відносно України розглядається автором як розвиток та рух до центру сучасного світового суспільства. Відтак виникає усвідомлення необхідності європеїзації та неминучості адаптування кращого іноземного досвіду до вітчизняних умов.

Сприймаючи соціальну травму від трансформації суспільства як об’єктивну реальність, автор пропонує зменшення її негативних наслідків із врахуванням досвіду перетворень у сусідніх державах. Зауважено, що прагнення знайти зразок для реформ у розвинутих країнах виявилося невдалим.         Специфіка українських реформ викликана з одного боку, наслідками тривалого перебування в зоні імперського впливу різних держав та у складі СРСР, з іншого боку, проявляється усвідомлення європейської належності української нації, традицій власної державності, демократії та їх співвідношенням із європейськими принципами розвитку суспільства.

Механізм модернізації розглядається автором як зв’язок двох типів процесів – спонтанних та керованих. “Патології трансформації» (корупція, несправедливості приватизації, поєднання бізнесу й політики, непрозорі правила політичної та економічної гри, некомпетентність адміністрації, відсутність належного контролю) характеризуються як явища, характерні для всіх посткомуністичних держав, що робить необхідним врахування тіньового впливу при модернізації публічної адміністрації.

Розуміючи під факторами модернізації умови, рушійні сили, чинники, автор пропонує  розглядати їх у комплексі, виходячи з переконання, що модернізація публічної адміністрації неможлива без трансформації суспільства. Зовнішні фактори модернізації визначаються, насамперед, процесом глобалізації. Відзначено, що насильницька глобалізація викликає посилення прагнення повернутися до власних коренів, традиційної культури, старих звичаїв, до пошуків власної ідентичності. Основним із внутрішніх факторів модернізації автор вважає прагнення суспільства до кращого життя, попереджуючи проти зайвої ейфорії, оскільки у всіх посткомуністичних державах існують антирозвиткові групи інтересів, які знаходяться у серцевині державного механізму чи мають до нього доступ.

         Відзначено значний вплив на процеси модернізації ідеологічного, націоналістичного й  релігійного чинників та проаналізовано їх прояв у країнах ЦСЄ. Як об’єктивне явище, що дозволяє правильніше зрозуміти суть проблеми, охарактеризовано  метафоричне осмислення феномена посткомуністичної модернізації. 

         Важливими факторами модернізації названо інституційність та респонсивність суспільства і влади. Розглядаючи інститути як набір формальних правил, неформальних обмежень та механізмів їх примусового здійснення, автор наголошує на важливості того, що формальні правила можуть бути змінені державою, а неформальні обмеження формуються під впливом суб’єктивного світосприймання людей, що й визначає експліцитний (усвідомлений –М.Л.)  вибір формальних правил і розвиток неформальних обмежень. Відмічено феномен подвійної інституціоналізації, подолання якої вважається автором  необхідною умовою модернізації суспільства.

Респонсивність автор трактує як взаємну здатність суб’єктів перетворень сприймати й аналізувати позицію партнерів і опонентів та адекватним чином враховувати її у своїй діяльності, що дозволяє формувати зворотні зв’язки та сприяє формуванню громадянського суспільства.

Третій розділ – “Посткомуністична  модернізація публічної адміністрації  в країнах Центрально-Східної Європи: спільне та особливості” присвячений характеристиці європейського адміністративного простору, як ареалу розвитку публічної адміністрації, та з’ясуванню загальних рис і особливостей посткомуністичної модернізації  в країнах Європи.

Модернізація національної публічної адміністрації у кожній із посткомуністичних держав відбувається з урахуванням значної кількості зовнішніх та внутрішніх факторів, одним із найважливіших серед яких є європейський адміністративний простір (ЄАП), утворення якого є результатом зведення адміністративних систем до загальної європейської моделі та визнання неминучості істотної зміни в способі дії органів влади внаслідок потреби підпорядковуватися тим самим законам і в той же спосіб. Розглядаючи національні адміністративні простори європейських держав, як складові ЄАП, автор радить  враховувати складність цього феномена, на становлення якого впливають різні суб’єкти. Простежено механізми формування та розвитку ЄАП та дискусії щодо визначення його суті. 

Розвиток ЄАП веде до уніфікації публічного управління. Факторами впливу є: процес глобалізації; європеїзація; необхідність застосування новітніх форм та методів роботи. Механізмами модернізації публічної адміністрації є: розробка нормативної бази; створення та розвиток інституцій; забезпечення реалізації принципів субсидіарності, децентралізації, респонсивності, ефективності, формування політики на базі загальноєвропейських і національних інтересів, розвитку людських ресурсів,  забезпечення фінансовими та матеріальними ресурсами.

         Для розуміння підходів до визначення загальних рис та особливостей модернізаційних процесів автор прагне визначити місце України у дилемі Схід-Захід. Аналіз свідчить, що Україна не є унікальною державою в Європі, ані за поділом на Схід та Захід (Німеччина), ані за двомовністю та дво- чи навіть три-культурністю (Швейцарія, Бельгія, Фінляндія). Історія країн ЦСЄ засвідчує циклічність та певну маятниковість процесів, що відбувалися на їх теренах. Україна може бути віднесена до держав із європейськими традиціями та менталітетом населення, що  дозволяє зробити висновок про можливість і необхідність європейської інтеграції України, чому сприяють сучасні глобалізаційні процеси.

              Досліджуючи загальні риси та особливості реформ у країнах ЦСЄ, автор прагнув: охопити проблему комплексно; зважити на відправну точку реформ у кожній із держав; врахувати труднощі, що мають національну специфіку; співставити зовнішні та внутрішні, офіційні та громадські оцінки. Виділено загальні визначальні риси посткомуністичних трансформацій – одночасність реформ в економічній, політичній та соціально-психологічній сферах життя суспільства; високий рівень ідеологізації як самого процесу змін, так і його аналіз; зовнішній вплив. У частині країн, в т.ч. і в Україні, суттєвим стало поєднання модернізації зі створенням власної держави. Проаналізовано зовнішні та внутрішні фактори впливу на реформи, поєднання яких і визначало національні особливості трансформації.

Відзначено схожість стратегій посткомуністичного розвитку: у політичній сфері стояло завдання демократизації, формування громадянського суспільства, створення адекватної системи управління; в економіці - забезпечення економічного росту й ефективне функціонування економіки в нових умовах; у соціальній сфері - зростання рівня життя населення. Все це неминуче впливало на сферу управління, збільшуючи вимоги до неї суспільства та приводячи до інституційних змін, які коротко можна охарактеризувати як перетворення державного управління у публічну адміністрацію.

Проаналізовано етапи посткомуністичної трансформації: руйнування старого порядку, транзит,  структуризація. Наголошено, що загальна періодизація може бути лише умовною, враховуючи значні відмінності та специфіку окремих країн. Здійснено систематизацію поділу країн за особливостями трансформації та порівняльний аналіз перетворень.

У четвертому розділі – “Публічна адміністрація в країнах Центрально-Східної Європи: засади діяльності та  основні напрями модернізації” розкрито поняття публічної адміністрації та показано її функції, а також принципи, форми і методи діяльності.

Публічне управління розглядається автором у динаміці: не лише як сфера діяльності, а як фундаментальне інтегруюче явище, яке об’єднує суспільство  та дозволяє вирішувати проблеми, що виникають у процесі його розвитку. Відзначено життєвість класичних теорій організації влади та  універсальність принципів управління:  поділ праці, авторитет, дисципліна, узгодженість наказів, єдність керівництва, підпорядкування особистих інтересів загальним, централізація, ієрархія, порядок, людяність в обходженні, ініціатива, стабільність та згуртованість персоналу та його мотивація.

Аналізуючи етимологію та суть терміну “публічна адміністрація”, автор відзначає наявність політологічного, організаційно-соціологічного,  правового, функціонального підходів.  Підтримано точку зору на публічну адміністрацію, як відмежовану сферу діяльності державних, недержавних та приватних інституцій, основним завданням яких є задоволення потреб громадян. Отже, публічну адміністрацію сучасності пропонується розуміти як складний феномен поєднання інституційних можливостей держави та громадянського суспільства, галузей і видів діяльності, які спрямовані на акумуляцію потреб суспільства, вироблення й реалізацію політики  за допомогою взаємодії державних та громадських програм й інструментів.

Розглядаючи публічну адміністрацію як публічно-правовий інститут реалізації функцій держави, автор виділяє необхідні для її осмислення правові категорії: публічне право, публічно-правовий інститут, публічно-правове регулювання, публічно-правова процедура, публічно-правовий правопорядок. Ефективність публічної адміністрації пов’язується із встановленням пріоритетів та виділенням коштів, професіональним управлінням людськими засобами, новою структурою професійної кар’єри та системою оцінки, нових засад і процедур відбору, призначення та оцінки керівних кадрів, децентралізацією фінансового управління, підбором необхідних інструментів та процедур. Надзвичайно важливим є партнерство.

     Відзначено переорієнтацію парадигми публічного управління, що більш помітно у розвинених державах світу. Прагнення до універсалізації змінилося установками на національну особливість, а пропозиції відокремлення управління від політики стали більш обережними.  Виділено такі аспекти, пов’язані з діяльністю публічної адміністрації, як цивільна служба, управління публічним майном, надання послуг, бюрократія, управління ресурсами (матеріальними, фінансовими, людськими тощо), проблема ефективності, зв’язки із громадськістю та етика.

Аналіз практики діяльності публічної адміністрації дозволив автору виділити такі предмети управління: людськими засобами (ресурсами), фінансами,  активами,  середовищем,  знаннями,  зв’язками,  проблемами, конфліктами,  стресами,  нерухомістю тощо. Кожен з таких напрямів управлінської діяльності може бути предметом окремого дослідження з точки зору модернізації публічної адміністрації.

Визначено, що публічна адміністрація має такі основні риси: сталий характер (складається із центральних та місцевих органів, інтегруючи їх повноваження); зв’язана правом (функціонує у визначених законодавством межах своєї компетенції); пов’язана з політикою (виконує рішення політиків, але сама повинна бути політично нейтральною);  повинна бути стабільною, прозорою, передбачуваною у своїх діях,  підконтрольною; діє у публічних інтересах, неприбутково, для громадського добра.

Форма діяльності адміністрації має вид адміністративних актів (індивідуальних), нормативних актів (загальних) та контролю за їх здійсненням. Іншими формами діяльності адміністрації є нагромадження інформації, аналіз, управління, апелювання, консультації тощо. Останнім часом актуалізується така форма діяльності, як надання послуг.

Наголошено, що публічна адміністрація - це єдність різних адміністрацій, що діють у сфері публічних справ.  У матеріальному відношенні, публічна адміністрація - це діяльність держави, спрямована на реалізацію адміністративних справ чи інші завдання і компетенції у сфері виконавчої влади. У формальному відношенні,  публічна адміністрація - це діяльність суб’єктів адміністративних відносин, незалежно від того, чи має вона адміністративний характер, чи ні.

Проаналізовано принципи діяльності публічної адміністрації: територіальності, визначеності  типових процедур і вмінь, об’єктності,  функціональності, партнерства. У сучасній літературі досить поширеним є також виділення таких універсальних принципів діяльності публічної адміністрації: відкритість,  участь,  підзвітність,  ефективність,  злагодженість. З  точки зору процедури, виділено  принципи програмування,  додатковості,  субсидіарності,  концентрації.

Тісно пов’язані із принципами функції публічної адміністрації, які  у літературі характеризуються по-різному. Автором проаналізовано різні підходи до цієї проблеми та виділено такі функції публічної адміністрації: порядково-регламентаційна, безпосереднього надання публічних послуг або надання їх через відповідні інституції, що належать до публічного сектора;  господарчого регулятора, організаційна у всіх сферах публічного життя; управління публічним майном; експертна; контролю.

Простежено сучасні типи публічного управління: односистемне (застосовується в умовах стабільного інституційного оточення), багатосистемне (використовується в умовах конфліктогенних ситуацій і вимагає глибшої співпраці влади з оточенням), тотальне управління (застосовується у кризових умовах). Особливим випадком тотального управління є багатолінійне управління, що застосовується в умовах особливого типу політичних інституцій, яким є, наприклад, ЄС. Відзначено також моделі ринкового управління:  співучасті, еластичну й дерегульовану. Спільним для них є еволюційний розвиток та адаптація до конкретних суспільно-культурних вимог.

Автором показано також еволюцію до респонсивного управління,  переваги якого полягають у безпосередній участі у публічному управлінні  зацікавлених суб’єктів, більшій прозорості, широкому використанні нових технологій інформації та комунікації, а також організаційних новаціях, що забезпечують глибокий зв'язок між владою та обивателями. Нова система управління ґрунтується на партнерстві та мережі як структурі управління.

          П’ятий розділ - “Практика діяльності публічної адміністрації посткомуністичних країн”- містить характеристику значення періоду підготовки до вступу до Європейського Союзу у становленні публічної адміністрації країн Центральної та Східної Європи, аналіз правових та організаційних аспектів  модернізації публічної адміністрації, розгляд механізмів дії, ресурсів та сучасних технологій органів публічної влади.

Європеїзація публічної адміністрації охоплює функціональну, нормативну та структурну, політичну сфери: стандарти, інституції, інструменти, адміністрацію, процеси, традиції тощо і полягає у модернізації з метою відповідності вимогам і викликам інтеграції та глобалізації. Стримуючими факторами стали консерватизм, повільність дій та недотримання термінів, нераціональна організація праці. Підготовка до вступу до ЄС примушувала країну-кандидата дбати про прийняття acquis communautaire, інституціалізацію, інформатизацію та технологізацію публічної адміністрації, підготовку та підвищення кваліфікації кадрів.

Основними факторами, які впливають на становлення стабільної демократії у постсоціалістичних країнах визначено: 1) ступінь розвитку економічних відносин; 2) особливості правосвідомості і правової культури того чи іншого суспільства, в тому числі ступінь сприйняття ним базових європейських цінностей; 3)специфіка правової традиції, в тому числі тривалість перебування  суспільства в умовах соціалістичного права; 4) ступінь зрілості основних інститутів громадянського суспільства: 5) ступінь взаємодії держави і суспільства з міжнародним співтовариством. 

Важливою проблемою трансформації є пошук оптимальної форми правління. Зокрема, теоретично не розробленим залишається питання змішаних (гібридних) форм правління. Вченими виділено кілька ідеальних типів інституціональної моделі публічної адміністрації, які формуються залежно від багатьох факторів: національних традицій, політичних та соціально-економічних завдань, етапу розвитку суспільства, його соціальної та політичної структури  тощо. Основна відмінність цих моделей пов’язана із координаційним центром. Автором проаналізовано особливості публічної адміністрації у окремих державах. Зроблено висновок, що успішна трансформація суспільства залежить значною мірою від оптимального симбіозу режиму та форми правління, взаємодії різних гілок влади між собою та з інститутами громадянського суспільства.

Ефективність діяльності публічної адміністрації автором охарактеризована як оптимальне використання при досягненні запланованого результату організаційних, людських, фінансових, інформаційних та інших ресурсів.  Відзначено значну потребу в інноваціях, повязаних як зі зміною структури органів влади, так і з  новими методами та інструментами роботи.

Серед основних адміністративних технологій виділено і охарактеризовано партнерство та розпорошене управління.   Вибір соціальних, технічних, виробничих, інформаційних та інших технологій залежить від об’єктів впливу та від готовності адміністрації їх використовувати. На погляд автора, основними є соціальні технології, відносно яких всі інші є допоміжними.   Важливим технологічним аспектом є створення умов для самореалізації працівників, що тісно пов’язано із формуванням сприятливого внутрішнього середовища.   

         Розвиток управлінських технологій повинен враховувати наявність певних законів науки управління. Аналіз іноземного досвіду свідчить про посилення тенденції використання органами влади методів менеджменту, що характерні для приватного сектора. В Україні цей досвід мало використовується, але можна передбачити, що у майбутньому він матиме сприятливу перспективу. Сучасні методи удосконалення управлінської діяльності у публічному секторі (aсесмент центр, аутсорсінг, aутстаффінг, бенчмаркінг, реінжинíринг, коучінг, електронний уряд) проаналізовано автором у зв’язку із впровадженням системи управління якістю. Вивчено та узагальнено наявний український та світовий досвід роботи у цьому напрямі.

 У шостому розділі – “ Модернізація цивільної служби як важливої складової публічної адміністрації: теоретичні, правові, організаційні та кадрові аспекти” проаналізовано становлення й розвиток  цивільної служби у посткомуністичних країнах та удосконалення кадрового забезпечення публічної адміністрації як неодмінну умову її модернізації.

Доведено, що приклад посткомуністичних країн підтверджує ключову роль у модернізації публічної адміністрації та трансформації суспільства цивільної служби. Цим терміном у багатьох європейських державах позначається служба в органах виконавчої влади, їх апараті та апараті інших державних органів, яку проходять державні службовці, котрі не мають спеціальних звань і здійснюють звичайну управлінську (адміністративну) діяльність. Уточнення категорійного апарату державного управління в Україні полегшується зверненням до зарубіжного досвіду.

Простеження витоків сучасної цивільної служби в Україні та інших у посткомуністичних країнах дозволило виявити певний взаємозв’язок та взаємовплив між ними, краще зрозуміти сучасні модернізаційні процеси та виявити закономірності становлення сучасної цивільної служби, кращий досвід і недоліки для вироблення рекомендацій щодо модернізації публічної адміністрації в Україні.

Автором проведено аналіз та узагальнення трьох спроб реформування державної служби Росії в останнє десятиріччя ХХ століття (у 1992-1993,  1997-1998 та 1999-2000 роках) та двох спроб початку ХХI століття. Відзначено пріоритетність значення ефективності, невідкладність змін, раціоналізацію, врахування соціокультурних умов реформи та необхідності опори на інтереси як населення, так і державних службовців.

На основі аналізу статутів цивільної служби 1922, 1996,1998,2006, 2008 років та інших документів а також праць польських політиків та вчених простежено процес відновлення та модернізації цивільної служби в Польщі в період ІІІ Речі Посполитої. Відзначено, що усвідомлення  важливості адміністративних традицій  та людських ресурсів повинно поєднуватися із розумінням необхідності фундаментальних змін в організації влади, їх європейської зорієнтованості, розмежування функцій адміністрування та управління державним майном, кількісної та якісної зміни функцій адміністрування, побудови нових організаційних структур та децентралізації управління шляхом передачі повноважень та фінансів органам територіального самоврядування. Проведене дослідження правового забезпечення відновлення та діяльності цивільної служби Польщі свідчить, що воно відбувалося у постійній політичній боротьбі. Усвідомлення необхідності орієнтації на загальноєвропейські вимоги нейтральності та професійності цивільної служби поєднувалося із бажанням політиків забезпечити для себе та своєї політичної сили вплив на державний апарат.

Враховуючи, що українськими та зарубіжними дослідниками трансформації органів публічної адміністрації увага звертається насамперед на роботу органів влади у розвинених державах чи країнах, які нещодавно стали членами Європейського Союзу, автором проаналізовано також практично не вивчений досвід реформування органів влади в Республіці Казахстан,  який зумів уникнути потрясінь і сьогодні є лідером серед держав СНД за багатьма показниками, у тім числі і за рівнем життя населення та реформування державної служби. Відзначаючи, що реформи в Україні проходять іншим, складнішим шляхом, у постійній політичній боротьбі, при одночасному проведенні політичних та економічних змін, що має свої недоліки та переваги, автор наголошує на неможливості простого копіювання казахстанського досвіду. Але окремі його елементи, без сумніву, можна використати і в Україні при  впровадженні системи заходів щодо удосконалення діяльності органів влади (зусилля щодо соціального захисту держслужбовців, зростання заробітної плати та забезпечення житлом, організації за допомогою сучасних технологій централізованого тестування держслужбовців та кандидатів на посади держслужбовців, створення діючого кадрового резерву із випробуваннями для зарахування до нього)

Удосконалення кадрового забезпечення публічної адміністрації розглядається автором як неодмінна умова її модернізації. Відзначено, що основним має стати завдання зробити публічну службу справді професійною, ефективною та прозорою. З цією метою проаналізовано вітчизняний та зарубіжний досвід вирішення морально-етичних проблем управління, норми етики в управлінні, сутність, стан та особливості формування моральної культури державних службовців тощо. Відзначено необхідність критичного осмислення цього досвіду, врахування як досягнень, так і помилок зарубіжних колег, а також існуючих відмінностей як в традиціях здійснення влади, так і в менталітеті населення, а значить – і службовців, що важливо, враховуючи моральні основи етики.

         За спостереженням автора, проведення реформ, зокрема, децентрація та дерегуляція управління, можуть привести до зростання кількості та розмірів «афер» в органах влади, як то було у Франції після реформи 1982 року та Польщі після реформи органів самоврядування після 1990 року.

    У процесі аналізу цивільної служби зарубіжних держав виявлено зв’язок  рівня професійних та етичних якостей службовців, що прямо пов’язано з особливостями їх добору, підготовки та підвищення кваліфікації.

Розглядаючи людські ресурси як вирішальну ланку в організації суспільства, забезпеченні його функціонування та розвитку, важливо відзначити, що це збірне поняття охоплює працівників різних сфер та різних рівнів діяльності, як керівників, так і виконавців. Відтак, можна констатувати, що їх підготовка, а особливо – перепідготовка та підвищення кваліфікації, неминуче мають бути диференційованими з урахуванням не лише галузевої специфіки, а й особливості регіону.

Проведений порівняльний аналіз реформування освітніх систем у колишніх соціалістичних країнах свідчить про наявність як спільних рис, викликаних процесами глобалізації, так і особливостей, що є наслідком таких факторів, як національні освітні традиції та школи, рівень інтеграції країни до європейських інституцій тощо. Автор приходить до висновку про необхідність комплексного підходу до трансформації української освіти в контексті європейської інтеграції. Програма підготовки та перепідготовки фахівців у сфері європейської інтеграції повинна ув’язуватися із системними змінами у галузі освіти загалом та в системі підготовки працівників публічної адміністрації, зокрема. Необхідним є проведення роботи по визначенню потреби у фахівцях із спеціальними знаннями за європейською тематикою, врахування при підготовці фахівців усіх галузей сучасних вимог до знання мов та комп’ютерних технологій.  Навчання повинне забезпечувати ефективність ( досягнення максимальних результатів з мінімальними витратами) та дієвість (спрямованість на цілі, завдання і методи навчання відповідно вимог практики). 

 

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины